25%. Таку думку висловив депутат від Партії регіонів Володимир Зубанов, якого цитує прес-служба партії.

  Зокрема, коментуючи заяву заступника лідера партії "Батьківщина" Олександра Турчинова про те, що опозиційні сили візьмуть 100 мандатів по мажоритарці і 170 - за списками, парламентарій заявив: "Турчинов враховує якийсь ідеальний варіант, який не можна буде виконати".

"У кожному окрузі не буде по одному представнику влади і опозиції. Буде багато кандидатів, які будуть говорити про свої самостійні позиції і погляди. Відомі бізнесмени та громадські діячі підуть в округи, де вони відомі. Тому змагання буде дуже серйозним", - зазначив "регіонал".

"По мажоритарці пройдуть більш-менш відомі люди, а не ті, про які говорить Турчинов. Бо тут виборець підходить до вибору більш прагматично, з огляду на реальні можливості того чи іншого кандидата", - пояснив Зубанов.

"Ми вже маємо такий досвід і знаємо: більшість, яка приходить по мажоритарці, налаштована співпрацювати з владою, а не конфліктувати з ними. Вони йдуть з реальними пропозиціями про поліпшення ситуації в тому чи іншому окрузі. А в суперечці з владою це зробити неможливо", - зазначив депутат.

За словами парламентарія, "мажоритарники не будуть такими радикальними, як вважає Турчинов".

"Ті цифри, які він називає по мажоритарці, треба поділити на три-чотири. Тоді можна отримати для опозиції реальні шанси. У них так може пройти Тягнибок, ще кілька радикально налаштованих людей, відомих на всю Україну. Решта не пройдуть", - підсумував політик.

Огляд новин за 1.03 Ви помітили, як останнім часом активізувався Вітя Янукович-молодший? А пацаньонок-то боєвой растьот, як казав один герой живого класика. Весь в тата. Тікі хіба шо шапки не знімає, а так – спадкова інтелігентність і вроджене людинолюбство. Правда, іноді трапляються з ним прикрі інциденти. То випадково забуде, як його тата звуть (була колись кумедія), то забуде, де він живе (ну ще б пак, стільки випити). Але то нічого. Як казав нещодавно у інтерв’ю Вітін друг-младорегіонал Ондрюша Пінчук, у кожного буває момент слабкості. А зате Вітя-молодщий тепер вам не хєр моржовий, а куратор Кіровоградської області. Посада відповідальна і ґрунтовна, раніше називалася «смотрящім», але з часу, коли Янукович-старший змінив спортівки на костюм від Бріоні – піарщєги заборонили йому по фені ботати. З приводу призначення Віктора Вікторовича на цю посаду існує кілька версій, нафіга воно було його татові. По-перше, у Віктора Хведоровича, як і у кожного саморощеного диктатора, у світлі останніх подій народилося розуміння того прикрого факту, що накрасти шапок – це ще не фокус. Набагато складніше їх потім не просрати. За дивною примхою природи, більшості людей не подобається, коли з них знімають шапки – хай там навіть це роблять такі хвацькі поцанчєгі, як Віктор Хведорович або навіть Віктор Вікторович. І у момент такого от прозріння щодо справжнього чисто імєнно розклада у цій жизні Віктору Хведоровичу, як і кожному подібному таваріщу, приходить у голову рятівна думка: всьо синові лишу! А оскільки старший синуля займається виключно поповненням сімейного запасу шапок, то їхнім сторожем (та, шо там далеко ходити - ГАРАНТОМ) Віктор Хведорович призначив меншенького. І дав йому чисто для проби задрипаний райончєг – нехай вчиться точки на бабки виставляти. По-друге, деякі джерела натякають, що у Віктора Хведоровича нині назріла одна вєщ… Яка – не скажу, але на «жо» починається і на «па» закінчується. І почалися незвичні і дуже неприємні кадрові напряги. Тобто проблема не в тому, щоб знайти бажаючого посісти на якусь посаду, і не в тому, щоб найти професіонала, бажаючого посісти на якусь посаду. Проблема у тому, щоб знайти АБСОЛЮТНО ВІРНОГО ЛІДЄРУ професіонала, готового посісти якусь посаду. А такі, як ви самі розумієте, зустрічаються куди рідше, ніж кучерява риба. Зрештою, проблема закладена вже у самому формулюванні: ну не може професіонал бути вірним дилетанту, хай там навіть сто разів президенту. Тим більше, що і вірність Лідєру (саме цьому конкретно) зустрічається дедалі рідше – приблизно як совість серед народних депутатів. Тому, подейкують, Віктор Хведорович вирішив виховувати підростаючий кадровий потенціал: якщо вже не склалося з інтелектом чи професіоналізмом – то синуля хоч не здасть. Нєфіг йому на машині по заповіднику зайців ганяти.

А по-третє – кажуть, що Вітя-син від неробства і повної відсутності гальмів почав потихеньку спиватися. І тато вирішив його пристроїти до справи – а раптом гени візьмуть своє?

Автор: Володимир Йадороб

Огляд новин за 29.02 От за що я люблю наших народних об(іс)ранців – так це за працьовитість та незакомплексованість тварюки(с). Кілька років вони з ентузіазмом, вартим кращого застосування, і цинізмом, вартим більших п.здюлєй, доять нас і дурять нам голови. А ближче до виборів серед них поширюється якась містична і сюрреалістична пошесть: нардепи масово починають прозрівати від усього того гімна, яке навколо робиться. І яке вони самі ж, зрештою, наробили. Скажімо, після двох років перебування у коаліції з Партією регіонів якось різко роздуплилися українські комуністи. Вони несподівано для себе відкрили, що «повсюду смерть, розруха», як казав принц датський подерв’янськівського розливу. Тепер виявляється, що вони вже давно не в коаліції – про це заявляє перший секретут Донецького обкому КПУ Микола Кравченко. Та й взагалі нема ніякої коаліції. Як казав один з героїв вже згаданого тут Подіка, «От не було такої х.ні». Ба, більше: «ось уже вісім місяців ми голосуємо, виходячи зі своїх ідеологічних переконань», каже Кравченко. Особисто я розцінюю це як зізнання у тому, що увесь попередній до цих восьми місяців час коммі голосували ВСУПЕРЕЧ своїй ідеології. І це ще була б фігня – врешті, ми усі знаємо, що єдиною ідеологію цих старих маразматичних перунів є бабло. Але вони тепер, сцуко, стали борцунами зі злочинним режимом. «Основна боротьба у нас іде між Партією регіонів і Компартією. Ніколи ми цього не приховували», - рве на собі тільняшку Кравченко. А боротися з партією влади, перебуваючи у коаліції з нею – це, вочевидь, «їжачки плакали, кололися, але продовжували ї.ати кактус».  Не відстає від коммі і наш любий спіхєр Вава Литвин. Півтора року тягнеться суд над Луценком, із них рік той просидів у СІЗО – а Литвину тільки зараз дійшло, що це не суд, а якась вечірка убуханих бл*дєй. Правда, навіть правду-матку сказати Литвин не може – відвик, знаєте. Та й старший коаліційний брат може за такі наїзди відвалити нереальних люлів. Тому Вава дипломатично так: «Я погоджуюся із критичними оцінками, які пролунали після винесення вироку Юрію Луценку». І що вже там говорити про Миколу Яновича Азарова, для якого уся його сучасна робота – одне суцільне ох.єваніє від того, що економіка, виявляється буває і не плановою. І що не усім співгромадянам подобається, коли їм урізають пільги, підвищують тарифи та годують однією капустою. Тепер він зробив нове феноменальне відкриття: виявляється, в Україні 10% найбідніших українців споживають лише 2% пільг, а 10% найбагатших – 22% пільг.

І ви тільки йому не кажіть, але на Миколу Яновича невдовзі чекає ще одне відкриття: виявляється, ті 10% найбагатших – це саме ті, хто якраз перед виборами починає прозрівати…

Автор: Володимир Йадороб

Прихід до влади Януковича і Ко став наслідком того, що лідери Майдану не спромоглися провести дерадянізацію суспільства  

Історія часом робить несподівані кульбіти, які лише під час прискіпливого розгляду після кількох років здаються логічними і єдино можливими. Якби 2005-го хтось висловив припущення, що через сім років країна відзначатиме два роки президентства Януковича, рейтинг Ющенка вимірюватиметься десятими відсотка (великою мірою через демонстративну гру на користь нинішнього гаранта), а Тимошенко буде у в’язниці, його у кращому разі вважали би фантастом. Одна з найпопулярніших ілюстрацій для помаранчевого періоду і його закінчення два роки тому – мазепине «самі себе звоювали». І питання навіть не у не раз згадуваному «взаємному поборенні лідерів Майдану»: псевдопатріотизм і совок керували діями багатьох представників колишньої влади не меншою мірою, ніж їхніми біло-синіми опонентами.ГОРЕ ПЕРЕМОЖЦЯМ Попри розрекламовані «програмні розробки», переможці 2004 року не мали чіткого бачення, що за чим треба робити в країні, як проводити в життя зміни. Почасти це можна пояснити браком уявлення про реальний стан речей, у якому влада Кучми – Медведчука – Януковича залишила країну. На це люблять посилатися в інтерв’ю колишні посадовці високого рангу помаранчевих часів. Справді, структурні перекоси в економіці, інфляційний тиск після передвиборчих витрат попереднього керівництва (знизити які було політично неможливо), сплата підприємствами податків наперед створювали базу для серйозної кризи, що частково знайшла вираження у сповільненні зростання ВВП. Дійсно, кілька криз на конкретних ринках, зокрема бензиновому чи цукровому, видаються інспірованими свідомо. Зрештою, через маніпуляції статистикою владі часів Кучми вдавалося приховувати чимало проблем, які постали вже перед новими очільниками. Але більшість із цих проблем були прогнозованими, натомість системні рішення не продумувалися, і хаотичні рухи «реформаторів» в оточенні Ющенка і Тимошенко часто не так виправляли, як загострювали ситуацію. Звісно, на перші кілька місяців 2005-го припадає низка популярних кроків (як-от запровадження виплат при народженні дитини чи відновлення дії єдиної тарифної сітки, яка дала змогу планово підвищувати зарплати та інші соціальні виплати). Але вже підготовка бюджету на 2006 рік наштовхнулася на серйозні різночитання в команді, яка була покликана змінювати ситуацію в країні (чи радше «командах», що стало окремою проблемою).

Зрештою, замість відокремлення влади від бізнесу і спрямування всіх зусиль на розвиток потенціалу країни було зроблено спробу «відняти і поділити» між своїми. Що є поведінкою, яка цілком укладається в радянські стереотипи.

І НЕХАЙ УСІ ЗАЧЕКАЮТЬ У зв’язку з цим слід відзначити важливу совкову рису, яка домінувала в істеблішменті помаранчевого періоду не меншою мірою, ніж за часів Кучми чи регіоналів. Ідеться про «барство» представників нової номенклатури, сприйняття себе як обраної касти, заздалегідь непробивної для впливу з боку звичайних смертних. Гламурні тусовки і досі залишаються місцем для дозвілля та демонстрації статусу багатьох нинішніх опозиціонерів. Тоді ж демонстрація номенклатурності стала частиною хвороби, що роз’їла нову владу. Із цією хворобою великою мірою пов’язане різке відділення істеблішменту від тих, хто, власне, привів їх до влади: вільних громадян, які прагнули змін у країні й були готові працювати заради них. Але бажали зберегти контакт із очільниками держави, щоб співпраця була повноцінною. Понад те, вимагаючи свого часу можливості контролювати владу, помаранчеві не створили можливостей для діалогу і впливу на себе з боку громадськості. Пишні форуми, якими особливо переймалося керівництво Секретаріату Ющенка (зокрема, велику увагу приділяв цьому Іван Васюник), не могли підмінити собою щоденну працю. Знову звучали правильні гасла, але за ними не було дій. «Не на часі» – це, певно, стандартна відмовка від пропозицій щодо співробітництва з боку громадських організацій, активістів, малого та середнього бізнесу. Суспільство мало б, в уявленні багатьох можновладців, чекати, доки до проблем країни дійдуть руки в «небожителів». Але без тиску ззовні, навіть дружнього, спрямованого на співпрацю, бюрократи безвідносно до кольорів перетворюються на істот, які тонуть у рутині. У процесі замість результату. Усе це не могло не позначитися на ставленні людей до влади, від якої очікували так багато – і так багато нового. Отримали ж лише інше видання совка. А коли почала поширюватися інформація про оборудки нових керманичів, їхні справи з великим бізнесом, готовність одержувати подачки від олігархів замість ставити їх у жорсткі рамки (приміром, «РосУкрЕнерго» укорінилося в Україні, а Дмитра Фірташа стали називати олігархом саме за Ющенка), швидкість втрати громадянської підтримки лише зросла. Щоправда, перетікання голосів невдоволених відбулося не до тодішньої опозиції (хоча вона робила все можливе для підігрівання невдоволення), а всередині колишньої коаліції «Сила народу». Уособленням надій, які колись покладали на Ющенка, стала Тимошенко. Про те, чому і вона не змогла скористатися своїм шансом, сказано чимало. Однак важливо те, яким чином було допущено розвиток конфлікту в стані помаранчевих. А тут з огляду як посади, так і величезного кредиту довіри претензії треба висловлювати до тодішнього президента.

ВІКТОР, ВІКТОР І ЮЛЯ Вікторові Ющенку справді було дано безпрецедентний шанс. Порівняно з підтримкою понад 50% міркування на кшталт «не було своєї більшості в парламенті», «Конституція віддавала економіку в руки прем’єра», «бюрократи не бажали виконувати накази» та інші обґрунтування поразки є лише формулюванням проблем, які годилося вирішувати. Однак саме за це взятися не дуже поспішали. З усіх причин, які нині наводять на пояснення того, чому за Ющенка перетворення країни, якого чекали, було втоплено в порожніх розмовах і нарадах, по-людськи можна зрозуміти необхідність боротьби з наслідками отруєння. Президент мав проходити складні операції, після яких повертався до роботи. Проте якраз у час, відведений для праці, коефіцієнт ефективності міг і повинен був стати набагато вищим. Зрештою, пік боротьби з отруєнням, за свідченнями і самого Ющенка, і його оточення, припав на 2005-й. Після того було чотири роки, щоб вирішити проблеми, з якими він обіцяв упоратися на Майдані. Однак натомість країна бачила бажання президента перекласти вирішення справ на інших: на васюників, балог, ульянченків. Ті й старалися, не забуваючи численної родини (брат Васюника встиг попрацювати в Нафтогазі, родичі Балоги отримували впливові посади на Закарпатті, чоловік Ульянченко змінив кілька посад, займаючись «інноваційною діяльністю», щоправда, без особливих слідів інновацій). Натомість складається враження, що для Віктора Ющенка проблеми України були відсунуті на другий план «проблемою Юлі». І для її вирішення не шкодували засобів. Напруженість між урядом та президентом почала наростати вже від весни 2005 року, а влітку президент фактично став на бік тих політугруповань у парламенті, що фактично почали гальмувати урядові перетворення під приводом «захисту парламентаризму». Та початок процесу переформатування політичного ландшафту, що виник після Помаранчевої революції, було покладено у вересні 2005 року: після відставки Тимошенко в обмін на підтримку Єханурова як її наступника кількома десятками депутатів від Партії регіонів і К°, Ющенко уклав із ПР «меморандум між владою та опозицією», яким фактично визнавав Януковича значущою стороною політичного процесу. Замість «сидіти в тюрмах» чимало організаторів фальсифікацій отримали індульгенцію, адже «меморандум» передбачав «відмову від політичних репресій». Звісно, вважати цей акт «реінкарнацією Януковича» було б перебільшенням: Партія регіонів і без того мала ядерний електорат приблизно у 20%. Значення «меморандуму» інше: задля поточної політичної мети було зруйновано важливий символ. Янукович, який був уособленням порушень на виборах 2004 року, мав лишатися «недоторканним» у давньоіндійському сенсі цього слова, тобто бути «тим, кому не подають руки». Ющенко її простягнув.

Ймовірно, продовження перебування в такому статусі могло б спричинити кадрові зміни в Партії регіонів: її, відповідно до психологічних особливостей цього сегменту суспільства, не може очолювати слабкий і «недоторканний» лідер. Однак Ющенко, підписавши «меморандум», в очах однопартійців і прихильників Януковича зробив важливий жест: визнав його гідним партнером для влади. Далі – більше. 2006-го, аби не йти на дострокові вибори, Ющенко підтримав ідею «Універсалу національної єдності», який був порушений Януковичем практично відразу після підписання та обійняття посади прем’єра. Таке порушення було демонстративним: перерозподіл бюджету на користь відомого регіону, тиск на судову владу, кадрові чистки і, врешті, офіційна відмова від курсу до НАТО у вересні 2006-го (внаслідок чого було змарновано рік, що фактично перешкодило Україні приєднатися до Плану дій щодо членства в Альянсі, а також дало російській стороні час і аргументи, аби до 2008 року довести країнам Заходу «небажання» Києва туди входити). І тільки навесні 2007-го, коли Янукович і К° почали масово переманювати на свій бік депутатів, погрожуючи створити конституційну більшість і розправитися з Ющенком «уже сьогодні», той відправив країну на дострокові вибори, щоб позбутися наслідків домовленостей з Януковичем, укладених у серпні 2006-го. Фінальним акордом у співпраці Вікторів на ґрунті боротьби зі спільним ворогом стали перегони-2010. Звісно, в тій кампанії не було янголів. Однак «тотальна війна» проти Тимошенко, яка була найрейтинговішим кандидатом від помаранчевих, розгорнута Ющенком, справила на багатьох виборців деморалізуючий ефект. Знищила вона і його власну підтримку (перед виборами почав був зростати рейтинг тодішнього президента, але він використав рештки довіри до себе навіть не на свою користь, а для боротьби проти Тимошенко). Як наслідок, країну очолив Янукович, котрий за лічені місяці розвернув на 180° політику в тих сферах, якими так «переймався» Віктор Андрійович: підписав Харківські угоди, продовживши перебування Чорноморського флоту РФ в нашій державі до середини століття, й публічно зрікся сприймання Голодомору як геноциду українського народу.

ЇХ ПРИКЛАД – ІНШИМ ЗА НАУКУ Совкові риси – уявлення номенклатури про свою «винятковість», її безвідповідальність, прагнення «дармової» наживи, інтриги й підступи – призвели до поразки помаранчевих. Прихід до влади Януковича і К° став демонстративною «реставрацією» гірших рис, притаманних як радянській, так і ранній пострадянській Україні. Така влада втратила підтримку людей навіть швидше, ніж її, як каже Азаров, «папєрєднікі». Втім, щоб чергова зміна керівництва не призвела до нових розчарувань, уроки 2005–2010 років мають бути ретельно вивчені. І соціумом загалом, і опозицією, яка прагне замінити нинішню владу. По-перше, це питання наявності спільної політичної та ідеологічної платформи: однакового розуміння всіма союзниками принципових понять, пріоритетів реформ і першочергових кроків. Із тим, щоб енергія не йшла на формування «списків» і просиджування на «погоджувальних нарадах». По-друге, має бути розроблено чітку спільну програму дій нової влади, котру реалізовували б, незважаючи на те, які конкретно посади обійматимуть представники якої конкретно опозиційної сили. Серед пріоритетів: дерадянізація, реформування судової та правоохоронної системи, демонополізація економічної сфери, формування сприятливого інвестиційного клімату й надійної соціальної основи дальших перетворень – середнього класу, усвідомлення українським суспільством своєї національної ідентичності та готовності відстоювати власні політичні й соціально-економічні здобутки перед зовнішнім деструктивним упливом. По-третє, надважливим питанням є якість людей, котрі йтимуть у нове керівництво. Якість як професійна, так і моральна. Після здобуття влади часу на виявлення у своїх лавах псевдопатріотів і пристосуванців не буде. Їх слід позбавити шансу прийти до керма взагалі. І по-четверте, має працювати дієвий зв’язок між політиками, громадськими активістами та людьми, здатними мислити й діяти по-новому. Тоді майбутня влада зможе уникнути помилок старої.

Джерело: Український тиждень

20-річний киянин Кирило Дегтярьов, який обвинувачувався у вбивстві громадянина Республіки Конго, і якого минулого тижня виправдав суд, розповів, як з ним поводилися під час ув'язнення в СІЗО.

Кирила цитує "Кореспондент" із посиланням на "Сегодня".

Молодий чоловік провів чотири роки в Лук'янівському СІЗО в очікуванні вироку. Прокуратура вимагала для нього 15 років позбавлення волі.

За словами Дегтярьова, він не вбивав громадянина Конго, а лише допоміг донести його до поліклініки.

"Ми йшли з одним Е. (єдиний, хто дав свідчення проти Кирила. - ред.) по вулиці, і почули крики. Назустріч йшов темношкірий хлопець і кричав. Ми подумали, що він п'яний, і не звернули уваги. Потім ми почули, що хтось впав за спиною. обернулися, там уже стояли троє чоловіків і жінка. Ми повернулися і запропонували донести потерпілого до поліклініки, нам допомагали двоє чоловіків. Приїхала швидка та міліція, у нас з одним взяли свідчення, відвезли в міліцію. Звідти мене забрала мама ", - розповів виданню Дегтярьов.

За словами Кирила, його кілька разів викликали в Шевченківське РУВС, де він давав свідчення. 23 лютого йому зателефонував знайомий і сказав, що його викликають у РУВС, і попросив сходити з ним, пише газета.

"Я пішов, довго чекав внизу, потім мене попросили піднятися в кабінет. Наділи наручники і сказали, що це я вбив того африканця. Я доводив, що не винен, мене почали бити і примушували дати свідчення проти себе. Люди в штатському викручували мені ноги, душили моїм же шарфом, жбурляли по кабінету. Я благав їх повірити мені, але ніхто мене не слухав. Я добу тримався. Тоді мені стали погрожувати найстрашнішим, що мене морально зломить. Я зрозумів, що більше не витримаю і сказав, що напишу все, що вам треба. Під диктовку написав явку з повинною ", - розповів Сегодня Дегтярьов.

За словами адвоката Дегтярьова, Світлани Криворучко, в міліції його матері говорили, що Кирила у відділенні немає.

"Тільки через добу, коли випустили Б. і знайому дівчину В., сім'я дізналася, де Кирило. Зі свідків у міліції теж взяли свідчення, але суд зараз встановив, що вони їх дали під психологічним і фізичним тиском, і змушені були обмовити Кирила. На суді свідки теж розповідали, як їх примушували дати свідчення ", - сказала виданню Криворучко.

Адвокат також розповіла, які докази провини Дегтярьова надало слідство.

"Перший доказ - явка з повинною. Але судом встановлено, що текст був написаний під диктовку явно дорослою і юридично освіченою людиною. Підліток у 16 років не може писати такі фрази" з корисливих спонукань "," заподіяння тяжких тілесних ушкоджень "і т. д . Слідство не хотіло бачити нестиковок у справі. Наприклад, у квартирі Кирила були вилучені чотири ножі. Перша експертиза показала, що одним з них - мисливським - загиблому завдали всі 32 рани. Але в свідченнях Кирила, даних під диктовку, було написано, що Кирило ніж викинув. Так як же він опинився вдома? Друга експертиза, яку призначив суд, на 100% підтвердила - удари наносилися не цим ножем! Й інші вилучені в квартирі Кирила ножі теж не підійшли. На одязі Кирила не виявили слідів крові. Як це можливо при такій кількості ударів ножем? Показання інших свідків зовсім не співпадають зі свідченнями одного Е., який обмовив Кирила ", - пояснила Криворучко.

У прокуратурі в свою чергу сказали виданню, що стосовно затриманого тортур не застосовували.

"Суд не врахував свідчення другого обвинуваченого, який вказав, хто наносив удари. Що стосується свідчень інших свідків, то всі давали їх залежно від особистого сприйняття подій, того, як далеко вони були від місця злочину. Скарги на застосування недозволених методів слідства перевірені, але не підтвердилися", - сказала газеті начальник відділу міськпрокуратури Наталія Сьома.

За її словами, правдивість первинних свідчень Кирила, що він скоїв вбивство, підтверджено психологічною експертизою.

9 лютого Шевченківський районний суд виправдав 20-річного Кирила Дегтярьова, який був затриманий чотири роки тому за підозрою у вбивстві громадянина Республіки Конго.

Мовчання. Що це? Життєві ситуації зобумовлюють, характеризують мовчання. Мовчання самозахист? Конфліктні ситуації мають різні варіанти розвитку. Можливо у деяких випадках мочання є виходом? Мовчання. Мовчання самотність? Мовчання на одинці чи в оточенні, чи є різниця? Самотнє мовчання не має відношення до оточення, мовчиш з собою – відповідно ти замкнутий і для оточення. Мовчання... Щастливе чи не щастливе? Самотнє, нещастливе мовчання... Мовчання для ненещастливої людини, що це? Притулок? Переживання? Розрада??? Особисто кожен випадок має свої відтінки. Говорити? Чи вихід мовчати, якщо говорити немає з ким? Немає з ким в плані співрозмовника... Чи є людина, що готова вислухати, здатна зрозуміти? А чи вистачить сміливості та вміння правильно виразити та донести свої думки, емоції, переживання? Самотнє мовчання, нещастливе мовчання. Чи може щастлива людина мовчати? Хоче... Боїться говорити? Не хоче говорити? Нещастлива людина мовчить. Або говорить комусь про свої негаразди, тоді вона вже не мовчить. Що таке мовчання нещастливого? Сила чи слабкість? Тоді чому ж людина мовчить?  Мовчить тому що нема про що говорити, чи тому що є про що мовчати? Мовчання. Щастливе мовчання. Люди мовчать від щастя. Чому? Тому що немає з ким поділитись своїм щастям, чи ним не хочеться ділитись?

Друзі, спробував в хаосі своїх думок виловити логічні елементи. Зараз в житті переживаю цікаві моменти і просто пробило на філософію. Всіх прошу висловити свою думку, якщо зрозуміли про що йдеться намагайтесь дати відповідь. Вискажіть ставлення до думки, і якщо вважаєте її вартою уваги – будьласка поширте, так як мені будуть цікаві різні  думки. Щиро ваш Rama.

Огляд новин за 8.02 Жалюгідне видовище – це єдина фраза, яка приходить на думку від споглядання нашої опозиції. Відтак не дивно, що Янукович почувається абсолютно впевнено і спокійно: з такими ворогами і друзів не треба. Топ-новина дня – це повернення до лав «Батьківщини» двох блудних синів. Солодка парочка Ляшко і Забзалюк перетворили своє повернення у феєричне шоу з блекджеком (у Забзалюка) і шлюхами (Ляшко). Забзалюк, спробувавши вільних хлібів, не витримав тяжкої долі. Йому обіцяли гроші, підтримку і «іменний» округ. Але Ромчєг швидко зрозумів, що навіть у кастрованому БЮТі шансів більше. Відтак своє тріумфальне повернення Забзалюк обставив з шиком і помпою. Тут були і чудернацькі конспірологічні версії у стилі Штірліца і Джеймса Бонда, і викриття, і навіть «плівки Забзалюка». Щоправда, це шоу (яке маст гоу он) викликало більше запитань, аніж забзалюк з Турчиновим дали відповідей. Наприклад, яка мета була у такої вишуканої провокації, якщо, звісно, припустити, що Забзалюк і справді став тушканчиком для збору доказів купівлі владою голосів? Адже ми, по суті, маємо справу із зізнанням у корупції. То чому ж Забзалюк не написав заяву до Генпрокуратури? Так само не зрозуміло, навіщо Забзалюку було чекати кілька місяців з оприлюдненням своїх записів, якщо можна було це зробити вже другого дня після розмови з Рибаковим? І, нарешті, як може засуджувати корупцію людина, яка сама взяла хабара за зраду і навіть відмовляється його повертати після викриття? Ще пара запитань стосуються Рибакова. Якщо мова йшла лише про допомогу Забзалюку на лікування – то звідки з’явилася розмова про адмінресурс, який Рибаков обіцяє віддати під «тушканчиків»? Якщо Рибаков стверджує, що записи розмови фальшиві – то чому б не написати до Генпрокуратури заяву? Адже фальсифікація речових доказів – це прекрасна стаття, а плівки ж фальшиві, і це підтвердить будь-яка незалежна лабораторія. Правда ж? Окреме запитання – звідки у Рибакова такі суми грошей, і чи проходять ці 450 тисяч баксів по його декларації про доходи? Ну, але це вже геть дрібниці, на які навіть опозиція не звертає уваги. Більше того, поінформовані джерела кажуть, що зазвичай торги при купівля «тушок» починаються з 1 млн. зелених – а значить Рибаков крисить бабло у своїх же.  А головний радикал країни Ляшко вочевидь пережив тяжке нервове потрясіння. За вихід з БЮТу йому, як і Забзалюку, у свій час обіцяли округ і фінансування. І так воно спочатку і було, як обіцяли. Ляшко весело окучував округ на Чернігівщині (до речі, я звідти родом), купуючи сільських голів та директорів ПТУ. Аж раптом бабло закінчилося, а на його окрузі випірнув той самий Рибаков. І Олег Валерійович несподівано відчув «жаль і співчуття до сильної жінки, яка зараз в тюрмі». І захотів «своїм поверненням у колись рідну фракцію реанімувати її». Щоправда, шансів у нього мало. За нетривалий час свого автономного плавання Ляшко встиг зарекомендувати себе не просто як 3,14дарас, але й як рідкісний *банашка. Мене досі кидає в дрижаки, коли я згадую Олега Валерійовича, що прямо на трибуні Верховної Ради жере землю.

Нікчемність метань цих опозиційних борцунів виглядає тим більш жалюгідно, що для вимірювання їхнього особистого рейтингу потрібно користуватися не соціологією, а пальцями однієї руки. І рахувати не відсотки, а голоси.

 Автор: Володимир Йадороб

Прискіпливий Йадороб як завжди підняв актуальні питання

Секретар Ради національної безпеки і оборони Раїса Богатирьова припускає, що ціна на імпортований з Росії газ може скласти 700 доларів за тис. куб м в разі збільшення вартості нафти на світових ринках до 150 доларів за барель.

Іншими словами, влада вустами секретаря РНБО готує українців до гіршого заздалегідь. Таким чином, штучно формується громадська думка про неминучість завищених цін на російський газ. Цікаво виходить у самої дружної з російським братом Партії регіонів. Киваючи на злощасний контракт минулого уряду від 2009 року, влада заговорює більш важливі теми. А саме:

1) те, що, йдучи на вибори, кандидат В. Янукович вже знав про підписані контракти з РФ по газу. Отже, коли штаб регіоналів переконував свій електорат в швидкому розв'язанні проблем з Росією, що накопичилися під час президентства В. Ющенко, м'яко кажучи, лукавив. Ні більше дешевого газу, ні тим більше дружніх відносин з північним сусідом українці не побачили. За винятком, хіба що, ганебних поступок біло-блакитної влади з ключових питань Москві. 2) кивання в сторону договору з Росією від 2009 року більше нагадує інфантильну поведінку, ніж державницьку позицію. Адже Янукович, підписуючи секретний і приховуваний від суспільства Харківський пакт по газу і здачі найперспективніших територій кримського півострова, скоїв посадовий злочин. По-перше, влада просто була зобов'язана врахувати параметри газових відносин, задані урядом Ю. Тимошенко при підписанні такого серйозного документу. І по-друге, адміністрації президента для початку потрібно було винести на обговорення питання, що несе стратегічні наслідки, як мінімум депутатському корпусу. Насправді сталася знову таки інфантильна гра дорослих дядьків з метанням яєць і вириванням волосся у колег заради синхронної ратифікації з російською Держдумою сумнівного пакту. 3) переконуючи українців в неминучості нового стрибка цін на російський газ, влада уникає вирішення питання в судовому порядку. Не дивлячись на те, що Янукович вже оголосив такі наміри влади і обмовився, що для суду з Росією Україна добре підготувалася. Будь ласка, здавалося б, всі карти в руки нинішньому режиму. Боріться, доводьте правоту, розривайте Харківський пакт, відстоюйте, нарешті, інтереси держави, а не корпоративні апетити. Тим більше, з приєднанням України до Європейської енергетичної хартії провідні гравці ЄС підтвердили свою готовність у захисті українських інтересів з газпромівським монополістом. Ан ні! Бояться. Проте, знаєте чого боїться ця влада? Те, що в суді доведеться розкривати купу краплених карт. У тому числі і тіньові схеми з відкатами, ламати бізнес Фірташа і Бойко і так далі. Адже в каламутній воді легше ловиться здобич. Виведи сьогодні суперечка з Росією на міжнародну арену і багато брудних дивідендів навколоурядових "сімей", підуть прахом. Панове збрехали у виборчу компанію і післявиборчої час, не годуєте народ страшилками, друкованими в адміністрації президента. Подавайте до суду позов, доводьте свою спроможність і не залучайте народ до загальної скорботи по газпромівському ціннику. Ця ваша проблема. А громадянам Україні, слава Богу, поки вистачає для власних потреб і власного газу. Дорогий газ - проблема промислового лобі провладної більшості. Не перекладайте свій головний біль на здорові голови.

За матеріалами: Олег Леусенко

"Суспільство поставило владу на коліна в Інтернеті. Тепер важливо, щоб ті сотні тисяч громадян, які вчинили спротив владі, сидячи за своїми комп'ютерами, вийшли на вулиці і здійснили реальну революцію" – заявив лідер Всеукраїнського об'єднання "Свобода" Олег Тягнибок під час програми "Шустер LIVE" 3 лютого 2012 року, коментуючи події навколо закриття популярного файлообмінника "Eх.ua" та падіння сайтів влади і Партії регіонів. Також Олег Тягнибок зазначив: "Події навколо Ех.ua стали лише приводом, який засвідчив градус суспільного незадоволення будь-якими діями режиму. Влада, що повсякчас демонструвала свою "силу" у боротьбі з суспільством, в один момент виявилася безсилою проти згуртованої дії простих українських громадян. Блокування урядових сайтів – це ще, звісно, не революція Це бунт. Та й очевидно, що віртуально перемогти режим неможливо. Однак це вже – перемога суспільства. Це свідчення того, що з цією владою можна боротися і перемагати. Це – повернення надії для багатьох, хто був затьмарений удаваною "силою" режиму. Тепер необхідно зробити все, щоби віртуальний спротив перевести в реальну боротьбу. Сотні тисяч людей, що поставили на коліна провладні сайти, тільки-но вийдуть на вулиці – і влада впаде. Представники влади тиснуть на "мораль" та наголошують на нібито незаконних діях учасників Інтернет-спротиву. Але владі потрібно нагадати, що вона сама постійно порушує Конституцію і закони. Влада сама позбавила суспільство законних методів протесту, забороняючи акції через "ручні" суди, обмежуючи права громадян навіть без наявності судових заборон, як це було під час святкування річниці Незалежності 24 серпня 2011 року, проводячи репресії проти партійних та громадських активістів, фабрикуючи проти учасників протесту справи та кидаючи їх за ґрати. Тепер влада отримала адекватний опір і згадала про "мораль" та "закон". Спочатку влада повинна діяти згідно з Конституцією та законами, і лише потім – вимагати чогось від народу. Режим апелює до дотримання авторських прав, а у владних кабінетах повсюдно користуються піратськими програмами та контентом. У цій ситуації постає ще одне важливе питання: як можна жити у державі, в якій влада навіть не здатна захистити власні сайти? Тому суспільство повинно зробити усе, щоби швидше усунути цей небезпечний та некомпетентний режим".

Прес-служба ВО "Свобода"

Ось це я називаю "чітка позиція", а не ліберальне жування шмарклів.

Огляд новин за 3.02 У такі дні, коли наша влада оприлюднює імена нових «хєроїв», призначених на відповідальні державні посади – я дуже шкодую, що тієї холодної зими 2004-го усе обійшлося без мотузок та ліхтарів. Ігор Калінін – це не просто «друг сім’ї» сина президента. Це агент спецслужби ворожої незалежній Україні імперії. І хоча сама імперія благополучно відкинула копита – все ж кагебістів колишніх не буває. Призначення його на посаду голови Служби безпеки УКРАЇНИ – це плювок ув очі усім, хто вважає себе українцем. Навіть якщо відкинути убік питання професійності придатності Калініна (зрештою, якщо СБУ керувало гламурне чмо… пардон, мачо Хорошковський – то вже зможе будь-яка домогосподарка) – виникає конфлікт морально-етичного характеру: наскільки щиро і самовіддано буде захищати безпеку України людина, яка двадцять років тому мала обов’язок з Україною боротися? Калінін вихований і вирощений так, що для нього слова «націоналіст» і «злочинець» - це синоніми. А українська мова за визначенням є ознакою цього самого націоналізму. Але якби це було усі претензії до нього – можна було б плюнути і забути. Або забити. Тому що країні, прем’єр якої не здатен без помилок промовити три слова державною мовою, навряд чи варто перейматися ще одним-двома подібними «лідєрами». Тому що тут вже стоїть руба питання виживання. Мені особисто цікаво: як у контексті останніх подій Калінін планує реагувати на виклики кібервійни? Ну не повірю я ніколи, що цей викопний динозавр радянської епохи може відрізнити сервер від домену, а операційну систему – від англійської розкладки клавіатури. Тобто Януковичу йдеться не про те, щоб СБУ якісно і професійно виконувала покладені на неї функції, модернізувалася та була здатна адекватно відповісти на існуючі виклики. Головною професійною якістю нового головного СБУшника є його приналежність до оточення оточення президента. Єдине, що втішає: у моменти смертельної небезпеки для режиму Калінін, як і усі інші лідєри, тупо не знатиме, що робити зі стихійними народними бунтами на кшталт того, який ми мали нагоду спостерігати останні три дні.

Але, попри все, його призначення все більше переконує мене у необхідності жорсткої люстрації – для усіх, хто працював у КДБ, а також на державних посадах нині покійної імперії.

  Автор: Володимир Йадороб

Я власне продовживби спиок ще й кучмістами та камсамольцамі.