Не проминай мені, казко!

Не проминай мені, казко моя, ну будь ласка!
Я тобі – хочеш? – папером. А можу і файлом.
Ти мені снишся. Ти ранком моїм, моя казко.
Я тобі снюся. І що ті слова? Вони зайві.

Не залишай мене, казко. Я можу й без тебе.
Я можу жити у віршах і навіть романах.
Тільки… Якщо ти не зможеш зійти в моїм небі,
Казко моя, я боюсь, тебе просто не стане.

Хочеш – то спробуй. Відбудься якось маячнею.
Переживи цей четвер, неказковий і геть безголосий.
Казки немає без того, хто вірить у неї.
Я в тебе – так. На відміну від інших дорослих.

Я тебе знаю – до кожного слова і тиші.
Я тобі – сміхом усіх казкарів між малечі.
Знаю, рядками новин бути значно простіше.
Дивом – так складно. Мов грати у «чіт або нечіт».

Та – не азарт. Не першенство ловця в переловах.
Не тріпотіння сріблисте в поставлених вершах…
Я в тебе вірю. Ось так – до останнього слова.
Хоч би тому, що колись тобі снилась – найпершим.