ПР приобщає до горілки неповнолітніх

Хтось не продає спиртне неповнолітнім - а хтось роздає його безкоштовно.

9 травня в Сімферополі, на гуляннях у Гагарінському парку, присвячених Дню перемоги, "фронтові сто грам" наливали всім охочим, серед яких практично не було помітно ветеранів. Власне, заради них влада і влаштувала безкоштовну роздачу алкоголю.

У чергах, що вишикувалися за отриманням безкоштовної порції спиртного, переважала гуляща публіка, пише автор сайту громадянської журналістики

"Крим без цензури", який розмістив на сайті відповідні фотографії.

Звернула на себе увагу автора та обставина, що горілка розливалась в "фірмових" синіх наметах Партії регіонів. А "остаграмлювали" населення зовсім юні дівчата в накидках з партійною символікою, які, можливо, ще не досягли 21 року.

 

"Настільки вільний доступ молоді до алкоголю, забезпечений чиновниками з правлячої партії, мимоволі наводив на думку, що і себе дівчата не забудуть, і при бажанні можуть прихопити кілька пляшок горілки для особистого вживання", - помітив цивільний кореспондент.

ДОВІДКА: В Україні заборонено продаж алкогольних напоїв особам, які не досягли 21 року, а також тютюнових виробів особам, які не досягли 18 років.

Продаж або безоплатна передача працівником  підприємства (організації) торгівлі або громадського харчування алкогольних або слабоалкогольних напоїв або пива особі, яка не досягла 18 років, карається штрафом в розмірі від 5 000 до 10 000 неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян і виправними роботами строком від 3 до 6 місяців. Ті самі дії, вчинені повторно, караються позбавленням волі на строк від 1 до 2 років.
За матеріалами:

2/3 українців назвали рідною українську. Але розмовляють менше.

Щодо двомовності - практично 50 на 50. Мінус ті, хто вагається.

Дві третини громадян України вважають українську мову рідною. Про це свідчать результати дослідження громадської думки населення України, проведеного компанією Research &Branding Group.

Так, 62% опитаних вважають рідною українську мову. У той же час 44% назвали українську мову переважною мовою спілкування в сім'ї, 42% - переважною мовою на роботі та навчанні.

І тільки для третини українців рідною мовою є російська (36%), для такого ж числа респондентів вона ж є переважною мовою спілкування вдома (35%) і на роботі та навчанні (36%).

Кожен п'ятий українець при спілкуванні як вдома (20%), так і на роботі чи навчанні (21%) в однаковій мірі користується і українською, і російською мовами.

Думки українців щодо необхідної кількості державних мов розділилися: 47% опитаних вважають, що державних мов має бути дві (українська та російська), тоді як 46% хотіли б бачити державною мовою тільки українську, 7% опитаних не змогли відповісти.

У період з 22 березня по 1 квітня 2012 року компанія Research& Branding Group провела дослідження громадської думки населення України щодо ставлення українців до мовного питання в Україні. Збір інформації проводився методом особистого інтерв'ю в 24-х областях України і АР Крим. Респонденти відбиралися за вибіркою, що репрезентує доросле населення країни за місцем проживання (область), статтю і віком. Всього було опитано 2078 людей. Очікувана середня помилка вибірки складає + -2,2%.

За матеріалами: Тексти

Ко Дню победы: Религиозный культ «9 мая»

Накануне празднования победы советской армии над немецкими захватчиками разворачивается настоящая вакханалия и беснование — как из преисподней, возникают вражеские силы, стремящиеся опорочить святыню советского человека. Появляются карикатуры, демотиваторы, статьи относительно геройского издевательства солдата-освободителя над покоренными народами. Становится очевидным, что Великая Отечественная война и 9 мая являются не просто историческими событиями и памятным днем. Это — религиозный культ со всем необходимым церемониалом. О победе как о религии пишут сами же трубадуры советской имерии. В частности, скандально известный главред газеты «Завтра» Александр Проханов в статье «Победа — религия, Сталин — святой» так и написал: «Победа в Великой Отечественной войне должна быть приравнена к сотворению Адама, избавлению земной жизни в ковчеге Ноя, пришествию на землю Христа». Кто не исповедует сей правильной веры — подвергается гонениям и преследованию за ересь и богохульство. Поэтому мы решили по полочкам разложить составляющие нового религиозного культа: Сталин — это мессия, подобный Иисусу Христу, который пришел в этот мир с целью победить сатану. Он, как и Христос, сопровождал свой земной путь различными чудесами. Если основатель христианства исцелял больных, превращал воду в вино, воскрешал мертвых - то Сталин «принял Россию с сохой, а оставил с атомной бомбой». Адольф Алоизович Шикльгрубер, известный в широких кругах под фамилией Гитлер — сатана (он же Люцифер). Изначально находился на стороне сил света, за что был удостоен чести — оккупировать проклятых пшеков. Но, как и в библейской истории, поднял восстание против Бога (т.е. Сталина многоликого), за что был в последствии низвергнут. Генералы — своего рода апостолы. Их задача сводилась к следовании за своим Учителем и распространении «благой вести» о нем. Наиболее достойным обещался земной покой, посмертный почет и, конечно же, попадание в рай. Георгий Жуков даже удостоился памятника нерукотворного чуть ли не на святом месте. Красная площадь — занимает не менее важное место в религии 9-го мая, чем Голгофа у христиан. Здесь происходили самые драматические события, которые в дальнейшем определили ход войны. Предатель Андрей Власов — если есть апостолы, то обязательно должен быть Иуда, т.е. предатель и редкостная сволочь. На него возлагали большие надежды, называли «любимым командиром Сталина» и «спасителем Москвы». Даже книгу собирались написать «Сталинский полководец» в жанре «житие святых». А он — подонок, попал под чары Люцифера, искусился и перешел на сторону зла. За что его, собственно, и повесили. Кстати, Иуда тоже оказался в петле — правда по собственному желанию. НКВД — это «святая инквизиция», в обязанности которой входило блюсти богобоязненные устои, а в случае чего — судить по всей строгости за богохульство. Лагеря — чистилище, куда отправлялись все совершившие грехи, остающиеся неотпущенными. Советский человек, отягощённый бременем грехов, не позволяющих беспрепятственно войти в царствие божье, подвергался «очищению» и лишь затем попадал в рай. Послевоенное советское государство — и есть «олицетворение» рая, куда стремился попасть каждый сталинопослушный гражданин. В нем было все — и колбаса дешевая, и медицина бесплатная, и образование доступное, и путевки в санаторий. В общем, все то, о чем только мог мечтать несчастный западный империалист-капиталист. Военные парады — крестные ходы с целью утверждения добра на земле. Обычно сопровождаются знаменами (хоругви) и портретами мессии (иконы). Во время жизни Сталина парадов не было, ибо богочеловек от природы скромный, посему воздерживался от надлежащих почестей. Могилы советских воинов — святые мощи. Посещение могил повышает карму, скилы (патриотизм, преданность, идеологическая стойкость и т.д.) и даже позволяет осуществить level up по советской профессиональной лестнице. Посещение памятников и могил с возложением цветов — это паломничество «во святые места». Вся их важность описана в предыдущем пункте. Бандеровцы — иначе, как демонами, не назовешь. Подобно падшим ангелам, они искусились Люцифером и пошли за ним, предав бога. Подлые создания все время стреляли в жопу спину. Однако были побеждены бравыми сотрудниками НКВД. «Вставай, страна огромная! Вставай на смертный бой» - как и большинство других музыкальных произведений того времени, эта композиция выполняла роль религиозных гимнов. Задача — поднять религиозное самосознание и довести до патриотического экстаза. Георгиевская ленточка — по важности занимает место нательного крестика. По ней можно определить, кто правоверный, а кто — вероотступник. Чем больше георгиевской ленточки — тем лучше, она защищает от бесовского влияния бандеровцев и прочей нечисти. Желательно носить на самом видном месте. Ленточка многофункциональна — размещается на антеннах авто, дамских сумочках, магазинных прилавках и много еще где.

Этим список религиозной символики и церемониала 9 мая не ограничивается. Вы можете присоединиться к их наполнению. Ибо только познав истину, вы станете свободными :)

Ще один аналіз совкового "мислення"

Автор: Микола Малуха

Фетиш "9 травня" - про культ "перемоги" в Росії

Представим себе на минуту, что культ «великой победы» исчез.

Что мы видим?

Исчезла скрепа, еще как-то державшая это общество и эту страну. Последняя скрепа. Химеричность общества и страны становятся очевидными, поскольку улетучивается иллюзия «общей судьбы». Все – и личности, и народы и регионы – получают возможность переосмыслить себя, получают шанс на новую судьбу.

«Великая победа» - это сегодня последний миф, оправдывающий, легитимирующий существование исторической российской государственности; миф, замыкающий народы и регионы в формате давно отжившей свой век империи. «Великая победа» - последнее, что делает Россию страной. Убери этот «культ» - народы и регионы с удивлением посмотрят друг на друга и начнут выстраивать между собой новые связи и отношения, формировать новое пространство, поскольку на вопрос «Что нас связывает?» последуют уже какие-то иные ответы. Откроется возможность новой этно-региональной самоидентификации – например для казаков Дона и Кубани, предки которых в годы Второй мировой войны зачастую стояли на антисоветских позициях.

Особое, судьбоносное значение демонтаж культа «победы» имеет для русских, поскольку этот культ накрепко связывает большинство из них с советизмом, освящает советизм в глазах русского народа, делает русских наиболее советским народом на всем пространстве бывшего СССР. Именно культ «победы» примиряет и даже роднит русский народ с этим государством, которое, как говорят, конечно, не сахар, но все же «наше», «мы с ним Гитлера победили». Проблема, не преодоленная в свое время Ельциным – десоветизация русского сознания – решается, прежде всего, путем демонтажа культа «победы». Вообразите себе русскую ментальность, свободную от фетишей «9-го мая». В ней уже не будет места Сталину и преклонению перед «великим государством» с центром в Москве. Резко упадет ценность «сильной власти», развеется обаяние ее «исторических свершений». В русское сознание войдут другие герои – например, герои РОА. А от них совсем недалеко до Андрея Курбского и Марфы Борецкой. А это уже иная ментальность, открытая демократическим ценностям и историческим альтернативам.

Таким образом, демонтаж культа «победы» имеет несомненное прогрессивное значение, поскольку является залогом становления новой русской идентичности, иной русскости. Вместе с культом «победы» в русской ментальности отомрут многие мрачные реликты, препятствующие нашему вхождению в сообщество цивилизованных народов. Исчезнет возможность легитимации сталинизма и как следствие – всей исторической традиции российского деспотизма. Возникнет прочная основа для альтернативного, антиимперского демократического проекта.

Вдумайтесь: ведь только благодаря культу «победы» ГУЛАГ, несмотря на миллионные тиражи Солженицына, так и не осужден обществом как абсолютное зло. Только благодаря культу «победы» не осужден как абсолютное зло большевизм в целом. Красный флаг над рейхстагом делает большевизм неуязвимым для безоговорочного общенародного проклятия. И сам красный флаг невозможно отправить на свалку истории, покуда он является главным атрибутом главного праздника. Пока в русском сознании будет доминировать культ «победы», оно останется доступным для зла, для человеконенавистнических мифов и опасных, изуверских утопий. Если мы хотим быть цивилизованными людьми – должен пасть культ «победы», имеющий несомненные примитивные варварские черты: нетерпимость, фанатизм, мрачный пафос массовых человеческих жертвоприношений, жестокость. Показательно, что в последние годы своего рода знаменем «победы» стало имя красного «партизана» Кононова, сжигавшего живьем беременных баб. А это уже социологический диагноз. Культ «победы» - это род тяжкого общественного очуменья, когда оккупантов считают освободителями, а палачей и убийц типа Кононова, Судоплатова и Жукова – героями и почти святыми. Маргинализация «победопоклонства» означала бы духовное оздоровление нашего социума, его способность к развитию, наконец, просто вменяемость.

Культ «победы» выгоден и необходим только москвоцентричной власти, которая паразитирует на этом культе, апеллирует к нему, стремясь доказать и обосновать свою историческую легитимность и необходимость. Путинский кремль держится только благодаря тому, что постоянно подчеркивает свое правопреемство со сталинским кремлем, «спасшим нас от Гитлера». Традиционная для России царистская модель власти окончательно изжила себя и выродилась в мафиозную структуру, замкнутую на своих преступных интересах. Культ «победы» необходим этой власти, чтобы создавать в обществе иллюзию «национального единения» и продолжать паразитировать на рыхлой, несуразно огромной стране, уже исчерпавшей свой исторический ресурс. Культ «победы» - это специально созданный культ для рабов, опиум на потребу «агрессивно-послушному большинству». Это раскатистое эхо сталинизма; культ личности и культ «победы» – в равной степени проявления единого культа безличия. Чтобы развиваться, мало сменить власть – надо устранить ее системообразующие мифы. Надо обрести новые смыслы, формирующие не рабов, а свободных людей.
За матеріалами: lj shiropaev

П’яний М.Леонтьєв зі сцени обматюкав Україну, якої нема.

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=IVygG-QS8Nk

Люди були цілими сім’ями.

На святковому концерті в Одесі конфуз трапився. Організатором та ідейним натхненником святкового концерту був тов. Марков. Весь вечір на сцені був Лев Лещенко - украіснкі ЗМІ повідомляли, що співак дасть благодійний концерт на площі в честь Дня Перемоги. І все б нічого, але на сцену виліз п'яний друг Маркова Міша Леонтьєв. Язик, сцуко, заплітається, матюкається. Вигнати його не можуть - особистий почесний гість Маркова таки. Загалом, одесити дізналися, що ніякої України не існувало і не існує, що всіх "українських підарасів" треба нах відправити і обрати головного непідараса Маркова і т.д. Тобто звичайна п'яна маячня. Нічого нового.

Правда, народ був цілими сім'ями, з дітьми - хороша реклама Маркову. І концертик транслювався в прямому ефірі по місцевому ТБ - тут вже й на хуліганство тягне за повною програмою.

За матеріалами: В-Н-Зб

Георгіївсько-сталінська стрічка знову виходить на вулиці

Так звана "георгіївська" стрічка протягом останнього десятка років цілком успішно використовується як ерзац-символ Дня перемоги. Але - хіба не підміняють маніпулятори свідомістю поняття при цьому? Хіба не застосовують символ для просування в маси конкретних ідей? Що таке "георгіївська" стрічка? В Російській імперії це - двоколірна стрічка до ордену та медалі Святого Георгія, а також до Георгіївського хреста. Також слугувала окремою відзнакою нагородженого Георгіївським прапором гвардійського морського екіпажу. Прийняті в фалеристиці кольори Святого Георгія - жовтогарячий і чорний. У Радянському Союзі використовувалася схожа (простіше кажучи - стирена) стрічка - з чорними і жовтими смугами. Застосовувалася вона, як знак відмінності гвардійських частин, чому, власне, її й називали гвардійською. Також варіація георгіївських кольорів використана при оформленні ордена Слави і медалі "За перемогу над Німеччиною". Жодна з цих нагород не була аналогом і не мала зв’язку з нагородами Святого Георгія, що існували за часів імперії. Погодьтесь, такої аналогії не могло бути в принципі. Таким чином, те, що має назву "георгіївська" стрічка, жодного стосунку до Другої Світової війни не має. Однак, стараннями путінського Кремля "георгіївська" стрічка позиціонується, як символ перемоги у Великій Вітчизняній війні, хоча ні радянська "гвардійська" стрічка, ні стрічки ордена Слави та медалі "За перемогу над Німеччиною" не є символами Св. Георгія. Отже - хіба не буде більш правдиво і чесно назвати дану символіку "сталінською" (враховуючи зображення світлого лику І.В.С. на медалі "За перемогу над Німеччиною")? Тоді все стає на свої місця. Кремлівські ідеологи вже досить давно і наполегливо відроджують культ Св. Сталіна, і в їхніх побудовах т.зв. "георгіївська" стрічка є одним з інструментів маніпуляції громадською свідомістю. "Кремляді" таким чином пов'язують воєдино Сталіна, міф про "велич і могутність" СРСР і продовження традицій Російської імперії. І саму неоімперську ідею в умах росіян - те, до чого в Кремлі усіма силами прагнуть. А чіплятись залишається лише за "Велику Вітчизняну" війну - адже у ХХ столітті Росія не мала жодної військової перемоги, окрім цієї. Російсько-японська, Перша Світова, радянсько-польська, радянсько-фінська (Зимова), афганська, І-ша чеченська - всі війни Росії завершились поразками...

Хлопці й дівчата (особливо молоді стосується)! Те, що ви чіпляєте собі на джинси, сумки, собачі нашийники й автомобільні антени - не "георгіївська", а сталінська стрічка, і таким чином ви допомагаєте зміцнювати культ видатного злочинця ХХ століття - товариша Сталіна. Жодна порядна людина не стане посібником Сталіна й сталіністів. Не одягайте сталінську стрічку! Залиште її ветеранам...

За матеріалами: lj mr-vld

12 ознак радянської людини

Радянська людина твердо впевнена, що про її особистий добробут має дбати держава. Це саме її, держави, святий обов'язок. Надати високооплачувану роботу, безкоштовно навчити, безкоштовно вилікувати, дати безкоштовне житло. А інакше - навіщо ця держава потрібна?

Працювати радянська людина не дуже любить. Вона завжди вважає, що їй платять несправедливо мало. Улюблена приказка радянської людини: «Вони роблять вигляд, що нам платять, а ми робимо вигляд, що працюємо».

Зразкова радянська людина має обов'язково курити тютюн і пити горілку. Якщо радянська людина цього не робить - це виглядає вкрай підозріло. У інших складається враження, що це не справжня радянська людина, а якась профанація. Можливо, навіть диверсант.

Радянська людина, м'яко кажучи, нечиста на руку. Все тягне в дім. При цьому зовсім не вважає, що робить щось недобре. Громадянин совітів упевнений, що все навколо - народне, а значить - його. Якщо радянський робітник вийшов з фабрики і нічого з собою звідти не прихопив - значить, день пропав даремно.

Радянська людина в Бога не вірить, постів не дотримується, про заповіді нічого не чула. Але до церкви після 1991 року ходить. Так, на всякий випадок. А раптом Він все-таки є? Хоча раєм на землі справедливо вважає СРСР. Єдина ікона в домі радянської людини - портрет Сталіна.

Радянська людина вважає принцип справедливості - головним. У мене хатинка крижана, а в сусіда - луб'яна. Несправедливо. Чим він кращий за мене? Тому: відібрати і поділити. Сусіду - крижану, мені - луб'яну. А краще - обидві мені. І, бажано, цю операцію з відновлення справедливості проводити частіше, хоча б раз на тиждень. Щоб не накопичувалася зайве майно. А щоб надалі не кортіло - розкуркулювати і засилати до Сибіру.

Радянська людина політикою не цікавиться: «Не про наш розум. Начальству видніше. За нас все давно вирішили. Від мене нічого не залежить». Але на вибори біжить рано вранці і мерщій кидає в урну бюлетень з прізвищем одного єдиного кандидата. Вважає, що тільки так і має бути, і що це - єдино правильна демократія. А все інше - від Держдепу. А будеш пхати носа, куди не годиться - ще й посадять. А що? - наша хата скраю.

Профспілки - потрібні, вважає радянська людина. Не буде їх, хто стане давати путівки? А в іншому вони, профспілки ці, повинні сидіти, мовчати і піддакувати начальству. Як начальник сказав - так і правильно.

Радянська людина любить халяву, тому завжди купує лотерейні та інші халявні квитки. Сміливо кидається брати участь у всіляких сумнівних заходах, які обіцяють неймовірні виграші. Вірить у фінансові піраміди і підкидні листи щастя.

Радянська людина знає, що закони - законами, а життя - життям. Не завжди законів і правил треба дотримуватися, а іноді - коли вони суперечать здоровому глузду - навіть необхідно порушувати, в ім'я справедливості. Або зручності.

Навіщо обходити і шукати перехід, коли можна перебігти через дорогу?

Дав хабар - пройшов без черги.

Або ДАІшнику: «Чуєш, командире, може, домовимося?»

Радянську людини легко впізнати в будь-якій черзі за її схильністю впритул притискатися до того, хто стоїть попереду. Це для того, щоб яка-небудь нахаба (інша радянська людина) не змогла вклинитися між ними.

Радянська людина знає з власного досвіду, що в будь-якому радянському магазині її неодмінно обважать і обрахують, але перевірити названу суму лінується, а скористатися контрольними вагами - соромиться.

У конфліктах, якщо стоїть у черзі, завжди стає на бік продавця, касира, адміністратора. Кричить будь-якому покупцеві, який взявся «качати права»: «Не заважай торгувати, відійди!» Хоча працівників торгівлі й не любить. Називає їх торгашами і спекулянтами. Він упевнений, що ця професія - типово злодійська, а гроші, нею зароблені - крадені.

Радянська людина рідко відстоює свою зневажену гідність в квиткових касах, агентствах і конторах. Віддає перевагу тому, щоб утертися і відійти. Щоб гірше не було. І має рацію. Якщо з'являться радянські ж «менти»... Краще вже від гріха подалі.

Якщо все перелічене наявне у вашій поведінці, можете сміливо пишатися тим, що ви - людина радянська!
За матеріалами: lj lvoropaeva

Єдроси-вурдалаки проти переховання воїнів ЧА на Львівщині

Довге рило Москви пхається в кожен населений пункт.

Депутати Державної думи Росії, представники пропутінської партії «Єдина Росія», закликають Верховну Раду не допустити перепоховання радянських воїнів з центральної площі містечка Турка на Львівщині на кладовище.

«Депутати Державної думи РФ, представники патріотичної платформи партії «Єдина Росія» виходять зі зверненням до своїх колег з Верховної Ради України про неможливість ухвалення рішень, подібно до того, що було ухвалено депутатами міськради невеликого карпатського містечка Турка у Львівській області», - цитується в повідомленні заява координатора патріотичної платформи, голови комітету Держдуми з безпеки та протидії корупції Ірини Ярової.

«Подібні рішення ображають память загиблих у роки Великої Вітчизняної війни», - вважає Ярова. За її словами, «Єдина Росія» дуже сподівається, що депутати Ради втрутяться в цю ситуацію і ухвалять рішення на основі норм міжнародного права, виходячи з принципів моральності й гуманізму.



Міськрада Турки ухвалила рішення, яке так розгнівало російських політиків, ще у лютому. Депутати постановили демонтувати монумент Слави та братську могилу, яка знаходиться на центральній площі міста. А останки 43 радянських воїнів перепоховати на міському кладовищі. Згідно з прийнятим документом, ексгумацією останків радянських воїнів займуться члени товариства пошуку жертв війни Пам'ять.

За таке рішення тоді проголосували 24 з 30 депутатів, один голос був проти.
За матеріалами: Тексти

Кто убивает Донбасс

Второе место по популярности после утверждения «Мы всех кормим» в Донбассе имеет миф о том, что промышленный Донбасс уничтожают враги с правого берега Днепра. Советский менталитет жителей востока Украины, как известно, остро нуждается в некой враждебной силе. На происки таких врагов можно бесконечно списывать последствия собственной инертности и лени. Поэтому жители западной части страны были изначально обречены играть роль вселенского зла. Эту «слабость» жителей Донбасса весьма удачно использует в своих целях не одно поколение политиков местного пошиба. Впрочем, истинных разрушителей донецкого благополучия вычислить несложно. Они продолжают убивать промышленность региона и сегодня, причем делают это совершенно легально и открыто, не нарушая законов Украины. Правда, я не уверен, что жители Донбасса хотят знать их имена, ведь в роли «мучителей дончан» обычно выступают ребята с донецкой пропиской. Рассмотрим конкретный пример. В городе Дзержинске Донецкой области уже больше месяца не ведется угледобыча. Все три шахты государственного объединения «Дзержинскуголь» остановились по банальной причине – никто не хочет покупать уголь, добытый в них. Для небольшого города остановка всех градообразующих предприятий – настоящая катастрофа. Шахтеры отправлены в бесплатные отпуска и доведены до отчаяния. Уголь донецких шахт не находит покупателя оттого, что стал не нужен украинской металлургии и энергетике. Если ранее уголь Донбасса покупали отечественные электростанции, то после того, как большинство их перешло в собственность донецкого олигарха Ахметова, топливо для них стали закупать заграницей. То же касается металлургических предприятий и коксохимических заводов региона, ныне находящихся в собственности Ахметова и еще одного донецкого парнишки – Виктора Нусенкиса. В прошлом – заурядного участкового маркшейдера на макеевской шахте, ныне – миллиардера и владельца холдинга «Донецксталь». Плохонький уголь с украинских государственных шахт им не интересен, а продать его куда-либо еще государство не в состоянии. Шахтеры Дзержинска не понимают, почему их уголь стал вдруг бесполезен. Перед выборами выходцы из Донбасса, составляющие костяк партии власти, всякий раз обещают им отстаивать интересы региона и развивать угольную отрасль, однако на деле сами убивают украинскую добывающую промышленность - и отстаивают только собственные интересы. После того, как государственная энергетика и металлургия перекочевала в руки донецких олигархов, покупать уголь у государственных шахт стало некому. Некому отдать и сами шахты – хорошие давно разобраны, а бесперспективные не хотят забирать и даром. Символично, что в тупик государственная угольная отрасль зашла именно при донецких управленцах, многие из которых свои первые капиталы сколотили именно на угле. Впрочем, пока есть внешний враг, на которого можно сваливать все собственные грешки – опасаться мошенникам нечего.

Пока в Донбассе боятся «жидобандеровцев», донецкие парни могут безнаказанно пилить бюджеты и резать на металлолом оборудование шахт.

Автор: frankensstein

Згадайте маячню совконутих про "галіцаєв - атдєльную нацию", а гарно ж подоба мізків в них промита...

Запаморочення від лівих

Зараз важко дивуватися. Коли твій сусід не прибулець з зеленими вусами, а колеги по роботі не канібали, стрічку новин сприймаєш якось спокійно і відсторонено. З іронією та здоровим скепсисом. Постінформаційна епоха вирівнює сприйняття гекатомб та мільйона рожевих троянд. Ще недавно я з прохолодою пробігав очима звістки про «лівий рух». Для цього історичного трупа у моїй свідомості не знаходилось жодних формул вуду. Але прийшов момент усвідомлення. Виявляється, у багатьох моїх добрих знайомих класова боротьба, експропріації, войовничий атеїзм та інші атавізми початку ХХ століття викликають позитивний безумовний рефлекс. Катарсис був несподівано болючим. Ще нещодавно ти мило триндів з ними в чаті, ходив на концерти, акції, боровся за справедливі вибори – і ось на тобі! Deus ex machina з класовим штангенциркулем у руках. Їхні речники цілком вірно пишуть, що в 90-ті поява прогресивних, сучасних лівих рухів в Україні була неможливою. Надто сильна алергія на червоне, незалежно-державницька ейфорія, переділ власності – молодим було не до Маркузе, а Маркс явно програвав «Снікерсу» за смаковими якостями. І ось з’явилось покоління, якому не пощастило носити піонерський галстук, збирати металобрухт та медитувати на Леніна. В мережі замайоріли червоні та веселкові стяги, простір наелектризували сурми розплати, краплі цього ретро-карнавалу виплеснулись у деякі друковані видання та вуличні акції. Неможливо було стриматись, щоб не зазирнути у горловини лівих ідеологічних гармат, шрапнель з яких зачепила і мене. Неспішна прогулянка контентом деяких сайтів виявила, що сучасні ліві - як і їхні легендарні предки - успішно шукають ворогів та ведуть боротьбу. Наразі ідеологічну, але все попереду. Виявляється, в Україні існують класи, є експлуататори та експлуатовані. Чіткої межі між останніми двома не проводиться. Але, боюсь, до першої категорії ризикують потрапити усі підприємці, що використовують найману працю. Невідомо куди віднести релікварних вітчизняних фермерів - втім, селянство завжди перебувало на периферії лівих пріоритетів. Складніше з фаворитами ідеології – пролетаріатом. Є тенденція його підміни офісним планктоном, якому нічого втрачати, крім своїх зарплат. Трударі стільця та клавіатури складають рушійну силу сьогоднішнього лівого фронту. А гнаними та голодними є ЛГБТ-спільнота - так твердять роз’яснювальні та агітаційні матеріали достатньо масового крила сучасних комунарів. Все це було би смішним непорозумінням, якби з упертою настирливістю не обсмоктувалось із дня на день у соцмережах, якби цю партійну лінію не встромляли віртуальним багнетом у медійні ресурси. І ще якби цьому явищу не була притаманна тоталітарна квазірелігійна риторика: пошук ворогів, вигадування нових табу (гомофобія, мультикультуралізм, релігійність, сексизм, etc), шаблонне мислення. Цей підзіпсутий кисіль, уже частково перетравлений у Західній Європі, подається зараз як питво нової свободи, широти поглядів. Це модно, а значить правильно. Озброївшись трухлявою ідеологічною матрицею, нові ліві вступають у рішучий бій за квір. Причому геї, лесбійки і прочая часто самі заскочені таким неочікуваним заступництвом. Приблизно як і пролетаріат століття тому.

Букви, які ви читаєте, набрані без жодної претензії на аналіз. Голі емоції, які несила тримати в собі. Їх ще буде, оскільки - за всієї поваги до романтики бунту - мені важко збагнути як може архаїчна світоглядна платформа у своїх радикальних проявах заволодіти значною кількістю умів.

Автор: Федір Френч