Останнім часом все складається ху... не так складно, як могло б. А вчора якогось дідька так накрило, що стало несила. Єдиним виходом здалося лиш вкоротити собі віку. Не знаю, що спрацювало, проте змусив таки себе відкласти все на добу. Як не дивно, вперше за кілька років мене попустило. Хоча б на один вечір. Я змирився з тим, що мене завтра(сьогодні) вже не буде й напруга відійшла. А зранку мене накрили лінощі. Я проспав пів дня, хоча, зазвичай, підриваюсь о шостій й не можу стулити ока. Потім розгріб срачі в квартирі. Раніше кожен рух був наругою, супроводжувався болями. В голові постійно дзвеніло, мов повмикувані всі прибори на повну гучність й теревенять кожен про щось своє. Сьогодні цього не було. Коли закінчив, приготував "реквізит". Сів писатти записку... Й таки ви рішив, що, може, не все так погано. І ось тепер, сука, мене знов корчить і ламає. Коротше - пиздець, вибачте мені мою хранцузьку. Розумію: вавка в голові. Тільки в тій сраці, де я виживаю, мозгоправів немає.

Місяць блідим більмом на оці неба сліпо вдивлявсь в надгробки на кладовищі. Вітер тихо шелестів листям, мовби голоси з минулого шепотом вривались в мертву тишу останнього прихистку спочилих тіл. Туман нерівними клаптями тіней витанцьовував химерні танці поміж могил. Живим було нічого робити в цьому царстві тліну й забуття. Проте чиїсь човгаючі кроки порушили таїнство ночі. Згорблена жіноча фігура, спираючись на кривий ціпок, повільно йшла поміж могил, вдивляючись в написи в невірному світлі повного місяця. Її розпущене сиве волосся нерівними пасмами шевелилось від вітру. Зупинилась біля одного з надгробків, підсліпкувато вдивилась і скрутно похитала головою. Подивившись по сторонах, продовжила свій шлях. Врешті, схоже, потрібна могила знайшлась. Вузлуваті пальці дістали з торби, що висіла за спиною, невелику торбинку. Руки, що тремтіли від старості почали виводити порошком з торбинки пентаграму. Таємні символи, не місце котрим під сонцем, лягали на землю нічного кладовища. Чорні свічки, чиї нерівні тіла несли на собі сліди пальців, що їх ліпили темної ночі, було встановлено по кутах. Чиркнув сірник і його нерівне полум’я затремтіло на вітрі, вихопивши з тіней лице, густо посічене зморшками. Вогник переселився на гноти свічок. Слова, темні,страшні, забуті, почали литися з висохлих губ. Нарешті! Заради цього вона поклала все своє життя. Відвідала місця, де не слід бувати людині. Прочитала книги, яким не місце на землі. І ось вона вже за мить до своєї цілі!

Вітер рвучким поривом ніби спробував зірвати страшний ритуал, смикаючи полум’я свічок. Собака завила вдалині. Хмари  сховали місяць, закриваючи від світла чорну справу. Стогін, тяжкою хвилею, прокотивсь цвинтарем. Земля здригнулась, вогкими грудками розсипалась вбоки й кістлява рука вигреблась назовні. Пальці без плоті вгризались в землю в марній надії зачепитися за щось міцніше. Слідом з’явилась друга рука й вчепилася в дернину, що поросла на могилі. Знов посипалась земля й ось обвітшалий скелет вже стає на бренну землю. Порожніми очними впадинами він тяжко дивиться на сиву заклинательку. Та порилась в своїй торбі й дістала потріпаний плащ, в якому зіяла діромаха.

- Ма-ам... заший, га? - пролунало в мертвій тиші.

На роковини народження сина теща нам подарувала… козу. Не зовсім козу, так козеня, зате щедро. «Хай у вас своє молоко колись буде…може...» Хай, то й нехай. За сніжно-біле хутро охрестили Бєлкою. Козеня, як водиться, було норовисте. Особливо облюбувала вона сусідку. Та частенько, йдучи повз наш двір від криниці, зупинялась дати бідній скотині водички попити. І це при тому, що вода в Бєлки свіжайша була завжди. А ця хитрюга перестрічала сусідку на початку зони досяжності від припиначки. Затим, попивши-непивши води відходила трохи осторонь і чекала, доки тітка добиралась майже до краю випасу. Затим, розганялась і зо всіло маху її під зад рогами – бум! Тітка в одну сторону, відра – в іншу, коза спокійненько йде собі пастись, ніби то й не вона вчинила… Коза припинана завжди була так, щоб не заважати проходу, тітка добровільно наривалась, така цікава жіночка була. Те ж саме робилось, коли сусідка приносила Бєлці гостинців: капустки, там, чи моркви трохи. Коза гостинці брала, розплачувалась з тіткою своєю «коронкою» й так і жили.

Підросла кізонька, настав час її до цапа вести. Прийшли до діда, що тримав цапка для порядку. Провів той нас до загону, гука свого Борьку: «Виходь, тут тобі нєвєсту привели». А кізочка ж в нас білюня-білюня. Вийшов жених-красень, губу задер. «Сміється.»- дід каже. Бєлка глянула на того скоса, та зразу ж цапа на роги – бац, бац! В діда й щелепа відвалилась. «Вперше таке бачу, щоб коза в гоні від цапа відбивалась…» - мовив, як з подивом справився. А бідний жоних не зна, куди від нєвєсти тікать – загорожа невелика. Спіймали ми козу, притисли до огорожі а цап до свого сарайчика – шмиг! «В гробу я бачив такі сватання» - мовляв. Ну, думаєм, треба буде нового жениха шукать. А дід прижимистий був, видно, каже: «Зараз щось придумаєм. Не бува такого, щоб мій Борька та козу не осіменив.».  Прив’язали Бєлку накоротко, дід підвів свого цапа… Бац! – то коза цапа задніми ногами та по морді. Той геть ошалів – збив діда з ніг, й знов забивсь у свій сарайчик. «Тяжкий випадок, та справимся. В’яжи їй ноги.» - не вгамовується дід. А цап, як знов узрів запинену нєвєсту аж затрясся з переляку. Впирається, кричить: «Нє-є!» . Ну, злучили якось їх. На другий рік куди вести козу? Був ще один цап, та чогось його зарізали. Пішли до Борьки.  Той, як вгледів, кого до нього ведуть, весь затрясся, замекав: «Що хочте робіть, не піду!!!» - і до сарайчику… Та всі вже вчені були, мотузками завбачливо запаслись…

Поїхали раз в гості до села. Максимус сина одразу ж на екскурсії по шкодах повів, а ми з тестем сіли трохи пива випити. Сидим, байки травим, аж тут і діти повернулись. Сина до мамки, кіт – до тестя. Став передніми лапами на коліно: «Ня-ав!».

-          Що, пива хочеш? – тесть питає, та так, злегка, з горла, на кота – плюсь! – і прямо в рота…

Кіт ковтнув, вирячив очі й дивиться на тестя.

-          Що витріщився? Марш закусювать!

Кіт миттю на кухню, до тещі – шмиг! За мить виходить теща:

-          Ой, котик так зголоднів, так картопельки уплітає…

Поставили всім обідати. Налили по чарчині.  Макс знов чогось до тестя причепивсь. Любов у них така була. Тесть задумливо подививсь на кота:

-          Що, й тобі сто грам? – та шмат млинця макнув в чарчину й котові кинув.

Кіт вмить ковтнув той шмат і знов так виразно подививсь на тестя…

-          Закусь там. – каже тесть і вказує на кухню. Шмиг…

-          Ой, який же кіт сьогодні голодний… - знов теща з кухні проявилась.

Через деякий час застаєм кота за вилизуванням горлечок пляшок з-під пива.

-          Мурченко! Не понижай градус! – це тесть.

Аж тут повз теща йде з тарілкою до кухні. Макс її за ногу - цап! Теща – Ой! Миска – брязь! Кіт  - шмиг надвір, та не добіг… За пару стрибків захитавсь, скрутивсь клубочком і заснув.

-          Що то було? – теща питає.

-          Неоптимальне вживання алкоголю… -  задумливо відповідає їй тесть з глибоко філософським виразом на обличчі.