В одному мальовничому краї під синім чистим небом жили собі звичайні люди. Життя їх було розміреним і спокійним. Все в їх краї було звичайним, окрім дивовижного неба. Люди  були впевнені, що небо у них не просте, що воно піклується про них. А як же інакше, якщо щоранку на небі сходило лагідне сонце і дарувало тепло їм та їхнім полям. Також, коли було потрібно, на небі збиралися дощові хмари, і благодатний дощ поливав їхні поля.

  Але в один сумний день їхнє небо зламалося. Того дня сонце зійшло не на сході, як завжди було, а зовсім в іншій стороні. І не було воно лагідним, і випалювало їхні поля, і не заходило кілька днів. А коли воно зайшло, нічне небо вкрилося зловісними хмарами. І ніч тривала довго, а з неба лилися нескінченні потоки води, перетворюючи поля на озера.

  І зібралися люди цього краю на нараду з метою знайти спосіб, як  полагодити небо. Одні казали, що це їм покарання за безтурботність. Інші були переконані, що то підступи злого чарівника. Треті казали, що треба шукати доброго чарівника, щоб він полагодив небо. А один зовсім старий чоловік розповів, що в глухому лісі мешкає древній старець. І що він насправді чарівник, який вміє лагодити небо. Ось до нього і потрібно звернутися з проханням.  

  Так і вирішили. Спорядили  усім необхідним добровольців і відправили на пошуки старця. Довго довелося посланцям блукати глухими лісами. Але на сьомий день вони вийшли на галявину, на якій стояла стара хатинка. На призьбі сидів старий і щось майстрував з дерева.

– З чим завітали до мене, що змусило вас подолати  такий довгий шлях?

– Небо у нас зламалося, а ви, кажуть, майстер в цій справі.

– Може й майстер, але справність неба більше залежить від вас самих. Ви добре за ним доглядали та захищали від злих сил?

– Так ми ж звичайні люди. Хіба залежить від нас стан неба?

– Ще й як залежить. Залежить від вашої віри у чисте небо. Від надії, що все неодмінно буде гаразд. І від ваших вчинків, у яких має бути впевненість та відданість своєму небу.

– То як же нам бути?

– Якщо ви подолали такий небезпечний шлях до мене через темний ліс, то я вам допоможу. Ідіть додому з надією на краще. І повірте, що все буде гаразд.

  Після цього старий знову зайнявся своєю справою, а посланці пішли темним лісом до себе додому. І поки вони йшли, блискавки вдаряли в дерева, і грім гримів. І було страшно у темному лісі. Але коли вони повернулися додому, небо над ними знову було синім і звичним.

  Чи старець їм допоміг, чи чари злого чарівника втратили силу, чи може їхнє прагнення жити щасливо створило диво, але життя в їхньому краї знову стало щасливим і спокійним. А над ними знову світило лагідне сонце на синьому-синьому небі.

  Велике поле, оточене з усіх боків віковими лісами, зовні було схоже на безліч інших полів. Але воно було особливим і мало багато загадкових таємниць.

  Підтвердженням загадковості являється величезних розмірів дубовий хрест на середині поля. Весь у вікових тріщинах і вкритий мохом, він стоїть тут з давніх-давен. Ніхто не пам'ятає, навіть  люди похилого віку, хто його поставив і з якою метою. Лише невелика лава біля хреста схоже, що оновлюється, бо має не такий понівечений часом вигляд. Хто її оновлює, теж одна із загадок.

  Легенда каже, що на цьому полі колись було село. Але в один день всі мешканці його  раптово кудись зникли. Тому люди з найближчих сіл боялися туди ходити. А згодом природа стерла з лиця землі залишки старих хатин. Залишився стояти лише цей хрест. Час був не підвладний над ним.

  Одні казали, що це місце святе, інші називали його проклятим. Але ні ті, ні інші без зайвої потреби туди не ходили. Однак кажуть, що якщо на душі у людини поселявся смуток, то у неї з’являлося непереборне бажання відвідати хрест. Однак не багато хто зважувався туди сходити.

  Але ті, хто там побував, казали, що біля хреста з ними творилося щось неймовірне. На душі ставало напрочуд легко і спокійно.  Людина після такого відвідування ніби перевтілювалась. Тривога покидала її назавжди 

   Іноді над тим полем гриміли грози, в той час, коли вся округа була під чистим небом. А іноді, навпаки, під час осінніх затяжних  дощів на тому полі сяяло сонце. Сніги сходили там навесні задовго до сходу в інших місцях.

  Кажуть, що за радянських часів із райкому надійшла команда прибрати хрест, бо він заважав обробляти поле. Але бригадир і тракторист, надіслані виконати  наказ, зникли разом із трактором, і більше їх ніхто не бачив.

  З того часу ніхто не смів зачіпати  загадковий хрест. Він так і стоїть, вкритий віковими таємницями. А іноді біля нього з'являються живі квіти. Навіть лютою зимою. І ніхто не знає, хто їх туди приносить, бо ніяких слідів до хреста не залишається на землі

  Життя довгі роки ламало його так старанно і наполегливо, ніби хотіло випробувати межу людської міцності. Здавалося всі біди, які можуть статися з людиною, з ним сталися. З роками він втратив здатність відчувати душевний біль, забув, що таке усмішка, що таке позитив.

  Все навколо, як і раніше, оберталося і рухалося, але він просто його не помічав. Наче життя для нього зупинилося. І навіть коли воно втомилося його випробувати, нічого в його образі так і не змінилося.

  У вагоні електропоїзда навпроти сиділа маленька дівчинка зі своєю мамою, гралася з лялькою і іноді дивилася в його бік. А він дивився у вікно, практично в нікуди. 

  «Мам, дай цукерку. Ну дай цукерку» – періодично і безуспішно просила дівчинка маму. Через деякий час мама здалася і дала дівчинці цукерку. Але дівчинка не стала її їсти.

  Майже дорослим поглядом вона подивилася на нього і тихо промовила: «Ви такий сумний. Вам потрібно з'їсти цукерку». І простягла йому насилу випрошену у мами цукерку.

  Вперше за довгі роки на його обличчі з'явилася невиразна, але щира усмішка. У душі ніби щось клацнуло, і якісь коліщатка знову почали обертатися. Він вийшов з вагона, зупинився на пероні, і вловив себе на тому, що відчуває на своєму обличчі теплий подих літнього вітру, знову чує звичний гомін навколишнього світу.

  І до нього прийшло усвідомлення, що ця маленька дівчинка створила справжнє чудо і повернула йому смак до життя. Для нього воно знову понеслося дорогами  буття, сяючи фарбами та чарівними гранями своєї неповторності.

  На околиці села, сидів старенький дідусь і дивився на лугові простори. Глибокі зморшки покривали його обличчя, а в очах ховався смуток, накопичений за довгі роки життя. Його погляд був спрямований кудись у далечінь, де й зачепитися не було за що.

  Зовсім несподівано, і незрозуміло звідки, на лузі з'явилася маленька дівчинка років п'яти. Вона йшла неспішною ходою і співала пісеньку. Інколи дівчинка зупинялася, щоб зірвати квітку для свого віночка.

  «Виглянуло сонечко, все блищить на лузі. Я назустріч сонечку по траві іду. І ромашки білі для  віночка рву» – мила дитяча пісенька була справжньою окрасою неспішної дитячої прогулянки.

  На обличчі у дідуся з'явилася легка, ледь помітна усмішка. Він з цікавістю дивився на дівчинку, але варто було йому на мить перевести погляд у далечінь, як дівчинка кудись поділася. Це старого не так здивувало, як засмутило.

  Але не минуло й півгодини, як дівчинка знову з'явилася на лузі зі своєю улюбленою пісенькою. Відверта усмішка змусила зморшки старого зігнутися в в давно забутий візерунок. Він був радий, що знову бачить цю дівчинку, хоч і сам не міг зрозуміти, звідки ця несподівана радість.

  Коли дівчинка з'явилася втретє після чергового дивного зникнення, у душу старого закрався сумнів.

– Дівчинко, ти не заблукала? Чому ти гуляєш сама?

  Від запитання дівчинка здригнулася. Її пісенька перервалася на півслові, і вона уважно подивилася на старого дідуся.

– Ви мене бачите?

– А як же. Хіба може бути інакше?

– Мене ніхто не бачить. Я тут вже дуже давно гуляю.

 – Дивно. А де твоя мати?

– Я не знаю. Я її майже не пам'ятаю. Я тільки відчуваю, що вона за мною тужить, та іноді звідкись чую її голос, який завжди каже: «Врятуй, Боже, душу моєї донечки».

– А тобі не самотньо гуляти тут наодинці?

– Самотньо. А давайте, дідусю, разом по лузі гуляти.

                                                   ************************

  Далеко на лузі можна було побачити дві постаті, що йшли у далечінь, – маленької дівчинки в легкій літній сукні, і згорбленого від довгого життя старого чоловіка. А потім на небокраї ледь помітна цятка від їхніх постатей зовсім розтанула в сивому серпанку. І лише дитяча пісенька ледь чутно лунала над спорожнілим лугом.

  Не перша молодість і тривале самотнє життя залишили відбиток на її уподобаннях і звичках. Її довгі вечори в порожньому домі не додавали радості та оптимізму. Але це був її звичний світ, яким вона дорожила. Можливість втратити його дуже часто ставала причиною відмови від посланої долею можливості змінити життя.

  Вона хотіла кохання, але боялася, що це почуття  зруйнує її тихий затишок, що доведеться себе змінювати і перебудовувати, що доведеться йти на компроміси і щось втрачати. Вона розуміла, що кохання, це не тільки щастя і радість, а й робота над собою.

 Життя навчило її бути прагматичною і не кидатися з головою у вир кохання. Адже часто це почуття змінювало звичний спосіб життя, інколи приносило біль і розчарування.

                                            **********************

  Він давно звик жити неодруженим. Його житло не відрізнялося затишком та чистотою. Розкидані інструменти могли лежати тижнями по різних кутках, а робочий стіл мав лише маленький вільний простір. Такий спосіб життя його цілком влаштовував. Якщо він приходив додому стомленим, то не змушував себе готувати вечерю, обмежуючись вмістом холодильника.

  Його життя було розміреним, але в ньому не вистачало того вогника, який був би частиною  щастя. Йому давно хотілося змінити свій спосіб життя, але думка про те, що доведеться змінити свої звички, багато від чого відмовитися, змушувала його відкладати зміни на  потім.

                                          **********************

  Життя їх зіштовхнуло випадково. Якось розговорившись, вони у своїх поглядах на життя знайшли багато спільного. Взаємна симпатія вселяла оптимізм, але їх внутрішні голоси нахабно переконували не піддаватися спокусі.

  Як не дивно, але компроміс було знайдено. Все було просто. Вони домовилися поважати світ один одного і не руйнувати його претензіями. І оселилося в їхньому новому спільному житті маленьке ліниве щастя.

  Вони поважали думку один одного і не намагалися її змінити. Не намагалися змінювати один одного під себе, бо розуміли руйнівну силу цих спроб. А коли доводилося приймати спірне рішення, вони по-дитячому тягнули жереб і так само по-дитячому з гумором сприймали вибір випадку.

  У їхньому житті мало що змінилося, але в ньому оселилася радість і впевненість, а оптимізм став нормою життя. Тепер у куточку душі кожного з них пухнастим кошеням дрімало ліниве щастя і зовсім не збиралося їх полишати.

   Коли Сергію було лише якихось 17 років, а все життя було попереду, він, як і всі в такому віці, був справжнім  мрійником. Мріяв про далекі подорожі і дружбу, щасливе життя і кохання, про хорошу роботу і достаток. І про багато ще приземленого і такого, що було на грані фантастики і не не могло збутись.

  І, звичайно, він мріяв жити вічно. Сергій не розумів, чому деякі люди похилого віку спокійно чекають смерті. Дивні люди, думав про них Сергій. «От я не буду таким і не втомлюсь бажати жити вічно. Нехай це і нереально, але я завжди про це мріятиму» - розмірковував Сергій з закритими очима, сидячи на  лаві затишного парку.

– Ви хочете жити вічно, юначе? Ви точно цього хочете?   Несподіване звернення незнайомого чоловіка змусив Сергія здригнутися і розплющити очі.

– Хто ви?

– Я продавець вічності.

  Від такої відповіді Сергій посміхнувся і приготувався до цікавої розмови, прийнявши чоловіка за дивака.

–І скільки ви хочете за цю вічність?

– Суттєву дрібницю. Лише ваше забуття. Воно займе гідне місце у моїй колекції.

–Тоді я згоден.

  Життя Сергія проходило в буденному ритмі. З часом він забув дивну розмову про нібито придбану вічність. І тільки коли прийшла старість і час покидати цей світ, Сергій з усмішкою згадав дивного чоловіка. Що з дивака візьмеш? – подумалося йому.

   Але подальші події почали розвиватися дивним чином.  Біль у животі та дивне бажання плакати змусили Сергія здивовано оглядітись. На нього ніжно дивилися очі незнайомої молодої жінки, а сам він лежав  у дитячому ліжечку і сльози текли по його дитячому обличчю. І говорити він поки що не вмів. Одначе Сергій  пам'ятав усе своє минуле життя.

  Дивність і абсурдність становища змусили його згадати слова того дивного чоловіка: «Ви хочете жити вічно, юначе? Ви точно цього хочете?» І цієї миті до Сергія прийшло розуміння, що той чоловік був справжнім продавцем вічності.

  Тільки вічність ця виявилася дивною, у вигляді здобуття знову і знову нового життя зі збереженням пам'яті всіх попередніх. А також втратою того самого забуття, про яке говорив продавець вічності.

  Сергію знову доводилося ходити до дитячого садочка та школи, знову освоювати професію. Він проживав ті ж роки в тому ж часі.. Але щоразу в нього була матір'ю інша жінка, інша жінка була дружиною. Йому знову і знову доводилося втрачати рідних і зустрічати немічну старість. При цьому  пам'ять зростаючим тягарем лягала на його душу

  З нескінченними повторами життя він втратив відчуття новизни, розучився любити. Йому доводилося приховувати свою сутність, бо перші повтори життя закінчувалися в психіатричній лікарні.

  Сергій проклинав своє бажання жити вічно, і тепер його мрією було повернути втрачене колись по необачності своє забуття.

  Він прийшов до висновку, що не потрібно мріяти про вічне життя, а жити тим, яке надане зараз. А вічність нікуди не втіче. Тільки іноді дежавю буде нагадувати про її існування.

  На околицях нічим не примітного всесвіту жила собі Вічність. Взагалі складно було сказати, що вона жила, бо час для неї просто не існував. У неї не було ні вчора, ні сьогодні, ні перспективного завтра. Тільки всесвіт здатний був ілюзорно подарувати їй відчуття часу, даруючи тим самим щасливі моменти для Вічності.

  Перед її поглядом народжувалися та вмирали зірки. Цілі галактики розцвітали яскравими зірками і згодом перетворювались на космічний пил. Та й весь всесвіт жив по мірках Вічності лише мить.

  Коли всесвіт зникав, Вічність втрачала свою сутність і зміст. Її ніби й не було. Вона ніби провалювалася у вічний сон. Але на щастя її улюблений всесвіт знову і знову народжувався яскравим вибухом на просторах безмежності.

  Улюбленішою справою Вічності було спостереження за маленькою планетою в центрі всесвіту. Примітною рисою цієї планети було те, що на ній процвітало життя.

 Особливо цікавими для Вічності були люди. Секундами їх життя наповнювались дні, і люди відчували плинність часу. При цьому Вічність і сама починала відчувати час. Це було дивовижне відчуття.

  Які ж вони щасливі, що мають можливість відчувати час – думала Вічність. Однак її вкрай дивувало недбале ставлення людей до такої цінності, як час. Вони жили так, ніби попереду у них була вічність. У певному сенсі так і було, але то були виміри іншого часу. Лише в останні миті життя кожна людина розуміла  ціну швидкоплинних секунд часу.

  Добре хоч так, думала Вічність, щоразу засмучуючись, коли останні секунди їх життя перетворювались у яскравий спалах для згасаючої свідомості.

  На згадку про кожне життя Вічність запалювала на безкрайніх просторах чергову зірку, щоб порожнеча не була порожнечею, щоб  промені зірки відміряли  світлові роки безмежжя.

  При цьому Вічність  отримувала в подарунок безцінні миті часу, які дарували їй справжнє відчуття життя.

  Кладовище завжди навіює якийсь незрозумілий смуток. Чи то нагадування про нашу тлінність, чи то сум по тих, хто пішов у світ захмарний, але завжди, проходячи  кладовищем, серце невимушено стискається, а душу наповнює смуток.

  З фото на хресті  сільського кладовища дивилася на мене молода дівчина. Погляд її був сумним, але якимось  живим та зацікавленим, ще не затьмарений туманом прожитих років. Вона дивилася з фотографії, наче когось виглядала, наче терпляче чекала на зустріч.

  Кладовище було чужим, через нього я проходив кілька разів на місяць і не міг  знати

ні дівчини, ні причини її передчасної смерті. Вкотре, зустрічаючи погляд дівчини, я немов її давній  знайомий, подумки обмінювався з нею кількома фразами.

  Через деякий час я ловив себе на думці, що вже чекаю того дня, коли знову зможу побачити цей погляд і отримати можливість подумки з нею поговорити. Мені здавалося, що і вона вже чекає на зустріч зі мною. Ось так несподівано я знайшов для себе дивну дружбу.

   Я не знаю, чи існує зв'язок між цим світом і захмарним, але мені здавалося, що вона чує мої звернення до неї, що я розумію її невимовні фрази.

  Через декілька років моє життя змінилося, інші дороги лягали під мої ноги, і я більше не зустрічався поглядом з моєю подружкою, перед поглядом якої йдуть осінні дощі, а зима перетворює на засніжену пустелю цей залишений куточок тлінного світу. В її очах і після смерті слабким промінцем залишилася сяяти надія на те, що в якомусь зі світів здійсняться її мрії, яким не судилося збутися за час такого короткого життя в цьому несправедливому для неї  світі.

  Сьогодні сонце зійшло напрочуд яскраво. Міріади променів розбіглися по всіх куточках ранкового світу, цікаво заглядали в усі потайні місця, стрибали на крапельки  роси і змушували їх сяяти всіма кольорами веселки.

  Один промінчик, знайшовши щілинку між фіранками на вікні, проник у темну кімнату, зупинився на  стіні і наповнив простір м'яким  світлом. Він навіть не підозрював, що на нього тут вже чекають. Маленька дівчинка приготувала для промінчика справжній сюрприз – велику дзеркальну кулю, яка повільно оберталася.

  Потрапивши на кулю, промінчик сонця розсипався на безліч сонячних зайчиків і отримав небачену свободу. Він весело літав по всій кімнаті, танцював по стелі, стрибав по столах і лавах. А також цікаво заглядав у велике дзеркало на стіні, і дражнив кота, що лежав на стільці.

  Кіт намагався зловити промінчик, та даремно, тому йому не залишилося нічого іншого, як демонструвати напускну байдужість.

  Коли сонце змінювало напрямок промінчика і він не міг потрапляти на дзеркальну кулю, дівчинка дбайливо  пересувала її до напрямку промінця. Вона не втомлювалася робити це на протязі усього дня.

  Це була взаємна гра сонячного промінчика та маленької дівчинки. Їм було добре і весело бути разом.

  Коли настав вечір, сонце втомилося за день освітлювати землю і зібралося йти відпочивати за далекий обрій. Від цього сонячний промінець почав поступово гаснути. Мабуть, він теж втомився від цієї рухливої гри.

  Дівчинці було шкода розлучатися зі своїм другом. Її весела посмішка змінилася на сумний вираз обличчя, і вона сумно зітхнула.

  Коли останні кванти світла впали на дзеркальну кулю, дівчинка змусила себе посміхнутись і рукою помахала на прощання своєму другу промінцю. І у кімнаті запанувала темрява.

  Поки не настав вечір вашого життя, поки хтось дбає про вас, не втомлюйтесь посміхатись і радіти життю, щоб він продовжував дбайливо утримувати землю під вашими ногами.