Дві дороги. Дві долі. Одне перехрестя. Дві планети. Два сонця. А небо одне. Я твоя. Я для тебе. Я тінь твого серця. Я твоя і без тебе немає мене… Дві печалі. Дві мрії. Одне божевілля. Два бажання. Сльози дві. Розлука одна. Ти скажи де знайти відворотне чар-зілля, Щоб тобою не марити більше у снах? Дві надії. Два «хочу». Сердець один стукіт. Дві любові. Дилема. Один болі штрих. В забутті до безумств ніжно сплетені руки І дві різні колючі обручки на них.

В запітніллому промені ночі Подивися на тінь тіла мого, як згоряють засліплені очі від одного лиш подиху твого. Дотокнись до обличчя рукою й загуби у волоссі цілунки, і на тілі своєю жагою намалюй із бажань візерунки Подарованим ніччю серпанком, ледь торкнувшись, тебе залоскочу, буду в світі найкраща коханка, якщо тільки ти цього захочеш. Я збиратиму краплі в долоні Й буду струмом по тілу горіти... Що тоді всі табу й заборони, коли двоє в загубленім світі!

Ловлю проміння сонечка в долоні І п’ю тепло бажання бути небом Я вже давно у осені в полоні І визволяти мене ні, не треба! Візьму осінніх нот тривожних жменьку й мелодії насмілюся творити і будуть хай вони сумні й простенькі, та з сподіванням в радість перелитись. Черпну з очей смарагдових натхнення і намалюю усмішками вітер, щоб викласти любові фраз знамення з багряно-золотих листочків-літер. Любитиму цю осінь до безкраю й вдихатиму життя на повні груди і хай у нім не все...

Читати далі...

[Приєднана картинка] Проснусь. Зісковзну тихо з ліжка Босоніж пройдусь по кімнаті, Відкрию вікно, занавіску Й потону в нічнім ароматі… В ліхтарно ледь тусклому світлі Дивитимусь сонно на місто, На зорі до блиску розквітлі, На сліз горобини намисто. Полину із вітром осіннім Дерев цілувати волосся І в місячнім диво-промінні Я тиші нап’юсь стоголосся Лиш міста вогні в видноколі і ніч свою казку сплітає… Як гарно! І ти мимоволі всміхаєшся й все забуваєш…

Нівечать гроші вже знання… Мов для забави Батьки калічать розум безталанним дітям, Купляючи їм місце на студентській лаві, А потім ніде таких «супер-профі» діти… Нівечить душі за «портфелями» гонитва, Мораль і людяність давно на ешафоті, Складають губи до грошей лише молитву – Бо вже до Господа молитися не в моді. Нівечимо ми існуванням світ безкрилий І бідністю ідей зацькованого серця, Самі себе живцем ховаємо в могили… Скажіть, чому ОЦЕ для нас ЖИТТЯМ зоветься?!

Розплету волосся в місячному сяйві, Полечу блукати вітрові навстріч. Не питай навіщо – запитання зайві, Я з собою хочу бути віч-на-віч. Заплету у коси мерехтливі зорі, У віночок сплівши розмаїття снів. Знаєш, а тобою вони знову хворі І нема спасінні вже від них мені… Позбираю іскри у сіянні ночі, Щоб зуміти мрію серцем берегти… Ну чому у неї знову твої очі І чому до тебе знов несуть вітри? Розіллюсь бажанням по нічному небі, Розчинюсь в зірковім ароматі свіч… Не питай...

Читати далі...

Очі твої все ближче, губи все нижче й нижче – трішки не сміло ти ще ніжно цілуєш так… Я в божевіллі тону, струм мов по тілу всьому, п’ю відчуття без втоми грішно-терпкі на смак. Руки усе сильніше «хочу» на тілі пишуть… в сонних акордах тиші серця спинився стук… Солодко так по венах пристрасть тече шалена, долі сплелись напевно в дикім сплетінні рук., Сльози спокус в волоссі, ласки незнані досі в ритмі бажань відносять десь за межу… Ти мій, Ти тільки мій сьогодні...

Читати далі...

Я боюся брати олівець і паперу клаптичок найменший, бо в думках така бездумність вершить, що мораль зникає нанівець… Я боюсь писати в тишині навіть кілька слів із свого серця, бо у ньому вихором несеться божевілля грішних почуттів… Я боюся вже своїх думок, бо вони, не я над ними власна, бо від них моє сумління гасне й я стою над прірвою за крок… Я боюсь… тебе… в своїх думках… твого погляду ніжнішого за ніжність, твого подиху і губ солодку свіжість, твого дотику й усмішки на ...

Читати далі...

Не б’ється серце спомином надії, надвоє розколовшись в самоті. Я знаю, що сама розбила мрії, якими дихала до нині в пустоті… Мовчить душа. У неї слів немає, немає сліз і розпачу нема… Вона як тінь, вона уже зникає – розбита, очерствіла і німа… Як хочу я розвіятись туманом, розплавитись у мареві світів, щоб жодних докорів, образ, обману, ніяких зрад, думок і почуттів. Як хочу я гарячою сльозою в вогонь перетворити заметіль і стати вітром, сонцем, тишиною – лиш розчинити б...

Читати далі...

Перелистаєш іноді сторіночки життя і не знайдеш для себе віри, розуміння, лиш тільки біль, журби мелодія осіння і розшматовані бажання й почуття... Спитаєш в осені чому все стало так – чому із переливів радості і сміху перетворилось все на розпачу утіху, а серце й досі не повірить в це ніяк... Спитаєш ... тільки от вона не відповість, бо нащо їй такі зневірені питання, бо нащо твою сповідь слухати до рання, – у її світі ти лиш випадковий гість. Ти тінню промайнеш в її солодких ...

Читати далі...