В минувшее воскресенье мое сердце радовалось необыкновенно! Не столько из-за того, что праздновался День Соборности и Свободы, сколько вследствие произошедшего в этот день объединения практически всех оппозиционных сил в борьбе против установившейся в Украине диктатуры.

Соглашение подписали все члены Комитета сопротивления диктатуре, а также лидер партии "УДАР" Виталий Кличко. Согласно этому документу, оппозиционные силы формируют единый список на мажоритарных округах по принципу "один округ – один кандидат от объединенной оппозиции". Они также "признают базовыми требованиями к кандидатам порядочность, принципиальность, профессионализм, общественный авторитет и безупречную репутацию".

"Полноценная реализация политических и социальных прав граждан Украины невозможна без устранения правящего режима Януковича. Выборы в Верховную Раду Украины в октябре 2012 года дают нам реальную возможность сделать это конституционным путем... После победы на выборах в 2012 году объединенная оппозиция образует парламентское большинство и начинает процесс формирования новой украинской власти" – говорится в Соглашении оппозиционных партий.

Хочу рассказать об еще некоторых заявлениях, озвученных в День Соборности и Свободы, а также накануне этого праздника, лидерами оппозиции.

"Мы привлечем к ответственности тех, кто сегодня издевается над украинцами. Одним из первых решений будет создание специального следственного комитета по поводу тех злоупотреблений и преступлений, которые совершила сегодняшняя власть", – пообещал, в частности, лидер партии "Фронт перемен" Арсений Яценюк.

"Партия регионов будет распущена. Ее высшее руководство пойдет под суд, начиная с Януковича, Азарова, Бойко, Лавриновича..." – объявил лидер партии "Гражданская позиция" Анатолий Гриценко. Причем, данное заявление он сделал в городе Донецке (18 января).

"К власти в стране пришла мафия. Но не просто мафия, не просто бандиты. Это мафия, которая ненавидит все украинское, боится и не понимает его. Это те бандиты, которые поставили себе цель ликвидировать независимое Украинское государство", – так написала в своем письме из тюрьмы Юлия Тимошенко. А зачитал его в воскресенье на митинге Объединенных оппозиционных сил первый заместитель председателя партии "Батькивщина" Александр Турчинов. Из этих слов Тимошенко понятно, что она считает нынешнее руководство страны бандитами, а бандиты должны, естественно, нести уголовную ответственность за свои преступления.

Таким образом, можно не сомневаться, что поскольку вся нынешняя оппозиция считает Януковича и его соратников преступниками, то после победы оппозиции эти преступники должны будут предстать перед судом. Не "киреевским" судом, а независимым судом! Причем, на эти судебные процессы наверняка будут приглашены представители правительств многих демократических государств.

Я, например, вижу, что это будет грандиозный судебный процесс, так как на скамье подсудимых окажутся сотни, если не тысячи преступников. Начиная с экс-президента... Это будет что-то наподобие Нюрнбергского трибунала.

Напомню, Нюрнбергский процес – международный судебный процес над бывшими руководителями гитлеровской Германии, проводившийся с ноября 1945 года по октябрь 1946 года. Тогда к смертной казни через повешение приговорили Германа Геринга, Иоахима фон Риббентропа, Вильгельма Кейтеля, Эрнста Кальтенбруннера, Альфреда Розенберга, Ганса Франка, Вильгельма Фрика, Юлиуса Штрайхера, Фрица Заукеля, Артура Зейсс-Инкварта, Мартина Бормана (заочно) и Альфреда Йодля. Еще часть немецких экс-руководителей были приговорены к пожизненному заключению или получили определенные тюремные сроки.

Интересно, что наши коммунисты во главе с Симоненко инициируют сейчас возвращение в украинское законодательство смертной казни. Я, правда, не уверена, нужно ли это делать. Но если смертная казнь таки будет временно восстановлена в связи с будущим трибуналом в Украине, то, как мне кажется, потребует смертной казни сторона обвинения для нескольких десятков бывших руководителей. А именно:

Янукович – президент-диктатор, тиран и мракобес. Именно он инициировал и организовал в 2010 году государственный переворот в Украине, узурпировав всю власть. Именно по его приказу проводились политические репрессии против Юлии Тимошенко, Юрия Луценко и других оппозиционеров. Также Янукович вместе со своими родственниками и друзьями нещадно грабил страну. А сам проживал в украденном у государства "Межигорье", ставшим символом коррупции в Украине.

Ющенко – еще один экс-президент. Он предал идеалы Майдана, еще в 2005 году спелся с олигархами и помог победить на выборах 2010 года Януковичу.

Затем список продолжают деятели рангом поменьше, которые были ближайшими пособниками диктатора Януковича.

Литвин – экс-спикер.

Симоненко – лидер фракции КПУ.

Ефремов, Чечетов, Богословская, Колесниченко, Кивалов, Лукьянов, Надоша, Олейник – наиболее ярые приспешники Януковича в составе парламентской фракции Партии регионов.

Левочкин и Герман – представители бывшей администрации президента.

Азаров, Клюев, Колесников, Тигипко, Табачник, Бойко, Лавринович – члены бывшего правительства.

Пшонка и Кузьмин – руководители Генпрокуратуры.

Хорошковский – бывший глава СБУ и Минфина.

Все члены Конституционного суда, освятившие государственный переворот.

Бывшие судьи Киреев, Вовк и еще тройка судей апелляционного суда, которые подтвердили приговор Киреева для Юлии Тимошенко.

Нечвоглод, Фролова и еше несколько работников Генпрокуратуры, непосредственно стряпавшие дела против Тимошенко и Лученко.

Фирташ – олигарх, совладелец "РосУкрЭнерго", спонсор Януковича.

Я никого не забыла из "первого списка"? Кстати, конструкция для исполнения приговора (если инициатива Симоненко будет поддержана новой властью) должна быть установлена на Майдане – на том месте, где недавно стояла "Йолка". И должна быть прямая телевизионная трансляция данного события.

А "второй список" – это те представители бывшей власти, для которых обвинение потребует тюремных сроков и конфискации имущества. В него войдут:

Все остальные парламентарии из фракции Партии регионов.

Вся фракция Блока Литвина.

Вся фракция коммунистов.

Те депутаты из фракций БЮТ и "НУ-НС", которые стали "тушками", независимо от того, остались ли они в этих фракциях, вошли в другие фракции, создали новые фракции или сделались внефракционными парламентариями.

Все прочие члены правительства Азарова.

Все прочие руководящие чиновники из администрации президента.

Многие представители администрации президента в регионах.

Чиновники пенитенциарной системы, Генпрокуратуры, МВД, Минздрава и других органов власти, которые принимали непосредственное участие в репрессиях против представителей оппозиции.

Кажется, всё!

Так давайте все, верующие и неверующие, помолимся в прямом или переносном смысле за то, чтобы "украинский Нюрнберг" состоялся как можно скорее! И приложим для этого свои усилия путем участия в протестных акциях оппозиции, голосования на предстоящих парламентских выборах, а также различными другими способами. Обмазывать краской биллборды Януковича я не призываю, но симпатизирую тем украинцам, которые такое будут делать

Наступні вибори в Україні відбудуться 28 жовтня 2012 року. Залишилося 10 місяців. Політична агітація вже почалася. Політичні партії вийшли на стартову позицію, активно працюють вже і кандидати на мажоритарних округах: Олесь Довгий на своєму окрузі роздає гречку, інші розвісили свої бігборди, друкуються замовні агітаційні матеріали в пресі. Пробує піднімати голову і «прибита до землі», «розмазана», строката українська опозиція. Лідери якої, притримуючись давньої української традиції, своїми гетьманськими булавами готові заледве не трощити голови один одному — на словах всіляко запевняючи народ України в свої турботі за майбутнє цього народу. А люди все чекають українського Вашінгтона, надіються, що ось–ось прийде до влади добрий пан–цар–батюшка, і Україна, нарешті, припинить скочуватися на останні місця в світових рейтингах корупції, бідності, злиденності, цивілізаційного дикунства. 20 років своєї невеличкої незалежної історії люди надіються — але ситуація стає все більш безнадійною…

Хто винен?

Хто ж ті винуватці, що не дають Україні розпрямити крила і злетіти на верхні щаблі людського благополуччя, багатства, щасливої долі? В 1991 році Україна внаслідок економічно–політичного краху СРСР неждано–негадано отримала незалежність — але влада не змінилася. Навіть ті українські самостійники, які були обрані до українського  парламенту в 1990 році, не захотіли ініціювати нові вибори — а саме нові вибори на початку незалежності могли докорінно змінити ситуацію в незалежній країні. На жаль, навіть серед «самостійників–націоналістів» спрацювала звичайна людська прагматичність: нові вибори — то ризик не попасти знову в парламентське крісло. Тому й залишилась при владі та стара компартійна номенклатура, яка привела до краху СРСР, а в незалежній Україні ці ж люди, займаючи всі керівні посади на всіх щаблях влади,  почали працювати на руйнування вже нової держави. Але вони думали не про державу, а про свої теплі місця в цій державі, і про побудову свого особистого щасливого майбутнього.

На дверях кабінетів у владних установах швидко змінили таблички, замполіти у військах, ставши вихователями, поміняли в ленінських кімнатах портрети партійних вождів на портрети українських гетьманів, викладачі атеїзму стали викладачами релігієзнавства, комсомольські працівники за відсутності нової молодіжної ідеології стрімко перекваліфікувалися в бізнесменів по продажу народу ідеології американської еротики і навіть порно та насилля через мережу відеосалонів при райкомах та обкомах комсомолу. Саме з такої співпраці починали перший секретар Дніпропетровського обкому комсомолу Сергій Тігіпко, заввідділом агітації і пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу Олександр Турчинов (на сьогодні, окрім іншого — проповідник євангельсько–баптистської церкви), та комерційний директор створеного під егідою обкому ЛКСМУ молодіжного центру «Термінал» Юлія Тимошенко. З відеосалонів, до речі, свою комерційну діяльність починав і лідер «Союзу лівих сил», призначений в 2010 році по квоті КПУ на посаду  голови Державної комісії по регулюванню ринків фінакнсових послуг України Василь Волга (заарештований в липні 2011 року за підозрою в корупційних діяннях).

Тобто, на початку незалежності українські опозиціонери не захотіли зміни влади, а представники старої комуністичної влади, розваливши СРСР, почали привласнювати Україну.

А чи була опозиція?

В 2001 році Кость Бондаренко писав: «питання внутрішньої самоорганізації, рівно ж як і питання лідерських амбіцій, завжди були згубними для українських політиків у вирішальні часи нашої історії. Кожен може сам для себе ще раз перегорнути Аркаса чи Субтельного — і спробувати ще раз скрушно похитати головою над долями українських гетьманів, князів, отаманів... На жаль, історія нас нічому не вчить. Абсолютно нічому. І ми, роблячи правильний аналіз історичних фактів, абсолютно не вміємо його застосовувати до сьогодення та до нинішніх реалій».

Абсолютно погоджуючись з цими словами, можна додати, що української системної опозиції за всі 20 років історії незалежної України так і не було сформовано. Влада вміло користувалася людськими слабостями та амбіціями, розриваючи опозицію на шматки — як праву, так і ліву. На президентських виборах 1991 року опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради Вячеслава Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь агітували за голову УРП Левка Лук'яненка.

Партія демократичного відродження України, серед активістів якої були теперішні народні депутати Володимир Філенко (БЮТ), Тарас Стецьків (НУ-НС), Володимир Гриньов, філософ Мирослав Попович, фізик Ігор Юхновський та Олександр Базилюк (на сьогодні лідер Слов’янської партії, староста Конгресу російських організацій України) підтримували зразу двох своїх членів — Ігоря Юхновського та Володимира Гриньова. Довіреною особою Юхновського був тоді, до речі, і Леонід Кучма.

А люди, які хотіли бачити нову Україну, розривалися між Чорноволом, Лук’яненком, Юхновським, Гриньовим — і, врешті, проголосували за Кравчука.

Така ж само технологія відбору голосів опозиції спрацьовувала на владу і на всіх наступних виборах: проти явного лідера правих — Руху — активно працювали КУН, УНА–УНСО, УРП, ДемПУ. Ліві чубилися також — Симоненко, Мороз, Вітренко...

І тільки у 2004 році внаслідок внутрішніх протистоянь самої влади (київські–дніпропетровські–донецькі) президентом став представник опозиції Віктор Ющенко — хоча сам він опозиціонером фактично ніколи не був, і, ставши на чолі Української держави, нічого в ній, по великому рахунку, не змінив. Ті непрофесійні кадрові зміни, за які йому дорікали, насправді творилися руками його оточення — знову ж таки, практично всіх до одного колишніх компартійних та комсомольських кадрів. Чи треба їх перераховувати? Чи треба говорити, що Віктор Ющенко завдав українській опозиції такого удару, від якого вона й до цього часу не може оговтатися — і створенням квазідемократичної партії НСНУ, і своєю кадровою політикою, і відсутністю економічних та політичних реформ. 

Чи є сьогодні в Україні опозиція?

В червні 2011 року Олесь Доній сказав: «У нинішньому стані опозиція не переможе ніколи». Згоден з ним. І це при тому, що влада сьогодні, здавалося б, слабка як ніколи. Слабка, знову ж таки, кадрово, слабка малою кількістю дієвих кроків назустріч людям — чомусь краще у влади виходить іти проти людей.

В такій ситуації, здавалося б, у опозиції є всі шанси таку владу змінити — почавши з отримання більшості на парламентських виборах осінню цього року.

Дослідження, проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 9 по 16 грудня 2011 року, показує різке падіння рейтингу Партії регіонів — до 13,9% (з 39,1% в квітні 2010 року).

Рейтнг сателіту Партіі регіонів — КПУ — за період з квітня 2010 року виріс з 3,3% до 5,3%. Тобто, разом з КПУ Партія регіонів набирає всього 19,2%.

В той же час БЮТ має зараз 15,8, «Фронт змін» Яценюка — 9,6%, «УДАР» Кличка — 5,1%, «Свобода» — 3,6%. Всі інші партії — гарантовано непрохідні.

Здавалося б, опозиція має всі шанси перемогти партію влади на найближчих виборах. БЮТ, ФЗ, «УДАР» разом набирають вже 30,5% — проти 19,2 ПР та КПУ. Якби не одне маленьке «але», а саме: пихата гординя українських опозиційних гетьманів. Чому так категорично? А давайте подивимося на українську опозицію без рожевих окулярів.

Чи зможе українська опозиція перемогти?

Наприклад, дуже багато розмов сьогодні точиться про якісь спільні партійні та можоритарні списки. Насправді, це все — навішування лапші на вуха довірливих українських виборців. Бо  насправді ніяких спільних списків не буде. Це неможливо в принципі. Кожна партія буде намагатися отримати максимум можливого на кожному окрузі — і тому буде висувати своїх мажоритарщиків навіть в завідомо непрохідних округах для агітації за партію.  

Друге — ведуться якісь розмови про якісь «три колони» від «Свободи», БЮТ та ФЗ. При цьому ці опозиціонери «забувають» про того ж Кличка. Кличко, в свою чергу, заявляє про ведення переговорів з Гриценком. Щось там розказують (як завжди) про об’єднання «Наша Україна», НРУ, УНП та інші. Насправді, вже зараз можна передбачити, що українська опозиція «мужньо» піде на вибори як мінімум десятьма колонами, змагаючись перед прихильниками європейського вибору України у своїй любові до народу та патрітичності.

Насправді, патріотичність мала би проявитися реальним об’єднанням, причому бажано в одну партію. Той же досвід 2004 року показав, що саме і тільки гуртом можна побити батька, тобто перемогти. А коли буде йти декілька колон, то від опозиції зможуть пройти хіба що БЮТ та Яценюк. Наскільки ці партії є насправді опозиційними — то велике питання. Бо ж всі пам’ятають про пресловуту Конституцію ПРиБЮТ, яка реально готувалася, і таке об’єднання не відбулося тільки чудом.

Потрібно реально розуміти, що влада, насправді, не така слабка, як поки що здається. Треба віддати належне лідерам Партії регіонів, що вони не побоялися взятися за непопулярні кроки — і що вони прекрасно розуміють, на що йшли, і заради чого. При всій недолугості Податкового кодексу, там таки є деякі позитивні речі, включаючи те, що цей кодекс вже працює на збільшення бюджетних надходжень. Дуже добре пам’ятаю, як одна знайома співробітниця МВС напередодні виборів 1999 року заявила, що буде голосувати за Кучму тільки тому, що він додав їй до зарплати 10 гривень. І мабуть, всі пам’ятають те підвищення до пенсій в 2004 році, яке спричинило величезні проблеми для команди Ющенка. Чи буде влада робити такі кроки назустріч людям напередодні виборів 2012 року? А хтось сумнівається?

Чи хтось сумнівається в застосуванні адміністративних важелів під час виборчої кампанї і під час самих виборів?

А тепер скажіть — хто з опозиції в таких умовах попаде в Раду? Максимум партії Тимошенко та Яценюка, а всі, хто зараз балансує на межі 5%, не кажучи вже про 3% і менше — в Раду не попадуть. Але хто тому буде винен?

Однозначно можна сказати, що при об’єднанні в одну потужну політичну силу українська опозиція має всі шанси на перемогу, незважаючи на можливості так званого адмінресурсу. Але вони не об’єднаються — а значить, не переможуть.

Чому не об’єднаються? В силу багатьох причин — як пресловутої хохляцької метальності, так і пресловутої української продажності. Окрім того, протрібно розуміти, що саме ховається в Україні під назвою «політичні партії», що то насправді є структури одного лідера, одного вождя. Структури, які переважно побудовані не на ідеології (мається на увазі, перш за все, керівний склад всіх рівнів), а на особистій відданості, на фанатизмі, навіть лизоблюдстві тощо. А також на грошових вкладах — хто платить, той і замовляє музику, тобто відповідне до суми вкладу місце в списку.

Ні, звичайно, всі ми хотіли би надіятися на того Вашінгтона, про якого писав ще Тарас Шевченко. Хотіли би надіятися на швидкий поступ нашої держави до цивілізації. Хотіли би надіятися на чесну і порядну владу, на чесну і принципову опозицію. Але насправді, на жаль, все трошки не так. Скажете, огульно можна все що завгодно говорити? Добре, наступного разу поговоримо більш детально)

Анатолій Герасимчук, UАргумент