Сивочолий чоловік сидів на лаві в старому парку і відсторонено дивився кудись у далину. І не зважаючи на те, що дощ давно закінчився, він все ще тримав над собою парасольку. А тим часом небо звільнилося від тяжких хмар і весь парк залили яскраві промені осіннього сонця. Жовте листя засяяло золотом і на тлі блакитного неба створило неповторної краси картину.

  Маленька дівчинка, залишивши далеко позаду свою розмовляючу по телефону маму, йшла доріжкою парку і старанно збирала саме красиве опале листя. Її увагу привернув чоловік з парасолькою і вона зупинилась проти нього.

– Дідусю, а чому ви тримаєте парасольку над собою? Ви боїтеся, що на вас буде падати листя?

  Це просте, і в той же час наївне дитяче запитання, нібито вирвало чоловіка з пастки спогадів і повернуло до реального життя. Він посміхнувся, і ця посмішка скинула з його обличчя з десяток років.

– Ні, дівчинко, я не боюся листя. Просто я жив в такі часи, коли на голову падало дещо

– Розкажіть, я буду вам дуже вдячна.

  На лаві в старому парку сидів сивочолий чоловік і завзято щось розповідав маленькій дівчинці. Її мама давно підійшла, але стояла поодаль, щоб не сполохнути чарівний момент створення казки. А тим часом осіннє сонце щедро дарувало своє тепло всій окрузі, ніби і воно хотіло неодмінно потрапити в казку. І це йому вдалося.