Шерехтить рудий волохатий день,
Місто гуде, мов гігантська пасіка…
І так хочеться створити шедевр,
Аби прижиттєво вважатися класиком!
Проте… Чи у шафу забігли слова,
Чи то сховались у хурі білизни…
Ще б пак! Чудова хазяйка! Віват!
Немає поезії.«Проза жизні».
Отак намагайся шукати стиль,
Розсувати розміру стиснені рами…
Кричить дитина.Голодні коти.
Мовчать у воді зголоднілі гурамі.
Громадяться образи, свіжі й нові,
Вривається в вірш гуркотливе місто…
Потім з роботи прийде чоловік.
І традиційно вимагатиме – їсти.
…Почуватися класиком, мабуть, незле,
Та викручує руки родинний затишок.
Піду-но зготую геніальний омлет.
Майже класичний за смаком і запахом.
Вірш писала ще в універі, ще незаміжньою бувши... Як знала... )))
Хтось поночі
зілля варить,
Хтось долі пита в
світання.
У мене – буденні
чари:
Банальне
консервування.
Щось гарне – та й
бути мусить
Для любчика у
коханки…
Співаю собі,
сміюся,
Закручую літо в
банки.
І що ті знахарки?
Я би
І так тебе
зворожила:
Рум’янець на
щічках яблук
І синя, мов ніч,
ожина.
Ще сливи –
червоним глянцем
І теплий
пухнастий персик…
А щоби не
розслаблявся –
Закрию гіркого
перцю.
Ну точно, як я:
із медом –
А гострий, що аж
гарячий…
Так літо ворожить
щедро,
Щоб спадку зимі
настачить.
І сонце у
високості
Сміється до
всього світу…
А спробуй до мене
в гості
Щовечора не
ходити!
Кілька пензлів і
пожовклий ватман.
Келих коньяку напівпорожній…
Я хотіла щастя
малювати,
Хоча з мене той
іще художник.
Кількома мазками
– як інакше.
І не варто змішувати фарби.
В темних силуетах
– душі наші
Міняться незнайденим ще скарбом.
Звісно що – без
підпису і дати,
Наче лист, відправлений у завтра.
Нам іще до себе
доростати,
Мій у снах
загублений співавтор.
Нам іще торкатися
світанків,
Щоб впізнати: він
– ну от, нарешті.
А у вікнах – леготом – фіранки.
І цвіте за
вікнами черешня.
І, такий досвідчено-невиннй,
Промінець побачить на світанні,
Як на полотні малюють тіні
Перший ранок нашого кохання.
Іноді таки варто відриватися від землі. Хоча би - подумки. А злетівши раз - не втратити відчуття польоту, що б не відбувалося.
Самая Т - "Крила"
Останнім часом життя в багатьох - і справді, наче в казці: чим далі - тим кому - веселіше, кому - цікавіше, а кому - і страшніше. Чомусь пригадався цей фільм з дитинства. І пісні з нього. Пригадуймо разом!
Отже - "Замечательный король"
"Песенка арестантов"
"Не покидай"
"Песня о волшебной розе"
"Она надеждою зовется"
Пісні з улюбленого фільму "31 червня"... Преші дві - з незвичною відеонарізкою. Третя - в оригіналі. Насолоджуйтеся!
Не проминай мені,
казко моя, ну будь ласка!
Я тобі – хочеш? –
папером. А можу і файлом.
Ти мені снишся.
Ти ранком моїм, моя казко.
Я тобі снюся.
І що ті слова? Вони зайві.
Святом Первоверховних апостолів Петра й Павла (12 липня) завершується, цикл великих свят, що припадають на період літнього сонцестояння. До цього циклу входять також Зелені свята (Трійця) та Івана Купала. В них нерозривно поєдналися народні традиції та християнське віровчення, що утворили в народній культурі своєрідний сплав, у якому не можна відділити одне від одного.
Саме ним закінчується Петрівка — піст, що тривав упродовж кількох тижнів.
Свято Петра дуже шановане серед українців. До цього дня білили й ошатно вбирали хати, образи прикрашали свіжими рушниками, підмазували долівку, білили та розмальовували піч.
До церкви йшли у святковому одязі, дівчата плели, вінки з волошок і маків Петро й Павло вважалися покровителями скотарів, тому до свята для пастушків обов'язково пекли мандрики (мандриґи) із сиру. А у нас у гуляйпільських степах завжди робили сирники. Бабуся казала: сиряники...
Говорила: щоб зозулька вдавилася... Після Петра почути, як зозуля кує, було нехорошою прикметою.
Ну і ще - петрівські ночі були й залишаються короткими, але гарячими ))) Принаймні, у нас на Півдні... ))) Та й текст відомої народної пісні у нас звучить трішки інакше:
Малая нічка - Петрівочка, Не виспалась наша дівочка...
(Зазвичай - не дівочка, невісточка, на підтвердження чого - слухайте пісеньку.)
