ПОСМІХНИСЯ РАНКОВОМУ СОНЕЧКУ,

ПОСМІХНИСЯ ВЕЧІРНІЙ ЗОРІ,

ПОСМІХНИСЯ СВОЄМУ ДРУГОВІ,

ПОСМІХНИСЯ КОХАНІЙ СВОЇЙ.

ПОСМІХНИСЯ,ЯКЩО ТИ ЩАСЛИВИЙ,

ПОСМІХНИСЬ,ЯКЩО СУМНО ТОБІ,

ПОСМІХНИСЯ НА ЗЛО УСІМ ВІРУСАМ,

ПОСМІХНИСЯ ТИ РІДНІЙ ЗЕМЛІ.

ПОСМІХНИСЬ НЕЗНАЙОМІЙ ЛЮДИНІ,

ПОСМІХНИСЯ САМОМУ СОБІ.

ПОДАРУЙ ТИ УСМІШКУ СВІТОВІ,-

ТОЖ І ВІН ПОСМІХНЕТЬСЯ ТОБІ!

Що із тобою сталося,моя Вкраїно?

Чи це настав сумний розплати час?

Чому вмирають діти безневинні?

Нещастя без упинку сипляться на нас...

Хто відповість - чому?Ніхто не знає.

Це кара Божа чи чиясь бездушна гра?

Ще від стихії ми не спам"ятались,

А вже до нас нова прийшла біда.

Як гарно ті філософи писати вміють,

Не бачачи нічого поза власним "Я".

І від пустих теорій їх серця черствіють,

Насправді  зовсім не колише їх чужа біда.

Чому така байдужість і жорстокість?!

З сльозами моє серце до небес взива.

Мутують душі і людська свідомість.

Апокаліпсису давно настала вже пора.

Що з нами буде і чого іще чекати?..

Питань багато - відповідь одна,-

І не в премудрих філософії трактатах,

А в Вічній Книзі вже давно записана вона...

Уже осень с нами прощается,

Нас на год покидает она.

В серебристом снежинковом вальсе

Закружит нас скоро зима.

Грустно мне расставаться с осенью,

С ярко-рыжей весёлой листвой.

Буду небо лазурное с просинью

Вспоминать я студёной порой.

Запорошат метели белые

Все несбывшиеся мечты.

Лишь ночами из грёз разноцветные

Будут снится весенние сны.

Моя дорога людино! Я хочу нагадати тобі, що я люблю тебе і не забуваю про тебе. Вчора я слідкував за тобою, коли ти говорила зі своїми друзями. Я чекав, коли ти заговориш до мене. Я чекав … Надвечір я хотів зробити тобі несподіванку, тож розмалював небо, коли заходило сонце… І чекав …  Я бачив, як ти засинала вчора ввечері і так хотів торкнутися твого чола, але лише нечутно поцілував твою подушку і твоє лице промінням місяця. І чекав… аби хоч трішки з тобою поговорити. Скільки подарунків я приготував для тебе, але, на жаль, денна метушня захопила тебе… і мої сльози залишилися краплями дощу…

      А сьогодні у тебе сумний вигляд. Ти така самотня. У мене болить серце, бо я тебе розумію, як ніхто… І у мене були приятелі, які мною знехтували… Але ж як я тебе люблю! Я намагаюся будь-яким способом тобі це доказати, -  зеленою травичкою чи білим снігом, шелестінням дерев чи запахом квітів. Взиваю до тебе через громи, через шум струмочків. Навчаю пташок пісень любові. Огортаю тебе теплотою сонця. Моя любов до тебе глибша за найглибше море, вища і сильніша від кремезної скелі. Я знаю, що життя буває складним…Я це дуже добре розумію і прагну подати тобі руку допомоги… Мій Отець так близько і завжди готовий тобі допомогти. Ти тільки поклич мене… Запроси мене… Поговори зі мною… Відкрий мені свою втомлену душу… Я прошу тебе лише про одне – не забувай про мене… Я маю багато чим з тобою поділитися. Але запам’ятай – вибір за тобою… Я буду на тебе чекати… Бо я тебе дуже-дуже люблю…Можна?...       

Ти дарував мені конвалії

Тої весняної казкової пори.

Ти називав мене коханою

У тихі березневі вечори.

Той аромат кохання і конвалій

Туманом огортав нас до зорі.

Через роки я все ще пам"ятаю

З медовим присмаком вуста твої.

Давно живем у різних ми реаліях,

Кохання наше не зуміли зберегти.

У той далекий вечір плакали конвалії,

Коли з тобою розлучались назавжди.

Були в моїм житті троянди і азалії,

І орхідеї цвіт не раз у серце западав.

Та я ніколи не забуду ті конвалії...

З такою ніжністю лиш ти їх дарував.

А завтра будет праздник,

И будет новый день!

И будет жизнь прекрасной,

Ты только в это верь!

                             Лишь от тебя зависит,

                             Сумеешь ли понять, -

                             Что миру отдаёшь ты,

                             Вернётся во сто крат!

Пусть кто-то будет злится,

По прошлому грустить,

Мы будем улыбаться,

И будем жизнь любить!

Здесь каждый добровольно путь свой выбирает,

Здесь каждый человек единственный,неповторим.

И лишь от нас зависит,что найдём,что потеряем.

Мы сами здесь судьбу свою творим.

И боль потерь,и скорбь,страдания и радость

Умей всегда в смиреньи сердца принимать.

И за добро не жди взамен ты никакой награды,

Коль хочешь прощен быть,так научись прощать.

Если в других ты видишь одни лишь недостатки,

То знай,что в твоей жизни сплошные неполадки.

Попробуй своё зеркало немного повернуть,

И в душу неприкрытую сумей ты заглянуть.

Не надо только жалости - внимательно смотри,

Всё то,что в людях видишь ты,есть у тебя внутри.

Не надо оправдания,не бойся тихих слёз.

Лишь через покаяние ты истину найдёшь.

И прежде,чем ошибки чужие исправлять,

Сначала постарайся сам идеальным стать.

Если тебе повсюду мерещаться враги -

То так оно и будет,ты лучшего не жди.

Мы часто Бога в своих бедах обвиняем,

Но жизнь свою при этом ни капли не меняем.

Он возлюбил нас всех,и не оставит никого.

Но выбран будет тот,кто выберет Его.

Она всегда жила с открытым сердцем,

И обожала чёрный шоколад.

Ей нравилось созвездие Медведицы,

И к небу часто обращала она взгляд.

Он свято верил всяческим приметам,

И гороскопы наизусть он изучал.

И,подчиняясь лишь законам тяготения,

Он в целом мире никому не доверял.

Как плюс и минус,словно лёд и пламя,

Луна и Солнце,лето и зима.

И на невидимой границе меж двумя мирами

Свела однажды их проказница - Судьба.

И вдруг сердца их поразила молния,

Случился электрический разряд.

Впервые ей понравилось земное притяжение,

Он в жизни в первый раз вдруг захотел летать...

Но лёд ведь никогда не станет пламенем,

Упрямым оказалось и Солнце,и Луна.

И строили они стену непонимания,

Не зная,что за гордость расплатятся сполна.

Она старалась от страстей житейских

Хотя б немножко его сердце отвязать.

Но не желая понимать полёт души небесный,

Он её крылья всячески пытался поламать.

Ну где ж та искорка,что ярко так когда-то

Смогла небесным пламенем сердца зажечь?

И поздно поняли они,- ведь сами виноваты,

Что не смогли святой огонь этот сберечь.

Остался только шрам от молнии далёкой...

От той шальной любви,что сердце обожгла.

Он до сих пор живёт во власти гороскопов,

Её душа к Большой Медведице ушла...

Від твоїх поцілунків без вина п"яніла,

Твої обійми - мов палаючий вогонь.

А твої руки - ніжності могутні  крила,

Мене забрали вони в пристрасті полон.

Це не кохання - це лише омана,

Це насолод спокусливий нектар.

Я буду ним впиватись до світання,

Залишусь бранкою твоїх я чар.

Твої очі - глибокі й бездонні як море,

Твоя мова солодка,як липовий мід.

А слова-це фантазій безмежні простори,

Тільки серце у тебе холодне,як лід...