Не рахуючи прогулянок Вінницею, подорожі Україною у цьому році почалися для мене незвично пізно, а конкретно на Великдень. Так уже склалися обставини, але нічого, попереду ще ціле літо, аби надолужити. Зате місце такої довгоочікуваної вилазки вийшло непопсовим та маловідомим, і зі своєю цікавинкою, в певній мірі унікальною.

У продовження розповіді про Ісфахан покажу те, що не влізло в першу частину (але нагадую, то у будь-якому випадку далеко не все). Почну з палацу Чехель Сотун, що у самому центрі міста, недалеко від показаної в попередній частині площі Імама.

1. Збудовано його в 1647 році як відпочинкову резиденцію для шаха Аббаса ІІ, він тут влаштовував урочисті прийоми і зустрічав іноземних гостей та дипломатів. Інша його назва – «палац 40 колон», причому фізично їх 20, але відображення в обов’язковому для такого місця басейні подвоює кількість:

Тінистий зелений оазис посеред пекучої пустелі центральної Персії, її столиця в епоху Сельджуків та Сефевідів, місто Авіценни та головний туристичний центр сучасного Ірану, що його мешканці недвозначно називають «половина світу».Це все Ісфахан, третє за величиною місто країни і чи не найгарніше – сьогодні ми вирушаємо у віртуальну прогулянку його площами й мечетями. Відносно усього цікавого, що тут є, я побачив лише незначну частину, але й це само по собі так багато, що краще поділити розповідь навпіл.

Здається, ще ніколи в житті ні перед ким мені не було так соромно.

Починалося все як звично, традиційний одноденний виїзд по Вінниччині. В Іллінцях я був вперше у жовтні благословенного доковідного 2018, тоді ж подивився майже все, що тут є цікавого. Цього ж разу моєю основною метою було таємниче озерце в сусідньому селі Райки.

Одним із дуже цікавих місць для відвідування в Ірані є етнічне село Аб’яне за 90 кілометрів від показаного у попередній частині Кашану. Це один із найстаріших населених пунктів країни віком близько 2000 років, на прикладі якого можна подивитись, як виглядали місцеві села ледь не в середньовіччі. Включення Аб’яне у всі можливі путівники й маршрути, певно, встигло порушити його недоторкану атмосферу, але зараз із зрозумілих причин попсовість місця на деякий час втратила свою актуальність.

У квітні 2018 року у Вінниці відкрився музей моделей транспорту, у якому знаходиться понад 5 тисяч мініатюрних автомобілів, танків, автобусів, тролейбусів, мотоциклів, літаків, словом, легше перелічити, чого там немає – то все було зібрано за понад 45 років колекціонером Олександром Вдовиченком. Розмаїття та кількість експонатів постійно збільшується.

1. Музей розташований у самому центрі міста, ціни демократичні, фотографувати можна, тобто само собою напрошувалось відвідування цього місця. І я таки потрапив туди… за без малого три роки опісля. Ну, краще ж пізно, ніж ніколи.

Подорожувати в часі набагато простіше, ніж здається. Усього три години льоту зі Стамбулу, і з 2021 можна переміститися у 1400 рік, який трохи більше місяця назад почався згідно з іранським літочисленням. Що я і зробив на початку квітня.

1. Прямо із аеропорту, полишивши столицю наостанок, ми вирушили на південь, у першу із запланованих точок. Мова про Кашан, центр шахрестану (типу нашого райцентру) в остані (області) Ісфахан. Не велике й не мале місто, яке зразково годиться для початку знайомства з Іраном і демонстрації того, що можна від нього очікувати.

Наприкінці листопада минулого року відкрив для себе вінницький мікрорайон Масложир (непрості часи вимагають непростих подорожей, ага). Так-то я був, здається, чи не на всіх районах міста, а цей досі пропустив, хоча не сказати, що він якийсь дуже далекий. Прийшла пора нарешті це виправити.

Після короткої денної пробіжки по основним пам’яткам Харкова залишилось глянути на його мурали і нічну ілюмінацію.

1. З муралів і почну. Як і в кожному шанованому великому місті, тут повно як централізованих картин, так і стихійного стріт-арту. Спеціально цього разу я їх не шукав, часу б не вистачило, але й так між іншим чимало попалось на очі.