Як відомо, Одеська область – найбільша за площею в Україні. А відстань між найвіддаленішими її райцентрами (від Кодими до Рені) по автошляхам у межах області складає 600 км. Це більше, ніж від Києва до Львова, або, наприклад, через усю Швейцарію із заходу на схід.

З тією лише відмінністю, що якість доріг та транспортне сполучення тут дещо гірше, ніж у Швейцарії. Тому більшість одеської провінції залишається абсолютним інкогніто, за винятком хіба що Затоки, Білгорода та Вилкового. У цій поїздці я спробував припідняти для себе завісу таємничості з північної частини області, а по-перше, з міста Балта.

Її видно просто із траси, якщо їхати саме навпроти і подивитись у цей момент нагору. Видно із села Градац, у якому я тоді квартирувався, та і з багатьох точок взагалі, якщо придивитись. А от інформації практично немає: стоїть собі на горі якась давня напівзруйнована вежа в оточенні таких же закинутих хатинок та костьолу. Навіть якщо уже знати її назву (Torre di Podazi), то й на це гугл тільки розведе руками.

А от на навігаторі вона все ж була позначена, по ньому і прикинув, що до вежі від готелю якихось п’ять кілометрів в один бік без урахування набору висоти. Можна й прогулятись.

Якщо раптом виникає необхідність перечекати години три ранку понеділка у Києві, а надворі холод і дощ, можна перекантовуватись з місця на місце між фастфудами та пузатими хатами, поглинаючи їх чаї і кави. А можна сісти на метро і двинути бродити столичними задвірками. Не обов’язково дуже далекими. Наприклад, до станції Деміївська на синій лінії добиратись хвилин двадцять.

Спліт став першим із великих туристичних центрів Хорватії, який я побачив на власні очі. Людей тут дійсно багато, хоча все ж натовпи і ціни менші, ніж у Дубровнику. Можливо, саме тому це місто і сподобалось трохи більше.

Минулого року дізнався про новий (відкрили у 2017 році) міні-скансен у Кам’янець-Подільському, де зібрано зменшені копії найвідоміших, на думку авторів, замків України. А так як дуже люблю подібні речі, включив його у список бажаних для огляду точок у цих краях.

Тим більше скансен знаходиться у самісінькому центрі, огляд багато часу не займе. Усього на території 1200 кв. метрів представлено 16 моделей (11 із них я бачив наживо, 10 на момент відвідин). Деякі з моделей, правда, представляють не замки, а палаци, що ніколи не мали оборонної здатності, але від того їх історична значимість не меншає.

Давнє містечко на березі річки Смотрич із власним замком – правда ж, після такої фрази першим на думку спадає Кам’янець-Подільський? Але цього разу мова не про нього (хоча він зовсім поруч), а село Панівці, до якого від міста усього кілька кілометрів на південь.

Таке сусідство зіграло з селом злий жарт – попри близькість до великого туристичного центру та власні цікавинки, про нього мало хто чув. Сюди не заходять автобуси (від зупинки на трасі до перших хат треба пройти ще з півкілометра), і навіть жодної асфальтованої дороги тут я не побачив.

Невелика за площею Хорватія містить у собі просто незліченну кількість природніх та історичних пам’яток, які активно експлуатуються задля розвитку туризму. Зворотною стороною такої медалі є їх надмірна популярність, а отже, натовпи людей, високі ціни і т. д.

Тому серед незначної частини місць, що мені пощастило побачити в цій неймовірній країні, найбільше сподобалось і запам’яталось нікому невідоме село, де ми жили, - Градац. Невелика кількість відпочивальників, відсутність руссо туристо та «кримського» сервісу (пахлава мядоваяяя!), а також тиша й лагідне чисте море. Нехай у Градаці і немає пам’яток, але краса природи та затишок гарантують, що подивитись тут буде на що і обов’язково захочеться повернутись.

Приморські села Хорватії взагалі схожі між собою (тому, підозрюю, опинись я в іншому – розписував би зараз так само про нього), але раз вже доля занесла у Градац, ця хвилина слави дістанеться повністю йому.

Цього разу ми стартуємо із Кам’янець-Подільського, і хоча автобус приміський і їхати недалеко, виходимо з нього уже в Тернопільській області.

Але село, з якого почалася ця мандрівка, історично більш прив’язане саме до Кам’янця і з’явилось завдяки йому. А його назва свідчить про фортифікаційне минуле – Окопи, а ще раніше більш помпезно: Окопи Святої Трійці.

Період з кінця січня десь по середину березня мені видається найгіршим у році. Коли новорічні та різдвяні свята вже далеко позаду, до тепла та справжньої весни ще нескоро, а навколо тільки холод, робота, болячки, в’їдливі думки та все ще короткі дні.

З-поміж іншого, чим можна «лікуватись» у такий період, можуть бути спогади про якийсь теплий та приємний час. Тому я з неймовірним задоволенням саме зараз почну розгрібати фото із Хорватії, третього тижня вересня минулого року. І перша частина їх буде присвячена не якомусь конкретному місцю, а просто тому, що побачене по дорозі із вікон автобуса, а дивитись там теж є на що.

Чернівецька область чомусь мало асоціюється з Карпатами. Але якщо потрапити хоч раз у тутешні гори та гуцульські села, неодмінно захочеться ще.

От і я, побувавши 2 роки тому у Виженці й на перевалі Німчич, не зміг довго втриматись, аби ще раз не повернутись у ці місця. Цього разу – з прицілом на Буковинські водоспади біля села Розтоки.