Жили си, були си дід та баба.
Одного разу тиліфонує баба дідові:
-Ти куди грушу задів, холєра стара?!
-Яку таку грушу?...
-Ну, ту, гумову. Синю.
-А де вона була?
-На кухні.
-В шухляді?
-Нє, стояла собі акуратно. Посеред столу. Поряд з ложками і бутликами.
-І ще чим?
-Кажи, де подів, заразо!
Я без неї, як без рук !
-Та позиркай там..Я ніц не викидав
-Всьо обшукала... Нема !
-Зара буду!
Стривожений дідо увірвався на кухню, як гумконвой на Дамбас, тренованим порухом ухилився від блискавки з бабиних очей, переступив через її колючий гнів, нашвидкуруч проковтнув (в уяві) сніданок та заодне й обід, виставив поперед себе миролюбність, окресливши правильне коло і, зупинившись посередині став думати...
Але щось нічого не придумувалось
Тож дідо рішив діяти безсистемно; відкрив дверця однієї з кухонних шафок просто навмання
На нього дивилась...груша !
Гумова !
-То не та ,- заявила баба,- я нею не користуюсь.
Вона червона, а та СИНЯ!
Аж зігнувся дід під почуттям важкої провини і...
зобачив ще їдну грушу
Рожеву !
-Ееех, щобйогозаногу! Знов не та! - вилаявся зпересердя.
-Та ! - зраділа баба
-Та жиж вона хіба синя?....
-Чого причепився, іроде!? Какая разніца!?
Обідилась баба на діда...
Ще до того, як він відкрив рота для продукування ненормативної лексики