Накипіло.

небезпеці»

Я це відчуваю, я це знаю. Читаю новини, розумію, що відбувається щось значне, щось, що буде записане в підручниках історії разом з оцінкою мудрих заднім числом «експертів». Я намагаюся, але загальної картини не бачу, не відкривають мені очі ні експерти, ні націонал-патріотичні чи ще якісь політичні сили. І пояснень два, принаймні в мене: або вони самі нічого не знають, або дехто з них знає, але з якихось причин приховує інформацію. Це ні в якому разі не означає, що я сам не думаю. Я думаю постійно, але мені не вистачає якихось фрагментів для утворення цілісної картини. При цьому я не тільки хочу отримати статичну картину, ніби фото історичного моменту, типу малюнків в підручнику, а відчути її динаміку, побачити важелі впливу, відчути свою участь у тому, що відбувається, свою здатність вплинути. Я б сказав, що зараз я як солдат в очікуванні команди, але не будь-якої. Можливо зараз люди перегоріли, а можливо просто так само очікують, коли хтось підніметься над натовпом і скаже: «Батьківщина в небезпеці! Нема часу на пустощі та на ледарство!» Коли хтось дасть мені ті фрагменти, яких не вистачає і я стану не просто слухняним виконавцем чиєї-то волі, а сам стану приймачем та водночас творцем цієї волі. А поряд піднімуться такі ж як я. Але чомусь нема нікого. Люди займаються маячнею, своїми власними справами, люди втратили контакт один із одним. Кожен відчуває себе одним єдиним і чекає. І вся країна так чекає.

А можновладці чи так звані націоналістичні сили або ділять владу, або граються в свої ігри, міняють маски. Сьогодні «Вона» з трибуни каже: Слава Україні! Бо знає, що на цьому можна зіграти. А свободівці зайняті якоюсь галичанською маячнею, а не справами всієї нації та України. Недарма у них на сайті замість аналізу того, що відбувається у владі, того, що стосується всіх, ось ця нікому не цікава справа про урок в дитсадку та ще якась регіональна інформація. Та чхати я хотів на цю Ірину Фаріон з її ідіотськими жартами про валізи, які аж ніяк не зможуть об’єднати наше суспільство.

Хто підніметься і скаже: «Україна в небезпеці! Їй потрібен саме ти!» А хто поряд скаже все те саме російською? Хто заради нашої держави відмовиться від хоча б частини своїх дикунських вірувань та забобонів? Хто перестане чіплятися за мову, перегортати без кінця знакових покійників, а побачить, що Україна в нас одна?