Жива вода Буковинських Карпат

Від Чернівців до Розтоків 90 км, які можна проїхати приблизно за 3 години; така вже специфіка місцевих доріг. Деякі ділянки шляху між Вижницею та Підзахаричами настільки жахливі, що автобус витягував лише 5-7 км на годину.

Біля проходу на водоспади є своя зупинка, але я спочатку проїхав у самі Розтоки, із-за дерев’яної церкви.

Якщо ближче до Чернівців буковинські храми здебільшого хатнього типу, тут вони уже схожі на гуцульські: триверхі, хрещаті у плані. Конкретно ця – 1846 (1875?) року.

В одному стилі з церквою виконана і дзвіниця, що одночасно є брамою до двору.

Поруч будують великий новий храм, але в такому стані він уже років десять, певно.

А ще то було перше вересня, і зі школи по домівкам якраз розходились батьки й діти. На таке свято, здебільшого, гарно вбрані у вишиванки. Але як не крути, як же все-таки добре, коли у перший день осені не треба ні в яку школу, ні в універ, зате можна піти у гори, наприклад.

І я пішов – назустріч горам:

Весь відрізок дороги від Вижниці до Розток (і далі ще кілометрів десять) лежить у долині Черемоша. І хоча річка здебільшого не видна за деревами, на відкритих просторах охоче радує своїми краєвидами.

Буковинські водоспади розмістились компактним каскадом на річечці Смугарів та її притоках (тому друга назва – Смугарські), яка тут же, за трасою, впадає в Черемош.

Долина з водоспадами лежить на південь від дороги у східній частині розкиданих на багато кілометрів Розток. Усього їх сім, я знайшов п’ять; з першого разу, без провідника і з трошки брехливим навігатором, ніби непоганий результат.

Перший від дороги невеликий водоспад має назву Ковбер. У цьому місці річка тече фактично між чиїмись ділянками та городами, але пробратись до нього можна.

Десь поруч на лівій притоці є 10-метровий водоспад Сич, але то, здається, ще більше углиб приватних володінь. Я ж пішов далі проти течії Смугарова, який по мірі підйому звільнявся від дворів навкруг себе. Річка типово гірська, з порогами та обривами.

Наступний водоспад – Нижній Гук, що складається з кількох каскадів загальною висотою 9 метрів. Так він виглядає зі стежки:

Але можна підійти і ближче.

Іще вище – водоспад Ворота, і дійсно-таки схожий. Тут стає видно, що вода справді камінь точить, і то не тільки приказка.

Щоб пройти далі, хтось приладнав дерев’яні східці, а до того там стояла… табуретка. Милота.

За Воротами село остаточно закінчується, є тільки ліс навколо, річка і стежка, що перекидається то на один, то на інший берег, а то і зовсім зникає: тоді можна чалапати тільки по воді.

Тому не такою вже і безглуздою ідеєю було знову йти в гори в капцях, хоч ноги одразу висихали.

Як нагорода за підйом, іще два ефектні водоспади. Середній Гук:

І Великий Гук. Відповідно до назви, він і найвищий – 19 метрів:

Ще десь має бути 5-метровий Верхній Гук, але далі стежка не виглядала прохідною, і я повернув назад.

Чарівна Гуцульщина:

Вернувся до траси та пішов пішки 4 кілометри до Підзахаричів. З дурною головою і ногам проблема… Але там над дорогою так само в’ється Черемош, а навколо такі милі й зелені Карпати, що воно було того варте.

Першою у Підзахаричах стає видно церкву:

І хоча з дороги здається, що вона невисоко, насправді треба видертись на пристойний пагорб. Зате звідти, як на долоні, розкішні панорами з Черемошем. Звідки я прийшов:

А це погляд на південну околицю села. Фігурки на березі – тутешні школярі, що також уже відбули день знань і гайнули до річки. І, незважаючи на відстань, мене теж помітили.

Церква Святого Василя (1876) дуже схожа на Розтоцьку – така ж гуцульська триверха із широкою навою. Тільки тут настільки зашита в бляху, що й не видно, що дерев’яна.

Особливість Підзахаричів у тому, що довгі десятиліття єдина дорога з села до великої землі пролягала через перевал Німчич, а отже, взимку і в погану погоду її не було взагалі. Така ізольованість допомогла зберегли старий уклад життя та народні традиції.

Є тут у центрі і відповідні музеї; але я так і не зрозумів, де в них центр, і пішов навмання верхом села. І тут воно все одно надзвичайно колоритне:

Над хатами так само нависають гори, і хати деруться на них:

Вернувся назад на трасу і до Черемоша.

Далі дорога перескакує то на один, то на інший берег річки, таким чином виходячи то в Івано-Франківську область, то назад у Чернівецьку.

На підході до села Тюдів на нас чекає іще одна пам’ятка, цього разу природня. Це Сокільська або Тюдівська скеля, яка 100-метровою майже вертикальною громадиною нависає над дорогою. І це ще один приклад того, як вода точить камінь, адже такий її вид – результат вікових зусиль Черемоша.

Тут же з гір стікає річечка Сикавка, яка утворює однойменний водоспад, над яким – пам’ятник Шевченку. Пам’ятник сучасний, але взагалі з’явився на цьому місці ще у 1896 році, чи не перший в західній Україні.

Можна піднятись на майданчик над водоспадом, звідки відкривається черговий вид на меандр Черемоша та гори за ним. Але на той день він останній – час спускатись до дороги та ловити попутку до великої землі.

У Чернівцях я того разу й не затримався фактично, повечеряв і на поїзд. Тим часом центр міста почали захоплювати роботи, а місцеві дівчата й не проти.

І хоч то був перший день вересня, стояла пристойна спека, що аж коти почали плавитись Така осінь мені до вподоби.