Смертю зоране поле.
Нескінченність і бруд.
Люди доброї волі,
скільки вас нині тут?
Є у вас досі сила?
Є до ворога лють?
Бо ж свої, ті, що з тилу,
вже у спини плюють.
Що нікчемам відвертим
сенс й ціна боротьби?
Хто боїться померти
не боїться ганьби.
Що до вашого болю
послідовникам юд?...
Люди доброї волі,
скільки вас нині тут?
Гуляй! Гуляй! Твій час настав:
Його Невігластво – на троні!
Воно не має інших справ,
Як тільки тішитись короні.
Це ти ж не дав терпінню сил,
чого ж тепер ти стогнеш, люде?
Для пилу все довкола – пил,
він шкодувать тебе не буде.
Такі глибокі очі сині,
І губ усміхнених муар,
Із Вас писати би картини,
Шкода, що я не Ренуар.
Для мене фарби й пензлі – мука,
А полотно - реальний кат,
Ще не знайшлася та наука,
Яка дала би результат.
Не йдуть мені чомусь і гами,
Я навіть з фото не на «ти»,
Напевне, спробую рядками
Вас в цьому світі зберегти.
Про печалі не говори,
Міжсезоння таке коротке,
Скоро квітень впаде в двори,
І думки принесе солодкі.
І надії зростуть малі,
Буде небо яскраво-синім,
Стануть знову по цій землі
Босоногі ходити тіні.
За голубими вітражами,
в одвічнім царстві горобців,
де сонце грається ножами
доволі гострих промінців,
де підле спокою не рушить,
де вчинки зовсім не масні,
Сидять на хмарці білі душі,
і теж втішаються весні.
і буде те що неможливо
що у думки не загляда
усе віджите змиють зливи
річок оновиться вода
зістарять вік прийдешні дати
отрима зміст новий старе
когось ще будуть пам’ятати
а хтось і тінь свою зітре
Які іще там політеси?
Тепер тактовність – то дурня,
І першу скрипку грають стреси,
Що кров у жилах розганя.
А там, у плетиві артерій,
Де у душі немає дна,
Усі позачинялись двері,
І де ключі – ніхто не зна.
Близькосхідне сонце мліло,
Спраглу землю зігріва,
Плакав Син в кутку за діло –
В вихідний творив дива.
А ті ж нерви не залізні,
Бо роботи – цілий віз,
Ще не випрана білизна,
І доїти треба кіз.
От послав Господь дитину,
Не привчиш до хатніх справ,
Хліб створив би, чи рибину,
Ні, малечу розважав.
Ілюстрація - картина Макса Ернста "Діва карає Ісуса в присутності А.Б., П.Е. та художника" (1926 р)
Мене спіймала ніч в тенета,
Зірковий збудувавши міст,
Летіла в космосі комета,
І задирала пишний хвіст.
Тихенько бомкали колонки
Та розливали ніжний джаз,
З душі зривалась оболонка,
Я забував про світ і час.
І настрій був таким природним,
Не дивувала дивина,
І пахло березнем холодним
З напіврозкритого вікна.
Глупої ночі,
в холодну годину,
там, де дрімають
весняні вітри,
Березень ходить,
і зорями блима,
і підбирає нові кольори.
Бути чи ні?
Без вагань –
звісно бути!
Годі чекати,
пора вже іти, поки сусід,
невдоволений лютий,
слізні складає до неба
листи.
