Подарила тебе я звёзды,
И парила с тобой во Вселенной.
Никогда ты забыть не сможешь
Это таинство ночи волшебной.
Подарила тебе я крылья
И восторг от полёта страсти.
Я улыбкой тебя озарила,
Чтоб ушло из души ненастье.
Я открыла тебе двери в сказку,
В мир с серебряною мечтою.
В мир чудес и безбрежной ласки,
Только сердце тебе не открою.
Була я незалежною і сильною,
Могла ж навік залишитись єдиною.
Лиш ти зміг срібні дверці відчинити,
Й зумів крилате серце приручити.
В твоїх руках, неначе полум’я, горіла,
Та ця шалена пристрасть крила обпалила.
Без неба й крил не зможе пташка жити,
Та не хотів чомусь цього ти зрозуміти.
Імлою гордість миттю нас покрила,
Й п’янким оманливим дурманом напоїла.
І серце зльодяніло від гіркої правди, -
Бо ми любов єдину втратили назавжди.
Буду у небі я лебідкою літати,
Й не зможе вже ніхто мене спіймати.
Бо крижаною феєю давно я стала,
Я ніжність без останку всю тобі віддала.
І не тобі тепер вірші я свої пишу,
Та синій погляд в серці назавжди залишу.
Не зможу більше я ніколи це тобі сказати,
Що буду одного тебе завжди кохати…
Её губы цвета орхидеи,
У них вкус как апельсин-оранж.
Всех улыбкой солнечной согреет.
Изумрудами горят её глаза.
В её сердце – небо голубое,
Незабудки синие в душе.
И мечты её парят на воле
Фиолетовою птицею во сне.
Сделать мир хоть чуточку добрее
Может фея разноцветных лепестков.
Лишь друг другу вы дарите посмелее
Разноцветные букеты чувств и слов.
Зачем опять врываешься в мой сон?
Давно покрыто прошлое снегами.
Зачем опять с тобой мы в нём вдвоём?
Ведь в жизни пропасть между нами.
Давно уже другая жизнь у нас.
Ты не со мной, и о тебе я не мечтаю.
Зачем опять в столь поздний час
Я это имя снова повторяю?
Кто объяснит, зачем приходит он,
Когда я чувствам новым открываюсь?
Является из прошлого нелепый сон,
И к сердцу путь он вновь перекрывает.
О тебе говорят – романтик,
Иногда даже ставят в пример.
Так заманчив блестящий фантик,
Ты всего лишь коллекционер.
Ты словами умело бросаешься,
И в охапку сердца собираешь.
Но гляди, дорогой, заиграешься,
Хоть сейчас ты в цветах утопаешь.
Но, увы, есть цветочки с шипами,
Их твой шарм не пленит нисколько.
Среди роз, незабудок и ландышей
Ты всего лишь нарцисс, да и только.
А ведь знаешь, как в жизни бывает,
Попадёшь ты в свою же проекцию.
Кто-то так же с тобой поиграет,
Станешь частью ты чьей-то коллекции.
Нам життя дароване від Бога,
Тільки ми його не вмієм цінувати.
В ньому істина, і правда, і дорога,
Він нас вчить любити і прощати.
Ми усі його живі клітинки.
В нього мить як вічність, вічність-мить.
Ми у морі Всесвіту краплинки,
А в краплинці кожній цілий світ.
Він нам показав життя дорогу,
І напитись дав живильної води.
Він узяв наші печалі і тривоги,
Ми ж його бездушно розп’яли.
Істину в чужих світах шукаєм ,
Поклику душі чомусь не хочем чути.
І трактати філософські ми вивчаєм ,
Та у власне серце боїмося заглянути.
На шматки самі себе ми розриваєм,
Поклоняючись язичницьким богам.
Та кому вклоняємось, від того й силу маєм,
Власну душу віддаємо злим вовкам.
Є у Всесвіті для всіх закон єдиний ,
І ніщо, розділене в собі, не устоїть.
Не злетить увись з одним крилом пташина,
Так і тіло без душі не зможе жить.
Тільки з Ним зумієм зло здолати.
Ми усі – Його єдиний організм.
Є приреченим без тіла орган помирати,
Ми самі ж і запускаєм вбивчий механізм.
Він пожертв і нагород не вимагає,
Всіх дітей своїх любов’ю огортає
Кличе він усіх, й до кожного озветься:
“Ось стою і стукаю…Впустіть до серця…”
Поговори со мною, небо…
Услышь меня, тебя прошу.
Моя душа покрыта снегом.
Я в нём мечту свою ищу.
Поговори со мною, ветер…
Я птицей вольною с тобой парю.
И есть вопрос, но нет к нему ответа.
Ведь я расстаться с небом не могу.
Поговори со мною, сердце…
В тебе я тайну эту сберегу,
О том, как дивным лучиком согреты ,
Вдруг орхидеи расцвели в снегу.
