Серебристые снежинки кружатся
В белоснежном январьском вальсе.
Тихо шепчут – пора уж прощаться,
Но глаза отвечают – останься.
Я хочу так же нежно-игриво
У тебя на ресницах растаять.
Так прекрасно и неторопливо
На ладони твои тихо падать.
От горячих твоих поцелуев
Тают в сердце прошлого льдинки.
Может, нежность тому виною,
Ну а, может быть, просто снежинки.
Не вбивай мене поглядом синім,
Не шукай знов моєї провини.
Не твоя й не одна, ти це знаєш,
То ж навіщо усе повертаєш?
Ти кричав, що пропАду без тебе,
Та, як бачиш, живу і цвіту.
Знову квіти, і зоряне небо…
Ти ж не вірив, що я це знайду.
То ж прошУ, ти не край моє серце,
Бо і так вже частинку його ти украв.
Більш ніколи ім‘я в нім твоє не озветься,
Бо давно ти для мене чужим уже став.
Я с тебя пылинки все сдуваю,
В тебе свою отраду нахожу.
С тобою я о грусти забываю,
Тебе стихотворения пишу.
Тобою непрестанно восхищаюсь,
Ведь знаю, у меня ты лучше всех.
В тебе порою просто растворяюсь,
С тобою разделяю улыбку и успех.
Ты для меня сверкаешь серебром,
Под цвет искрящихся снежинок.
Не разлучит меня никто с тобой,
Ведь ты – моя любимая машина.
Когда смотрю в твои глаза ,
Тону в них, обо всём на свете забывая,
И, словно птица, в небо улетая,
Я улетаю в мир, где всё только для нас.
Где ярче звёзд глаза наши сверкают,
И жарче солнца теплота твоя.
И ничего на свете нет прекрасней,
Чем этот мир, где только ты и я.
И мне так трудно возвращаться,
И я прошу не отпускай меня!
Я так хочу в глазах этих остаться,
Слезинкой быть твоей, любовь нашу храня.
Нежности волной тебя укрою,
И в любви пучину уведу.
Я мечте навстречу дверь открою,
В ней себя опять по-новому найду.
Стон истомы, как души томление,
Таю, словно воск в твоих руках.
Сладостны твои прикосновения,
И небесный привкус на губах.
От тревог в тебе нашла забвение,
Растворилась в пламени свечей.
Сквозь потери и неразумения
Вновь из сердца льётся нежности ручей.
Уже настав той вирішальний час,
Залежить все від кожного із нас.
Чи світлою дорогою вперед іти,
А чи залишитись назавжди у пітьмі.
Багато зараз дуже вміють нарікати,
Але чомусь не хочуть того знати,
Що наша влада і усе, що навкруги,-
Це відображення того, чим є вони самі.
І не потрібно зовсім голосно кричати,
Від цього світ не зможе кращим стати.
А докорінно все навколишнє життя міняти
Потрібно кожному із себе починати.
І хай там що говорять, та я знаю,
Що скоро ясним світлом засіяє,
Розквітне і підніметься з руїни
Найкраща моя рідна Україна!
Твоя щира посмішка завжди зігріє,
Таємничий блиск в твоїх очах.
Терпеливо слухаєш про мої мрії,
Й полюбляєш смак ванілі на вустах.
Коли сумніви у душу проникали,
Ти лиш тихо шепотів:”Усе мине”.
Усі інші подарунки дарували,
Ти ж один подарував мені мене.
Женщина-Весы, как лёд и пламя.
В ней и легкомыслие и страсть.
Каждый миг цвета свои меняет,
Равновесие пытаясь сохранять.
Может быть и ласковою кошкой,
И тигрицей властной может стать.
Не нужна любовь ей понемножку,
Лучше в страсти океане утопать.
Мир её фантазией наполнен,
Её сердце – сладкая загадка.
Но уж если для кого его откроет,
То сумеет растворится без остатка.
Она милая и светлая, как фея,
А в душе её цветочный хоровод.
Ну а если её гордость кто заденет,
Вот тогда лучше не лезь, а то убъёт!
Тебе я з серця відпускаю…
Тільки тепер уже назавжди.
Холодним снігом огортають
Терпкі слова гіркої правди.
Я світ тобі новий відкрила,
Із кольорових снів таємних.
Я йшла до цілі й розуміла,
Що ти лиш іграшка для мене.
І що ж тепер? Мене осудять?
Хто ж має право це робити?
Та все-одно, що скажуть люди,
Ти знаєш, що не їм про це судити.
Ти знаєш все…Тільки для себе
Тебе також я іншого відкрила.
Я дарувала тобі зорі й небо,
І все ж я не тебе в тобі любила.
Не треба сліз .Слова вже зайві.
Ще вчора ввечері свіча горіла…
Та вранці дві убивчі есемески
ЇЇ для нас назавжди загасили.
Ще мить… І ти підеш. Розтанеш у світанку.
Медовий присмак мрій залишиш на вустах.
А може віднайдеш ти в срібному серпанку
Розбуджені надії й іскринки у очах.
Твого кохання жар невпинно огортає,
Нестримно кличе знов в омріяну блакить.
Кавовим ароматом він в серце проникає.
Вже день давно зійшов… Залишся ще на мить.
