Давно вже присів на цю групу. Що привабило - вона німецькомовна, тобто не піддалася загальній англоманії.Ну і сотні разів бачені кадри з "Володаря перснів" та-аку викликають ностальгію...І зрештою - який тут Саурон... Епічний... Аж страшно стає за улюблених персонажів)

За слов’янським Звичаєм 21 грудня святкується народження нового Сонця - Божича.

Початок астрономічної зими і зодіякального знаку «Козоріг». Початок нового річного Сонячного Кола. Слово «Коляда» походить від слів «Коло дається». Якщо порівнювати річне Коло з добою, відповідає 12-й годині ночі, або нулю годин – півночі.Святкування починають напередодні ввечері. Святвечір настає з появою на небі першої зірки. Під час святкування виконуються наступні обрядодійства:

1. Внесення пшеничного снопа - Дідуха (уособлення єдности з духами Предків).

2. Внесення поминальної страви – куті, звареної з цілих зерен пшениці, як уособлення зародку нового життя та зв’язку поколінь.

3. Запалення живого вогню – свічки, або трисвічника.

Якщо на святі немає жерця, його обов’язки виконує голова родини. На столі має бути 12 пісних страв за числом місяців року. М’ясні страви на Святій Вечері не можна вживати, бо це є свято єднання людини з Природою, а їжа тваринного походження, особливо м’ясо обтяжує людину грубими матеріяльними енергіями і затруднює зв’язок з тонким Світом.

Після Вечері бажаючі ідуть колядувати – обходять родичів та знайомих, співаючи пісні-колядки та вітаючи зі святом. Колядники можуть розігрувати цілі дійства, гуртуючись у так звані «вертепи». Ватаг гурту несе восьмипроменеву зірку – символ творення Всесвіту. Обов’язкова наявність серед дійових осіб чоловіка, рядженого козою. Вмирання, а потім «оживання» кози зображує «вмирання старого Сонця» – Сивого Яра і «народження нового Сонця» – Божича. Ще коза міфологічно зв’язана з Велесом, який опікується Божичем протягом зимового часу. З точки зору астрології коза також відображає астрологічний знак Зодіяку Козоріг, в який нині умовно увійшло Сонце.

Уранці на Коляду до схід Сонця вітають одне одного, запалюють свічу – прообраз Сонця, що має народитись, обходять оселю, обкурюючи запашним зіллям і скроплюючи освяченою водою. Сідають до святкового столу. Вітають одне одного різдвяними подарунками (пізня народня назва свята – «Різдво», народження Сонця). За повір’ям, цієї ночі Сивий Яр, як уособлення Старого Року приносить дарунки онукам Дажбожим. Дарами відзначається гідна поведінка впродовж минулого річного Кола.

Покровителем  першого місяця після зимового сонцестояння є Хорс, який уособлює собою силу нічного, зимового, потойбічного Сонця, котра відображена у Місяці як відлуння, від чого й походить інша назва Місяця – Луна. Човен – Місяць (Хорс), також переносить до Нави «Старе Сонце», він є і перевізником новонародженого зародку Світла у Навській, темній порі року і передає його під опіку Богу Велесу, у чому має подібність з перевізником Хароном з грецької міфології. Однокореневими зі словом Хорс є слова оХОРонець, ХОРонити, ХОРда. Місяць-Хорс навчив людей спостерігати за часом, вести ХРонологію. Вночі на свято Коляди, серед Навської темряви зароджується нове Світло. У річному плині починається нове світотворення, на початку початків якого з’являється Час.

На святі Зимового Сонцестояння колядники водять козу яка спочатку «вмирає», а потім «оживає» чим умовно позначається «вмирання старого року» і «народження нового». Коза також у Звичаї пов’язана з Велесом, який за Велесовою Книгою (ВК 16-А) «приносить отрочат», тобто як провідник між Світами приносить душі зі Світу неявного до Світу земного буття. Також Велес є опікуном Світла у нічний та зимовий час, бо то «Молимо Велеса, отця нашого, хай потягне в небі коня Суражого...» (ВК 3-А), та відаємо як «Вночі Велес іде по Сварзі, по молоці небесному, іде до свого Чертогу, і в зорях сідає до Воріт...» (ВК 8(2). Коза також пов’язана із зодіякальним знаком Козоріг.

Знак Козоріг (g) (21.12.-21.01 за гр. календ.), як кожен зі знаків, що стоять на початку астрономічної пори року (Козоріг, Овен, Рак, Терези) належить до знаків основного квадрату – тих що дають енергію, розпочинають дію, є ініціяторами. Належність Козерога до стихії Землі спонукає його проявляти себе у конкретних справах. Проявляє себе як той, що використовує досвід, спонукає та скеровує до окресленої дії.

У річному Сварожому Колі протилежно знаку Козерога з покровителем Хорсом знаходиться астрологічний знак Рак, що його покровителем є Дажбог-Купало, прояв літнього Сонця.  

Куди котиться світ? До Дагор Дагоррат, куди ж іще...

Від групи "Арія" - привітаннячко з Армагеддоном. Зізнаюся чесно, іноді хочеться, щоб цей огидний світ провалився в безодню.

Присвячується Великій Ночі, покровительці жахливого і незвичайного. Тем Грінхілл "Врата готікі" Легкий готичний сум за минулим, що так і не стало прийдешнім та Канцлер Гі "Дікая охота" Нервовим та занадто побожним прохання не дивитись)))

Знайшов цікавинку про шлюб за звичаєм... індійських ельфів


Весільний обряд за одним із стародавніх звичаїв.

В одному з писань ведійських часів говориться, що  весілля має відбутися в півріччя, коли зростає день, в півмісяччя, коли зростає місяць, і при щасливому розташуванні зірок. При обряді присутні родини обох закоханих, жрець з’єднує руки наречених, і він же закликає Богів у свідки обряду. В екстремальних умовах «обвінчати» молодих могла особа, наділена владою, як от капітан корабля, або командир військового загону.
Існував, однак, обряд для якого не були потрібні свідки. У ведійській Індії він називався «весілля за обрядом гандгарвів.» Гандгарвами звалися істоти, які за своїм походженням були нижчі від Богів-девів, але вищі від людини. Вони були високі на зріст, вродливі, робили собі вигадливі зачіски з довгого волосся, любили співати та грати на музичних інструментах і красиво одягатися. Незважаючи на свої поетичні нахили, гандгарви були доволі войовничою расою, і стародавні легенди описують їхні сутички з людьми, а то і з Богами. Єдине Божество, яке вони шанували від серця, був, як не диво, відважний Індра, в палаці якого і збавляли час ці вічно юні чоловіки та жінки. Жінки-гандгарви були грізною зброєю Богів – існує легенда, що одній з них вдалося пересварити між собою двох братів-асурів з якими ніяк не міг зладнати Індра. Часом гандгарви, як чоловіки так і жінки, закохувалися в людей і навіть залишалися з ними жити. Але вони й тут не могли без пустощів – улюбленою розвагою апсари (дівчини з роду гандгарвів) було влещення і зведення з розуму самітника, або пустельника, який зрікся земних радощів задля того, щоб досягнути вищого духовного рівня. В суто європейських легендах схожих осіб називали альвами, ельфами, або сіддгами.
Оскільки гандгарви не любили довгих обрядів і зайвих балачок, їхнім весіллям був обмін квітковими гірляндами в місці, укритому від зайвих очей. Саме від них, як-то говорять перекази, подібний шлюбний звичай перейшов до людського роду і навіть увійшов в узаконений перелік шлюбних обрядів. Двоє закоханих при цьому вінчанні мали покладатися одне на одного і безоглядно одне одному довіряти. З початком Калі-Юги, коли звичаї почали псуватися, шлюб за обрядом гандгарвів брахмани не схвалювали через численні зловживання  довірливістю дівчат, котрі погоджувалися на це «весілля без свідків».
Чи можливе відновлення цього простого обряду в наші часи? Ми відповідаємо: «А чому б і ні?». Зрештою занадто часто пишні весілля обертаються для молодят швидким розлученням. Ясна річ, що, за існуючими в сучасній країні законами, «шлюб гандгарвів» згодом потрібно затвердити в РАГСі. Але в духовному плані «шлюбу без свідків» буде достатньо для тих рідновірів, котрі прагнуть почати подружнє життя «з чогось особливого».
В наших широтах найкращими днями для подібного шлюбу є Ярилів День (21.04), Великдень (6.05), а також – Ніч на Літнє Сонцестояння (21-22. 06.). Взагалі ж щасливим часом для цих шлюбів є період від Весняного Рівнодення до Літнього Сонцестояння. Замість обміну квітковими гірляндами наші слов’янські пращури, яким теж був знайомий подібний злюб, обмінювалися вінками, а згодом – перснями.
В давнину перед подібним шлюбом міг відбутися обряд заручин, під час якого закохані обмінювалися заручними перснями. Якщо шлюбний перстень мав бути у вигляді кільця, що символізувало безкінечність, то на заручних перснях могли бути родові знаки-печатки, або ще якісь відзнаки. Від шлюбу ці заручини відріжняло єдине – закохана пара не вступала в статеві стосунки. Причин тому могло бути багато – негативне ставлення рідних до майбутнього шлюбу, бажання перевірити свої почуття, раптовий від’їзд нареченого в далеку мандрівку, на війну, тощо. Однак заручені мали зберігати одне одному вірність, неначе уже були подружжям. В наш час заручини дозволять перевірити міцність почуттів закоханих – молода пара мусить з’ясувати для себе, чи дозріли вони для шлюбу, і чи зв’язує їх щось міцніше, аніж буяння почуттів молодості.
Під час обміну заручними перснями закохані можуть по черзі промовити слова наступного славня:
-    Ми єдині
-    Душами у Світлі
-    Ми поєднаємось
-    Тілами на землі
-     У належний час
-    У призначений строк
-    Бо духом ми були, і є
-    І будемо Одним...
Або просто сказати – «Свідками нам Боги».
Славень при обміні перснями шлюбними потребує деяких пояснень. В давнину вважалося, що двоє йдуть до шлюбу, аби створити «гідну домівку для гідного духа». Тобто, головним завданням шлюбу вважалося зачаття та народження дитини, в яку мав втілитися хтось із пращурів, продовжуючи тим самим земний рід. А отже, ті, хто наважився на «шлюб без свідків», мають знати, що своєї шлюбної ночі вони не мусять запобігати зачаттю. Зачата цієї ночі дитина буде здоровою, розумною і сильною. В ідеалі «шлюб без свідків» - це взагалі найперша ніч любові як для хлопця, так і для дівчини.  Однак, в часи Калі-юги, подібна досконалість трапляється дуже нечасто. Тому для тих, хто бере шлюб за цим обрядом, але вже мав до того статеві стосунки, необхідно замість «чистими і духом і тілом» промовити «чистими духом своїм», на знак чистоти помислів. Якщо шлюб відбувається Купальської ночі, то, перед тим, як усамітнитись, потрібно тричі перестрибнути через вогнище, очищаючись від скверни.
Бажаючі взяти шлюб по черзі промовляють:

- Душі пращурів
- З дубового гаю
- Гляньте на нас нині
- Хай Боги вирішать
- Хай вони визначать
- Кому з вас зійти у Яву
- Кому відродитися в славі
- Ми є чистими
- І духом і тілом
- Ми творитимемо
- Притулок для душі неявної
- Ми чекатимемо
- Їхнього вибору
- І вашого приходу.

Закінчується славень також словами «Свідками нам Боги».

Попередження:
Цей шлюбний обряд є дуже сильним в духовному плані. Тому наслідки його розірвання, а тим більше обману особи, котра довірилася коханому, можуть бути непередбачуваними і дуже лихими. Такі ж лихі наслідки тягне за собою вбивство шляхом аборту дитини, зачатої цієї ночі, або змушення чоловіком своєї подруги до такого чину. Якщо ви є рідновірами, то вам найкраще спершу обмінятись заручними перснями і добре все зважити. Для не рідновірів такий шлюб є небажаним взагалі, бо молоді люди, котрі не відчувають сили Богів, можуть «одружитися без свідків» задля оригінальності, бажання похвалитися перед приятелями, а тоді покинути свого друга чи подругу не знаючи, що невіра в Богів не рятує від їхнього справедливого суду. Виняток серед не рідновірів можуть ставити езотерики, або ті, хто серйозно вивчає природні сили і знає наслідки, які бувають, коли ці сили розгнівати.
(взято з рідновірського сайту)

Вода – Дана є одною з найтаємничіших стихійних сил. Навіть про її ім’я ми можемо лише здогадуватися: воно збереглося лише в назвах річок та в гуцульських приспівах, дуже схожих на ритуальні замовляння.
Культ води є одним з найдавніших у світі. Символи води знаходять на трипільській кераміці. За праарійськими віруваннями життя зародилося в первісних водах у вигляді золотого яйця. Саме з цього яйця з’являється чотириликий Творець світів і «стверджує землю серед вод». Земні ріки вважалися живими, і їхніх духів-охоронців вшановували як матерів.
За слов’янським звичаєм не тільки кожна ріка, але й кожне озеро або джерело мало власного духа-охоронця. Однак, дуже часто в народних замовляннях зверталися до цілющих властивостей води взагалі. Вода була надійним засобом очищення, і її згадані вище властивості посилювалися певної пори року, або залежали від місцезнаходження джерела.
Найбільш придатною для очищення вважалася вода, освячена взимку новонародженим Сонцем десь за два тижні опісля Зимового Сонцестояння. В ці дні цілющі властивості мала вода з усіх водоймищ. Стрітенська вода, тобто набрана  на свято Стрітення , мала більш чітко окреслені захисні властивості – нею благословляли родичів перед мандрівкою, або перед військовим походом. Окрім джерельної ще використовувалася тала вода з бурульок.
Воду вшановували окрім того перед Літнім Сонцестоянням, коли цілющою вважалася також «купальська роса», та в середині серпня, коли відзначалася низка свят врожаю. Це були дні особливого вшанування джерел та криниць. Їх відвідували всією громадою, очищали і вшановували пожертвами
Окрім того, будь-якої пори року цілющі властивості мала «непочата вода», набрана з певного місця до схід сонця. Наприклад, лікувальні властивості мала вода з місця, де сходяться три річки, або взята з трьох (семи) криниць. Щоб підсилити її цілющі властивості, воду поєднували з вогнем – лили через вугілля що жевріє, або занурювали в воду почергово кожну з трьох частин запаленої свічки-трійці.
Стояча, болотяна вода вважалася неживою, її вважали вмістилищем всіх хвороб. Окрім того існував ще один, найбільш загадковий прояв Дани-води: вода як пограниччя між світами. В слов’янському світі такою рікою-межею вважався Дунай – не явна Дунай-ріка, але прихована ріка забуття, що чимось нагадує грецьку Лету:
Ой, думай, думай, дівчино,
Думай та гадай
Брести тобі дві річеньки,
А третій – Дунай
Перебрела дві річеньки,
А Дунаю – ні…
Та й забула всі розкоші,
А кохання – ні.

На той Світ, за народними повір’ями, можна було потрапити через криницю, або переправившись через ріку, чи море. Існував поховальний обряд, коли померлого клали в човен і пускали за водою, іноді той човен підпалюючи. До наших часів збереглася прикмета, що не можна говорити про живу людину – пішов за водою.
Обряди, зв’язані з використанням води, часто використовувалися в ініціяціях-посвятах і символізували смерть і відродження.

Як Отці наші, маємо
Очиститися мольбою в омовінні
І митися, мольби творячи
За чисті душі свої і тіла
Яко Сварог уставив
 ті омовіння і купалища
і те вказав
що не сміємо те покинути
і умиємо тіла, й умиємо душі свої
в чистих водах живих
і підемо трудитися
всяк день мольбу творячи…
як і Предки раніше робили

Отже, Вода завжди була невід’ємною частиною життя слов’янського люду. Щоправда, деякі сучасні російські дослідники і навіть рідновіри відмовляють Богині Води в праві на існування через відсутність літописних згадок про присвячених їй «кумирів». Однак, розповсюджений в усьому слов’янському світі культ річок, джерел, криниць говорить про те, що Вода-Дана була шанована нашими предками нарівні з Вогнем і Вітром.
В повсякденному житті славлення Дани має проводитися не лише під час рідновірських обрядів, але й під час кожного купання, яке відтак перетворюється на ритуальне омовіння. Вода, освячена в дні Сили, може використовуватися під час магічних практик та для утворення «захисного щита», особливо для дітей.
Дана, як і Мати-Лада опікується жіночою привабливістю та здатністю утримати біля себе свого обранця. До неї звертаються за допомогою при нещасливому коханні – адже текуча вода тим і добра, що забирає з собою все лихо. Щасливицю Дана робить ще привабливішою і вродливішою. (с)
 

СТРАНА  ВОДОПАДОВ.

"У всякого человека должно быть место,
куда он может прийти..."
(кто-то из мудрых)

Когда мир очнется юным и прекрасным,
Только сердце стиснет горечь расставанья,
Я уйду за водопады Эргодрасса,
Раствориться чтоб в их призрачном сиянье.
На прохладных переливчатых ступенях
Там вода потоком вниз прольется,
Узелок тугой из горя и сомнений
Сам собой на сердце расплетется.

В зачарованном подоблачном круженье
Брызги радости на солнце серебрятся,
В легком танце по надводного скольженья
Снова вспомнится, что я могу смеяться,
Успокоит душу тишиной и счастьем.
Если ж я нужна кому-то снова,
Пусть поищет в водопадах Эгродрасса,
Ведь обратно я еще вернусь нескоро.
(если вообще вернусь...)

В краткий миг на пике сдержанных рыданий
От тоски и безысходности и боли
Серебристый ветер брызг мои страданья
В голубую гладь реки навеки смоет.
Нет пускай иных богатств в стране волшебной,
Кроме стен воды шумящей меж камнями,
На закате лишь покой ее целебный
Полыхает самоцветными огнями.

Он поглотит в душах все, что наболело,
Пережитое оставив пережитым.
Не забудешь, только станешь чуть мудрее,
Сердце ж станет снова чистым и открытым.
Только станешь чуть счастливее, чем прежде -
В нем не сможешь разочароваться.
Если ж душу покидает вновь надежда -
Ухожу за водопады Эргодрасса.(с)

ФЛЕЙТА

Hад водою стелется белый хвост тумана,
Солнце поднимается из сосновых мачт.
Утопаю в облаке сладкого дурмана --
Запахом сиреневым  моя флейта, плачь!
Первый луч касается соцветия рябины,
Приторным и горьким сочится аромат.
Утро раскрывается полетом лебединым,
Пой же, моя флейта, как сто лет назад!
Ивовые заросли -- словно руки матери:
Укрывают бережно от чужого зла.
Край мой пенно-липовый, как узор на скатерти...
Расскажи же, флейта, мне про свою печаль... (с)

Цей Вогонь… світлом скорив темряву (с)

«Агні, що всім людям належить,
народжуючись для князювання,
світлом скорив темряву…
Це перший жрець – подивіться на нього.
Це світло, безсмертне серед смертних…
Всі Боги вшанували тебе, о Агні,
коли ти перебував у пітьмі».

Так прославляє Вогонь один з гімнів Рігведи – гімн Агні-Вайшнаварі. В індійській мітології Агні, Божество Вогню є прямим проявом Брахми (Світовида слов’янського звичаю). За легендою Боги обрали Вогонь володарем жертвопринесень, найпершим жерцем цього світу. Взамін грізний стихійний дух отримав безсмертя і найвищу шанобу і від Богів, і від людей.
Ведійський Агні був охоронцем домашнього вогнища, тобто – в більш широкому сенсі миру та ладу в родині. Вираз «родинне вогнище» зберігся й донині, коли вже давно оселі не опалюються відкритим вогнем. Вважалося, що устрій житла мусить відображувати загальний світоустрій. Місце в оселі, де зберігався вогонь, було священним. Саме тут відбувалися родинні жертвопринесення та виконання ритуалів.
В староукраїнському побуті збереглося багато ритуалів вшанування Вогню. Біля печі, наприклад, селянки ставили горня з водою та клали поліно – «щоб Вогню було що пити й їсти». Біля печі не можна було лихословити – «бо Вогонь святий». Сердити або оскверняти Вогонь категорично заборонялося. «Ми шануємо Вогонь як Бога, - говорили селяни, - він наш дорогий гість.»
Вогонь був присутнім на кожному святі в якості Сили, що очищує від зла. Вогнища у наших пращурів горіли на зимове, і на літнє Сонцестояння, на весняне й осіннє рівнодення. Очиститися можна було або перестрибнувши через вогнище, або пройшовши поміж двома вогнищами. В ніч на Літнє Сонцестояння стрибання через вогнище зарученої пари освячувало їхній майбутній злюб.
У Велес Книзі згадується Огнебог-Симаргел (друге ім’я можливо походить від слова «смага» - жар) і як Божество домашнього вогнища, і як той, що допомагає померлим якнайшвидше відродитися у Сварзі:

А тут бо в Сварзі
Огнебог Семаргл віщує
Яре, швидке і чисте народження…
Тут же, отроче, відкриєш ворота
І ввійдеш у них –
То красен Вирай Слов’янський…

Вогняне поховання було останнім очищенням людини в явному житті. Саме так пояснили свій звичай родичі померлого слов’янського торговця чужоземцю-арабу. Огнебог, в різних своїх проявах, супроводжував людину по життю від народження, коли щасливі батьки приносили подячні пожертви Богам, до самої смерти.

«Коли приготуєш його (померлого), о Вогонь,
то передай його праотцям
Коли рушить він шляхом, що веде від життя,
То він опиниться у владі Богів…
Хай славиться твоє полум’я, Вогонь,
З його допомогою відправ його в світ благочестивих.
 
У ведійському «Гімні поховальному вогнищу», з якого взяті наведені вище рядки, далі є слова які є чітко розмежовують навський поховальний вогонь та вогонь явного світу:

«Агні, що спалює мертвих,
нехай вирушить в царство Ями (Бога Смерти),
Забираючи з собою нечисте.
Тут же цей, інший Вогонь
Нехай відвезе він жертву Богам, яким відомий шлях».
 
Вогонь вшановувався і в своєму духовному прояві як «внутрішній вогонь натхнення». В згаданому вже вище «Гімні Агні-Вайшнаварі» Агні прославлявся як сила, котра надихає співця у хвилину натхнення. Розуміння цієї сили показане через духовний стан виконавця славнів, котрий напевне вперше виступає у змаганнях співців. Трохи розгубленому юнакові, котрий має виступити самостійно, без підтримки навчителя, має стати зрозуміло, що він мусить відчути духовно те, чого не можуть бачити інші. Ці відчуття якраз і стосуються потаємної сутьности Бога Вогню як жерця безсмертного світла, котре є і в душі співця. Відкриття для себе цієї таємниці надихає співця на створення подячної пісні.
Отже, Вогонь здавна вшановували якнайменше у трьох Його проявах: духовний Вогонь - дарунок явному світу від Світу Богів, котрий дає людині можливість творити, явний Вогонь - посередник між Богами і людьми, котрий втілювався у жертовних вогнищах, очисних вогнищах та домашніх вогнищах – оберегах роду, та «навський Вогонь» - поховальний вогонь останнього очищення. У житті сучасного рідновіра зараз набагато менше можливостей для вшанування і споглядання проявів Вогнебога. Однак, жертовне вогнище є неодмінною приналежністю більшости рідновірських свят, і багато кому з нас відомий відблиск творчого вогню в глибині власного духу. (с)

Лятуринська Оксана 

"Ти ще не вмер, ти ще не вмер!"

Ти ще  не  вмер,  ти  ще  не  вмер! 
Через  розбурханий  Дністер 
з  Дніпра  ти  видибаєш,  Боже! 
Впадуть  долів  боги  ворожі. 
Перед  лицем  великих  чуд 

жахнеться  князь,  чернець  і  люд. 
Тоді  ж  у  громі-блискавиці 
запаляться  скирти  пшениці. 
Злетить  офірою  когут. 
Явися,  Боже,  і  пребудь!