Себе довірити листам...
- 29.05.19, 20:00
Себе довірити листам,
Думки зібрати найясніші,
Спитати, як у тебе там,
І мило посміхнутись тиші.
Перетворитись на луну,
Та геть, допоки ніч не зникне,
Щоб слів шукати таїну,
І духом снів гасити вікна.
Себе довірити листам,
Думки зібрати найясніші,
Спитати, як у тебе там,
І мило посміхнутись тиші.
Перетворитись на луну,
Та геть, допоки ніч не зникне,
Щоб слів шукати таїну,
І духом снів гасити вікна.
Я вчора був на виставці фігур,
Їм заздрив мармур – свідок ренесансу,
Приходив вітер – син температур
І викладав із тих фігур пасьянси.
І я тремтів, бо кидало у жар,
Та у душі спліталася сюїта
Від тих фігур, звичайних ніби хмар,
Що відлітали, взявши крихту літа.
Пісок і кров
останньою дорогою,
У безвість кличе
стоголосий дзвін,
Утішся, нумо, ворог
перемогою,
І подаруй-но публіці
уклін.
Та не тряси ти, іроде,
мулетою,
Я втомлений. Мене чекає
Рай,
Ти йшов сюди, убивця,
за монетою?
Чого тягнути?
Гроші відробляй!
Нехай народ цілунками
закидає,
А мій по світу добігає
путь.
Радійте всі,
знетямлені коридою,
І хай вас всіх
до пекла заберуть…
Ви знаєте, це так просто,
Достатньо підняти руку,
І сяде на неї простір
Як птах, повелитель звуку.
Напне, мов вітрило, воло,
Смакуючи нову пісню,
І пустить її на волю –
Всередині їй так тісно.
І місяць, що в небі тужить,
Потоне у благодаті,
Це, знаєте, просто дуже,
Достатньо уяву мати.
Моя душа, коханням розігріта,
Замріяна, як дівчинка мала,
Упала в трави скошеного літа –
Вона себе до краплі віддала.
Чом ти лежиш, лице своє воложиш?
Що дасть земля, крім пагорбів могил?
Вставай. Іди. Я знаю, ти це зможеш,
Я дам тобі останні крихти сил.
Поганого боїшся? Це вже сталось,
І вже згоріло в полум’ї пожеж.
Вставай, душа, бо осінь зачекалась,
А ти до неї й досі не ідеш.
Зіграйте розвеселе щось, музики!
Хай знає світ, який є дар у вас,
Життя не всі стоптало черевики,
Нехай танцює, поки є ще час.
Аби усе, що мало бути стерто,
І далі було змістом дивини,
Нехай усі, хто хизувався смертю,
Побачать, що проґавили вони.
Усе, що не купується за гроші,
Усе, що зігріває в холоди.
Зіграйте-но, музики, щось хороше,
Щось на слова безсмертні доброти.
Повзи, хробак, бо небо – то чуже,
Немає сенсу марити спасінням,
Той в цьому світі падає лише,
Хто сміє виклик кинути тяжінню.
Чого ти ще чекаєш звідтіля?
Навіщо молитви, хрести, кадила?
Ти є хробак, твоя юдоль – земля,
Бо ти боявся змайструвати крила.
І прийде час і доля змінить масть,
І зорі розбіжаться врізнобіч,
І до останку день себе віддасть,
І забере усі дарунки ніч.
У землю переродиться трава,
Старі пісні забудуть солов’ї,
І про життя допишеться глава,
А потім хтось читатиме її.
Я бачу сни у таїнстві ночей.
Я бачу те, чого немає нині:
Тендітну недоторканість плечей
І контури неляканої тіні.
Я чую голос, що живить мене
(хоча йому навіщо це уміння?)
І прийдешнє уже не головне,
І ранків так не хочеться прозріння.
Кепський настрій дають понеділки,
Що не крок – то суцільні шифри,
Генерали малюють стрілки,
Урядовці – малюють цифри.
Похоронки малюють «гради»,
Пишуть риси образ насмішки,
Журналісти малюють зради
З перемогами вперемішку.
Але світ цей інакше може,
Він не всі ще згубив відтінки,
Намалюйте хоч щось хороше,
Добре слово чи добрі вчинки.