Вставай! Вставай! Йдемо на захід, сину!
Знайди своїй утомі трохи сил!
Там не ступали наші мокасини!
Там звір іще не звідав наших стріл!
Незаймана природа там не хвора,
там синє небо труситься від крил,
снігами голубими сяють гори,
і ранки аж видзвонюють від бджіл!
Вставай-но, сину! Чуєш – кличуть птиці?
Їм краще знати, де не дише зло!
А головне не те що блідолицих,
а й чорнодухих зроду не було!
У полі, за туманним ставом,
де тіні стомлена блакить,
де птах нічний бере октави,
і час поволі цебенить,
Де кожна мить жива і славна,
і місяць палить смолоскип,
Там спить зерно в колисці давній,
та бачить сон про теплий хліб.
Холодний дощ небесна сіє вата.
Виблискує квадратиками брук.
Така печаль – на слово полювати,
коли воно відбилося від рук.
Десь ходить, наїжачене і дике,
обламуючи пальчики суцвіть,
Або комусь чужому тихим криком
у душу розтривожену кричить.
Було ж отут – і ось уже в тумані
занурених у темряву віків,
Не допоможуть й тисячі капканів
розкиданих по світу словників.
Ну де ж ти, слово? Де твоя криївка?
Окрай яких ти грієшся багать?..
Воложить дощ. Виблискує бруківка.
І тільки ноги лунко тупотять.
Він був музика. Нотний чарівник.
Дієзи щедро сіяв та бемолі.
Ходив довкола неспокійний вік,
тримаючи небесну парасолю.
Хтось десь молився. Правив. Жито жав.
За війнами летіла смерть з косою.
А він роботи іншої не знав,
як дивною ділитися красою.
Вже інший час у вікнах розтає.
Проблеми скрізь нові і всюдисущі.
Нема музики. Музика ще є.
І є краса, тонка і невмируща.
Бозони. Інформація. Пептиди.
Прогресу кінь копитом землю б’є.
А десь за морем привид Атлантиди
напевне й досі дивовижний є.
Бездушності латає чорні діри.
Історій дивних пише полотно.
Живе собі і просить трохи віри
у те, що осягнути не дано.
Нічкою вкрились ліси,
спокій загойдує весну,
зоряні бігають пси,
живність вартують небесну.
Сіють тривогу сичі,
часу тече хаотичність,
місяць дріма на плечі
дубу, старого як вічність.
От і немає доби,
і негаразди минули.
Спи, моє серденько, спи.
Люлі, ріднесеньке, люлі.
Ще був мороз. І терен ще не цвів.
Іще поля не зеленіли в душу.
Іще було доволі тихих снів,
і зорепад ночами в безвість юшив.
Ще небеса любили самоту
і млявості тримало павутиння…
Я чув весну. Я чув її ходу
та ручаїв холодних бурмотіння.
О, диво! Диво дивокосе!
О, очі! Очі неземні!
Чи не за вами сіяв сльози
котрийсь хлопчина навесні?
Чи то не ви пекли морозом,
що леденіли ручаї?
Чи не тому губили розум
у верболозах солов’ї?
Про вас нічні шепочуть зливи.
За вами з туги сохне без.
О, диво! Дивокосе диво,
творіння пекла чи небес.
Стара русалко, не чекай на диво,
бо час стоять на місці не привик.
Минуло все і коси твої сиві
розчеше ну хіба що лісовик.
Залиш на інших марну цю турботу,
нехай вона молодших стереже,
Та й озеро твоє давно болото,
і шлях сюди загублено уже.
А ти була колись така красива!
А як співав довкола світлий ліс!..
Русалко сива, о, русалко сива,
не витрачай на марне зайвих сліз…
Де сива мати сіє мак,
Де сонця золото черлене,
На свіжій латці сірозему
Шука поживи гордий грак.
Десь ходять табором віки,
Комашка кожна хоче жити,
Сюди ж приходять тільки діти
Хитати спогадом думки.
Хай будуть тут хоча б отак,
Хай знають радощі і міру,
І буде мак дивитись щиро,
І про своє мовчати грак.
