Ісфахан, частина 2. Осягаючи неосяжне

2. Часто в басейнах мешкають золоті рибки, ну а про те як важливо для статусу було мати хоч яку водойму в садибі, навіть пояснювати не варто.

3. Пройдемо всередину. Головний портал прикрашений дзеркальними візерунками:

4. А так виглядає стеля між колонами:

5. Хоча мені більше сподобався дзеркальний фрагмент. Можна і селфі зробити, на якому тебе ніхто не впізнає, і просто оточуючі люди з такого ракурсу виглядатимуть незвично.

6. Головна фішка інтер’єру палацу – масштабні розписи, що показують то важливі битви чи зустрічі:

7. …то просто якісь побутові сценки, причому перси на них неочікувано можуть бути підозріло схожими на японців.

8. Або на європейських мушкетерів.

9. Подвір’я палацу, як водиться, потопає у квітах. Посушлива зима і перспектива нестачі води аж ніяк не позначаються на підтримці садів-пам’яток у належному стані.

10.

11. Перебуваючи в Ірані, хоч раз, хоча би заради цікавості варто зазирнути в магазин килимів. Перські килими давно стали брендом міжнародного рівня, і відвідини магазину варто запланувати більше для того, аби подивитись на царство його ворсєйшества, ніж для шопінгу як такого.

12. Але їх продаж настільки важливий для місцевих, що тут (невидана для Ірану річ!) можна розплатитися міжнародною банківською карткою, а також теоретично навіть зняти гроші, правда, за грубу комісію. Пишуть, що міжнародні фінансові операції вони умудряються проводити через ОАЕ.

13. Значуща складова відвідування магазину – презентація килимів продавцем, що виглядало дійсно ефектно. Аж купити захотілось би, якби не ціни. Мені особисто найбільше сподобався килимок на фото нижче, що коштує 6000 вічнозелених богомєрзких долярів. Ціни цілком виправдані, це все ручна робота, на виготовлення якої йде кілька місяців. Якби не той факт, що ці дійсно шикарні килими в сучасному світі не мають ніякого практичного сенсу. Тому логічно, що ніхто з нас так нічого й не придбав.

В Ісфахані у нас було трохи вільного часу на базар, і в один із проміжків замість цього я збігав подивитись таку дивину для Ірану, як вірменський квартал. Це зараз уже можна пошкодувати, що мало часу приділив власне торжищу і нічого там не фотографував – основні закупи планувались на Тегеран, який підведе «червоною» зоною і зачиненими лавками Гранд-базару.

14. Від центру до собору по місту топати близько чотирьох кілометрів, небагато, але й не надто приємно, завдяки іранському трафіку і манері водіння, коли перед кожним переходом дороги варто помолитись і призадуматись, чи достойно прожив це життя. І це ще Ісфахан можна вважати найбільш європейським містом в країні…

15. Навіть віяння у вигляді муралів і тому подібного сюди дістались (точніше, конкретно нейтральних муралів, бо найбільше в Ірані на них зображують шахідів-мучеників).

16.

17.

В ісламського режиму аятол настільки недобра репутація, що дивуєшся, коли вперше чуєш, що в країні мешкають немалі общини вірменів чи євреїв, а християнство має цілком легальний статус. Вірмени в Ісфахані мешкають з моменту їх примусового переселення Аббасом І в 1604 р. із міста Джуга (Джульфа), їх район цілком логічно зветься Нор-Джуга (тобто «нова»).

18. Центровим об’єктом району є собор Ванк (1655), він же головний храм вірменської церкви в Ірані. На своїх побратимів у самій Вірменії не дуже-то і схожий.

19. Поховання просто у фундаменті і хрест-хачкар присутні.

20.

21. За місцевими мірками вхід у двір та собор досить дорогі (майже 80 грн.), але воно того варто. Внутрішні розписи за фантастичністю не поступаються своїм аналогам у мечетях.

22.

23. Такі різні, і в той же час чимось невловимо схожі з мусульманськими.

24.

25. У путівниках пишуть, що вірменський квартал сильно відрізняється від решти Ісфахану, хоча я не помітив особливої різниці ні в архітектурі, ні в людях. Читав, що вірмени не надто раді туристам, бо ті якщо і проявляють до них інтерес, то переважно з метою роздобути бухлішка (як не-мусульмани, вони мають право виготовляти і вживати вино, але не продавати).

26. Насамкінець, як же було не сходити в гори, які так звабливо нависають над містом. Точніше, на одну гору, яка зветься Софе і здіймається над Ісфаханом з південної сторони. Підйом на неї починається з однойменного парку, неабияк популярного серед місцевих. На вході стоїть пам’ятник туристу, на котрого якісь їблани натягнули маску. Де ж її ще носити, як не в походах.

27. Частину вертикальних метрів можна скоротити завдяки канатній дорозі, але вона для слабаків, тому підемо так. Скоро збоку розвернуться краєвиди міста, що звідси виглядає неосяжним.

28. Хто бачив попередні замітки про Іран, уже міг помітити відсутність обов’язкового для мене атрибуту звітів – котиків. Річ у тім, що в персів не заведено тримати котів-псів у квартирах «просто так», лише в селі із суто практичним сенсом. Тому в містах їх мало, і якщо деякі собакени йдуть на контакт, коти дикі абсолютно. Зате у парку їх було одразу декілька.

29.

30. Софе має 2257 метрів над рівнем моря, на самий верх ми не дерлись, просто знайшли зручну точку для споглядання заходу сонця. Та й без нього там гарно.

31.

32. Місцями видно панорами Ісфахану, що розростається неймовірно (раніше і Нор-Джуга була окремим містом, і Софе знаходилась далеко за межами людських поселень). І якось не дуже привабливо виглядає життя тут, посеред фактичної пустелі за багато кілометрів від центру…

33.

34.

35. Ну а там настав час і для краси. Хай на практично безхмарному небі, сонечко змогло показати хороше шоу.

36.

37. Особливо вдало підкресливши обриси навколишніх гір.

38.

39.

40. Після чого можна було з чистою совістю вертатися вниз. Що робили в паралелі і численні іранці, котрі не полінились і на найвищу точку залізти, на відміну від нас.

41. Доки дійшли низу, зробилося геть темно, і перед нами палали вогні величезного нічного міста, одного з найгарніших, що я бачив у своєму житті.

42.

43.