Відродження української духовності

Вадим Оліфіренко

відродження української духовності у східній діаспорі: Берестещина ,Кубань, Слобожанщина, Сірий та Зелений Клини. За останнє десятиліття шкільні програми з літератури зазнали радикальних змін, переважна більшість яких пов’язана з гуманізацією освіти, з переглядом критеріїв оцінки літературного процесу, а отже з гострою потребою суспільства у відродженні історичної пам’яті народу . Так, зокрема до вивчення на уроках літератури було залучено твори письменників західної діаспори: Богдана Лепкого, Тодося Осьмачки, Євгена Маланюка, Василя Барки, Івана Багряного, Уласа Самчука., що сприяє, без сумніву, відновленню історичної правди про події в Україні в роки революції, про голодомор початку 30-х, про участь у подіях другої світової війни представників українського народу тощо. Ці твори правдиво зображують складні і трагічні життєві колізії у долі народу, пробуджують у школярів національну свідомість, патріотизм. Поглиблюється уявлення учнів про багатство і розмаїття поетики українського художнього слова , яке мало можливість розвиватись поза тиском тоталітарного режиму. У свідомості учнів вже формується уявлення про світовий контекст українського художнього слова, вони збагачуються фактами про участь зарубіжного українства в культурному житті країн західної півкулі, отже, у світовому культурному процесі. Разом із тим поза увагою школи (та й не тільки школи!) залишаються невідомими цілі масиви здобутків українського художнього слова, що розвивалося і розвивається протягом кількох століть за східними межами метрополії. Особливо відчутною стає така втрата у нашій культурі зараз, коли приходить гостре усвідомлення того, що мільйони наших співвітчизників, які живуть на схід від України (східна діаспора), з початком 90-х років опинились за межами вітчизни. І якщо зовсім недавно ми жили в одній (але не своїй!) країні, і ,здавалося, ніщо не перешкоджало взаєминам України зі своїми співвітчизниками, то тепер на шляху до цих взаєминам виникає ряд нових перешкод. Тому і спостерігається така гірка колізія: східна діаспора фізично існує, а культурних досягнень, літературних надбань її ніхто не знає і не вивчає. Часто уявлення про наших земляків у східній діаспорі не сягають далі інформації про народні самодіяльні гуртки та несміливі спроби відкрити українські школи чи окремі класи, про відрядження відомих діячів культури до українців в той чи інший регіон колишніх радянських республік. Найважливіший же показник духовних здобутків наших співвітчизників —надбання художньої літератури — залишаються поза увагою громадської думки, школи та вузу як провідних чинників формування свідомості нових поколінь незалежної України. Майже мертвою мовчанкою ще з радянських часів позначена творчість українських письменників Берестейщини, східної Слобожанщини та Кубані, найближчих до України потужних історичних осередків українства. Літературознавство та методика літератури не бачать і не актуалізують значущих досягнень східнодіаспорного українського письменства, залишаються зачарованими ще й досі домінуючою у попередні десятиліття в цих науках радянською методологією. Разом із тим оновлюючі процеси суспільного життя в Україні примушують по-новому поглянути на українські етнічні землі, що починаються за східними кресами України. Виникає необхідність поцінувати з позицій сучасного дня духовні здобутки східного українства в одній із найважливіших у галузі культурного розвитку народів світу— у галузі художнього слова. Варто пригадати хоча б побіжно досягнення українського письменства Східної Слобожанщини, де здавна існували українські літературні традиції, а окрасою нашої літератури стали імена, крім уславленого М.Костомарова, таких письменників, як І.Горленко, І.Дикарев, О.Афанасьев-Чужбинський, А.Животко, В.Єрошенко, Є.Плужник, К.Буревій, А. Панів, Г. Михайличенко та ін. Та чи шануємо ми їхній вклад в літературу, чи знаємо про культурне життя наших земляків на цих землях сьогодні? Практично нічого. А розвиток рідного слова українськими письменниками Берестейщини? Відомі з давніх часів імена берестейців полемістів І. Потія та А.Филиповича, ченця, патріота, автора віршів і відомого (Діаріуша(; автора численних слів, повчань і послань К.Туровського. З пізніших історичних епох до нас дійшли твори берестейця, представника нової української літератури О.Стороженка. ХХ століття дало українських поетів поліщуків-берестейців: Д.Фальківського, О.Лейтеса, С.Семенюка, В.Китаєвського, І.Хмеля, О.Лапського, прозаїка Ф.Одрача і публіциста В.Ольхівського. Як там сьогодні на Берестейщині з українським словом? Чи вивчають там у школах твори своїх земляків? А чи згадуємо про них ми в метрополії? Певно, що увага до духовних здобутків українства за межами батьківщини потрібна не лише нам, сущим у метрополії. Вивчення у школах і вузах України творів письменників східної діаспори, зацікавленість нашого суспільства сучасним станом культури співвітчизників за кордоном — це потужний стимул для відродження української духовності і в східній діаспорі, де сьогодні поволі на поверхню суспільного буття виринає потоплене у 30-их роках українське відродженняч, українська духовність, українська школа. Очевидно, що літературна історія східної української діаспори не вичерпується лише названими вище регіонами Росії. Пильної уваги філологів чекають дослідження українських літературних процесів на землях Зеленого клину (Далекий Схід), Сірого клину (Казахстану Сибіру), літературних традицій українців Москви і Петербурга. Результати цих досліджень могли б поповнити не таку вже і багату програму української літератури для загальноосвітньої школи. Та, мабуть же, і вузам знайшлась би робота у напрямку актуалізації у літературній науці забутих та напівзабутих письменників нашої східної діаспори. Варто відзначити, що проблема повернення до життя творчості зарубіжних письменників-земляків у значній мірі залежить і від стану українського літературознавства у названих регіонах зарубіжжя. Це певною мірою може полегшити дослідження та аналіз творчості українських письменників східної діаспори. Та чи є на цьому полі втішні факти? Прикро констатувати, але їх дуже мало. Хіба що більш-менш відрадною є ситуація в одному з найближчих до України регіонів компактного поселення українців — на Кубані. Про що б і хотілося детально поговорити з читачами , закликати вчительство прилучитись самим і з учнями разом до скарбниці творчості українських письменників Кубані. На цьому багатому на врожаї полі української духовності, скажімо образно, на козацькому парнасовому полі зроблено письменниками-кубанцями чимало. Тут необхідно пригадати творчі здобутки письменників А.Головатого, Я.Мішковського, Я.Кухаренка, В.Мови (Лиманського), Я.Жарка, В.Потапенка, О.Півня, М.Канівецького, поетів-кубанців 20-х років О.Кирія, Н.Щербини, Ю.Литовченка, В.Чередниченка, К.Кравченка , К.Тихого , сучасного поета І. Кубані такий вражаючий факт: у 20-і роки про розвиток українського письменства на Кубані Варавву та ін. Ось для прикладу з літературного життя літературний журнал (Плуг( повідомляв: ( В середині листопаду СКАПП’у (Північно-Кавказька асоціація пролетписьменників) прийняв до свого складу літературну групу українських письменників Кавказу (Кубані), як свою секцію. В складі секції є десь 50 чоловік.(1 На жаль, вже у першій половині 30-х років від культурних здобутків українства Кубані практично нічого не залишилось: інтелігенція була репресована, всі українські навчальні заклади закрито. На Сибір пішли десятки тисяч нескорених козаків-селян. Виселено було повністю кілька українських станиць. І тільки зараз, з початку 90-х років почався повільний процес відродження українства на кубанських землях. У шкільний навчальний процес поступово впроваджуються твори українських письменників-кубанців (правда, переважно у російських перекладах). За останнє десятиліття вийшло ряд літературно-краєзнавчих праць місцевих авторів В.Орла, В.Бардадима, М.Веленгурина про творчість українських письменників Кубані. Великий літературознавчий доробок із різноманітних аспектів розвитку українського літературного життя на Кубані плекає і поповнює відомий у козацькому краї вчений-філолог Віктор Чумаченко. Варто відзначити, що Кубань, життя тут українців, були постійно в колі уваги (великої( України. І це не випадково. Кубань — єдиний край на земній кулі, де впродовж ХІХ і до 20-х років нашого століття активно плекались і зберігались традиції українського запорізького козацтва, трансформованого у кінці ХVIII ст. спочатку в Чорноморське, а пізніше — в Кубанське козаче військо. А тому тут, на землях Північного Кавказу, жив і живе дух української вільнолюбивої козаччини, козацького народного слова, тому й об’єктивно існувало й існує досі духовне підгрунтя для розвитку художньої літератури. Симпатії ж до козацтва, як відомо, є пріоритетними для українського характеру, для української людини. Тарас Шевченко назвав в одному із своїх листів Кубань (Козацькою Україною(. Кубанські козацькі землі були в орбіті суспільних інтересів П.Куліша. В одному зі своїх творів, (Псалтирна псальма(, написаному у формі звернення до українського народу, лірик закликає українців прокинутись і подумати про долю правнуків. У стилі народнопоетичного слова він звернувся до земляків: (...зорім очима поле. Нехай на нім не корениться горе. Ми думками те поле заволочим, Од Вісли до Кубані слізьми змочим(. У скарбницю історії української духовності увійшли творчі зв’язки з Кубанським українством Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Капельгородського, В.Самійленка, М.Вороного, С.Петлюри, М.Лисенка, О.Кошиця, Д.Яворницького, А.Кащенка, І.Карпенка-Карого, Д.Чуба, В.Барки та багатьох інших діячів української культури. Щодо історії заселення українцями Надкубання, власне історії з переселенням частини козаків-запорожців на Кубань, то вона у нашому короткому викладі виглядає так: Кубанське Козаче Військо (Кубанське козацтво), одне з 12 козацьких військ Російської імперії), було останньою ланкою запорізьких козаків. Засноване у 1860 р. на базі Чорноморського козацтва, утвореного із залишків козаків зруйнованої Запорізької Січі. У 1792 р. разом з родинами на Кубань переселилося майже 25 тис. чорноморців, утворивши там 38 куренів. У подальшому населення Кубані зростало за рахунок, переважно, козаків з колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, а також селян-утікачів. Кубанське Військо мало такий устрій, як інші козацькі війська. На чолі стояв наказний отаман, який одночасно мав і цивільну владу в Кубанській області, йому підпорядковувались відділові (також наказні) отамани, які мали військову й цивільну владу по відділах. Колись широке самоврядування залишилось лише в станицях: станичний збір, станичний отаман, управління і суд. Військова служба тривала довше, ніж у некозаків. Після 20 років переходили до військового ополчення. Кубанське Козаче Військо мало багато піших частин (так званих пластунів). Землеволодіння було організоване за традиціями Запорізького Війська. Козацька земля належала всьому війську, і воно ділило її між станицями на правах користування, а не власності. В свою чергу станиці ділили землю між всіма козаками у віці понад 16 років на рівних паях. Кубанське Козаче Військо мало також свої фінансові засоби, так звані військові та станичні капітали і прибутки, з яких покривалися видатки обласного управління, шкільництва, охорони здоров(я, будування доріг і гребель. Військові традиції Запорізького козацтва, український фольклор одержали новий розвиток на землях Кубані. Одним із перших дослідників творчості українських письменників Кубані був І.Я.Франко. Жодне, навіть малопомітне , здавалося б, досягнення українських письменників козацького краю, не обходив він увагою критика й історика красного письменства. Наприкінці ХІХ ст., коли в періодичній пресі писалось про географічне чи геополітичне розташування України, про досягнення її культури, етнічний склад, то завжди підкреслювалась єдність її з Кубанню в культурному і в етнічному аспектах. Творчість кубанців Антона Головатого, Якова Кухаренка, Василя Мови (Лиманського), Якова Жарка, В’ячеслава Потапенка розглядаються Франком у ряді його статей . Так, до літературних досягнень Якова Кухаренка, друга Тараса Шевченка, історик літератури звертався у “Нарисах історії українсько-руської літератури до 1890 року”(т.26),у “Плані викладу історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви”(т.26, с.24-73), тощо. Незабутньою сторінкою українсько-кубанських взаємин в історії української літератури є дружба геніального Тараса Шевченка з наказним отаманом Кубанського війська, генералом, істориком і українським письменником, Яковом Кухаренком (1799-1862). Ще в роки навчання в Петербурзькій Академії Тарас Григорович познайомився з Яковом Герасимовичем, і це знайомство перетворилося в довготривалу (біля 20 років) дружбу, яка підтримувалася листуванням. Довгий час була популярною п(єса Я.Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками” (1836), яку М.Старицький переробив пізніше на оперу під назвою “Чорноморці” (музика М.Лисенка; 1878). Етнографічний інтерес і досі мають нариси (Пластуни(, (Козак Мамай(, “Вівці і чабани в Чорноморії”, оповідання “Вороний кінь” і “Чабанський словарь”. Повна збірка творів вийшла в Києві у 1880 р. Іван Франко ставив художню спадщину Я.Кухаренка поруч із творчістю Марка Вовчка, називаючи письменника-отамана (талановитим белетристом(2. Відносно невелика, але яскрава його літературна спадщина стала предметом вивчення у школах Галичини у другій половині ХІХ ст . Ім’я кубанського отамана і письменника з’явилось 1868 р. у Львові на сторінках одного з перших шкільних підручників із нової української літератури — (Руская читанка для высшой гимназии(3, укладеної галицьким педагогом А.Торонським. Юним читачам разом із творами інших українських письменників пропонувались уривки з п’єси Я.Кухаренка (Чорноморський побит на Кубані(. У 20-х роках ХХ ст. творчість письменника вивчали у школах Кубані. Сьогодні твори Я.Кухаренка вивчаються на уроках літератури рідного краю в кубанських школах і як методична спроба на курсах за вибором і на уроках позакласного читання у небагатьох школах України і Крима.4 Важливе місце в українській літературі належить видатному кубанцю, письменнику Василю Семеновичу Мові (псевдонім—Лиманський, 1842-1891), творчість якого ще не досліджена у багатьох її аспектах, а сьогодні, майже через століття після його смерті, відшукуються нові його художні твори.5 Василя Мову (Лиманського) Франко називав “здібним ліриком та епічним поетом”.6 Він народився на Кубані. Освіту здобув у Харківському університеті. Працював вчителем, судовим слідчим, мировим суддею. Автор поем "Троїсте кохання", "Козачий кістяк", “Ткачиха”, а також п(єси "Старі гнізда і молоді птахи". Значну увагу у своїх творах письменник приділяв життю українців Кубані. Архів митця втрачено в роки громадянської війни. Помер і похований він у Краснодарі. Зусиллями кубанського вченого-філолога В.Чумаченка віднайдено рукопис Мови “Куліш, Байда і козаки”, в якому відстоюється позитивна роль українського козацтва в історії України. Найбільшої популярності зазнав твір письменника (Козачий кістяк(, що незмінно включався до багатьох українських хрестоматій. У цьому вірші кубансьий митець закликає молодь уперто вчитись, оволодівати різними науками, оскільки тільки так можна відродити колишню славу козацтва. Вже після смерті письменника , у 1970 році, було надруковано його драматичний твір (Старе гніздо і молоді птахи(, в якому яскраво і переконливо показано життя чорноморців на переломному рубежі кінця 50-х-початку 60-х років минулого століття. У п’єсі розповідається про трагічний злам патріархальних стосунків у козацькому середовищі і в сімейному побуті українців Кубані. Завдяки художній майстерності письменника ми можемо сьогодні достатньо правдиво уявити, якими були наші предки, про що вони мріяли, і в що вони вірили. Надзвичайно високо цінував І.Франко ще одного письменника, вихідця з України, що пов’язав своє життя з Кубанню. Це був В’ячеслав Потапенко. Видатний критик відзначав спорідненість його творчості із творчістю М.Коцюбинського, високо оцінив його оповідання (На нові гнізда(. ( В нашій літературі,— писав І.Франко, — він виступає рідко, але кожде його оповідання —се пластичний і сильний малюнок. Буденні сцени, тисяч раз обговорювані постаті набирають під його пером чару новості, вбиваються нам у пам’ять на завсігди, а таке оповідання, як його “На нові гнізда”, належать до найкращих перлин, які сплодив у нашій літературі болючий процес еміграції селян на чужину.”7 У літературній критиці творчість В.Потапенка стала відомою переважно його здобутками у кінці ХІХ століття — малими епічними творами (Чабан(, (Перша карна справа(, (Чарівниця(. Оповідання (На нові гнізда( стало хрестоматійним і подається і досі у літературних збірниках. У ньому змальовано трагедію розпаду сім’ї, частина якої — дорослі сини зі своїми сім’ями — їдуть на Далекий Схід у пошуках кращої долі. На Вкраїні ж залишаються старий батько та мати, які вже ніколи своїх дітей та внуків не побачать. Зв’язав свій творчий і життєвий шлях з козацьким краєм і Яків Васильович Жарко (1861-1933). До переселення до Катеринодара, яке відбулося у 1904 році, Жарко уже був відомим літератором. Читачі вже знали його книжки (Перші ліричні твори(, (Оповідання( і (Байки(. На Кубані побачили світ його (Ліричні пісні( (1905), сатиричного змісту збірка віршів (Катеринодарцям( (1912), а також (Балади та легенди( (1913) та інші видання. Жарко тривалий час працював директором Краснодарського художнього музею. В останні роки життя він був підданий безпідставним арештам, обшукам та тюремним ув’язненням, як і багато його колег-українських інтелігентів. Колоритною фігурою серед кубанського письменства виступав Олександр Півень (1872-1962), збирач народного уснопоетичного слова, його талановитий інтерпретатор і палкий пропагандист. З 1904 по 1919 рік у Петербурзі, Москві і Харкові вийшли, витримавши багато повторних перевидань, збірники з веселими, афористичними назвами: (Дванадцять кіп брехні та мішок правди(, (Чорноморські витребеньки(, (Весела козацька старовина( та інші кількістю біля тридцяти. Вони зробили ім’я О.Півня популярним по всій Кубані. Майже в кожній хаті була хоча б одна із його книжечок щедрого розсипу (веселих побрехеньок(, (жартів(, (сміхів(, повчальних казок, пісень, приспівів та приказок, пройнятих любов’ю до козацької старовини. Весною 1920 року письменник, залишившись відданим традиціям кубанського козацтва і народної чорноморської культури, був змушений покинути батьківщину. Жив спочатку в Сербії, а потім у Німеччині. Помер і похований на півдні Німеччини, у місті Дармштадті 5 квітня 1962 року. Нещодавно на Кубані, у Краснодарі , була видана збірка з його вибраного сміховинного скарбу — (Торба сміху і мішок реготу( (1995). Правда, чомусь замість українських букв там було вжито російські. Виникає питання: як таке могло трапитись? Чи то зовсім немає на Кубані українських друкарських шрифтів, чи то з якоїсь іншої причини? Не відомо. Варто хоча б побіжно розглянути творчість ще одного письменника, життєвий шлях якого був пов’язаний з Кубанню. Це — Пилип Йосипович Капельгородський (1882-1938), педагог, журналіст і письменник. Він народився на Сумщині, вчився в земській школі, у бурсі і семінарії. За участь у революційних подіях був виключений із семінарії і висланий владою на Кавказ. Як згадує Д. Бурко, земляк письменника, арештували П.Капельгородського в результаті трусу, під час якого поліція знайшла, крім Шевченкового (Кобзаря( та кількох інших українських книжок, його щоденник із словами французького філософа Ф.Аміеля: (Росія, — це деспотизм і тиранія, якої ще світ не знав. Це темна, як ніч, холодна, мов кам’яний мур, і безжалісна, прикрита зовнішньою доброзичливістю, сила, що зазіхає на всі краї. Росія — це найтяжче рабство, це невблаганна жорстокість і лукавство(8 Там, на Кавказі, він вчителював, брав участь у революційних подіях. Працював журналістом в газеті (Терек( та в інших періодичних виданнях виступав як публіцист, захищаючи знедолені Російською імперією малі народи. Перша книжка П.Капельгородського — збірка поезій (Відгуки життя( (1907) — була надихана революційними поривами душі молодого письменника, ненавистю до тоталітарної царської системи. Перебуваючи на Північному Кавказі, він надрукував ряд оповідань про життя народу, про сподівання на кращу долю. Трагедійна повість (Аш хаду( ((Я стверджую(, 1917) — перший прозовий твір письменника про минуле ногайського народу. Роман (Шурган((1932) є одним із вершинних творчих здобутків П.Капельгородського . Події, які в ньому розгортаються, пов’язані з громадянською війною на Північному Кавказі. У творі йдеться про одну з найтрагічніших сторінок громадянської війни на Терщині й Кубані — боротьбу Північно-Кавказької армії з денікінцями та її останню страдницьку путь на загибель у кизляро-астраханських пісках. У романі показана бурхлива і складна війна кавказьких народів за незалежність, вибір позиції у громадянській війні заможного і бідного козацтва, іногородніх. Письменник чесно відтворив не тільки масовий героїзм по обидва боки барикад, але й показав трагедію людських втрат, людські жертви, покладені на вівтар кривавої революції. Найбільш яскраво ставлення до революції, до проблем життєвого вибору у жорстокому класовому двобої показано письменником на прикладі головного героя Гаврила Рогожина, який в дечому нагадує шолоховського Меліхова з (Тихого Дону(. Критики попередніх десятиліть роман (Шурган( порівнювали із (Залізним потоком( О.Серафімовича, (Ходіннями по муках( О.Толстого та (Вершниками( Ю.Яновського. Ці твори, на думку дослідників, об’єднувала палка віра в революцію, в її позитивне перетворююче начало. Говорилося навіть про риси романтизму в зображенні позитивних героїв, про їхній прометеїзм...Та сьогодні така оцінка (Шургану( вимагає певної корекції з поправкою на нове бачення революції і її несамовитих ідей. Письменник писав роман у кінці 20-х років, коли вже було засуджено владою пошуки змісту і форми для української літератури М.Хвильовим, коли більшість письменників або замовчали, або переходили на позиції вузькокласових оцінок суспільних та художніх явищ. Разом із тим сьогоднішньому читачеві в романі розкриються деякі причини сучасних міжнаціональних конфліктів на Північному Кавказі (Ічкерія), прагнення відродження козацької автономії (Дін, Кубань), трагедія українства у міжнаціональних конфліктах. Трагічним було завершення долі Пилипа Капельгородського. Відомого українського письменника, надзвичайного популярного у 30-х роках серед широкого кола читачів, було у березні 1938 року арештовано, а через два місяці як ворога народу розстріляно. Важливим для розуміння творчості українських письменників Кубані є врахування окремих тенденцій і підходів до так званої (мішаної мови(, якою писали і пишуть деякі кубанські автори. Тут мається на увазі той факт, що частина письменників почали вживати так звану (мішану мову(, або (козацьку мову(, коли від автора текст подавався російською мовою, а дійові особи, як правило, вихідці з народних низів, говорили українською. Такий мовний конгломерат почали вживати письменники М.Канівецький, І.Косинов та інші ще в кінці минулого століття. Є продовжувачі такого розуміння мовної культури художньої творчості і сьогодні. Ось приклад із твору одного сучасного кубанського письменника, який активно вживає (козацьку мову( . Подаємо уривок із гуморески Валентина Федоровича (Як народылася звистна поговорка(: (...Пилип Очерет с сыном пошли до кума в гости. Кум угощение поставил, сидят за столом, розмовляют. Кума Одарка налила в большую миску янтарного борща, на столе перед ними поставила. Борщ горячий, тико с огня, а пару нэмаэ: слой жиру мабуть с палец толщиною, ложкой не прогребешь. Только запах аппетитный по всей хате всего тебя обволакивает, до печенок пробирает. Но не спешили кумовья за ложки хвататься бо посэрэд стола стояла бутыль з корилкой, а около нее, как цыплята пид квочкою, чарка. —Кумэ Пилип, а чого воны порожни?— изумился хозяин Мусий Андриянович. —О то ж и хотив тэбэ спытаты, — ответил Пилип, расправляя усы.—Чего цэ, думаю, воны чорты им пид дно, стоять порожни?(9 Як бачимо, суржиком заговорили вже і автори, а не тільки народні маси. Прихильники теорії (козацької мови( вважають, що протягом тривалого функціонування української і російської мов на землях Кубані утворилася специфічна мовна єдність . Один з прихильників такого (поєднання( мов (це при відсутності сьогодні на Кубані української школи, українського радіо і телебачення!!) стверджує: (Мови не тільки змішались, але утворили нову естетичну реальність, утворили діалект (? — В.О.), який своєрідно виражений, як ніякий інший діалект Росії(10 Навряд чи можна сумніватись в тому, що такий підхід є далеким від науковості і патріотизму. І ще одне спостереження. Прихильники мовної єдності, поборники (козацької мови( як правило рекрутуються з україномовного середовища Кубані, яке позбавлене української освіти і тяжко потерпає від колоніальної політики у цьому регіони Російської держави.. Ця ситуація стала можливою перш за все з причин значної втрати зв’язків української людності на Кубані з метрополією, відсутністю освіти українською мовою у краї. Дуже, мабуть, не на переливки нашим землякам у козацькому краї.Про це свідчать переконливі і трагічні за змістом виступи відомого кубанського українського літературознавця Віктора Чумаченка на сторінках правозахисного незалежного українського сайту”Кобза”( редактор Андрій Бондаренко, м. Самара). Зауважемо, між іншим, що на Кубані немає українських шкіл, кафедр української мови і літератури, історії України, українознавства тощо при ищих навчальних закладах. Така печальна картина є характерною для всіє Російської Федерації, звідки часто можна почути заклики до єднання слов’янства. Тільки цікаво, навколо яких ідей слід було б об’єднуватись. Чи не будується ще одна імперія на засадах главенства російського народу, як першого серед рівних… Варто додати , що українське письменство метрополії та західної діаспори не раз зверталось у своїх творах до кубанської козацької тематики. Життя наших земляків, особливо козацька демократична традиція імпонували В’ячеславу Будзиновському, коли він писав повісті з кубанського життя (На Кавказі( і (Пригоди запорожців(. Стан українства у 20-х роках нашого століття на Північному Кавказі колоритно і психологічно переконливо представлений у повісті Докії Гуменної “Ех Кубань, Кубань”. Петро Волиняк є автором нарису “Кубань — земля українська, козача(, (Буенос Айрес,1948). Історія перших років переселення українських козаків на кубанські землі відтворена у повісті Василя Чапленка (Чорноморці( (Нью-Йорк, 1957). Олесь Панченко, у минулому співробітник українського видавництва у Краснодарі, видав у 1973 році в Лос-Анджелесі (США) нарис (Розгром українського відродження Кубані(. В образотворчому мистецтві тему Кубанського Козачого Війська розробляли художники І.Северин, С.Васильківський та ін. Композитор Г.Давидовський написав хорову сюїту-фантазію “Кубань”. Отже, творчість українських письменників Кубані ХІХ — початку ХХ століття, поза сумнівом, є яскравою і повчальною сторінкою всієї української літератури. Тож, чи будуть ці здобутки актуалізовані в сучасному українському суспільстві, чи буде належним чином вивчатись і досліджуватись творчість письменників Кубані у школах і вузах в Україні? Та чи сприятиме Україна відродженню української освіти на Кубані, як, мабуть, і на Слобожанщині, на Поволжі, на Зеленому, Жовтому і Сірому Клинах, скажімо, в усій східній діаспорі, населеної тисячами наших земляків.? Хотілося б вірити в це. Л і т е р а т у р а: 1.Хроніка. Об’єднання письменників, що пишуть українською мовою// Плуг, 1928.—№12.—С.75. 2.І.Франко.Українсько-руська (малоруська) література// Твори в 50-ти т.—К.: Наук. думка, Т.41.—С.85. 3. Русская читанка для высшой гимназии. Составлена А.Тороньским. Т.ІІІ.Часть первая.—Львов: В типографии Института Ставропигійского, под зарядом Стефана Гучковского, 1868.—С.159. 4. Навчання провадиться за посібником В.Оліфіренка та В.Чумаченка (Козак Мамай(, виданого у 1998 році Українським Культурологічним центром у м. Донецьку, за програмою В.Оліфіренка (Українська література Кубані:кінець XVIII-початок ХХ ст.(, а також використовується у навчальному процесі ряд інших посібників з історії та літератури Кубані, виданих в Україні і на Кубані. 5.Див. ,наприклад, опубліковану Українською Вільною Академією Наук у США інтермедію Василя Мови (Лиманського) (Куліш, Байда і козаки(//Василь Мова (Лиманський).Куліш, Байда і козаки. Інтермедія до драми П.Куліша (Байда( з додатком листа Василя Мови до Василя Гнилосирова і драми П.Куліша (Байда, князь Вишневецький(.Супровідні статті і редакція Юрія Шевельова і Віктора Чумаченка.—Нью-Йорк, 1995:; Ранні твори Василя Мови(Лиманського) зараз разом з іншим доробком готуються до видання у Краснодарі (Упор. В.Чумаченко). 6. Українці.—т.41.—С.189.Всього С. 162-193.) 7. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.—т.41.— С.519. 8.Д.Бурко. Пилип Капельгородський// Український самостійник, 1963.—Ч.11.-С.30. 9.Валентин Федорович. Как запорожцы Кубань обживали. Дуже юморная повесть.—Краснодар:Страда,1994.—С.71. 10.Петр Ткаченко. Кубанский говор.—Москва: Граница, 1998.—С.16.

Коментарі

Східняк

16.05.11, 12:27

Рекомендую всім українцям уважно прочитати, а також переслати своїм друзям, знайомим та друзям знайомих з якими сам ледь знайомий...

Марно чекати від сучасної української окупаційної адміністрації що вона дозволить поширювати будь-які думки. що не отримали кремлівський одобрямс-с!