Деміївські задвірки – останні могікани провінційного Києва

Недалеко від станції метро встановлено пам’ятник воїнам-автомобілістам у виді вантажівки ЗІС-5.

У загальному плані Деміївка, мабуть, найбільше відома центральним автовокзалом Києва, а для мене – концертною залою Stereo Plaza, де свого часу вдалось здійснити пару найзаповітніших музичних мрій.

Але цього разу звертаю з проспекту Лобановського в інший бік, на вулицю Деміївську, а з неї одразу на Козацьку. І потрапляю в зовсім інший світ.

Шумне місто залишається десь позаду, хоча хмарочоси так само нависають над головою звідусіль. З цієї сторони переважно недобудовані, вони ростуть наче гриби. Але тут, біля їх підніжжя, ми знаходимо зовсім інші будиночки, старовинні і такі неочікувані в цьому місті.

Деміївка виникла як окреме село на південь від Києва у 19 ст. Точніше, навіть не село, а заводська слобідка, і тому її автентична забудова все ж несхожа на сільську – швидше таке собі повітове містечко. У 1918 році її з рядом інших поселень приєднали до зростаючого у всі сторони Києва.

З 60-70-х років минулого століття Деміївка почала стрімко втрачати свій повітовий образ, перетворюючись на звичайний спальний район. Ця руйнація та переродження продовжується і донині.

Але досі якимось дивом встояли окремі хатки, а то й квартали чи вулиці повітового містечка. Козацька – чи не найбільш цілісна із них. Це непарна сторона:

Багато хат в аварійному стані. А як шкода багатьох із них. Ось, наприклад, рідкісний двоповерховий будинок, явно дерев’яний від початку, а потім обмазаний глиною. Після такого хазяйнування уже й залишається тільки знести і збудувати на цьому місці чергове безлике щось.

Сильно і багатократно перебудована хата на Щоглівському провулку. Він отримав таку назву від першого поселенця, Щеглова.

Козацька ж названа так, бо ніби першим тут поселився донський козак або одразу декілька. Щодо точної її назви навіть у місцевих мешканців різні думки, бо на деяких табличках вона підписана як Козача.

Дерев’яні віконниці з візерунками й вигадливою цегляною кладкою під дахом. Таким були київські околиці якісь сто років тому.

Так само досі багато садиб заховані за високими парканами, природною зеленою огорожею, а вікна затулені глухими віконницями.

Звання наймилішого я б віддав ось цьому суцільно дерев’яному будинку з пізнішою кам’яною прибудовою (№42). Такі милі віконечка з куди більшою ймовірністю очікуєш побачити десь в чернігівській глибинці, а не за 15 хвилин ходу від станції столичного метро.

Поважний вік деяких вулиць можна вже вгадати тільки по бруківці, як от на Майкопській. Новозведений котедж зліва закрив собою панорамний вид на Ширму та Совки, інші колишні передмістя Києва.

Як же уродженцю Кривого Рогу не зачекінитись на Криворізькій вулиці?

Але на ній старовини немає, ця частина забудовувалась уже в міжвоєнний період. Серед новобудов тут теж трапляються цікаві екземпляри, навіть імітація фахверку.

Майже паралельно Козацькій проходить більш оживлена Деміївська, котра раніше називалась Деміївський Яр, а ще до того це і був власне яр. Тому вулиці і стежки з приватного сектору до неї спускаються круто вниз:

Трішки кріпоти:

Із Деміївської вертаюсь на Козацьку провулком Бурмистренка, також цікавим своїми провінційними старими хатами.

Київські контрасти:

І знов високі паркани та великі засклені веранди.

І остаточно виходжу до цивілізації провулком Римського-Корсакова. Над його будиночками з дерев’яними різнИми віконницями так само загрозливо нависають хмарочоси.

Підніжжя останнього прикрашає мурал:

Понад Голосіївським проспектом, найбільш шумною та багатоповерховою артерією сучасної Деміївки, якимось дивом вистояла старовинна Свято-Вознесенська церква. Попри убогу вагонку на бані, вона досі виглядає вишукано й майже невагомо.

Церкву звели для мешканців селища у 1882-83 роках, спочатку як дерев’яну, а через кілька років обклали каменем та розширили. У 1907 році в ній вінчались Леся Українка та Климент Квітка. Також це один з небагатьох храмів Києва, який не припиняв діяти у радянські часи.

Всередині тісного дворику, схоже, недільна школа і навіть невеликий мурал.

У неї ж найбільш двинуті служителі, що я зустрічав за минулий рік. Хвилин за десять перебування в дворі мені послідовно заборонили зйомку три різних мужика, це точно рекорд. Двох я проігнорував, з третім посперечався для порядку; хоча його мозок явно нездатний сприйняти той факт, що у світській державі я можу знімати пам’ятку архітектури коли хочу, а не шукати настоятеля, якого на той момент там не було.

Ну і мені взагалі-то було байдуже, але ж самі заявили, що то московський патріархат, і нінада їм тут провокацій. Цікаво, чого хотіли добитись від мене таким ставленням?..

А дощ все не спинявся, і далекі хмарочоси тонули в сірому тумані, схожому на ідеальне пристанище для усяких монстрів. Як і місто-монстр, у якому вони живуть, і яке поступово з’їдає обличчя самого себе.

Звісно, шматочок автентичного старого Києва, який я обійшов того разу – то навіть у масштабах Деміївки далеко не все, а скільки ще є інших історичних районів. Але й вони не можуть чекати вічно і поступово тануть під напором сучасності. То ж, як то кажуть, поспішайте побачити.