Невелика, напівзруйнована будівля, стояла за селом посеред поля. Ніхто вже не пам'ятав її первісного призначення. Дорога до будівлі давно поросла високими бур'янами, і рідко хто нею проходив. Діорослі лякали привидами дітлахів, і ті теж туди боялися ходити.

  Так і стояла б вона, не привертаючи до себе уваги, якби не дивне сяйво, що з'явилося останнім часом на майже зруйнованому її паркані. Першим сяйво помітив місцевий пастух і в пориві цікавості вирішив подивитися, що там так яскраво блищить. Виявилося, що на паркані невідомо звідки з'явилося велике дзеркало і якраз воно відбивало промені сонця.

  Пастуха здивував не так сам факт появи дзеркала, як відображення навколишнього простору в ньому. Начебто звичайне відображення, але була в ньому дивна якась невідповідність. Дерева та будинки села у відображенні відповідали дійсним, але фарби були інші. І хмар на небі було більше. І бур'яни на полі були вищими і густішими. Та й вся картина на відображенні була більш похмурою ніж насправді. А ще було дивним те, що при розгляді відображення пастуха охоплювало відчуття занепокоєння та незрозумілого смутку.

  З моменту появи дивного дзеркала багато хто там побував. І кожного побачене вражало до глибини душі. Одні бачили у відображенні синє небо, квітучі простори і дивний спокій ними опановував. Навіть їхнє село у відбитку було у квітучих садах і самі вони відбивались молодими та повними сил. Їм в таких випадках хотілося співати і хотілося жити у тому казковому світі побаченого задзеркалля.

  Іншим відкривалися у відображенні сірі затуманені далі і холодний дощ, що мрячив, хоча позаду їх був спокійний теплий вечір. У такі хвилини ними опановував незрозумілий безмежний смуток.

  А зовсім недавно одна місцева жінка побачила у відбитку своє село, яке було охоплене жахливою пожежею, і вона не могла стримати свої сльози. Чорні клуби диму закривали обрій, і здавалося, що звідти долинали крики розпачу.

  Одні казали, що це знамення та попередження. Інші казали, що це лише вплив незрозумілого випромінювання на психіку людей. Але до всіх приходило розуміння, що світ за їх спинами крихкий і вразливий. Він може бути квітучим, а може бути зруйнованим і примарним.

  Дзеркало зникло так само загадково, як і з'явилося. А ті, що в нього встигли подивитись, назавжди втратили спокій і стали світ сприймати зовсім по іншому.

                                                                 Епілог.  

  Старі люди кажуть, що у тому селі, де стояла їдальня, жила дивна жінка, яка розповідає історію про відвідувача з майбутнього, і в підтвердження своїх слів показувала всім дивну купюру. Але їй ніхто не вірив.

  Одної травневої ночі Сащку приснився дивний сон. Інший  на такий сон не звернув би уваги, але для Сашка то був сон щастя. Сон-казка, сон неймовірного злету відчуттів. А приснилася йому дівчина, якої він ніколи не бачив. Дівчина, від погляду якої Сашко втрачав відчуття реальності. Власне, то і не була реальність, а тільки сон, в якому його уява малювала на його відчуттях чарівну картину щастя.

  Одначе був дивним не тільки сон, а й те, що він снився Сашку майже кожної ночі. Посмішка дівчини зі сну мала таку магічну силу, що вводила хлопця в гіпнотичний стан нерухомості. Він тільки міг на неї дивитися, не в змозі зв’язати пару слів.

–       Як тебе звуть, козаче? Що, забув? Якщо згадаєш, приходь до річки. До речі, мене звуть Оля.

    Не дочекавшись відповіді, дівчина дарувала Сашку ще одну чарівну посмішку і, щось собі наспівуючи, прямувала до річки.

   Сашко проклинав себе за нерішучість. Реальне його життя стало здаватись якимось несуттєвим і віддаленим. Єдиним бажанням хлопця було якнайшвидше настання ночі.

  Інколи Сашку здавалось, що він бачить дівчину зі сну в натовпі людей. Але то було лише марево. І тільки у вісні Оля знову і знову приходила до нього.

– Знаєш, я прийду до тебе у реальному житті. Я обіцяю. Ти тільки чекай і не втрачай надію.

  Після цих слів дівчина перестала Сашку снитись.  Це було справжньою трагедією для хлопця. Він змарнів і перестав бути схожим на себе. Зранку до вечора він блукав містом, в надії зустріти Олю в реальному житті.

  Одного травневого сонячного дня на вузенькій вулиці старого міста Сашко побачив знайому постать.

– Олю! Олю! Зачекай!

– Хіба ми знайомі? Щось я тебе не пам’ятаю.

– Ми знайомі цілу вічність. Ти просто цього не знаєш.

– Вічність кажеш. Ну, тоді пішли, познайомиш мене з вічністю, а то я її ніколи не бачила.

  І дівчина посміхнулась хлопцю тією чарівною посмішкою, яка не залишала сумнівів, що їх шлях по життю буде довгим і щасливим.

  Вузенькою вулицею старого міста йшла щаслива пара, і здавалось, що під їх ногами іскряться промені казки. А старе місто тим часом готувалось до ночі, щоб дарувати молодим людям сни незабутнього щастя.

  Сивочолий чоловік сидів на лаві в старому парку і відсторонено дивився кудись у далину. І не зважаючи на те, що дощ давно закінчився, він все ще тримав над собою парасольку. А тим часом небо звільнилося від тяжких хмар і весь парк залили яскраві промені осіннього сонця. Жовте листя засяяло золотом і на тлі блакитного неба створило неповторної краси картину.

  Маленька дівчинка, залишивши далеко позаду свою розмовляючу по телефону маму, йшла доріжкою парку і старанно збирала саме красиве опале листя. Її увагу привернув чоловік з парасолькою і вона зупинилась проти нього.

– Дідусю, а чому ви тримаєте парасольку над собою? Ви боїтеся, що на вас буде падати листя?

  Це просте, і в той же час наївне дитяче запитання, нібито вирвало чоловіка з пастки спогадів і повернуло до реального життя. Він посміхнувся, і ця посмішка скинула з його обличчя з десяток років.

– Ні, дівчинко, я не боюся листя. Просто я жив в такі часи, коли на голову падало дещо

– Розкажіть, я буду вам дуже вдячна.

  На лаві в старому парку сидів сивочолий чоловік і завзято щось розповідав маленькій дівчинці. Її мама давно підійшла, але стояла поодаль, щоб не сполохнути чарівний момент створення казки. А тим часом осіннє сонце щедро дарувало своє тепло всій окрузі, ніби і воно хотіло неодмінно потрапити в казку. І це йому вдалося.