Шираз став найпівденнішою точкою Ірану, яку мені пощастило побачити під час першої подорожі в цю країну (але точно не найпівденнішою із усього цікавого, що там варте уваги). Одне з найбільших міст на півтора мільйони мешканців та одна з історичних перських столиць з масою пам’яток – пропустити його було ніяк не можна.

На шляху між великими й шумними іранськими містами, де мешкають сотні тисяч людей, варто зробити декілька зупинок у їх антиподах – містах, де населення уже багато віків рівне нулю, але тим не менш, вони досі не втратили свій магнетизм, особливо якщо говорити про знаменитий Персеполіс. Зручно, що знаходяться вони всі майже по дорозі між показаним раніше Яздом і поки що непоказаним Ширазом.

Незважаючи на помітний гуцульський колорит, показаний у попередній розповіді Косів не дотягує до найцікавіших міст навіть у масштабах Івано-Франківщини. І тут на допомогу приходять гори, котрі оточують містечко підковою, залишаючи рівнинний простір лише на північному сході. Заради гір я, власне, сюди і їхав. Тим більше, вершини там нестрашні, без проблем підійдуть для одиночних вилазок і навіть такої тюленячої фізичної форми, як у мене після зими.

1. Всі горби облазити не встиг, але показати все одно є що, тож уперед.

Косів – невелике (8,6 тис. чоловік) місто на Франківщині, оточене зеленими пагорбами Карпатського передгір’я, а також один із значних осередків гуцульської культури. На початку травня на два дні Косів став моєю базою для огляду району, тому з нього самого фотографій назбиралося за замовчуванням немало.

Перші документальні згадки про Язд зустрічаються в джерелах близько 3 тисяч років до нашої ери, що робить його одним із найстаріших міст Ірану. Більше того, основні великі війни та потрясіння, що пронеслися за цей час багатостраждальними перськими землями, обійшли його стороною. Звісно, тисячолітніх будівель тут годі чекати, але віком у кілька століть – запросто. Причому мова не стільки про окремі пам’ятки, яких теж достатньо, а про старе місто вцілому – суцільні квартали й вулиці виглядають майже так само, як багато віків тому.

Наприкінці четвертого дня в Ірані ми доїхали до міста Язд, що розрісся навколо оазису посеред пустелі в самісінькому центрі країни. Центр однойменного остану (провінції), а заодно й одне з найстаріших міст світу, що існує більше п’яти тисяч років. Часу на Язд у нас було всього нічого, але він встиг справити на мене одне з найсильніших вражень за всю поїздку – приблизно такими іранські міста я і уявляв.

1. Але історичний центр залишу на другу частину, а в першій є привід поговорити про таку нетривіальну грань персидської культури, як зороастризм. Почнемо із храму вогню Атешкаде, загубленому на одній із звичайних міських вулиць.

Уперше на Косівщину я зазирнув восени 2019 року (який нині інакше як благословенним не назвеш), зі сторони Чернівецької області, коли заскочив у Кути, що знаходяться буквально через річку від Вижниці. Другий раз уже був ґрунтовнішим і більше спрямованим на огляд природи і самого райцентру. Припало це все на подовжені травневі вихідні, у які народ масово займався виносом пластикового сміття і бухлішка на кладовища. Прямим автобусом із Франика, що зручно, одразу заїхав не в сам Косів, а в одне з найближчих та найцікавіших передмість – село Яворів.

Під час довгих міжміських переїздів по Ірану може скластися враження, що майже вся країна представляє собою пустелю. Хоча насправді це зовсім не так, чого вартий лише факт, що одних лісів тут близько 14,2 млн. гектарів (або майже чверть України). Пустель все ж більше, 17,5 млн. гектарів або 10% площі Ірану. Хоча переважно вони являють собою понурі сірі рівнини, є і класичні дюни, які найкраще відповідають енциклопедичним еталонним картинкам з неосяжними піщаними горами. Сьогодні в одне із таких місць і вирушимо.

Не рахуючи прогулянок Вінницею, подорожі Україною у цьому році почалися для мене незвично пізно, а конкретно на Великдень. Так уже склалися обставини, але нічого, попереду ще ціле літо, аби надолужити. Зате місце такої довгоочікуваної вилазки вийшло непопсовим та маловідомим, і зі своєю цікавинкою, в певній мірі унікальною.

У продовження розповіді про Ісфахан покажу те, що не влізло в першу частину (але нагадую, то у будь-якому випадку далеко не все). Почну з палацу Чехель Сотун, що у самому центрі міста, недалеко від показаної в попередній частині площі Імама.

1. Збудовано його в 1647 році як відпочинкову резиденцію для шаха Аббаса ІІ, він тут влаштовував урочисті прийоми і зустрічав іноземних гостей та дипломатів. Інша його назва – «палац 40 колон», причому фізично їх 20, але відображення в обов’язковому для такого місця басейні подвоює кількість: