У сім’ї Проценків склалася традиція зустрічати Новий рік виключно на дачі. Тиша засніженого лісу. біла ковдра іскристого снігу і неймовірно свіже морозне повітря давали змогу позабути про гомінке місто і насолоджуватись справжньою зимовою казкою. Особливо подобалося в такі дні гратися на снігу їх маленькій донечці Катрусі.

  Часто Новий рік Проценки зустрічали зі своїми друзями,  Але цього разу обставини склалися так, що Новий рік Петро зі своєю дружиною Марічкою і донечкою Катрусею вимушені були відсвяткувати в тісному сімейному колі. Та ще й з ялинку Петро не встиг придбати і тепер нерішуче поглядав на ту, яку його дружина посадила перед вікном.

  Петро був проти висадки ялинки на дачній ділянці, та ще й перед вікном. Виросте і буде тінь кидати на вікно. Та й взагалі, ліпше було якесь фруктове дерево посадити. Адже з шишок варення не звариш. І він частенько пропонував Марічці зрубати ту ялинку на Новий рік. Зі сторони дружини не було категоричного заперечення, але вона все ж таки просила ялинку купувати.

– Петю, я сходжу до своєї подруги. Вона просила дещо привезти їй з міста. В цьому році до неї приїхали на свята її батьки і вона не зможе зустріти Новий рік з нами.

– Добре, Марічко, а я розпалю камін і приберуся в кімнаті.

  А тим часом Петро вирішив, що Новий рік без ялинки, та ще коли в сім’ї є малі діти, то вже зовсім кепська справа.  І він пішов з сокирою до тієї ялинки, яку посадила його дружина.

  Як тільки лезо сокири торкнулося стовбура ялинки, за спиною Петра ніби хтось від болю застогнав. Озирнувшись, Петро нікого не побачив, і вирішив, що то йому почулося.

  Ось вже вбрана ялинка засяяла вогнями на радість маленькій Катрусі, а Марічка все не поверталася.  І Петро вирішив їй зателефонувати, але телефон дружини задзвенів у сусідній кімнаті.

– Наша мама роззява, забула взяти свій телефон.

– Тату, а скоро вона повернеться?

– Зараз спитаю у її подруги, до якої вона пішла.

  Але яке ж було здивування Петра, коли подруга сказала, що Марічка до неї не приходила.

  Не повернулася Марічка і наступного дня. Ніхто її не бачив, а сліди ще звечора замело снігом. Пошуки наступними днями ніякого результату не дали. Дружина зникла безслідно.

  З тих пір для Петра день зустрічі Нового року був самим сумним днем. Тільки заради пам’яті і маленької Катрусі він щороку продовжував зустрічати Новий рік на дачі. Для цього була придбана пластикова ялинка, а в пам’ять про свою дружину Петро посадив маленьку ялинку на місце зрубаної. Такою, як раніше, вона буде роки через чотири. А поки хай росте.

  Пройшло чотири роки. Катруся підросла і все рідше згадувала маму. А в Петра, як і раніше, коли останні секунди року відлітали у минуле, скупа чоловіча сльоза стікала по обличчю.

  Цього року снігу випало на диво багато. Ялинка під вікном стала зростом такою, як і в той жахливий день і була красиво вкрита снігом. В кімнаті за новим столиком сиділа Катруся і щось малювала. А в кутку виблискувала вогнями новорічна ялинка.

  Раптом вхідні двері відчинилися і поріг переступила…Марічка.

– Така заметіль і снігу навалило, що ледь додому дійшла. Уявляєш, забула свій телефон. Вибач, Петю, що затрималася. О, так ти вже і ялинку встиг поставити? Молодець.

– Тату, а що це за тітонька до нас прийшла?

– Петю, що це за дівчинка і чому вона називає тебе татом? А де наша Катруся?

  Марічка здивовано дивилася на Петра і нічого не могла зрозуміти. А що Петро? Він закляк і не знав, що думати і що робити. Потім підійшов до своєї дружини і міцно її обняв.

– Ти не уявляєш, як я за тобою скучив. Не ходи більше нікуди. А це і є наша Катруся. Ця новорічна ніч буде довгою. Мені так багато потрібно тобі розповісти.

  Тільки тепер Марічка звернула увагу, що в кімнаті поклеєні інші шпалери, а біля вікна стоїть дитячий столик, якого раніше не було. На ньому були розкидані різнокольорові олівці і лежав дитячий малюнок з підписом «моя мама». А за вікном стояла вся в снігу ялинка. Вона єдина була такою, як і раніше.

  Петро перехопив погляд Марічки.

– Я її висадив повторно чотири роки тому. То не просто ялинка. То дерево нашої долі. Хай росте собі на наше щастя. Я не буду проти.

  Ця історія бере початок з тих часів, коли соцмережі сприймалися як частинка реального життя. Коли обмінятися номерами телефонів було звичною справою. А так звані блоговки, коли користувачі блогів влаштовували досить часті групові зустрічі десь в затишному місці, не виглядали чимось дивним.

  На одному порталі, де всі блогери знали одне одного ледь не в обличчя (а часто і так), вів свій скромний блог один хлопець під ніком Чарівник. Цей нік він взяв собі не з самого початку, а після одного випадку з його знайомою по блогах.

  Сталося так, що його подружку звільнили з роботи. Вона була в розпачі і поділилася цією сумною новиною зі своїм другом. А він у відповідь, щоб підняти дівчині настрій, сказав, що вони пожалкують і попросять її повернутись. І навіть премію випишуть.

  Це було із розряду фантастики, але настрій у дівчини дійсно поліпшився. Але яке ж було у неї здивування, коли все сталося, як сказав її друг. І вона буквально заставила його взяти нік Чарівник. А він і не проти був носити такий псевдонім.

  Після того випадку Чарівник почав помічати, що будь які його слова підтримки неодмінно стають реальними. Помічали це і інші, тому всі казали, що він є не вигаданим, а справжнім чарівником. Втім,  він це сприймав як жарт, адже його улюблена фраза «все буде добре» могла бути прилаштована до любих позитивних подій і не нести ніякої конкретики.

   Але одного разу сталася подія, яка докорінно змінила думку Чарівника про себе. Одна його подружка по блогах пожалілася, що її хвороба не дає змоги сконцентруватися і ділитися своїми історіями в блогах. Чарівник за звичкою захотів її підтримати і сказати, що вона швидко одужає. Але якась сила не давала змоги вимовити ці слова. Він відчував, що може це зробити лише зробивши крок через невидиму стіну, за якою зовсім не затишно перебувати.

  Чарівник вагався, але стосунки з дівчиною були настільки дружніми, що він врешті зробив крок за ту стіну і сказав, що через декілька днів вона одужає.

  Декілька днів Чарівника безперервно трясла лихоманка, а потім в одну міть його полишила. А за хвилину задзвонив телефон.

– Милий мій, Чарівнику, я не знаю хто ти є в цьому світі і чий посланець, але я тобі безмежно вдячна за твоє чудо і врятоване моє життя. Лікарі давали мені не більше року і їх здивуванню не було меж, коли сьогодні вони були вимушені констатувати, що я повністю здорова. Це твої слова подарували мені життя.

  В слухавці було чутно, як сльози радості капають на мікрофон. І з того дня життя Чарівника докорінно змінилося. Частіше за все йому легко було говорити слова підтримки, але іноді для цього потрібно було ступити крок за стіну страждання. І Чарівник був впевнений, що в таких випадках йому прийдеться змінити на краще саму долю людини.

  Одного разу, коли настали сутінки в житті багатьох людей, Чарівнику подзвонила людина, якій він не міг відмовити.

– Чарівнику, ти маєш силу змінити стан речей. Зупини це страхіття.

  Сльози і слова розпачу змусили Чарівника відірватися віл написання чергової оповіді і стати перед стіною долі. На цей раз вона була темною і надзвичайно зловісною. І він зробив цей крок.

  Його недописана оповідь дивним чином сама опублікувалася. Оповідь не мала тексту. Його напише сам час. В ній був лише заголовок: «Все буде добре».

  Поки Микола розмовляв з русалкою Марійкою на березі річки, йому прийшла в голову авантюрна ідея.

– Марійко, а давай сходимо до моєї бабусі в гості.

– Ти жартуєш? Хочеш, щоб вона отримала інфаркт?

– За неї не хвилюйся. Вона все про тебе знає.

– Та якось боязко мені. Втім, якщо ти будеш поруч, то я згодна.

   На порозі ганку на них вже чекала Миколина бабуся.

– Проходьте, молодята, я для вас смачненьких пиріжків напекла.

– Доброго дня, бабусю. У мене таке дивне враження, ніби я і не вмирала.

– А ти й не вмерла, Марійко. Водяні русалки і лісові мавки живуть на межі між двома світами. Я більше тобі скажу, поки їх тіло не поховане в землі, є, хоч і мала, але реальна можливість повернути їх в світ живих. Твоє ж тіло так і не знайшли. І могилки твоєї немає на цвинтарі. Розумієш, про що я?

   Від цих бабусиних слів Марійка завмерла, а в її душі пронісся вітер мрій і надій.

– Слухайте, що я вам скажу. Я спробую повернути Марійку в світ живих, а ви вигадуйте деталі від’їзду Марійки до міста на навчання. Мов, посварилася з матір’ю і нічого їй не сказала.

  Поки бабуся щось шепотіла над дивними предметами на столі, декілька раз небо закривала чорна хмара, яскраві блискавки били зовсім поруч, а шалений вітер зривав з дерев зелене листя. А потім в се стихло.

– Ось і все, молодята. Можете прогулятися селом і показати себе людям. А то давно в селі не відбувалося нічого цікавого. А я тим часом сходжу до матері Марійки і приготую її до зустрічі з донькою.

  Марійка обняла бабусю Миколи, і мабуть не було зараз щасливішої людини в світі, ніж вона.

  Коли Марійка з Миколою йшли вулицею, зустрічні люди христилися і ховалися по дворах. А молодят цей спектакль неймовірно тішив.

– А давай, Марійко, зайдемо в магазин.

  Марійка зразу зрозуміла наміри Миколи і голосно засміялася. Вона першою зайшла в магазин, зупинилася на середині приміщення і в нерухомій позі стала дивитися на продавчиню. Та втратила дар мови, а її обличчя ніби щойно побілили крейдою. Втім, через пару секунд в магазин зайшов і Микола. Не звертаючи уваги на Марійку, ніби її тут і немає, почав замовляти покупки. Це вивело продавчиню із заціпеніння. Але вона продовжувала кидати моторошний погляд на Марійку і весь час помилялася з замовленими продуктами.

  Першим не витримав Микола і, тримаючись за живіт, голосно розсміявся.

– Марійко, потримай пакет, поки я розрахуюся.

  Марійка підійшла до прилавка, взяла пакет у Миколи, і усміхнулася продавчині.

– Тьотю Галю, не тримайте на нас зла. Не померла я, а просто поїхала на навчання в місто. І я не знаю, чому всі вирішили, що я втонула. Ви ж не бачили моєї могилки на цвинтарі.

– А щоб вас трясця взяла! Щоб вас шлях трафив! Я ледь не впісялася із-за вашої витівки. Геть з магазину, щоб мої очі вас не бачили.

  Марійка з Миколою, голосно сміючись, вибігли з магазину. Вони сміялися зі своєї, не зовсім доречної витівки, сміялися від того, що щастю було тісно в їх серцях і воно виплескувалося через край назовні

  Життя давно закинуло Миколу з рідного села у далеке місто. Але серце його назавжди залишилося в тих мальовничих місцях. І він щороку приїздив в село до своєї старенької бабусі. А вона й була рада такому гостю.  Навіть її маленька хатинка ніби прокидалася від сну.

  Улюбленим заняттям Миколи була риболовля. Тому не дивно, що ще сонце не зійде, а він вже сидить з вудочкою  біля вкритої туманом річки.

  Одного разу, коли сходило сонце і вранішній туман переміщався з річки на луки, не далеко від Миколи випливла із туману постать іншого рибалки. Нічого дивного, адже, щоб наловити риби, потрібно раненько йти до річки.

  Дивним було те, що сусід по берегу зовсім не звертає уваги на Миколу. Ніби поруч зовсім нікого немає. А ще не давала Миколі покою вдача цього рибалки. Не проходило і хвилини, як він витягував з води чергову плотвичку, а то й великого ліща. А в Миколи риба ну ніяк не хотіла ловитися.

– Вибачте, дядьку, а яку наживку ви використовуєте?

  Від почутого рибалка здригнувся і здивовано подивився на Миколу. Потім, не промовивши і слова, продовжив ловити рибу.

– Не хочете, то не кажіть. Я не хотів вас образити.

  Наступного ранку дивний рибалка знову сидів на березі річки, але цього разу час від часу кидав на Миколу недружелюбний погляд.

  Несподівано з води вилізла молода красива дівчина і мовчки сіла біля того рибалки. Звідки вона припливла Микола не помітив. В такий ранній час купатися в річці було явно зарано.

– Красивий хлопець біля вас рибалить, дядьку Митро. Ех, жаль, що не наш.

– Може не наш, а може й наш.

  Від цих слів на обличчі дівчини засяяла усмішка і вона підійшла до Миколи.

– Привіт. Я Марійка. Ти давно втонув?

   І тут до Миколи дійшло, що то за рибалка, і що то за дівчина. У нього потемніло в очах і він на мить ніби провалився в небуття. А коли прийшов до тями, то ні дівчини, ні рибалки поруч не було.

– Слухай, бабусю, здається, я біля річки бачив русалку.

– Случаєм не Марійку? Втопилася вона минулого року.

– Бабусю, ти про це так спокійно кажеш, ніби я тобі розказав про живу сусідку.

– Так то в нас родинне, бачити тих, хто не так давно втопився. Виходить , ця здібність і тобі передалася. Ти їх не бійся, вони тобі не можуть завдати шкоди, навіть, якщо захочуть. Якщо побачиш дядька Митра, то скажи, що я пробачила йому крадіжку яблук, коли він був малим.

  Наступного ранку біля річки дядька Митра не було. Та й Марійки ніде не було видно, лише поодаль круги по воді розходилися.

– Марійко, виходь! Я знаю, що то ти там воду каламутиш!

  Не далеко від берега з води показалася голова дівчини. Вона пильно дивилася на Миколу, явно не знаючи, що робити далі.

– А ти на мене зла не тримаєш? Живі люди, які нас бачать, можуть бути для нас небезпечними. Є у них від природи особлива сила.

– Чому це я маю бути тобі ворогом? Давай, вилазь з води. Риба все одно не клює, то хоч поговоримо.

  Все ж таки остерігаючись, Марійка несміливо вилізла з води і сіла поруч з Миколою. Несміливі фрази досить швидко переросли в приємну розмову. І через годину вони з захопленням дивилися одне одному в очі. Наче були знайомі цілу вічність.

  Нездоланна межа буття не давала Марійці і Миколі можливості на щось більше, ніж дружбу. А втім хто зна, на що здібне справжнє кохання. Тільки бабуся Миколи все ж таки щось знала, бо старанно прибралася в хатині і все поглядала у вікно, ніби чекала на бажаних і давно очікуваних гостей.

  Випала Миколі нагода навчатися на лісогосподарському факультеті, щоб отримати професію кваліфікованого лісівника. Інакше і бути не могло, бо виріс він в глухих поліських лісах і не уявляв іншого життя, як там, де легенди і повір’я живуть поруч зі звичайним життям.

  Одного разу Микола побачив біля навчального корпусу тендітну струнку дівчину. Щось в ній було таке невловиме, що примушувало Миколу не відривати від неї свій погляд.  Дівчина відчула на собі цей пильний погляд, і подарувала Миколі таку усмішку, від якої його серце готове було вискочити з грудей.

  Після того випадку Микола втратив спокійний сон. Та дівчина снилася йому майже кожної ночі. А вдень він відчайдушно шукав з нею зустрічі. Та все марно. То він її бачив в останню мить, коли вона заходила до аудиторії перед початком пари,То вона знову дарувала йому чарівну усмішку через вікно автобусу №1.

  Як потім Микола дізнався, дівчина навчалася на другому курсі і була родом із Закарпаття. Звали її Марічка. А Микола вже мав закінчити четвертий курс, тому так не просто було зустрітися з Марічкою. До того ж вона жила в своєї тітки в Києві, а Микола у гуртожитку. 

  І все ж таки здавалось дивним, що доля ніяк не хоче влаштувати їм зустріч. Та схоже було, що й сама Марічка не горить бажанням зустрітися з Миколою. Вона ніби грається з ним, даруючи в останню мить чарівну усмішку і знову зникає десь у натовпі.

  Навчання на факультеті швидко добігало до кінця. Залишалася лише дипломна практика, на яку Миколу відправили в гори Карпат.  

  Якось сидить він на лаві біля лісництва і милується мальовничими горами. Раптом хтось , підкравшись ззаду, закриває йому очі і мовчить. Ці тендітні дівочі руки, цей ледь вловимий подих, і це шалене його серцебиття не залишало сумніву.

– Марічко, це ти?

– Нічого собі! Як ти дізнався, що це я?

– У серця свої очі. Від них важко сховатися.

  У відповідь Марічка розсміялася дзвінким чарівним сміхом.

– Як же мені пощастило тебе тут зустріти. Ти навіть не уявляєш.

– Може пощастило, а може то иоя забаганка. Адже я дочка мольфарки і багато на що здібна.

  І Марічка знову розсміялася тим чарівним сміхом, від якого у Миколи серце мліло.

  Потім були численні взаємні подорожі по Закарпаттю. Мукачівський замок Паланок, руїни замку в Хусті, неймовірне озеро Синевир, мальовниче містечко європейського типу Берегове. А також ряд інших цікавих місць.

  Щастю Миколи не було меж. Але як тільки він намагався освідчитись Марічці у коханні, вона завчасно притуляла свій тонкий пальчик до його губ.

– Мовчи, Колю.

– Чому?

– У долі свої правила і закони. Я не можу їх порушувати. На тебе давно чекає в поліських лісах лісова Мавка. І я не можу у неї тебе забрати.

  Після цих слів Марічка сумно зітхнула.

– Ти мене, Колю, забудеш, Ти мене забудеш.

  І Марічка пішла, а Микола, розбитий горем, навіть не зміг підвестись, щоб її наздогнати. І голос в нього пропав, щоб закричати.

  Наступного дня Микола вже нічого не пам’ятав. Ні тих щасливих днів з Марічкою, ні її самої. А після закінчення навчаггя, він повернувся в поліські ліси, де серед численних боліт зустрів свою Мавку.

  Час від часу Марічка снилася Миколі, і він знову згадував своє минуле щастя. Після таких ночей Микола декілька днів ходив як тінь, поки Марічка знову не забирала у нього спогади про себе.

– Кохана, що зі мною не так? Я зовсім не пам’ятаю, де був вчора.

– Тебе знову крала у мене моя сестра по крові прадавніх часів. Але зараз ти знову зі мною.

  Микола сидів зі своєю дружиною біля чепурної хатинки, що стояла на узліссі, і вони милувалися безмежним зоряним небом, і слухали, як соловей співає свою весняну пісню. І були вони щасливі від того, що були разом.

  В глибині поліських лісів розкинулося велике непрохідне болото. Навіть взимку вода в ньому не замерзала. Люди казали, що на тому болоті є великий острів, на якому живе Марійка. Ця легенда прийшла в село з глибини віків.

  Незважаючи на ласкаве ім’я, Марійкою звали стару-престару бабусю з тих самих древніх легенд. Кому вдавалося  побачити її в лісі, казали, що Баба Яга в порівнянні з нею справжня красуня. Але рідко кому випадала така нагода, після якої людина довго не могла прийти до тями.

  Незважаючи на страхітливий вид, Марійка вважалася доброю істотою. Старі люди були впевнені, що це вона оберігає село від всіляких негараздів. Тому вони часто приносили до болота хто відро картоплі, хто пристойний, але вже не потрібний одяг, або ще щось важливе для господарства.

  Жив в лісовому селі хлопець Микола. На теренах Інтернету вважав себе блогером. Казки писав, іноді для Ютуба відео знімав. І зацікавила його легенда про Марійку. Вирішив він зняти про неї відео. Ну, як відео, просто казку опублікувати на тлі знятого лісу.

  Іде він лісом вздовж болота, пташок слухає, та казку на включену відеокамеру розказує.

– Що, відео знімаєш?

  Скрипучий голос поруч за спиною виявився таким неочікуваним, що відеокамера випала із рук Миколи. Він озирнувся, але за спиною нікого не було. Бажання вести подальшу зйомку вивітрілось, як вчорашній сон. І Микола, часто озираючись,  пішов геть від цього болота.

  Вже вдома, переглядаючи зняте на камеру, Микола побачив ту саму Марійку, про яку ходили легенди. Відеокамера встигла її зняти, коли впала на землю. Якщо така присниться, то до ранку про сон можна позабути.

  Бажання знову сходити до болота пропало у Миколи навідріз. Але опубліковане їм відео стало вірусним і набрало захмарне число переглядів. А сам Микола став популярним блогером. Всі очікували від нього продовження історії.

  Що поробиш, іноді життя блогера перестає належати лише одному йому. І Микола твердо вирішив зустрітися з Марійкою. А оскільки вона вважалася доброю, то Микола вирішив виманити її з болота солодощами. Адже відомо, що хороші люди полюбляють солодке.

  І ось вже біля болота стоїть невеликий туристичний стіл, поруч два складних стільці, а на столі всілякі солодкі смаколики і термос з чаєм. На одному стільці весь блідий сидить Микола, інший чекає на гостю. І відеокамера, як холоднокровний свідок очікуваної ганьби, стоїть поруч на тринозі.

  Довго чекати не прийшлось. Марійка з’явилася раптово і невідомо звідки.

– Миколо, це ти для мене гостинці приготував?

– Ттттак, сссідай, Марійко.

    Вигляд у Миколи був ще той, але він швидко себе опанував. І вже за декілька хвилин камера знімала приємну розмову страховиська і молодого хлопця на тлі лісового болота.

– Ну, то давай, Миколо, піднімемо ці чашки з чаєм за наше знайомство.

  Як тільки чашки торкнулися одна одної, відбулося щось неймовірне.

Марійка з болотного страховиська перетворилася на неймовірну красуню. Такої красивої білявки Микола ніколи не зустрічав. Він онімів і не знав, що сказати.

– Що мовчиш Миколо? Мій попередній вигляд тобі подобається більше?

   І дзвінкий щирий сміх Марійки луною озвався прямо в його серці. Вони розмовляли до самого вечора, ніби знали одне одного цілу вічність. І не виникало ніякого сумніву, що вони будуть разом на все життя.

  А відео Микола так і не опублікував на своєму каналі. Своїм друзям в групі «Розповіді закоханої мольфари» він сказав, що Ютуб його заблокував. То була неправда, але що не скажеш заради власного щастя.

  Микола в своєму сільському будинку проживав один. Його дружина Марійка після народження внуків переїхала в місто до дочки, щоб допомагати по догляду за малечею, та так там і залишилася. І тільки по вихідних днях приїжджала до Миколи.

  Таке положення справ влаштовувало не так самого Миколу, як його кума Петра. Полюбляв він зайти до свого кума з міцною горілочкою  власного виробництва, щоб подалі від очей дружини хильнути одну другу чарчину. А заодно і з кумом поговорити про тяжке життя чоловіків у селі.  

  Свою горілочку Петро приносив завжди в красивому графіні, який дістався йому від діда. Кум стверджував, що графін кришталевий, що більше такого ніде немає, бо дід привіз його як трофей з Германії.

  З часом Микола почав помічати що у Петра з’явилися серйозні проблеми з пам’яттю. То він вимагав повернути позичені  гроші, хоч Микола віддав борг ще минулого тижня. То коли Микола намагався повернути фуганок, що брав у кума буквально позавчора, Петро сказав, що у нього взагалі ніколи фуганка не було.

– Куме я турбуюсь за тебе. Може б ти прибрав свій графін куди подалі і перестав вживати свою «солоденьку»? А то пам’ять почала тебе серйозно підводити. Ось навіть свій фуганок не захотів забирати.

– Що ти таке кажеш? Ти ж сам мені заніс його, і той фуганок я поклав в себе в гаражі.

– Так, так, я зараз покажу в якому гаражі лежить твій фуганок.

  І Микола пішов в комірку, щоб взяти фуганок і показати своєму куму, наскільки він заплутався в часі. Але фуганка в комірці не було…

  Микола повернувся весь розгублений.

– Що, куме, може це тобі потрібно перестати пити? Ти скажи, і мій графін більше не з’явиться на твоєму столі.

  Того разу Микола і Петро прийшли до згоди, що не в графіні справа, а просто вони старіють. І не варто відмовляти собі в дружньому спілкуванні з красивим графіном на столі.

  Та одного разу трапилася подія, яка вивела кумів з рівноваги. Якось ввечері, коли вони сиділи за столом, а на столі виблискував своїми гранями кришталевий графін, в двері хтось постукам.

– Заходьте. Двері не замкнені.

  Двері відчинилися і в кімнату зайшов…Петро. Тепер один кум сидів за столом, а другий кум стояв в на порозі з кришталевим графіном в руках. Обидва куми, як і сам Микола були сковані від подиву і страху. Всі мурашки околиці перебралися на спини завмерлої трійці.

  Ще через секунду дивний спалах світла і невеликий струс будинку закінчився тим, що один кум, який сидів за столом раптом зник, а другий підійшов до столу і поставив на нього кришталевий графін. Тепер на столі стояло вже два однакових кришталевих графіни. Не примарні, і ніякий з них так ніколи і не зник.

  Після того випадку Петро наливав свою горілочку лише у пляшки, бо кожного разу, коли на очі попадався його кришталевий графін, мурашки знову бігли по його спині.