Наша жизнь – это только игра.
А любовь – всего лишь мечта.
Птица синяя в облаках.
И не быть журавлём ей в руках.
Рождена, чтобы вольно летать,
Никогда ей ручною не стать.
Так прекрасен её полёт,
Но в иллюзии мир он зовёт.
Ведь обманчива красота,
Сладкозвучны её уста.
Очень больно она обожжёт,
Вместо сердца оставив лёд.
Вновь уносят меня мечты
В этот мир, где лишь я и ты.
Пусть не быть никогда нам вдвоём,
В царство грёз мы сегодня уйдём.
Очень нежно тебе прошепчу,
Что тебя отпускать не хочу.
Но не стану я спорить с судьбой,
И смогу усмирить эту боль.
Не пытайся меня ты понять,
Не хочу я мечту разбивать.
Пусть останется сладким сном
Эта странная наша Любовь.
Когось вона ніжно теплом обігріє,
Когось без жалю вогнем обпече.
У чийомусь серці поселить надію,
ЧиЄсь на шматки порубає мечем.
Як сонце весняне комусь вона світить,
Промінчиком Ясним веде крізь туман.
Когось, навпаки, аж до болю засліпить,
Насправді ж ілюзія все і обман.
Комусь вона стане солодким нектаром,
Цілющий бальзам свій у душу проллє.
Когось пригостить таємничим відваром,
Сп’янить, одурманить, а потім уб’є.
Вона - наче фея, прекрасна, казкова,
Хоч раз у житті її кожен стрічав.
Та хтось з нею світ свій зробив кольоровим,
А хтось назавжди її з серця прогнав.
Молю, благаю, не приходь у мої сни,
І не порушуй спокій мого серця.
Бо ж знаєш, не для тебе вже вони,
Та знову з вуст чомусь ім’я твоє зірветься.
Давно вже всі зруйновані мости.
Та зовсім не твоя у тім провина,
Що я не можу і не хочу далі йти,
Не помічаючи швидкого часу плину.
Ти світлим спогадом з далекої весни
Проникнеш знову в серце на світанку.
Молю, благаю, не приходь у мої сни,
Щоб знову зникнути в ранковому серпанку.
Плаче вітер за моїм вікном,
Тихо плаче осінь золота.
Ми тепер вже більше не разом,
Розійшлися ми, я більше не твоя.
Плаче вітер, листям шелестить,
Він розвіяв всю нашу любов.
Плаче вітер, і душа тремтить,
Я до тебе не повернусь знов.
Плаче вітер, минуло кохання,
На прощання посміхаюся я.
Ти не перший, і ти не останній.
Більше я не іграшка твоя.
Плаче вітер…Чому плаче небо?
Плачуть очі…Чому плачу я?
Вже не разом ми … Ну і не треба.
Та не буде інша кращою, ніж я.
Уже осінь від нас відходить,
Вже з дерев облітає останній листок.
Білосніжна зима на підході,
У майбутнє ми робимо ще один крок.
Час біжить, нам його не спинити,
Рік за роком у вічність летить.
Все пройде, промине у цім світі,
І життя промайне, наче мить.
Коли ще один рік нас покине,
Завітає новий в кожен дім,
Світлий Ангел до мене прилине,
І пригорне крилом своїм .
Він нечутно мене запитає:
“Як прожила ти, душе, цей рік?”
Хоч насправді чудово все знає,
Бо найкращий Він мій оберіг.
“Скільки раз ти мене засмутила,
Заглушаючи поклик душі?
Скільки кроків невірних зробила?
Я ж кричав, та не слухала ти.
Коли серце налилось журбою,
Я незримо тебе потішав.
Посміхалась – радів я з тобою,
І веселку в душі малював.
Я молитви твої всі приймаю.
Радість, біль і печаль – все мине.
Я завжди тобі відповідаю,
Та ти часто не чуєш мене.
Був я даний тобі охоронцем,
Щоби душу твою у житті берегти,
Я для тебе сіятиму сонцем,
Лиш дозволь мені поруч з тобою іти.”
“ Ти пробач мені, Ангеле милий,
За небесні сльозинки твої.
Перед Богом заступник мій щирий,
Покриваєш усі Ти провини мої.
Не дозволь ти вогонь мій сердечний
Загасити холодним і лютим вітрам…”
“Ти моя найдорожча Людино,
Я нікому ніколи тебе не віддам…”
Ми живемо у різних світах,
Ми в галактиках різних родились.
Та між нами – Чумацький шлях,
Ми з тобою на ньому зустрілись.
В тихім сяйві сріблястих зірок
Ми забули про біль минулий.
Наша зустріч – в майбутнє квиток,
Наші душі й серця це відчули.
Так багато в житті перешкод,
Щось будуєм, а потім ламаєм.
І в стрімкої буденності водоворот
Ми так часто від себе самі утікаєм.
Та сьогодні з тобою забудем про всіх.
Десь у просторі ми наші руки з”єднаєм.
Віддамося стрімкому польоту душі,
Сплячим Всесвітом ми у цю ніч поблукаєм.
БУДЕМ НАПРАСНО ДРУГ ДРУГА ИСКАТЬ
В ЭТОТ ХОЛОДНЫЙ НОЯБРЬСКИЙ ВЕЧЕР...
ВЕДЬ НИКОГДА НЕ ВЕРНУТЬ НАМ ОПЯТЬ
САМУЮ ГЛАВНУЮ В ЖИЗНИ ВСТРЕЧУ...
