Не дай мне, Господи, слова Твои предать,

Когда терзают душу страх и боль сомнений.

Ты в немощи моей дай силы встать.

На сердце раны от бесчисленных падений.

Не разрешай мне оправдания искать…

Чем чище сердце, тем сильнее искушения.

Не дашь Ты большего, чем я смогу принять.

Без слёз и боли не бывает очищения.

Я не спрошу “Зачем?” Не попрошу унять

Солёные потоки покаяния.

Себя в Тебе хочу по капле растворять.

Чем ближе к свету, тем труднее испытания.

В глубинах сердца светлый облик Твой

Средь бурь житейских умиротворяет.

Вне времени и мыслей голос Твой живой

Неопалимой купинОю душу согревает.

Не дай свернуть мне с Твоего пути,

Пусть даже тернием на нём израню ноги.

Частичкой сердца Твоего быть научи…

Не променяю я Его на лёгкую дорогу.

Уже осень разбросала золото по миру,

А мишень так и не взЯта в твоём  сердце-тИре.

Ты с мечтой своей заветной снова засыпаешь,

И опять бежишь за нею, а куда, не знаешь.

Ты её придумал, не о ней мечтая.

Сделал своей Музой, но она другая.

Не твоей любовью сердце наполняет,

Не тебя ночами нежно обнимает.

Так зачем ты к ней опять в мыслях улетаешь?

И принцессою своею во сне называешь?

Ведь умом ты понимаешь, что не быть вам вместе…

Только вновь её ты видишь в качестве невесты.

А, быть может, кто-то так же о тебе мечтает.

Твоё имя в сладких грёзах тихо повторяет.

Лишь поверь – её ты встретишь,назовёшь родною.

Только ту, далёкую, отпусти на волю.

Хто ти, сучасна людино?

І чого в цім житті тобі треба?

Живеш за законом тваринним,

А хочеш дістати до неба.

Для чого в цей світ ти приходиш?

І що ти у ньому шукаєш?

Чи, може, безцільно по землі собі ходиш,

І лиш пустоту після себе лишаєш?

А хто ідеалом в житті є для тебе?

Сама собі стала царем ти і Богом.

Кричиш, що у Ньому не маєш потреби,

І вище за тебе немає нікого.

Отямся! РозплЮщи засліплені очі!

Хоч раз зазирни у зневолену душу.

Ти слізних благань її чути не хочеш,

А совісті поклик сама в собі глушиш.

Собі на землі п’єдестал ти будуєш

Із заздрощів, злоби, гордині й обману.

А дітям своЇм ти каліцтво готуєш,

Поламані долі їм будуть придАним.

Якщо ж ти від Бога сильнішою стала,

Й нема над тобою ніяких законів, -

Насправді ти нижче за звіра упала,

У свого ж безглуздя опинилась в полоні.

Що лишиш нащадкам, бездушна людино?!

Очей сліпоту передаш в покоління…

Безсилою буде уся медицина,

Якщо ти уб’єш в нім духовне насіння.

Чи просто живеш ти в цім  світі пасивно?

Й на все нарікаєш – така Божа воля…

Чому зрозуміти не можеш, людино –

СвоЇми руками творИш собі долю.

А Він нас учив, щоб булИ ми як діти –

Щоб кожної миті себе розкривали.

ВсьомУ дивувались й уміли радіти,

І з щирістю в серці  любили й прощали.

Хто шукає чого – сАме те і знаходить,

Вільний вибір дається тут кожному.

Та найвища й найбільша у житті цім свобода –

Це неволя в полоні Божому.

Моє літо – твоя зима.

Твоє щастя – моя неволя.

Моя радість – твоя журба.

Моя вірність – не твоя доля.

Твої очі – моя печаль.

Моя посмішка – твоє минуле.

Твої сни – мого серця вуаль,

Та для тебе його я замкнула.

В твоїй пам’яті слід моїх мрій.

Голос мій – то твоЯ заборона.

Погляд твій – мій прихований біль

На останній сторінці  альбому.

У Натхнення мОго сині очі,

Неба літнього безхмарного синіші.

Наче відблиск зоряної ночі,

У житті вони для мене наймиліші.

Це любові й пристрасті озерця,

Від перлин і діамантів красивІші.

У мого Натхнення щире серце,

Що від полум’я буває гарячішим.

Його руки – це кохання мого крила,

Так приємно в їх турботу загортатись,

І, немов на ніжності вітрилах,

Їз  Натхненням поруч вранці прокидатись.

Знову осінь за моЇм вікном

Золотисте листя розкидає.

Хризантемами уквітчана любов

В вальсі вересневому кружляє.

Десь далеко в синій далині

Чути ніжну пісню колискову.

Осінь золота наспівує мені

Кольоровий свій мотив любові.

Я в тій музиці небесній розчинЮсь,

До краЇв наповню нею своє серце.

В дощову симфонію ввіллЮсь,

Хай в тобі вона коханням відгукнеться.

Цю мелодію осінніх мрій

Я подарувати тобі хочу.

У душі закоханій твоїй

Цей мотив нехай відлунює щоночі.

Не пиши мне писем из лета,

Когда осень стоит на пороге.

И не жди от меня ответа,

Все к тебе перекрыты дороги.

Не бросай обещаний на ветер,

Мне давно они не интересны.

Не нужны мне твои советы,

Для других сочиняй свои песни.

Не пиши … Не тревожь моё сердце.

С ярко-рыжей осенней листвою

Мишура твоих слов разлетится,

Дождь холодный грёзы размоет.

Из осколков разбитых судеб

Ты не сложишь мозаику счастья.

Больше лета у нас не будет,

Не хочу я в него возвращаться.

Даже если костры ты потушишь,

То разжечь их опять не старайся.

Если чувства чужие разрушишь,

Ты над ними мосты возводить не пытайся.