Профиль

nolofinve

nolofinve

Украина, Запорожье

Рейтинг в разделе:

Свежие фотографии

Зі святом Літнього Сонцестояння

Славень з Рігведи до Сонця

Ми вибираємо собі цей великий бажаний скарб
Бога Савітара, мудрого Асури,
Що захист дарує тим, хто шанує його
Великий Бог розпростер його над нами крізь ночі
Той, що тримає небо, повелитель всіх істот у світі,
Він вбирає золотавий одяг, цей творець…
З всеохоплюючим зором, простір собою наповнюючи,
Савітар породив благодать, гідну хвали.
Він заполонив простори небесні та земні
Голос його звучить за його законом
Савітар простягнув руки, щоб світ був у русі
Живий світ заспокоюючи вночі і пробуджуючи знову
Не піддаючись неправді, опікуючись всіма істотами,
Бог Савітар оберігає обітницю
Він простягнув руки до всіх істот у світі
Твердо дотримуючись обітниць,
він править у величі свого шляху
Хто несе високу благодать, пробуджує і заспокоює знову
Хто повелитель обох: рухомого і нерухомого
Цей Бог Савітар хай дарує захист
Для нас, для наших домівок, потрійний захист від лиха
Прийшов Бог своєчасно: хай захистить він домівки наші
Нехай дасть нам Савітар насолоду
у вигляді чудових нащадків
Нехай вселяє в нас життя ночами і днями
Нехай дасть нам багатство і силу у вигляді нащадків


Славень до Дажбога


Дажбоже наш світлий!
Ти утримуєш в безодні Землю нашу
Творячи життя і красу велику
Даючи тепло і світло дітям своїм
Ласкою твоєю сповнені
Славу мовимо тобі від землі аж до вирію
Хай летить вона птицею ясною
Сповіщаючи наших пращурів
Що донині славимо Сонце Вишнєє,
Отця кревного, Дажбога нашого



Посмотреть на Яндекс.Фотках

День жалоби

Цілком згоден з тими своїми земляками для кого сьогоднішній день є днем жалоби за всіма українцями, загиблими у Другій світовій. Загиблим не потрібні помпезні святкування, їм потрібно, щоб про них не забували. А ще потрібно, щоб Україна ніколи більше не стала полем бою двох Імперій.


З Новоліттям



В давні часи було прийнято відзначати чотири основні сонячні свята - два Сонцестояння та два Рівнодення.
Зимове Сонцестояння означало владу Сонця Непереможного, і перемогу Світла над Тьмою. А від Весняного Рівнодення відраховувалося Нове Літо.
Як там у літописах - в літо таке-то сталося щось цікаве...
Чому в літо? Тому, що предки не знали чотирьох пір року. Саме так - вони не говорили "прийшла весна", або "настала осінь". Для них опісля довгої зими наставало нове літо, і вони щасливо зітхали - знову зиму пережили.
З часом "нове літо" стало знаменувати прихід астрономічної весни, а отже настання Нового Року.
Наші традиціоналісти не задумуються, чого взимку, на Новий рік потрібно посівати у дворі гостинного господаря зерном. Або співати у січні "Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка". Загадка розгадується дуже просто - зі знищенням язичництва природній календар пішов шкерберть. Церковний Новий Рік, як відомо, восени, потім влада ввела за європейським зразком новий рік у січні, і весняні звичаї плавно перетекли у зиму. Навіть звичай оборювати хату плугом - гуцули донедавна робили це на старий Новий Рік, ясна річ, по снігу.
А от у Індії, за їхнім офіційним народним календарем, нове літо і досі приходить так, як йому й належить.
Тому, всі мої милі і любі друзі та знайомі - з Новим Літом вас. І зі справжньою весною



Улюблене до 9 березня.


Т. Шевченко

З "Псалмів"

Боже, нашими ушима
Чули твою славу,
І діди нам розказують
Про давні кроваві
Тії літа; як рукою
Твердою своєю
Розв'язав ти наші руки
І покрив землею
Трупи ворогів. І силу
Твою восхвалили
Твої люде, і в покої,
В добрі одпочили,
Славя господа!.. А нині
Покрив єси знову
Срамотою свої люде,
І вороги нові
Розкрадають, як овець, нас
І жеруть! Без плати
І без ціни оддав єси
Ворогам проклятим;
Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідам,
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.
І кивають, сміючися,
На нас головами;
І всякий день перед нами —
Стид наш перед нами.
Окрадені, замучені,
В путах умираєм,
Чужим богам не молимось,
А тебе благаєм:
«Поможи нам, ізбави нас
Вражої наруги.
Поборов ти першу силу,
Побори ж і другу,
Ще лютішу!.. Встань же, боже,
Вскую будеш спати,
Од сліз наших одвертатись,
Скорби забувати!
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах!
Встань же, боже, поможи нам
Встать на ката знову».

Актуальненько



Леся Українка

І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що, мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крові,
послав на тебе тьму таку, що в ній
брати братів не пізнавали рідних,
і в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
«Смерть Україні»!
– Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці,
брати братів пізнали і з’єднались.
І дух сказав: «Ти переміг, Богдане!
Тепер твоя земля обітована».
І вже Богдан пройшов по тій землі
від краю і до краю. Свято згоди
між ним і духом гучно відбулося
в золотоверхім місті. Але раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі розлилось червоне море,
і розділилося по половині,
і знов злилось докупи й затопило –
кого? Ой леле! Новий фараон
пройшов живий через червоне море,
але їздець і кінь пропав навіки.
Співай, радій, ненависна чужинко,
бий в бубни і лети в танок з нестяму,
кінь і їздець в червонім морі згинув,
тобі зостався спадок на покраси,
бо зносиш ти України клейноди,
святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту,
немов потоп. Заграло та й ущухло
Червоне море, висохло, й осталась
безрадісна пустиня після нього,
і став по ній блукать новий Ізраїль,
по тій своїй землі обітованій,
немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.
Коли ж у їх з’являвся дух величний,
що вогняним стовпом палав у тьмі,
а вдень ішов, мов туча грізно-біла,
вони не вірили своїм очам,
і врозтіч розбігались манівцями,
і попадали ворогам в полон.
Чи довго ще, о господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти духа,
що він зламав свій заповіт великий,
той, взятий з бою волі заповіт?
Так доверши ж до краю тую зраду,
розбий, розсій нас геть по цілім світі,
тоді, либонь, журба по ріднім краю
навчить нас, де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
на срібне марево удалині
і скаже: «Он земля твого народу!
Борись і добувайся батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні
чужою-чуженицею, в неславі».
І, може, дасться заповіт новий,
і дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? як маємо шукати
свому народу землю? хто розбив нам
скрижалі серця, духу заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавілон?

Висока напруга відваги



ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ

День  прозорий  мерехтить,  як  пломінь,  
І  душа  моя  горить  сьогодні.  
Хочу  жити,  аж  життя  не  зломить,  
Рватись  вгору,  чи  летіть  в  безодню.  

Хоч  людей  довкола  так  багато,  
Та  ніхто  з  них  кроку  не  зупинить,  
Якщо  кинути  в  рухливий  натовп  
Найгостріше  слово  —  Україна.  

І  тому  росте,  росте  прокляття!  
Всі  пориви  запального  квітня  
Неможливо  в  дійсність  перелляти,  
На  землі  байдужо-непривітній.  

Хочу  крикнуть  в  далечінь  безкраю  
І  когось  на  допомогу  кликать,  
Бо  душа  моя  сьогодні  грає  
І  рушає  на  шляхи  великі.  

Хай  мій  клич  зірветься  у  високість  
І,  мов  прапор  в  сонці,  затріпоче,  
Хай  кружляє,  мов  невтомний  сокіл,  
І  зриває  рідних  і  охочих!  

Все  чекаю  на  гарячий  подих,—  
Геній  людський,  чи  лише  випадок,—  
Щоб  застиглі  і  покірні  води  
Забурлили  водоспадом.  

Душа  ж  гетьманова  двоїться;  
гуде  новий  універсал:  
«Під  руського  царя  горніться!»  
Москві  відданий  генерал,  
Вкраїни  зрікшися,  мов  секти,  
і,  враз  окресливши  криву,  
перед  державцем  у  проекті  
схилив  бунчук  і  булаву.  
І  під  вагою  колісниці  
московської,  під  крик  і  свист  
юрби,  при  виблисках  зірниці  
ламається  тоненький  міст.  
Забудь,  гетьмане,  сан  високий!  
Настануть  безтривожні  дні,  
і  ти  пізнаєш  мудрий  спокій  
в  ясній  ванзейській  тишині.  
Як  сріблом  час  позначить  скроні,  
—  дійшовши  світлих  верховин,  
суддя  ти  станеш  безсторонній  
і  України  вірний  син.  
Віків  минулих  божевілля  
набуде  тон  картин  Доре,  
і  жартівливість  водевіля  
трагічну  барву  прибере.  
Історія  відміни  любить.  
Щоб  не  урвався  нам  терпець,  
гримлять  її  веселі  труби,  
що  дії  другій  вже  кінець.  
Завіса  падає  додолу,  
завіса  вгору  знов  іде:  
нове  накреслюючи  коло,  
хтось  інший  натовпи  веде.  
І  коли  закрутить  непогода  
І  мене  підхопить,  мов  піщину,  
Хай  несуть  мене  бурхливі  води  
Від  пориву  до  самого  чину!  

Про Олену Телігу

«Можна тільки дивуватись, як в одній людині сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість, незламність. Творче життя і героїчна смерть Олени Теліги спричинилася до того, що вона стала символом невмирущості української нації». Надія Миронець, нарис «І злитися зі своїм народом»

«Це поезія високої ідейної напруги, „настояної“ на гострому усвідомленні появи в її долі такої миті остаточного вибору, яку не можна не відчути, яку не можна оминути. Інакше буде втрачена будь-яка доцільність життя». Микола Жулинський, «О краю мій…»

«У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, але деякі середнього віку громадяни, які могли його порівнювати з дореволюційними часами, вказували на те, що ще ніколи Київ не був таким українським містом, як саме тоді, восени 1941-го року. Навіть на улицях загально панувала українська мова. Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або, може, краще сказати, не дуже холодна, кімната — кухня, і там ми їли спільну вечерю, яка день-у-день складалася лише з однієї страви: гороху, звареного на воді, без соли й товщу,- а все ж таки це була основна наша їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами — їй тоді було вже понад тридцять, — вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов’язках». Марко Антонович, «Жмут спогадів про Олену Телігу»

«Особисто вона мала незаперечну чарівливість, що підкреслювала ще більше її, сказати б, столичні манери, елеганцію справжньої варшав’янки. Інші жінки майже завжди її критикували, а жінок нецікавих інші жінки не критикують». Святослав Гординський, «Зустріч з Оленою Телігою»



Осінь Арди.Записки толкініста.



А я все гадав, де ж він є,цей Мордор. А він, виявляється, зовсім близько.
А родом я, виявляється з Південного Гондору, але маючи волинське коріння, можу по праву вважатися напівельфом).
Дикуни на півночі діставили окремо)

Про книгу, котра трохи запізно потрапила мені до рук


У повсякденному вжитку відомим є вислів давньогрецького філософа-досократика Геракліта «Не можна двічі ввійти до тієї самої річки». Водночас філософи зазначають, що ближчим до першоджерела є дещо інше формулювання (за А. Г. Тихолазом): «На тих, хто входить до тих самих річок, набігають інші та інші води». Таким чином, отримуємо інакший відтінок значення: замість неможливості повторення певних дій або станів – змінність у межах одного явища; отже, в ту саму річку ввійти таки можна, проте води на нас набігатимуть щоразу інші.

Гераклітів вислів став основою образу в одній із поезій Ліни Костенко («Чи, може, це приснилось нам / купання в річці Геракліта?»), а також дав назву її найновішій поетичній збірці. І тут його первісне значення проявляється якнайповніше: адже, входячи до вже нібито добре знаної поетичної ріки, ми несподівано відчуваємо наплив нових хвиль: крім близько двохсот раніше друкованих текстів, серед яких – чимало вже завчених напам’ять, покладених на музику, проспіваних і вкарбованих у найпотаємніші закапелки внутрішніх сховищ, є також понад п’ятдесят нових, уперше публікованих віршів (у змісті їх назви виділено іншим кольором, аби допитливий читач міг усе з’ясувати).

Видавництво «Либідь» запропонувало шанувальникам творчості Ліни Костенко подарункове видання: великий формат, і чимало малюнків (художник – Сергій Якутович). Щоправда, молоде покоління може нарікати на незручність такої книжки: її не можна взяти з собою в торбинку і, скажімо, читати в транспорті дорогою до університету чи на роботу. «Річка Геракліта» розрахована на неквапливе гортання вдома, під вікном біля увімкненої настільної лямпи, з розгляданням ілюстрацій та зупинками для обмірковування кожного тексту.

Композиція збірки побудована за календарним принципом – чотири частини як чотири пори року: «Осінні карнавали», «Сліпучий магній снігових пустель», «Весна підніме келихи тюльпанів» і «Що в нас було? Любов і літо» – своєрідні поетичні четьї-мінеї з віршем на кожен день, для будь-якого відтінку настрою. Водночас Дмитро Дроздовський у післямові проводить і музичну паралель із «Порами року» Антоніо Вівальді – тож невипадково, що до видання є й «музичний» додаток – диск із записами Ліни Костенко, яка читає тексти з нової збірки, а в паузах звучить скрипка Мирослави Которович. Отже, маємо своєрідний синкретичний витвір із залученням поетичного, образотворчого і музичного мистецтв.

На презентації Ліна Василівна зазначала: «Наш політичний момент зараз нам диктує якісь дражливі, страшні, неприємні емоції. А якщо ми переживатимемо якісь дуже красиві речі, ми будемо сильніші, ми випромінюватимемо самодостатність свого сприйняття зовсім інакшого світу… Оце бажання зовсім інакше сприймати світ і навернуло мене до цієї книжки». Намір створити «якісь дуже красиві речі» вочевидь став рушійною силою у підготовці нового видання. Слова «гарний», «красивий» та однокореневі з ними звучать у поезіях збірки, як видається, аж зачасто – не раз хочеться, аби замість них були якісь інші лексеми, які б давали читачеві змогу побачити цю красу, а не лише містили емоційно-оцінну характеристику («Яка сумна й красива хуртовина!», «Красива осінь вишиває клени», «і гарну осінь ухопив за коси», «Гарні коні. Білі й вороні», «Прийшов у місто дуже гарний лось», «Стояла ніч, красива, як Кармен», «це гарне місто у цвітінні лип»). Чи вміщені у книжці тексти потверджують естетично спрямовану інтенцію видавців? Спробуємо поглянути на це питання пильніше, насамперед зосередившись на вперше друкованих поезіях і поставивши перед собою завдання з’ясувати, що нового і що добре знаного у них віднайде читач.

Перш за все, впадає в око домінування у збірці пейзажної лірики – поруч із давнішими шедеврами («Осінній день, осінній день, осінній!», «Сосновий ліс перебирає струни…») – чимало свіжих текстів на подібну тематику. Водночас новим у них видається лаконічність і позірна простота фрази зі ставкою на один яскравий зоровий образ. Не раз поезії містять лише по чотири рядки:
Ще пахне сіно. Ще рояться оси.
Ще у дуплянках солодко медам.
А вже вночі навшпиньки ходить осінь
і полум’я жоржин задмухує садам.

Часом описуваний пейзаж перенесено у площину минулого, актуалізується тема пам’яті:
Сади стояли в білому наливі.
Іскрив зеніт, як вольтова дуга.
А ми були безсмертні, бо щасливі.
За нами пам’ять руки простяга.

Поетеса раз у раз звертається до образу лісу, що є знаковим для її творчості («Сороко, не кричи! Я в лісі не стороння…»). Водночас у його розробці з’являються гіркі нотки, пов’язані з мотивом утрати близької людини: «І той, що вже нізвідки і ніколи / не вийде з лісу і не погука».

Любовна лірика також посідає у збірці вагоме місце. Крім добре знаних поезій «Осінній день березами почавсь», «Недумано, негадано…» – подано і нові її зразки з несподіваними яскравими образами: «Я в Твоїх очах надрукована / таємним шифром Твоєї ніжності». Проте в цих текстах любовне почуття постає як амбівалентне, нерозривно пов’язане з болем («Це як гіпноз, як магія безодні, / як струм жаги, що в голосі болів»; «Кохання – це мука. Кохання – це хист. / Кохання – це твій ненаписаний лист»), а водночас набуває статусу позачасовості, вічності (як у поезії «Твій силует за соснами…»).

Те, що читач із радістю впізнає як уже знаний і рідний мотив творчості Ліни Костенко, – це дитяче доглибне здивування перед найпростішими речами довкілля, які спричиняються до моментів осяяння:
А я дивлюсь, а я чомусь радію.
Моя душа від поля до небес.
А власне, справді… теж мені подія…
Сніги і хлопчик, і рябенький пес.

(Нагадує давніше «А що такого? Підлітки на конях… / В маєтку гетьмана… Івана Сулими…» або ж «А тепер – якийсь листочок осінній, / і вже стоїш в потрясінні»).

Низку вперше друкованих поезій присвячено античним мотивам («Хтось є в мені, і я питаю: – Хто ти?», «Ящірка Івашкевича», «У мить натхнення Бог створив Сицилію», «По сей день Посейдон посідає свій трон», «День світився, як свята Цецилія»), де винесений у площину вічності давньогрецький світ протиставлено світу сучасному. Цікавою є поява не надто поширеного у творчості Ліни Костенко християнського мотиву («Свят-Вечір», де своєрідно розроблено тему дитинства Христа). Він також асоціюється зі світом спогадів і світом традиції, що зазнає міфологізації, перетворюється на казку («Мені снилась бабуся, що вона ще жива», з давніших текстів – «Українське альфреско»:
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…),
а також потрапляє у позачасову площину («Далеко там в полях за вітряками… / Стоїть мати моя при дорозі / заплітає у коси дощ»).

Власне, названі вище мотиви приблизно й окреслюють те коло естетичного, яке начебто позиціонувалося як матриця нового видання. Тим часом поза ним опиняється низка присутніх у збірці тем. Найпершою серед них вочевидь є тема Зони (саме так, із великої літери, у текстах названо Чорнобильську зону відчуження). «Осіння піротехніка – тумани», «Чорнобиль-2», «Цей дощ – як душ. Цей день такий ласкавий», «Страшні корчі вербових ікебан» – ці та інші поезії подають похмуру і демонізовану картину Зони, що розростається до розмірів всеукраїнської загрози зникнення, як у поезії «На березі Прип’яті спить сатана»:
Той чорний реактор – і пекло, і трон.
Він спить на піску, підібгавши коліна.
І сниться йому в ореолі ворон
вже вся Україна, вже вся Україна…

Цікаво, що один із нових віршів на цю тему – «Чорні верби над ставом. Білий вечір води» і віршовим розміром, і кольоровими образами відсилає нас до добре знаного тексту «Біля білої вежі чорне дерево. Спи» – таким чином авторка свідомо чи й несвідомо прокладає місточок між двома поезіями і створює начебто нове – похмуріше – перепрочитання давнішої з них.

Певною мірою демонізованим постає у збірці образ міста. Хоча подекуди в рядках можна вбачати своєрідну його естетику («І творять графіку химерну / в польотах бриючих низьких / останні Музи постмодерну – / ворони звалищ приміських», або ж «У місті не топчуть рясту, / у місті топчуть асфальт»), а в одному з раніше друкованих віршів є спроба вивести його у координати вічності за допомогою мотиву кохання («Місто, премісто, прамісто моє! / Стійбище людське з асфальту й бетону. / Як там не буде, а все-таки є / той силует у вікні золотому!»). Проте місто для Ліни Костенко є переважно осередком зла, від якого автор намагається відокремитися, як у поезії «Сіре місто, бетонна маро»: «Вже цей світ божевільний – не мій, / а моє вже тут тільки терпіння».

Апологетика минулого поєднується у віршах з мотивом невіри у цивілізаційний прогрес, викривальні інвективи на адресу сучасності звучать у збірці не раз. І це, власне, є той момент, який читачеві сприйняти важко – принаймні, в мене викликають внутрішній опір рядки на кшталт «Були Геракли і Перикли, / і не порнуха, а Парнас», «Учора все іще було» або ж «Натомість маєм бздуру модню, / амбіцій вистріпаний рюш. / І чорний викид сірководню / з отруєних століттям душ». І опір цей виникає навіть не стосовно змісту, а стосовно форми висловлювання. Ліна Костенко не раз звертається у поезіях до слова «хочеться» («Хочеться чуда і трішки вина», «Так хочеться якоїсь етики», «Просто хочеться моря»). Мені ж як читачеві хочеться доброї поезії, якої в збірці направду багато, і так само бажається менше публіцистики та інвектив, сенс яких часто лишається незрозумілим («Вже дожились – забули колір неба, / воно буває кольору досад») і які, як видається, були б доречними на газетних і журнальних шпальтах, але не в поетичних книжках.

Дивує, що молодий дослідник Дмитро Дроздовський у післямові до видання вдається до таких же філіппік: «…Люди перестали дивитися одне одному у вічі, і душі набули гіркого присмаку… Тепер більшість просто не хоче перейматися долею і проблемами іншої людини, комунікація зводиться до формалізованих привітань, запитань-відповідей. І зовсім не потрібно бачити людину у світлі її душі». Тут виникає нестримне бажання вступати у дискусію і доводити, що і не все так погано нині, і не все так було добре раніше.

Втім, не відступаймо від теми. Додамо на завершення цієї репліки, що почуття тотальної некомфортності у сучасному цивілізаційному просторі спричиняється як до апокаліптичних візій у поезіях авторки («День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі. / Озирнеться комета. Заплачуть дощі, / що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі, / і немає ж куди повернутись душі»), так і до певних ескапістських інтенцій, які отримують зворушливе образне втілення («Сумний їжак образився на всіх, / заліг і вкрився листям з головою»).

Цікавим досвідом для читача збірки стане нове звучання, якого набувають раніше друковані тексти поруч із публікованими вперше. Скажімо, після поезії «Був день як день, як дні усі буденні», присвяченої смерті Дерріди і проблемі розминання у сучасному світі, особливо актуально звучить вірш «Шалені темпи. Час не наша власність», який — попри складнощі новітніх ритмів життя — вказує і на речі, що зачіпають і не залишають байдужими, тобто з якими людина таки не розминається. Згадуваний текст «Сіре місто, бетонна маро», що описує людську безпорадність «В миготінні трасуючих трас, / в гримотінні новітньої ери», посилює пронизливість наступного – «Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить», де людина вже у природному просторі прочуває власну сутність як любов («Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. / І, може, це і є моя найвища сутність»). Тим часом після хрестоматійного «Сосновий ліс перебирає струни» з наскрізною метафорою «вічної ріки» несподівано з’являється новий вірш «Час поле тихою сапою», що трагічно апелює до попереднього: «Ріки немає. Русло всохло. / Дно каламутне і брудне», накладає катастрофічний відтінок на сприйняття давнішого тексту. Та й завершує збірку вельми зловісна поезія «Ґондоли чорні», в якій стверджується: «Життя – це чорний подіум подій». І далі — апелювання до теми смерті: така похмура нота підсумовує книжку…

Ще кілька слів про композицію збірки. Крім поезій, вона містить передмову упорядника видання Оксани Пахльовської, яка наводить цікаві особисті спогади, пов’язані з віршами матері, а також коротке післяслово Сергія Якутовича і розлогу ґрунтовну післямову Дмитра Дроздовського, який вписує поезії авторки у широкий історико-культурний контекст. Не зупинятимемося на ній докладно, проте важко оминути увагою тезу, якою Д.Дроздовський підсумовує свій виклад. Нарікаючи на скрутну суспільно-політичну ситуацію в нашій країні, він зазначає: «Ані президенти, ані представники еліти не знають нічого про свій народ. Поняття «нація» стає ефемерним конструктом, який використовують лише у передвиборчій пропаганді. Натомість у такій ситуації єдиним джерелом Істини є Поет. Ліна Костенко залишається людиною «з іншого світу» – себто зі світу порядності, моральності, етичної відповідальності. І сьогодні, коли соціокультурний вимір України досяг апогею своєї шизофренічної сюрреальності та абсурдності… Слово Ліни Костенко постає чи не єдиним світом, у якому людина може знайти себе і стати Людиною».

Незрозуміло, чому «чи не єдиним» – адже можна назвати ще довгу низку імен, щодо яких наведена вище характеристика буде актуальною. З того, що відразу спадає на думку, – чому також не слово Івана Малковича? З молодших – чому не слово Богдани Матіяш? Так, це зовсім інші покоління, представники яких до того ж не беруть на себе функції вербалізації певних дидактичних тез, – але їхні тексти і без такої вербалізації так само апелюють до, сказати б, гуманістичних цінностей і дають змогу «знайти себе і стати Людиною». Тож навіщо аж така редукція нашого поетичного простору?

Крім того, видається, що уявлення про Поета як джерело Істини є дещо неправомірними й ображають як самого поета, так і його читача. Сучасний читач не бажає поезії як носія істини, але лише як супутника і помічника на його особистому шляху до неї, який невідомо чи й скінчиться колись. Поезія Ліни Костенко, як видається, буде цінною для наступних поколінь саме як такий супутник, не завдяки своїм викривальним публіцистичним інтонаціям, а завдяки тим тихим і пронизливим осяянням, яких у її текстах чимало і які резонують із найтоншими внутрішніми струнами пожадливого шукача навіть не істини, а шляху до істини, яка невідомо чи й існує і чи може бути спохоплена у межах часово-просторових координат… Адже, попри все сказане і написане, – «Несказане лишилось несказанним». І щоразу нові води поетичних річок кожного з авторів – лише чергові спроби сказати про те, що не дається в слова. А саме відсотком несказаного, на яке вказує сказане, здається, і вимірюється цінність поетичного тексту. (с)



Осінь Арди. Записки толкініста



До Дня Народження Професора

Його кохана Едіт


Вони прожили разом 55 років. Рідкісний успіх як на теперішній час. Їхнє довге подружнє життя буяє як труднощами, так і радощами. Коли вони познайомилися, Едіті було 19 років, а Джону - всього 16. Опікун юнаки, ярий католик, був проти його шлюбу з протестанткою. У результаті «політико-виховної роботи», проведеної з юним Рональдом (Толкіна звали то на першу, то по третьому імені), закохані домовилися, що не будуть бачитися до повноліття молодої людини.
Едіт виїхала в інше місто, і найближчі три року вони не тільки не бачилися, але й не писали один одному. За цей час дівчина встигла побратися з іншим, але Рональд зумів знову завоювати її серце.
Незабаром Едіт пішла на ще одну велику жертву. За наполяганням нареченого вона прийняла католицтво. Це означало, що вона рве всі родинні зв'язки, оскільки перехід в іншу віру вважався тоді великим гріхом. Дівчину прихистила далека родичка, що жила в глухому провінційному містечку. Рональд навчався, і до весілля вони як і раніше бачилися рідко.
Заміжжя виявилося справою нелегкою і їй довелося вчитися бути гарною дружиною. Рональд віддячив їй за це трохи пізніше: коли почалася війна, він, як багато його товаришів, не пішов на фронт добровольцем, а залишився закінчувати університет. Потрібно було отримати професію, щоб прогодувати сім'ю. Однак на фронт він все-таки потрапив (в 1916 році).
Там він підхопив важку форму тифу і потрапив в англійський військовий табір. Едіт перебралася ближче до нього, і з тих пір вони практично не розлучалися.
Коли закінчилася Перша Світова, Рональд отримав посаду професора в Оксфордському Університеті, а Едіт стала ... звичайної дружиною талановитого письменника і вченого. Вона народила чотирьох дітей, з якими чоловік проводив багато часу. Але в саму важливу частину свого життя Толкін її не впускав. У коло близьких друзів, з якими гаряче обговорювалися питання літератури, вона не входила. Це дуже ображало жінку, і спочатку вона намагалася з'ясувати, чому так відбувається. Але після декількох років безуспішних спроб, вона, як завжди, змирилася. Біографи Толкіна пишуть, що Едіт пожертвувала своїми інтересами заради чоловіка і віддала йому всю себе. А як було насправді, знали тільки самі подружжя.
Едіт Мері Толкін покинула цей світ у 1971 році, а Джон Рональд Руел Толкін помер два роки по тому. Вони поховані поруч на невеликому католицькому кладовищі на околиці Оксфорда. А на надгробках, крім звичайних дат та імен, вибиті ще два. Це імена двох героїв, Берена і Лутіен, історія кохання яких була написана завдяки любові серйозного, спокійного Рональда і ніжною сіроокий Едіт. (с)




Щасливого Нового Року



Вітання від Чорної Змії новорічної ночі)