У кожного в житті є важливі приємні дати, відсутні в офіційних календарях, пов’язані суто з чимось особистим. Для мене один із таких днів випадає якраз на сьогодні, адже саме цього дня сім років тому я переїхав жити до Вінниці, перед тим евакуювавшись із Криму. І приводів шкодувати про це досі жодного не було. Той рідкісний момент, коли найкраще за масовим сприйняттям місто України дійсно є найкращим. Незважаючи на те, що так і не навчився ладити з його корінними мешканцями, хіба що з такими ж мігрантами, як я сам чи тими, хто випадав з місцевої реальності хоч на кілька років.

1. Публікації під своє свято я роблю далеко не завжди, але тут якраз так співпало, що трохи фоток назбиралося. Восени моя мандрівна активність падає, частково від перенасичення і втоми, частково в останні два роки у зв’язку з сезонним піком однієї популярної ГРВІ. І тут доречно згадати, що за красою і душевним спокоєм не обов’язково їхати до чорта на роги, а ось же воно, все й так поруч.

На заключну замітку про столицю Мадейри я залишив усе, що не влізло в дві попередні. Хоча від цього воно не стає менш вартісним, а місцями мова якраз про те, що сподобалося найбільше.

1. Умовно цю третю частину можна поділити також натроє, а почати хочу взагалі із видів світанкового неба з вікна готелю, ну хоча б тому що я про них тупо забув, коли розказував про готель та його околиці.

Якщо сказати комусь, що в липні 2021 року я їздив у Гальбштадт, перші асоціації у людей найпевніше будуть про Німеччину чи Австрію, та точно не про Запорізьку область. Але ж насправді він саме тут і є, бо мова про місто Молочанськ, що мало таку назву до 1915 й у 1941-43 роках, і зовсім не випадково.

Слово «Токмак» на слух здається настільки промовисто тюркським, що навіть немає значення, як саме воно перекладається. Тим більше, варіантів є декілька. Тому не дивно, що в Криму знаходиться скеля Токмак-Кая, а вперше біля міста з назвою Токмак я проїжджав у Киргизстані. Там я його бачив лише здалеку, а от з тезкою у Запорізькій області два роки потому був привід познайомитись куди ближче.

Не пам’ятаю, коли точно я вперше почув про схожу на замок садибу генерала Попова у Запорізькій області, але по назві тоді ж вирішив, що це, певно, якесь загублене в степах село, куди не так просто добратися. По факту виявилося геть інакше, Василівка – повноцінне місто, до того ж виступає своєрідними воротами із Запоріжжя на південь області. Так що навпаки, немало шансів сюди потрапити, навіть якщо спочатку цього не плануєш.

Після прогулянки показаним у попередній частині районом Ліду саме час переміститися в історичний центр Фуншалу, що знаходиться східніше, але так само на березі океану.

Після показаного в попередній частині усім відомого парку Софіївка настав час подивитися місто, що його оточує, – друге за величиною у Черкаській області. Незважаючи на солідний розмір, Умань-урбаністичну можна назвати ледь не таємничою. Складається враження, що крім парку і єврейського кварталу її взагалі майже ніхто не бачив. Часто в описах радикально стверджують, що тут немає чого дивитися, але вони абсолютно не праві.

Надзвичайно популярна в українських туристичних реаліях і традиційно переповнена людьми Умань ніколи не стояла в моїх пріоритетах і ще довго там би не з’явилася, якби не збіг обставин. Річ у тім, що із Гайворона у Вінницю зараз по-людськи можна повернутися лише з пересадкою в Умані, ну а раз уже так, чому би не розтягнути цю пересадку майже на цілий день.