Дорога до забутої вежі

Отже, стартую із свого села, яке по мірі підйому швидко закінчується. З півночі нависають гори, а під ними – плантації оливкових дерев на викладених з каменю штучних терасах.

Скоро із-за дерев покажеться і центральна частина Градаца. Погода того вечора була хмарна, що сприяло прогулянці під гору і не сприяло якості фото: море вийшло свинцево-сірим.

І тільки коло пляжу мого готелю воно лазурне.

Попереду проти сонця лежать села Бріст і Подаця, понад якими я пройду до вежі, а на горизонті – східна околиця острова Хвар.

На повноцінний похід у гори ця прогулянка аж ніяк не тягнула: набір висоти був тільки спочатку метрів на 120, поки не вийти на дорогу, паралельну до берега. Вона здебільшого асфальтована навіть.

Також здивував в цій безлюдній місцині вказівник. Європа… Відстань на ньому не в кілометрах, а в часі пішого ходу.

Навколо багато незвичних рослин, як от гігантські алое.

І гранати ростуть, як у нас яблука. Але в основному ще недозрілі.

На одному з нічийних дерев все ж знайшов маленький стиглий. Забув уже, скільки з ним мороки.

Також на узвишші виявилось незвично багато заброшок. Чи їх покинули ще в останню війну, чи просто тут незручно жити, але факт. Можливо, вони якось досі використовуються фермерами, котрі вирощують оливки, але того вечора там було геть безлюдно. Нормальна така атмосфера початку цікавого фільму жахів

І всі вони надзвичайно колоритні:

Скоро на березі на передній план виходить Бріст, а Градац – он на тому далекому і зовсім крихітному звідси виступі.

Іще одна тераса:

На одному з пригорків звертає на себе увагу місце для філософських роздумів. Певно, з дуже гарним обзором навкруги, але як туди іти я не знав, та і так по дорозі вистачало що дивитись.

Бріст крупним планом:

І наступне село над морем – Подаця, до якої і відноситься вежа. Очевидно, що спочатку село теж називалось на італійський манер Подацці, і так звучить якось солідніше.

Сонце тут сідає якраз за Хвар, і на його тлі уже видно чорний силует шуканої пам’ятки.

Долаю чергову порцію заброшок.

Вечір все ближче…

Прохід до вежі – через крихітне кладовище, фактично дворик із костьолом св. Стефана. Тут же вперше після виходу з Градаца зустрів людей. Така Хорватія мені більш до вподоби, ніж переповнені натовпами відомі місця.

Перед храмом стоїть маленька каплиця чи склеп.

І ось нарешті вона. Можна з чистою совістю все облазити та сфотографувати.

Інформаційна табличка, ось і все що про неї відомо. Вежа 17 ст., венеціанська (звідки й італійська назва), використовувалась для оборони від турок.

Поруч є ще одна занедбана капличка.

І заслужений спуск униз. Вертатись тією ж дорогою було б нецікаво, тому вирішив добиратись через села понад морем.

Скоро вежа і костьол залишаться далеко наверху. У м’якому вечірньому світлі гори навкруги особливо чарівні:

За Градацем видно уже справжні високі гори. Їх не осилиш так нахрапом за коротку вечірню прогулянку, але подолати теж можна.

Спустився до моря закрученими вуличками Подаці, які по мірі наближення до пляжу стають все більш людними та цивілізованими.

Під прискіпливим контролем аборигенів

Що чудесно у цих трьох селах, стежка понад пляжем та морем проходить через них безперервно.

Тим часом сонце остаточно сховалось за горизонт.

Тому вже в сутінках пройшов Бріст.

І затемна повернувся у Градац.