Профіль

Алекс Махлай

Алекс Махлай

Україна, Дніпро

Рейтинг в розділі:

Важливі замітки

Останні статті

Взлет и падение

 

Ты помнишь ощущение свободы?

То чувство, что паришь, летишь?!

Ты помнишь, ведь прошли не годы-

Десятилетия!Ну что же ты молчишь?!

Ты помнишь, как стремился ввысь?!

Как сердце ждало это ощущенье?!

Ты помнишь?!Ты был быстр, как рысь!

Летал часами, а считал мгновеньем.

Ты помнишь свой последний взлет?!

Холодный ветер, а потом и град?!

Ты помнишь, как ударил в крылья лед?!

Молчание?!Улыбка...Неужели рад?!

Забыл, неужто, все чем дорожил?

Бурлила кровь, какие были ощущенья!

Да...Ты забыл!!! И ты себя убил,

Упав на землю-нет тебе прощенья!

Поэтам

Поэт- ....

Не каждый, кто напишет в рифму строки.

Не каждый, сочинивший три рядка.

Не каждый, встав и руки в боки,

Вдруг скажет: "Моя книга- на века!"

Поэт-...

Лишь тот, кто силу слова знает.

Лишь тот, кто ощущает мир вокруг.

Лишь тот, кто это отрицает...

И скажет: "Мне "поэт"- не друг."

Люди

 

Снующие повсюду пятна...

Полоска, оборвавшись, умерла.

А белая звезда так незаметна:

Сгорела и исчезла вмиг она...


Так появляются и исчезают люди.

Уходят, лишь оставив след.

Их путь порой довольно труден.

Бывает легок, чаще- сущий бред.


Всю жизнь, возможно и не вспомнят.

А след (пятно), оставив, не сотрешь.

Но парадокс: хороших- отовсюду гонят.

Плохих- в любом учебнике найдешь...

Пухнасте антиЯ

Я мляво переставляв ноги, як два зав’ялих гладіолуси.Світлий, приємний день, який майже ніхто і ніщо не може спаклюжити. Тільки я зі своїм поганим, як у некормленого лева (а краще- вампіра), настроєм. Хіба що...Ні, не варто на тому зациклюватись. Краще глянути навруги, відчути, як життя навколо нас грає, співає, живе... Ось біжить маленька дівчинка з жовтими шовокими кудрями, така весела, безтурботна. Хоча коли-небудь все круто... Та що це зі мною! Чому, коли щось не складається в мене, я не можу радіти за всіх навколо! Лише тому що їм щастить більще і частіше, аніж мені? Невже я таких егоїст?! Треба щось з цим робити. Ось біжить песь, увесь грязнющий і облізлий, але по очах видно, що радий життю. Ех! Мені б в нього повчитися. Біжи, друже, на тебе чекає все життя! А замість цього він підійшов до мене і уткнувся носом у мою ногу, глянувши при цьому на мене своїми бездонними очима-криницями. І нащо, друже, ти це зробив-настрій у мене ні до чорта, а тут ти, псино! З цими думками я зі всієї сили пхнув його ногою. Потім шкодував, але тоді- ні. Тоді хотілось його, бідного невольника цього світу? ще відлупцювати, та я, слава богу, зміг втриматися. В мене наче біс вселився. Раніш не міг пригадати, як про цей стан в народі кажуть, а тепер точно знаю: “Очі, як у жаби, Стан, як у баби, Руки, ноги, як у рака, А сам злий, немов собака.” Точно щось таке. Колись на селі почув, а в пам’яті відклалося. Я сидів і далі. Собака втік, тож далі свою злість зганяв на голубках, що літали навколо, підбираючи насіння, розкидане малечею. Сидів і чекав. Сам не знаю чого. Стемніло. Людей навколо стало менше, а, точніше, їх майже не було. Під кінец один чи два пройшли повз мене. Поплентався додому, повільно так, бо хоч на мене і чекали батьки і купа незробленого домашнього завдання,та розмовляти не з ким не хотілося. Тож і йшов, дивлячись на ясні зорі. Так і дійшов, милуючись безмежними просторами всесвіту над головою, і вдома отримав по повній програмі за піздній прихід. …А як би хотілось мені забити, покинути усе це. Назвжди. Чому б і ні?! Адже я вже тепер бачу, що цей світ не для мене- вчитися, мати відповідальність..Мабуть я просто народився не в той час і не в тому місці. А де б було краще? Та хоч у тій самій загадковій Трансильванії з її вампірами. А ще краще стати одним із них і творити хаос у світі. Крушити, ламати, пити кров! Оце вже інша справа! Тут є де розійтися. Кров мене завжди приваблювала своєю червоністю, надзвічайною важливістю, а тепер( коли б я став вампіром) то і своїм смаком. Ах! Чому ж я не там. Бути серед насправді СВОЇХ, а не серед цих малих і незначних чоловічків. Які тільки те і роблять, що нічогісінько не роблять. Тільки занепастять своюм життям матінку планету і здохнуть. І що далі? Нічого. Отож. А вампіри інші. Вони відданіші один одному і є лише живою ланкою біосфери на землі. Люди ж- якийсь вийняток, тупікова ланка розвитку. Ну то й що , що вампіри п’ють людську кров! Було б кого жаліти. Я б теж з радістю поласував цими смачненькими нікчемами. І зробив їм цим послугу. Яку, запитаєте? Прерву їх жалке існування лише на шкоду світові. Я вже тепер бачу перед собою чітку картину, наче це і насправді колись було( а може і було?). Збираючись разом, ми тихенько крадемося лісом. Темним і тихим. І ніхто не перейде нам, вампірам, дорогу, бо всі знають хто володарює світом. Лише десь далеко-далеко чутно, як пугач вирвався на полювання. Ми його не торкатемося- одного поля ягоди. І...все- гробова тиша. Як у моєму склепі. Ось, нарешті на горизонті замаячили ліхтарики-там якесь село. От скоро поласуємо! Пир буде на весь світ! А, звичайно, вони будуть метушитися, кричати, благати залишити їм життя...Ан ні! І, уявляючи всю ту картину, мої губи розплилися у злорадній посмішці, кров закипіла у жилах і я відчув, наскільки я голодний. Ми все так само крадемося тихо, непомітно, ніби над землею літаємо. Що далі? Далі буде смерть. Звичайно когось серед нас теж вбьють, та це гірше лише для чоловічків- вони за це поплатяться. А ось я вже і на передмісті і стукаю у перший будиночок, що трапився у мене на шляху. -Хто там? Не відповідаю. Нехай думають- відчиняти чи ні. Це нічого не вирішує. Бо їх усіх чекає смерть. Швидка. Бо я ду-у-уже голодний.

Ягода на наковальні

Смерть. Вона настільки близька. А ми цього і не відчуваємо. Бо важаємо, що захищені в своєму суспільсві. А хто це вирішує крім вас? Цікаво б почути відповідь. Бо я сам колись так думав, а тепер ось подивіться на мене- дві-три хвилини і...смерть. Мовчите? Так, я також не знав відповіді на це запитання. Але продовжував жити у безперервному русі. Можливо, тому що отримав імпульс, а може, тому що боявся зупинитись. Безглуздо, та всеж. Тепер мені це допомогли зробити, поставивши підніжку. Кляті вороги! Чому я?! Чому не той хлопчина з бездумними, водяними, ні- скляними очима, що біжить, спотикається, встає, підіймається, і знову біжить; і так вже вічність?! Що він зробив, чи не зробив такого, що йому зберігло життя? Де я помилився? Вороги мовчать. Вони ще жодного слова не сказали. “Безмовні глиби”-подумав я. Їх двоє. У таких старомодних костюмах, з руками-цеглинами і, що дійсно погано- з автоматами ...Де ж я таке бачив?! А-а, згадав- у “Хрещеному батьку”. У кожній його частині. Невже ці теж гангстери, чи, краще сказати,- мафіозії. -Агов! Ви мене чуєте?!- Намагаюсь їх хоч якось розворушити, бо вже і нудно якось.-Вбийте мене, чи що!- Все собі стоять. Навіть не рухаються. Все дивляться за часом, що біжить, наче спринтер якийсь. Перша година- Бім!.. Друга- Бім-Бом!.. Якщо ж вони дійсно ті, про кого я думаю, то...То я взагалі анічогісінько не розумію. Точніше розумію, але далеко не все, а точніше- краплю з широченного океану. Як Атлантичний, чи який там з них найбільший. А за вікном- життя. Швидке і беззупинне. Як потяг, що рушує з пункту “А” в пункт “Б” без, навіть на секунду, якогось пригашення щвидкості. Ось двері зачиняються, і він неторопливо наберає ходу. Швидше...Іще швидше. За кермом точно Шумахер. Летить собі. Ще залишилось крила приробити і тоді підніметься, як птах, вгору. Граційно так, велично. І якщо де пункт “А” знають майже всі,то щодо пункту “Б”- коли? як? і де?-не знає ніхто. Хіба що он ті гангстари- бандюги. Бо вже надто в них морди розумні. Ось буде вільна хвилинка, руки звільню і вже точно занесу їх до свого блокноту. До списку ворогів. Якщо, звичайно буде така нагода. Бо може так статися, що руки звілняться від кандалів, а голова- від плеч. Ну...Тоді нехай думають, що їм пощастило. Бім-Бім-Бом! Ось і третя година пішла. А все без змін. Я маю на увазі у кімнаті. Бо на вулиці за цей час багато чого сталося. Добре хоч вікна великі. Тож вилупив очі у те саме вікно, і дивлюсь, як баран на нові ворота. Так кажуть. Чому б і мені не сказати. Було багато чого. На перехресті людину якусь збила вантажівка. Через секунду вже була “Швидка”- цього разу дійсно швидка. А потім...а потім я блимнув очима, а коли відкрив- вже нічого на тому перехресті не було. А ще бачив, як небо хмарами затягло. Пішов сильний дощ (це був той єдиний раз, коли я зрадів, що я ТУТ, а не ТАМ). Потім розвиднілось, і десь далеко заграла веселка, заспівали пташки. І все це за годину. Вороги все не рухались- все на годинник дивились, а я не рухався, бо й змоги такої не мав- лежав, прикутий до ліжка. Раптом я засміявся. Чомусь до голови ( як добре, що вона разом за мною. Покищо зі мною) прийшла така собі анологія: я на ліжку- ягода на наковальні. Смішно? Ні. А мені було. І риготав довго-довго, як свиня недорізана. Покищо не дорізана... Бом-Бом-Бом...І так одинадцять разів. Тільки почувши, як годинник відбиває одинадцяту, я перестав сміятися, хоча і до цього смішного нічого не було. Тут вже і ті “глиби” почали ворушитися. Рухались вони якось незграбно, мов оті лісні ведмеді, ледве-ледве рухаючи при ходьбі руками. Чудернацькі вони і все тут. Доречі, мабуть взагалі ВСЕ. А я їх так до свого списку і не заніс. Тож хоч покричу перед смертю, щоб вони запам’ятали, хто вони для мене: -Кляті вороги! Так, так! Вороги! Пам’ятайте, хто ви. Ви загроза суспільству! ЩОБ ВИ ПРОПАЛИ! А вони все йшли, незграбно так, але все ж рухались. Туди, до якихось пультів, засипаних, наче поле зерном, всілякими ричажками, кнопками. Дійдуть- тоді мені вже точно кранти. Хотів було помолитись на останок, та згадав, що й молитв не знаю. А мені вони б зараз не завадили. Тут, раптом, за вікном промайнув силует. Швидко, але не так як усе за вікном. Потім пролетів ще раз. Цього разу дуже і дуже повільно. І я встиг побачити, шо було у нього написано спереду- АНТИВОРОГ. У стилі того дядьки з фільму-супермена з його великою “S”. А потім він зник. БАБАХ! І провалилась стеля. І через піднятий пил, немов через туман увійшов він- АНТИВОРОГ. Далі все сталося дужу швидко. Лівою поклав одного, правою- другого. І ті гангстери, наче за моїм бажанням просто пропали...А я був врятований, повернений до суспільства, без якого не міг жити, хоч воно без мене- запросто. ... Я знов у потязі, що мчить із пункту “А” до пункту “Б”. Точніше тепер не мчить, а їде собі потихеньку. Та я й не проти, бо нікуди й не поспішаю...

такая любовь

Каков глупец- в любовь поверил!

Не знал Он, что любовь мертва.

И сердца крик Он в миг измерив,

Сказал Ей: ”Я люблю тебя!”

Она ему лишь мило улыбнулась-

И медленно, но все же отвернулась...

другой мир

Он не хотел быть таким как все
Он хотел быть другим, особым,
Он создал новый мир в себе,
Сделав чистым его, веселым,
Там царило счастье всегда,
Он любил, там его любили…
Для него там светила звезда,
А вокруг все тепло ценили…
И не мог в мир прорваться никто,
Из до боли грязного света,
И разрушить прекрасное то,
То что в песнях, давно уже спето.
Он входил в этот мир каждый день,
Закрывал дверь на ключик привычно,
Уплывала куда-то вдруг лень,
Когда звездочка грела обычно...
Но однажды он ключ потерял,
Дверь захлопнулась- он остался внутри,
В своем мире теперь он застрял.
Вся реальность, увы, позади…

неудачник

Ему просто все надоело
И он выхватил свой пистолет.
В механизме что-то заело
Но он все же упал на паркет
Он не умер, а просто упал,
И лежал, проклиная весь мир
Неудачником жить он устал,
Отбиваться от лысых задир,
Надоело ходить на работу,
И копейки на хлеб собирать,
Приглашать на свиданье кого-то,
И по дому ходить-убирать,
Для того пистолет он достал,
Чтоб уйти, и забыть боль, смятенье,
Но не вышло опять… и упал.
Снова чувствуя боль пораженья…

любовь

Вот я рядом с тобой,
И мы снова одни,
Слышен где-то прибой,
Зажжены все огни,
Только ты холодна,
И не веришь ты мне,
Хоть давно не одна
Ты на этой земле.
Я ведь рядом давно,
И в душе моей свет.
Но тебе все равно-
Не даешь мне ответ.

Вот упала звезда
Где-то там высоко,
И сказала ты «да»
Стало очень легко.
Верю в нашу любовь
Сердце бешено бьется.
Не найду даже слов-
Даже морю неймется.
Радо море за нас,
Счастья много желает.
И поет нам романс.
Пусть же грусть уплывает…

Лунная дорога

 

Шум прибоя успокаивал…

Наверное именно поэтому сюда, пробираясь сквозь колючие растения, и вышел маленький мальчик. Хотя себя маленьким он уже давно не считал. В свои девять лет он перенес многое. Кое-что ему еще просто не осознать, а что-то он просто старается поскорее забыть. Как сейчас…Забыть…

Он выбежал на раскаленное солнцем побережье абсолютно босый, не замечая, как песок обжигает его нежные ступни…

Он плакал…

Сегодня он потерял Друга. Настоящего, искреннего, доброго и… единственного…

Как теперь ему быть? Куда идти? А может остаться? Выживет ли он сам в этом мире? Вопросов было множество, но он задаст их намного позже. Тогда, когда последняя слезинка скатиться с его маленьких глаз и, не долетев до земли, испарится. Он будет ждать. А пока он просто плакал, не стесняясь выглядеть на свои девять лет. Сейчас ему уже не было к кому тянуться, для кого выглядеть серьезней и взрослей.

…Заходило солнце, умывая своими последними золотистыми лучиками лицо мальчика.

Солне тоже хотело помочь горю…А потом, когда наступила ночь, мальчик уснул, без сил упав на песок. И спал долго…

 

         Разбудило его все тоже солнце, которое поднялсь уже достаточно высоко. Оно уже час за часом играло с кучерявыми волосами этого человечика. Наконец он открыл глаза. И снова хотел заплакать, но не смог( а может и пересилил себя). Слезы остались во вчерашнем дне, в Прошлом. Там он оставил и своего Друга. Мальчик встал и побрел вдоль берега, иногда пиная ногами камушки, которых на побережье было много …

…Через час он отправился в дальнюю дорогу…

         Так проходили дни. Потом недели. А мальчик шел. Шел уверенно, словно знал, куда идти. Шел до тех пор, пока ему не приснился сон. Его родители, которых он почти не знал…Видел их, так же отчетливо, как и себя раз за разом всматриваясь в морскую гладь.За их спинами весело журчал ручей, над которым радостно светилась радуга. Рядом были дома. А в домах жиди люди. Они выглядывали из окон и улыбались… Ему…Звали его…в ту далекую страну Грез…

         До этого мальчик не видел снов.Он просто закрывал глаза и открывал уже утром. Он даже не знал названия того, что он увидел, вновь закрыв глаза…Сон…Это было прекрасно, даже слишком прекрасно…

         Очнулся, когда еще было темно. Также впервые за всю свою жизнь. Открыл глаза и увидел то, что мы назвали бы Луной. Но он не знал и этого. Для него это было все то же солнце, с которым он давно дружил. Просто оно решило отдохнуть и потому не грело и не светило так ярко…А от этого «солнца» до самого горизонта по поверхности моря вела дорожка…

Мальчик встал на нее и пошел.Сначала не смело,не веря в чудо. А потом побежал. Считая, что нашел дорогу в далекую страну Грез.

         Вскоре он скрылся за горзонтом. А его дальнейшая судьба так никому и не известна. Много было разговоров и споров на эту тему. Говорили даже, что лунная дорога ведет человека в его собственный мир. В такое место, о котором он всегда мечтал. Но все это так и осталось-просто разоворами…