І ось тепер, коли ця бабуся підійшла, і з словами «Трохи перепочину» вмостилась скраю лавки, виникло бажання за звичкою відійти від неї якомога далі. Та от, не чути того запаху бруду та мочі, який раніше був виразно відчутний та свідчив про близькі, майже родинні стосунки цієї людини з алкоголем. Літня ситцева кофтина, чиста спідниця, а з-під хустки вибивається сиве хвилясте волосся. Очі дивляться добродушно та насмішкувато, а повнуваті губи самі складаються в посмішку.
-Ой, дівчатка,-каже бабуся,- як гарно, коли є у вас от такі дітки, родина. Я колись не розуміла того, зловживала горілкою, хоч тепер вам посповідаюсь, кажуть, легше вмирати буде , як людям розказати,покаятись. Знаєте, як було, поїхав чоловік на заробітки, пів-року не приїзджав, а тоді приїхав, ніби вже інший, не такий як був. Тоді ще раз поїхав, уже рік не приїзджав, а вернувся- ще більш нетакий. А я вдома з двома дітьми, все в хатніх клопотах, приїхав і кругом хати вже ганяти почав. А тоді знов як поїхав на півтора року, то як вернувся, чужий зовсім, і каже, що там сім’я внього є вже. І поїхав від нас. А я руки опустила та й запила тоді. Діти вже підросли, все вмовляли мене покинути, родичіказали «Не пий, Софіє», а я вже не могла спинитися. То хвороба, дітки. А зараз вирішила що не буду, закодувалася, в церкву ходжу, там гарно так. Як на світ заново народилася. І дивлюся, от Люба, що тут прибирає під’їзд, яка була гарна жінка, чоловік був військовий, вона ходила така завжди вбрана модно, зачіска, у відділі кадрів працювала. А як чоловік загинув, запила. Де там вже та краса, от під’їзд прибирала, та запиває, люди поскаржились, із цієї роботи її звільняють вже. То не від доброго життя. А Марина ота, на пекарні при нашому магазині пекла пироги, теж, голубка, запила. Де вона тепер, і й не видно ніде, еге ж? Звільнили, і не видно й не чути її. Так і я колись, чоловік іншу знайшов, я побігла туди, вікна там побила, скандалила, вигнали мене, соромно так, потім вернувся все ж, але не змогла його пробачити, і запила...В цьому моя помилка була - не змогла його простити. Ой, як же важко було, дівчата. Та тепер от дітки мої хоч тепер допомагають,підтримують. А тоді не розуміла що роблю. Таку вину перед ними відчуваю, це ж вони таке терпіли,і тепер здоров’я не мають, бо тоді не наварено було їм, не випрано, голодні,і не дбала я за них тоді. А як напивалася, то так їх обзивала і проклинала – то за те мені тепер кара. От хоч перед вами посповідаюсь, дівчатка, не робіть ніколи моїх помилок. Треба просити прощення в близьких, не тримати тягар на душі, а як винні – то покаятися щиро, я так каюся за своє минуле, та хіба то життя було? Хоч би дітки мої простили мене та чоловік, я така винна перед ними…Зараз би все віддала щоб той час вернувся і почати все заново, ні за що не пила б уже. А тепер тільки хочу щоб простили мене. Тоді б легше вмирати було, камінь би спав з душі. Які дітки у вас славні, нехай щасливі ростуть.У вас все добре, квартири, чоловіки хороші, машина от, бачу. Хтось за вас молиться, мабуть. Коли за вас моляться, ваше життя буде дуже хорошим. Піду я, відпочила трохи.І бабуся пошкандибала до магазину. Через деякий час вона поверталася, у сітці в її руках виднілося морозиво, дрібні солодощі та хліб.
-Ось, порозкошую трохи, морозива взяла.-сміялася очима бабуся.-Що та горілка, добра від неї немає. Не пийте, дівчатка, як би вам важко не було, бо буде ще важче.Бабуся посиділа трохи на лавці, підвелася і побрела з двору, адітвора проводжала її очима здивовано.
