Як українець героєм британської імперії став
- 03.03.11, 20:20
Незвичайна доля українця з Поділля Пилипа Коновала здатна й сьогодні здивувати людину, звиклу до пропагованого світу “не героїчність” і “вторинність” Української історії.
Пилип Коновал – єдиний українець-кавалер найвищої військової відзнаки Британії – Вікторіанського хреста
Після того, як галичанин став військовим міністром Китаю, дивуватися військовим здібностям українців ніби вже й нема чого. Адже Українські Січові Стрільці так і залишилися найшляхетнішою армією в історії Європи, про яку з повагою згадують навіть її колишні противники – поляки, а досвідом Української Повстанської Армії захоплювалися і французький президент де Голль, і кубинський “вічний революціонер” Фідель разом зі своїм легендарним однодумцем Че Геварою. Але й далі дивують долі наших людей, які, потрапивши в армії чужих країн і здобувши там найвище визнання, так і залишаються невідомими землякам. Одним із них є капрал канадського 47-го піхотного полку Пилип Коновал.
Пилип Коновал народився 15 вересня 1888 року у подільському селі Кутківці (теперішня Хмельницька область). Відбувши примусову військову службу, молодий вояк вернув додому. Але щоб утримати сім’ю, був змушений вибратися на заробітки. У 1913-му через Владивосток дістався до Канадського Ванкувера. Працює на різних роботах, тримаючи напрямок на схід Канади. Коли в Оттаві довідується про початок першої світової війни, разом з іншими десятьма тисячами українців вступає добровольцем до канадського (на той час британської армії) Експедиційного корпусу.
Капрал Пилип Коновал зі своїм відділом опиняється біля французького містечка Ланс. 21 серпня 1917 противник затиснув канадську армію у кліщі. У відділенні Коновала загинули всі старші офіцери. Про атаку годі було і мріяти: через безперервний кулеметний вогонь не можна було підняти голови. Тоді Пилип сам рушив на кулеметне гніздо. Товариші були певні, що капрал не повернеться. Зненацька кулемет замовк, і по якомусь часі Коновал з’явився, тягнучи його під пахвою.
Виявилось, що він, вступивши в рукопашну з кулеметниками, переміг дев’ятьох солдатів. Потому, атакувавши друге гніздо, захопив ще й трьох полонених. Знищивши два ворожі кулеметні гнізда і відкривши дорогу для наступу, заворожений від куль подоляк ще раз кинувся в атаку.
Тут його і полонили. Однак Коновалу вдалось звільнитися від пут. Покінчивши ще із трьома ворожими солдатами, він знову притарабанив кулемет. Три вилазки, 19 ворожих вояків і три кулеметні гнізда… Коновал змінив ситуацію на цілій ділянці фронту.
Уже в своєму шанці, під час рапорту офіцерові, в його лице влучила випадкова куля. Відтоді довелось йому носити дві металеві відзнаки: орден і кулю, одну – на грудях, а другу – в обличчі. Про подвиг Коновала писала преса. І ось, 15 жовтня 1917 року перед Букінгемським палацом у Лондоні на великому військовому параді король Георґ V, потискуючи невеликому на зріст подолякові руку, нагородив його Хрестом Вікторії – найвищою нагородою Британської імперії. При тому король сказав: “Ваш подвиг є найвідважнішим і непорівнянним у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку”.
Хрест Вікторії – найвища нагорода Британської імперії
Саму відзнаку заснувала королева Вікторія у 1856 році як найвищу нагороду за відвагу і хоробрість під час бойових дій у Британській імперії та країнах співдружності. Орден є одночасно найвищою військовою відзнакою Канади. Він відлитий із бронзи трофейної московської гармати, яку захопили англійці в останньому бою Кримської війни у Севастополі. Кожен хрест є іменним, із викарбуваною датою подвигу. Досі за 154 роки цією відзнакою нагородили чи не тисячу вояків. Серед них тільки 94 – канадці. Власники цієї нагороди, за неписаною традицією, не вдягають інших бойових відзнак, бо Хрест Вікторії є доказом найвищої хоробрості і не потребує іншого підтвердження. При зустрічі з кавалерами ордена, англійські королі мусять вітатися і віддавати почесть першими.
Після тяжкого поранення Коновал і далі служить. Його ще не раз відзначали орденами. Він був помічником військового аташе при посольстві Великобританії, служив у Канадському лісничому корпусі. Згодом, разом з іншими українцями, був у Канадському сибірському експедиційному війську, що його готували до боїв із більшовиками. Там його звела доля із Василем Енгельгардтом, нащадком поміщика, у якого служив Тарас Шевченко. Потім Коновал вступив до генерал-губернаторської піхоти в Оттаві.
Після того щаслива зірка Коновала почала тьмяніти. Далася взнаки стара рана. На нього посипалися всілякі негаразди. Під час сталінських чисток безслідно пропала його родина. Коновал впав у депресію. Опинився без роботи. Про колишнього героя, здавалося, забули. Аж 1939-го в Оттаві відкривали пам’ятник героям війни, на посвячення якого прибув наступник Георга V. Коновала запросили як найпочеснішого гостя, і вже король Георг VI знову потис руку подолякові, дякуючи за його подвиги.
Після випадкової зустрічі на святі з таким самим кавалером Хреста Вікторії, який служив приставом у канадському парламенті, Коновал дістав там роботу прибиральника. Коли здивовані парламентаристи запитували, зиркаючи на орден, чому він тут працює, Пилип відповідав: “Там я чистив рушницею, а тут мушу шваброю”.
Прем’єр-міністр Канади Вільям Маккензі, побачивши героя Канади, який миє підлоги парламенту, призначив його особливим сторожем кімнати 16, а якщо простіше – свого власного офісу.
Але фінансове становище Коновала від того так і не стало кращим. Коли прем’єр-міністр Великобританії Ентоні Іден у червні 1956 запросив його на обід у Вестмінстері з нагоди сторіччя заснування ордена (на який запросили ще триста кавалерів Хреста Вікторії), у Пилипа забракло грошей на дорогу. Він звернувся за допомогою до українців з відділів Канадського легіону. І до Англії таки дістався.
Згодом він став головою Товариства українсько-канадських Ветеранів. Помер Коновал на 72-му році життя. У його похованні брав участь полк з усіма військовими почестями на цвинтарі Нотр-Дам в Оттаві.
Коли при оформленні анкети для вступу у Спілку військовослужбовців Коновала запитали, чому він демобілізувався, герой відповів: “Тому, що закінчилась війна”. Іншим разом, відповідаючи набридливим журналістам, чому пішов сам в атаку, сказав, що набридло лежати у мокрому окопі і дивитися на безпорадність канадської армії.
Орден Пилипа Коновала тепер у Канадському військовому музеї. У національній галереї Канади є його портрет. А нещодавно у Канаді встановили чотири меморіальні дошки, які трьома мовами (англійською, французькою та українською) розповідають про подвиг Коновала. Три – у місцях, де служив Пилип, ще одна – в селі Україна, провінція Манітоба.
Та навіть встановлення пам’ятних таблиць не обійшлося без казусів. Дехто з військового командування не хотів тримовного напису, хоча кошти були забрані виключно українськими ветеранами. Тільки втручання вищих канадських українців-офіцерів вирішило справу.
Українсько-канадські ветерани 360-го відділу легіону, що носить ім’я героя, вирішили встановити його пам’ятник і в Кутківцях. Цей проект схвалив уряд Канади. Над ним працював львівський скульптор Петро Кулик, автор пам’ятників Івану Підкові у Львові та в Черкасах, Іванові Франку у Торонто, Володимиру й Ользі у Чикаго. Відкриття пам’ятника Пилипу Коновалу на його маленькій батьківщині, у селі Кутківці, відбулося 21 серпня (у день того славного бою під Лансом) 2000 року. Канадський військовий літак привіз на відкриття оркестр того самого 47 полку, в якому служив Пилип Коновал. Майже після ста років українець із дивною, переплетеною металом долею, отримавши далеко поза своїм краєм нагороду, виготовлену із захопленої колись в Україні московської гармати – повернувся в бронзі у своє рідне село, щоб стояти над Збручем.
Богдан Малина
Пилип Коновал – єдиний українець-кавалер найвищої військової відзнаки Британії – Вікторіанського хреста
Після того, як галичанин став військовим міністром Китаю, дивуватися військовим здібностям українців ніби вже й нема чого. Адже Українські Січові Стрільці так і залишилися найшляхетнішою армією в історії Європи, про яку з повагою згадують навіть її колишні противники – поляки, а досвідом Української Повстанської Армії захоплювалися і французький президент де Голль, і кубинський “вічний революціонер” Фідель разом зі своїм легендарним однодумцем Че Геварою. Але й далі дивують долі наших людей, які, потрапивши в армії чужих країн і здобувши там найвище визнання, так і залишаються невідомими землякам. Одним із них є капрал канадського 47-го піхотного полку Пилип Коновал.
Пилип Коновал народився 15 вересня 1888 року у подільському селі Кутківці (теперішня Хмельницька область). Відбувши примусову військову службу, молодий вояк вернув додому. Але щоб утримати сім’ю, був змушений вибратися на заробітки. У 1913-му через Владивосток дістався до Канадського Ванкувера. Працює на різних роботах, тримаючи напрямок на схід Канади. Коли в Оттаві довідується про початок першої світової війни, разом з іншими десятьма тисячами українців вступає добровольцем до канадського (на той час британської армії) Експедиційного корпусу.
Капрал Пилип Коновал зі своїм відділом опиняється біля французького містечка Ланс. 21 серпня 1917 противник затиснув канадську армію у кліщі. У відділенні Коновала загинули всі старші офіцери. Про атаку годі було і мріяти: через безперервний кулеметний вогонь не можна було підняти голови. Тоді Пилип сам рушив на кулеметне гніздо. Товариші були певні, що капрал не повернеться. Зненацька кулемет замовк, і по якомусь часі Коновал з’явився, тягнучи його під пахвою.
Виявилось, що він, вступивши в рукопашну з кулеметниками, переміг дев’ятьох солдатів. Потому, атакувавши друге гніздо, захопив ще й трьох полонених. Знищивши два ворожі кулеметні гнізда і відкривши дорогу для наступу, заворожений від куль подоляк ще раз кинувся в атаку.
Тут його і полонили. Однак Коновалу вдалось звільнитися від пут. Покінчивши ще із трьома ворожими солдатами, він знову притарабанив кулемет. Три вилазки, 19 ворожих вояків і три кулеметні гнізда… Коновал змінив ситуацію на цілій ділянці фронту.
Уже в своєму шанці, під час рапорту офіцерові, в його лице влучила випадкова куля. Відтоді довелось йому носити дві металеві відзнаки: орден і кулю, одну – на грудях, а другу – в обличчі. Про подвиг Коновала писала преса. І ось, 15 жовтня 1917 року перед Букінгемським палацом у Лондоні на великому військовому параді король Георґ V, потискуючи невеликому на зріст подолякові руку, нагородив його Хрестом Вікторії – найвищою нагородою Британської імперії. При тому король сказав: “Ваш подвиг є найвідважнішим і непорівнянним у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку”.
Хрест Вікторії – найвища нагорода Британської імперії
Саму відзнаку заснувала королева Вікторія у 1856 році як найвищу нагороду за відвагу і хоробрість під час бойових дій у Британській імперії та країнах співдружності. Орден є одночасно найвищою військовою відзнакою Канади. Він відлитий із бронзи трофейної московської гармати, яку захопили англійці в останньому бою Кримської війни у Севастополі. Кожен хрест є іменним, із викарбуваною датою подвигу. Досі за 154 роки цією відзнакою нагородили чи не тисячу вояків. Серед них тільки 94 – канадці. Власники цієї нагороди, за неписаною традицією, не вдягають інших бойових відзнак, бо Хрест Вікторії є доказом найвищої хоробрості і не потребує іншого підтвердження. При зустрічі з кавалерами ордена, англійські королі мусять вітатися і віддавати почесть першими.
Після тяжкого поранення Коновал і далі служить. Його ще не раз відзначали орденами. Він був помічником військового аташе при посольстві Великобританії, служив у Канадському лісничому корпусі. Згодом, разом з іншими українцями, був у Канадському сибірському експедиційному війську, що його готували до боїв із більшовиками. Там його звела доля із Василем Енгельгардтом, нащадком поміщика, у якого служив Тарас Шевченко. Потім Коновал вступив до генерал-губернаторської піхоти в Оттаві.
Після того щаслива зірка Коновала почала тьмяніти. Далася взнаки стара рана. На нього посипалися всілякі негаразди. Під час сталінських чисток безслідно пропала його родина. Коновал впав у депресію. Опинився без роботи. Про колишнього героя, здавалося, забули. Аж 1939-го в Оттаві відкривали пам’ятник героям війни, на посвячення якого прибув наступник Георга V. Коновала запросили як найпочеснішого гостя, і вже король Георг VI знову потис руку подолякові, дякуючи за його подвиги.
Після випадкової зустрічі на святі з таким самим кавалером Хреста Вікторії, який служив приставом у канадському парламенті, Коновал дістав там роботу прибиральника. Коли здивовані парламентаристи запитували, зиркаючи на орден, чому він тут працює, Пилип відповідав: “Там я чистив рушницею, а тут мушу шваброю”.
Прем’єр-міністр Канади Вільям Маккензі, побачивши героя Канади, який миє підлоги парламенту, призначив його особливим сторожем кімнати 16, а якщо простіше – свого власного офісу.
Але фінансове становище Коновала від того так і не стало кращим. Коли прем’єр-міністр Великобританії Ентоні Іден у червні 1956 запросив його на обід у Вестмінстері з нагоди сторіччя заснування ордена (на який запросили ще триста кавалерів Хреста Вікторії), у Пилипа забракло грошей на дорогу. Він звернувся за допомогою до українців з відділів Канадського легіону. І до Англії таки дістався.
Згодом він став головою Товариства українсько-канадських Ветеранів. Помер Коновал на 72-му році життя. У його похованні брав участь полк з усіма військовими почестями на цвинтарі Нотр-Дам в Оттаві.
Коли при оформленні анкети для вступу у Спілку військовослужбовців Коновала запитали, чому він демобілізувався, герой відповів: “Тому, що закінчилась війна”. Іншим разом, відповідаючи набридливим журналістам, чому пішов сам в атаку, сказав, що набридло лежати у мокрому окопі і дивитися на безпорадність канадської армії.
Орден Пилипа Коновала тепер у Канадському військовому музеї. У національній галереї Канади є його портрет. А нещодавно у Канаді встановили чотири меморіальні дошки, які трьома мовами (англійською, французькою та українською) розповідають про подвиг Коновала. Три – у місцях, де служив Пилип, ще одна – в селі Україна, провінція Манітоба.
Та навіть встановлення пам’ятних таблиць не обійшлося без казусів. Дехто з військового командування не хотів тримовного напису, хоча кошти були забрані виключно українськими ветеранами. Тільки втручання вищих канадських українців-офіцерів вирішило справу.
Українсько-канадські ветерани 360-го відділу легіону, що носить ім’я героя, вирішили встановити його пам’ятник і в Кутківцях. Цей проект схвалив уряд Канади. Над ним працював львівський скульптор Петро Кулик, автор пам’ятників Івану Підкові у Львові та в Черкасах, Іванові Франку у Торонто, Володимиру й Ользі у Чикаго. Відкриття пам’ятника Пилипу Коновалу на його маленькій батьківщині, у селі Кутківці, відбулося 21 серпня (у день того славного бою під Лансом) 2000 року. Канадський військовий літак привіз на відкриття оркестр того самого 47 полку, в якому служив Пилип Коновал. Майже після ста років українець із дивною, переплетеною металом долею, отримавши далеко поза своїм краєм нагороду, виготовлену із захопленої колись в Україні московської гармати – повернувся в бронзі у своє рідне село, щоб стояти над Збручем.
Богдан Малина
Шарль де Голль, Президент Франції (1959-69)
Че Гевара, команданте Кубинської революції 1959 р.
Мимоволі до боротьби УПА долучилася й Чехословаччина. На відміну від СРСР і Польщі, з чехословацькими військами УПА не вступала в бій аж до укладення згаданого договору.
Після поразки першої фази боротьби УПА (1942-45 рр.), керівництво ОУН поставило завдання проінформувати держави Західної Європи та США про збройну боротьбу українців, перейшовши, перш за все, в окуповану союзниками Західну Німеччину (Володимир В’ятрович «Рейди УПА теренами Чехословаччини», Юрій Борець «УПА у вирі боротьби», Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА). Для того, щоб дістатися німецької території, слід було перейти польський або чехословацький кордони.
Рейди УПА на Чехословаччину почалися влітку 1945 р. Перший, який тривав з літа до осені 1945 р., був більше розвідувальний. Командування УПА ставило своїми відділами чотири завдання: спростувати наклепи на український національно-визвольний рух, викрити імперську суть політики СРСР; змалювати небезпеку для чеського та словацького народів з боку російського імперіалізму; закласти основи спільної антирадянської боротьби народів Центральної i Східної Європи.
При цьому необхідно зазначити, що повстанцям наказувалося: «Зачіпних боїв абсолютно не вести. Коли на нас нападатимуть, тоді боронитися, маневрувати, прориватися, чи відв’язуватися й зникати. Коли наступатимуть чехи та словаки, тоді, старатися посланцем, окликами, білою хоругвою чи іншим способом дати їм зрозуміння i вияснити, що ми маємо супроти них зовсім приятельські наміри. Коли наступатиму більшовики – бити силою всієї зброї i скоро відв’язуватися та зникати. Коли б наступали разом, тоді до чехів та словаків зайняти становище, як сказано вище, – роз’єднати з більшовиками. Засадничо збройних сутичок уникати: маневрувати i відв’язуватися – але ніколи панічно не втікати».
- статевими інтересами, воно залишатиметься такою собі капризною, дурнуватою, невихованою і нетямущою дитиною, яку, незважаючи на ніжний вік “добрі дяді” з сусіднього під'їзду присадили на анашу і горілку . Поки замість того, щоб навчатися і творити попередні сходи до свого майбутнього, забезпечувати потенціал подальшого розвитку (ставати Нацією), суспільство незалежної нібито України ридає за “низьким рівнем життя” та “економічним занепадом” (так алкаш сварить дружину за те, що “не наливає”). Мовляв, годі зі своєю національною ідеєю, зі своєю національною культурою, годі вже зі своєю мовою – є справи важливіші. Наприклад, шмат улюбленої, гнилої... Піднімемо економіку, а там подбаємо і про мову, і про культуру. Тільки питання – чи залишиться вона, та мова, чи залишиться на той час та культура Та й з якого б то дива подбаємо тоді ? Тоді підвищиться рівень споживання, знову апетити наші зростуть, знову нам мало буде… Яка там в біса культура!
, не для вихованців “лєнінського комсомолу” , не для тих, хто в усіх своїх бідах звинувачує Україну та її “самостійність” (якої ще ніхто, якщо чесно, й в очі не бачив
). Ні, звертаюсь до українців , які ще не забули, до якого народу вони належать, і який шанс – непевний, але такий рідкий в історії – мають наразі. Використати цей шанс, не прогавити його – ось наше історичне завдання, наша, якщо бажаєте, місія. Як ми виконаємо цю місію, як ми її виконуємо наразі?
Ось, наразі, й приклад. Шевченківське свято в Центральній Міській бібліотеці. Виступають наші патріоти, артисти, митці, діячі України в Українському місті на 19 році незалежності. Виступають яскраво, іноді навіть блискуче, з патосом, з завзяттям, просто соловейками заливаються. І такі вже вони патріоти, і так уже в них болить душа за Україну, за її долю, за культуру, за мову! Аж настільки, що виходячи по закінченні заходу на вулицю, розмовляють... виключно російською. І поміж собою теж. І до інших людей звертаються російською. Буквально – одежі змінено! Для українського заходу одна мова, для вулиці – друга. (А вдома що – третя? ) І не офіційні ж особи, не “голови”, які за законом мають (з гріхом навпіл) уживати ледве вивчену, калічну українську – але “совість нації”, інтеліґенція, що за хвилину перед цим розпинався про “занепад рідної мови”!
.
. Пригадується Станіславський: “Не вірю!” Що малорос – вірю. Що хохол – вірю. Що “донєцкій” – вірю. А що українець – НЕ ВІРЮ!
”, досягла таки своєї мети . Повернення до рідної мови в нанівець зрусифікованому Дніпропетровську, в середовищі, де російською (а скорше “суржиком” - "Сердючкиною" мовою) спілкуються здебільшого в родині, на вулиці, на роботі, в школі, в інституті, вимагає певних зусиль. Певного морального ризику. Певної сили волі й духу.
.
Чехія. Втратила незалежність у середині XVII ст., майже тоді, коли й Україна. Отримавши незалежність 1918 року під час розпаду Австро-Угорщини, мала у спадщину цілком німецькомовні міста. Чеська мова ледве жевріла деінде по селах. Завдяки “чехізації”, що її здійснювала національна інтеліґенція, сьогодні в чеських містах, як і у селах, панує виключно чеська. Словаччина – саме така ж історія, тільки словакам довелося боротися не з германізацією, а з мадярізацією.
, 
, 
Балтія. Дві країни – Естонія й Латвія – ніколи в своїй історії не мали власних державних утворень. Міста були переважно німецькомовні. Але, втримавши 1918-1919 рр. навалу більшовицьких банд (що, на жаль, не вдалося Україні), ці країни зробили такі успіхи в націоналізації всього культурного життя, що сьогодні “націоналізм” “прибалтів” став майже притчею.
Фінляндія. Відбила навалу більшовиків двічі – у 1918 й 1940 рр. Мала анальогічні з Балтією проблеми, але сьогодні має виключно “фінське” обличчя (в Фінляндії другою державною вважається мова шведської меншини; втім ніякої загрози “шведизації” для фіннів ці шведи, що компактно мешкають в деяких районах країни, не ставлять).
Польща. Щодо Польщі варто, на мою думку, навести таку історію. Отримавши незалежність, ця країна теж зустрілась із проблемою “не польських” міст. Утім, уже за декілька років городяни впевнено балакали не російською чи німецькою, а саме “посполитою”. Здивовані іноземні журналісти звернулися до тодішнього керівника Польщі, маршала Пілсудського: “В якій же спосіб вам вдалося так швидко навернути поляків до рідної мови? ” – “В гуманний”,– відповів маршал. І пояснив шановним допитувачам, що тут маються на увазі гумові кийки, якими поліціянти
частували в Польщі "небажаючих" переходити на польську.
Вони є нащадками фіно-угорських племен, про яких згадує в своїх літописах ще києво-печерський Нестор, виокремлюючи слов’ян від фіно-угрів: “Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, – бо сидять вони по [ріці] Бугу, – а потім же волиняни. А се – інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, зимогола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову, [походять] від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях.” На сьогодні ці захутір-михайлівські неслов’яни зуміли привласнити вже й самого Нестора.
Однак ось як оцінюють свою мову її носії — ультрапатріоти, представники здавна одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскій язик, которий дажє язиком-то нє назовьош, для целєй богослуженія іспользовать нєвозможно, потому что в ньом много зла...» «Аргументи і факти», №11, 1999.
