"Ніякої війни в Україні, як відомо, не було, діялося все те в Радянському Союзі. Та й чи була сама Україна – велике питання до панів з галичанських закутків, котрим примарилося щось таке самостійне й автономне". Відтак вести мову про підсумки Другої вселенської баталії з української дзвіниці було чимось неприпустимим. Він же Олександр Довженко спробував – в сценарії “Україна в огні” – і що з того вийшло? Опісля обговорення на самій “горі”, за участи самого товариша Сталіна, його нагородили “дурной болєзнью” – націоналізмом. Так він до самої смерті і не зміг вилікуватися.

Пригадується й інший приклад з історії кіна. У 1970-ті в СРСР було зроблено 20-серійний фільм, котрий мав два варіанти: для співвітчизників і для Заходу. За кордоном він демонструвався під назвою “Невідома війна”. Багато в чому вона продовжує бути такою. Надто багато матеріалу поховано під величезним шаром ідеологійних мітів, а то й просто відвертої неправди. Сергій Буковський, якого ми знаємо по багатьох яскравих публіцистичних роботах (“Завтра свято”, “Знак тире”...), вирішив спокійно, наскільки це може дозволити драматичний матеріал, та неупереджено розібратися в тому, чим же була війна саме для українців, тих, хто жив і живе на вітчизняних теренах. Цим і пояснюється, напевно ж, та стриманість, яку неважко побачити в інтонації фільму, в його стилістиці. Автор старанно уникає прокурорсько-обвинувальних інтонацій, він просто слухає голоси минулого. Насамкінець він обмовиться щодо свого кредо: “Вдивляючись без гніву, ми зберігаємо надію на майбутнє”. Це близько одному з інших формулювань роботи з пам’яттю: історія – це країна фантазії, куди ми вкладаємо наші прагнення та надії на майбутнє (Гайден Вайт, у переказі Наталі Яковенко).

“Без гніву” – саме так. Бо ж інакше виходить, що ми закладаємо під майбутнє вибухівку. Коли “червоних” трясе при одній згадці про “бандер”, коли “західняки” вважають, що отих “совітів”, попри їх старість, належить перевішати і перестріляти… Не буде в нас України за такого підходу. Історія завжди стукає в наші двері, але її не треба впускати аж так глибоко у сьогоднішні справи. Історії – історієво. Бо це наш проект завтрашнього, уявлення про те, яким буде майбутнє. Ви хочете, аби і в ньому зберігався антагонізм і вся та алогічна дурня, часто кривава? То знайте, ви не хочете добра своїм дітям й онукам. Вам прагнеться, аби й вони воювали з привидами минулого. Буковський закликає взяти шинелі й розходитися по домівках. Нехай історики розбираються у фактах і коментарях, а ідеологійну збудженість на поріг більше не пускаймо.

Кожна з дев’яти серій має свою проблемно-тематичну визначеність. У першій, скажімо, розбираються з тим, що ж відбувалося насправді в перші трагічні місяці війни, коли радянські війська зазнали колосальних втрат і відступили вглиб країни. Що це було? Чи тільки прорахунки воєначальників, чи й ще щось? Ретельно зіставляються факти і версії: одні відкидаються, інші виставляються, без найменшого акцентування, на суд глядачів. Останнім запропоновано виступити і в ролі слідчих, і в ролі адвокатів. Надто трагічний матеріал, хоча Буковський належить до покоління, яке народилося вже в 1960-ті і цим він сам (а це його голос, його авторське інтонування подій за кадром) пояснює своє сприйняття війни.

Величезна кількість воєнної хроніки, незрідка тієї, яку ми досі не бачили. А коли й бачили, то в іншій інтерпретації. Та головна “фішка” стрічки – свідки. Наші сучасники, люди, для яких війна є частиною, нерідко головною, найсуттєвішою, їхньої долі. Автор фільму намагається зберегти об’єктивність, надаючи слово людям, чий погляд на події подеколи діаметрально протилежний. Але це не суд – обвинувальних інтонацій справді не помітно. Значною мірою адресатом картини є майбутні покоління: для них нині сущі повинні викласти факти і своє розуміння подій.

Головне, звичайно, факти. Хоча як відділити їх від конкретних людських переживань? Буковський і не відділяє, він їх, сказати б, відтіняє – емоціями і судженнями інших людей. Задля стереоскопії, задля того, аби можна було викласти загальну картину подій. Чи не вперше я побачив і почув з екрана про те, що знав із розповідей моїх рідних. У 1943-му до Радянської армії забирали всіх, починаючи з 16 років. Поспіхом навчали тримати в руках ґвинтівку і, навіть без обмундирування і зброї, гнали в бій. “Уб’ють сусіда – візьмеш його ґвинтівку”, – так пояснює один зі свідків, якому дивом вдалося уціліти (моєму батькові так само, інакше не писати б мені цих рядків). Скільки полягло тоді, скільки життів не дістали свого продовження… Власне, фільм і починається зі страшної статистики – за роки війни населення України скоротилося на чотирнадцять мільйонів (у сорок першому їх було 41, у сорок п’ятому – 27). У цій цифрі і сховано головний український рахунок: народ не жаліли, до нього ставилися як до бидла, до гарматного м’яса. Фашисти керували театром воєнних дій – як з одного боку, так і з іншого.

Раз по раз документаліст Буковський звертається і до своїх колеґ старшого покоління. Ось Ізраїль Ґольдштейн розповідає про те, як у перші місяці війни від них вимагали, аби показували німецьких полонених. Та звідки ж їм було узятися? Але ж тре’. Ян Мєстєчкін оповідає про складнощі роботи у перші повоєнні роки, коли він знімав те, що відбувалося в Західній Україні. Мимохіть, як прохідна деталь, зрине інформація про те, що на території студії “Укркінохроніка” за років окупації знаходився центр фашистської пропаґанди. По війні, виходить, також – тільки уже радянської. Ретельно творилася потрібна владі версія історії – дальньої та ближньої. Кінематографісти то корилися законам тієї пропаґанди, то чинили спротив. Не було б того спротиву – не постав би й документальний серіал Буковського.

Величезна кількість хроніки воєнних та повоєнних літ. Найбільше запам’ятовується те, що пов’язано з людьми цивільними. Ось бої за Київ, коли німці звеліли усім забиратися геть з міста. Один із свідків, жінка, розповідає про те, як вісім сімей ризикнули і залишилися в домі. Як на два тижні у них – на все про все – лишалося двоє відер води і три банки варення. Як окупанти прагнули замести сліди і почали виривати трупи у Бабиному Ярі й спалювати їх. У повітрі зависнув запах гару й людського м’яса. Аби пом’якшити емоційний удар (а він відбувається, таке запам’ятовуєш назавжди) режисер продовжує екранну оповідь монтажем світлин єврейських сімей і закадровою молитвою ребе. Промовляють, голосять душі замучених, і хіба ж не досить цього, аби сьогодні схаменулися політики і не зводили порахунки – нашими тілами й душами?

Дуже цікавою є розповідь (це 7 серія) про обставини поранення та смерти маршала Миколи Ватутіна. Справді загадково виглядає усе, що трапилося – не дуже складна рана спричинилася до загибелі військовика такого високого ранґу. Автор не висловлює якихось підозр, просто чесно констатує негідність поведінки радянських посадовців. Навіть день похорону звівся нанівець – бо ж того дня у Микити Хрущова був 50-літній ювілей… Чи можна сказати щось гірше про систему, де так “поважають” людину, навіть коли вона герой війни і маршал?

Або сторінки фільму, які знайомлять нас з тим, що трапилося з комісаром ковпаківського партизанського об’єднання Руднєвим. Останній, виявляється, часто опонував Сидору Ковпаку в прагматичному прагненні зменшити кількість жертв у братовбивчих змаганнях з військами УПА. За те, напевно ж, і заплатив життям. Хоча, знову-таки, Буковський не артикулює це припущення, не фонтанує словесами – він просто констатує, наводить факти і документи. Висновки і версії ми, глядачі, можемо зробити самі. От се, може, найприкметніша особливість фільму.

Останні дві серії уперше з такою прискіпливістю й аналітизмом подають картину протистояння в Західній Україні. Тут найбільш симетричні свідчення – з одного боку, з другого. Може, аж занадто симетрично, автор, напевно ж, боявся звинувачень в упередженості. Тому суворо дозуються люди, котрі оповідають про те, як воно було. Чи не вперше отак докладно – про дивізію СС “Галичина”. То був ідеологійний, і водночас воєнний, проект німецького командування. Доволі успішний – як свідчить фільм, до війська записалися 84 тисячі молодих, здебільшого, людей. Прийняли одинадцять… Після короткого навчання (про нього розповідають, скупо й точно, колишні “галичани”) їх кинули у бій – проти військ Першого Українського фронту. І майже всі вони загинули… Як завжди це буває – страждають люди, а от автори “проектів” лишаються не тільки живими, а ще й з дивідендами.

Остання, дев’ята, серія – про громадянську війну на теренах Західної України в другій половині 1940-х та 1950-ті роки. Знову в свідках не генерали й полковники, а прості люди. Чиї розповіді наповнені деталями й емоціями, без якихось прикрас і затушовування – те, чим майже завжди страждають великі світу цього. Наприклад, про криївки й особливості підземного життя. Про існування сформованих НКВД-КДБ псевдозагонів УПА, метою яких була дискредитація визвольного руху в очах мирних жителів…

Дещо запам’ятовується особливо. Коли, наприклад, колишній працівник “органів” зненацька висловлює захоплення вояками УПА (“Ніколи і ні за яких обставин не здавалися в полон! Отак би й “нашим”, але ж ні…”). Або жінка, котра боролася із “совітами” й відсиділа у таборах енну кількість літ, плаче перед камерою: “Маємо українську владу, яка нас ніколи навіть не згадує…”.

Характерний епізод. Знову-таки – тут немає звернень до офіційних джерел і суджень, тут говорять прості люди, чий рахунок війні – особистий і незаідеологізований. Напевно, були й інші, але їх до фільму не включено. Промовляють ті, як сказано в заключному закадровому коментарі, хто раніше мовчав – надто драматично думали й згадували вони війну, надто не вписувалися їхні версії в історичний офіціоз. А “без них рахунок неповний…”. Вдивляймось без гніву, без суєти і метушні – тільки тоді матимемо право почуватися народом, нацією, спільнотою, що рухається океаном часу в майбутнє. Воістину так.

ВІЙНА. УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК (документальний серіал)

ЯНУКОВИЧ В.Ф.

Опозиція склала Топ-10 невиконаних обіцянок президента Віктора Януковича, які він декларував під час президентської кампанії та у своїй передвиборчій програмі. Як повідомили у прес-службі Львівської облорганізації "Батьківщини", "у році, що минає, Янукович залишить не лише поганий слід в історії, а й добрі наміри, з якими він рік тому балотувався на президентську посаду. "Україна для людей", "Почую кожного", "Податкові канікули для малого бізнесу на 5 років"… Усі ці гасла сьогодні більше нагадують чорний гумор. Янукович не просто не виконує своїх обіцянок. Він робить усе з точністю до навпаки". Тому "Батьківщина" склала власний передноворічний рейтинг – Топ-10 невиконаних обіцянок Януковича: 1. Мінімальна пенсія 1200 грн вже у 2011 році. Мільйони українських пенсіонерів можуть почуватись використаними та обдуреними, бо згідно з Держбюджетом на 2011 рік мінімальна пенсія становитиме заледве 800 гривень. На додачу українським жінкам на 5 років планується підвищити пенсійний вік. 2. Податкові канікули для малого бізнесу на 5 років Лише зусиллями мільйонів українців вдалось відвернути запровадження податкового гетто. Ніяких податкових канікул у планах Януковича не було. Натомість влада так залякала підприємців Податковим кодексом, що вже скасування окремих його репресивних статей бізнесмени розцінили як перемогу. 3. Надання освітянам та лікарям статусу державного службовця. Цей пункт передвиборчої програми Януковича не виконано через те, що відповідний закон при розгляді у парламенті не підтримала найчисельніша фракція Партії регіонів. 4. Підвищення соціальних стандартів. У Держбюджеті на 2011 рік соціальні видатки зменшено в середньому на 10%. Зокрема, на 40% скорочено видатки на надання одноразової матеріальної допомоги інвалідам та непрацюючим малозабезпеченим особам. Стипендії, в тому числі для дітей-сиріт, встановлюються на рівні грудня 2010 року і не індексуються. Загальну суму видатків на щорічну разову допомогу ветеранам війни в проекті бюджету на 2011 рік зменшено на 8,5%. "Батьківщина" нагадує, що саме Партія регіонів не підтримала законопроект про підвищення соціальних стандартів у лютому 2010 року. 5. Скорочення витрат на утримання органів влади. У держбюджеті на 2011 рік збільшено фінансування: Національного агентства з питань Євро 2012 – в 162,5 рази (6,5 млрд грн); "Укравтодору" – на 86% (6,5 млрд. грн.); Вищої ради юстиції – на 67%; Вищого господарського суду - на 42,2%; Державного управління справами – на 37%; Вищого адміністративного суду - на 27,7%; Керівництва Міносвіти - на 21%; Генпрокуратури – на 83% (1 млрд грн); СБУ – на 21%; Міноборони – на 20% (2,3 млрд грн); МВС – на 15% (1,8 млрд грн) 6. Подолання корупції. Рівень корупції в Україні Міжнародна правозахисна організація Transparency International оцінює як найгірший серед "нових незалежних країн". Україна, за даними опитування, опинилася в одній групі з Азербайджаном, Литвою та Пакистаном. Найбільш корумпованими, на думку опитаних в Україні, є суди. 7. Перехід на контрактну армію вже з 2011 року. Виконання обіцянки відкладається як мінімум на 5 років. Міністр оборони Михайло Єжель визнає, що в кращому випадку цей процес лише розпочнеться у 2011 році. А повний перехід на контрактну службу відтерміновано до 2015 року. 8. Здешевлення російського газу. "Здавши" Росії Чорноморський флот до 2042 року, Україна не отримала жодних преференцій. Навпаки: оплату за газ для населення збільшено з 1 вересня на 50%, з 1 квітня 2011 року буде підвищено ще на 50 відсотків. Таким чином з часу обрання Януковича газ для населення подорожчає удвічі – на 100%. 9. Відродження та розвиток української культури. Міністром освіти та культури призначено українофоба Дмитра Табачника. "Про що ще ми можемо говорити?", - зазначає львівська "Батьківщина". 10. Мораторій на ідеологічні питання, що роз’єднують суспільство. Урядом Януковича скасовано державний екзамен з української мови для бакалаврів у вищих навчальних закладах; припинено практику перекладу українською мовою російськомовних синхронів у новинах на УТ-1; скасовано норму про український дубляж іноземних фільмів; підручник з "Історії України" цензурували на користь Росії: УПА прирівняли до загонів Ковпака та Сабурова, зникла з підручника фотографія Романа Шухевича, викинуто згадки про бій під Крутами та інформацію про Помаранчеву революцію; насаджування РПЦ Московського патріархату.

tsn.ua

ТИМОШЕНКО Ю.В.

.

---

Проблема справедливого розподілу прибутків стояла перед людством у всі часи. Але роки йдуть, а ситуація не міняється. І річ навіть не в тому, що багаті не квапляться ділитися з бідними. Просто у всих різне розуміння "справедливого розподілу".      

Опитування проведений Центром Разумкова нинішнього літа, показав, що кожному шостому українцеві (17,4%) не вистачає грошей навіть на купівлю необхідних продуктів, а 39,4% опитаних українців призналися що їх прибутків вистачає лише на продукти і придбання найнеобхідніших недорогих речей.

---

 Останніми днями в Україні набула розголосу справа про подолання Верховною Радою України вето Президента України на Закон України „Про внесення змін до статті 20 Закону України „Про статус народного депутата України”. Суть справи полягає в тому, що 4 квітня 2006 р. парламент України під головуванням спікера В.Литвина прийняв Закон, згідно з яким передбачається надати всім колишнім народним депутатам України право на зарахування у резерв кадрів Головного управління державної служби України та отримання матеріальної допомоги у випадку втрати роботи після закінчення строку повноважень народного депутата. Оскільки перше голосування за законопроект не змогло подолати бар’єр у триста голосів, спікер В.Литвин поставив законопроект на голосування вдруге. В результаті, із зареєстрованих 370 депутатів за Закон проголосувало 307 народних обранців.

---

Володимир Литвин як ніхто в політиці страждає частими нападами любові до українського народу.

 

 Запонки спікера ("Breguet" з білого золота) коштують мінімум $4300. Такий елемент одягу можуть собі дозволити далеко не всі бізнесмени, і вже точно - не "бідний" український політик, що живе на одну зарплату.

А тим часом бідному Литвину дали 50% знижки на оплату комунальних послуг, газу, електроенергії і телефону . Судячи по запонках Литвина за 4300 доларів, бюджетні пільги знайшли саме ту людину, яка їх найбільше потребувала.

---

 Якщо відкинути зайві юридичні формальності, то суть справи полягає в тому, що відтепер кожен колишній народний депутат має право до досягнення ним пенсійного віку одержувати з бюджету компенсаційні щомісячні виплати у розмірі приблизно 2 тисяч доларів США. В реаліях українського сьогодення це означає, що безробітний парламентарій здобув собі право одержувати щомісяця приблизно 4 стипендії дійсного члена Національної академії наук України, або приблизно 6 зарплат професора українського університету IY (вищої) категорії, або 12-13 зарплат лікаря вищої категорії, або приблизно 20 зарплат шкільного вчителя вищої категорії...

Є привід згадати також і про актуальні зарплати народних обранців. Так, згідно з частиною 2 статті 33 Закону України „Про статус народного депутата України”, „народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється до членів Кабінету Міністрів України”. Це, в свою чергу, означає, що місячна зарплата діючого народного депутата дорівнює приблизно 4 тисячам доларів США. Тобто один діючий депутат коштує бюджету України як вісім діючих академіків, або 12 професорів, або 26 лікарів-хірургів, або 40 вчителів середніх шкіл. Пенсія ж народного депутата, за Законом, коливається в межах 80-90% від діючої на момент виплати зарплати народного депутата. 

---

Заступник глави Адміністрації президента Ганна Герман має годинник з діамантами, вартістю 58 тисяч доларівХронограф заступниці президентської Адміністрції виготовлений з білого золота, належить до колекції "Master square". Цю модель важко знайти в Інтернет-магазинах. Зазвичай там пропонують скромніші моделі цієї серії - за 30-40 тисяч доларів.

В одному з бутіків Києва, де працює "Franck Muller", модель, аналогічна тій, що носить Герман, коштує 466 тисяч гривень (58 тисяч доларів).

В той же час з декларації про доходи Герман випливає, що у 2009 році вона заробила 235 тисяч гривень, а половину цієї суми (118 тисяч) їй довелось викласти за договорами позики. Раніше Герман розповідала, що сплачує великий кредит за свою скромну "сільську хату"

---

На 1 жовтня розмір мінімальної пенсії підвищений з 558,2 гривні до 723 гривен (близько 90 $ ), а середній розмір пенсії на 1 жовтня складає 1 123 гривні ( близ. 140 $).

---

Крім того, „Верховна Рада України забезпечує колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, які отримують працюючі народні депутати, але не більше одного року” (частина 5 статті 20 Закону). А в „разі виходу на пенсію народному депутату виплачується грошова допомога в розмірі 12 місячних посадових окладів працюючого народного депутата за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України” (пункт 2 частини 12 статті 20 Закону). Отож, після закінчення терміну повноважень депутат має одержати ще й „МАТЕРІАЛЬНУ” (гроші на період працевлаштування), а перед виходом на пенсію – „грошову” (гроші для пом’якшення виходу на пенсію) "ДОПОМОГУ", кожна з яких дорівнює його річній (48 тисяч доларів) зарплаті. 

Якщо вдатися до нескладної арифметики, то за п’ять років перебування народного депутата на посаді він одержить через зарплату приблизно 240 тисяч доларів США, до яких слід додати ще „матеріальну” та „грошову” допомогу, яка дорівнює приблизно 96 тисячам доларів США. Про компенсаційні виплати, що нині обговорюються у ЗМІ, та пенсію наразі говорити не будемо. Таким чином, фактична зарплата народного депутата за п’ять років його перебування на посаді становить приблизно 336 тисяч доларів США

Всі також знають, що „народний депутат, незалежно від місця постійного проживання, за його бажанням має право на отримання одноразової грошової компенсації витрат для створення належних житлових умов (грошова компенсація), або на строк його повноважень службового жилого приміщення, або жилого приміщення для постійного проживання” (частина 1 статті 35 Закону). Оскільки одружений депутат має право на додаткову окрему кімнату, мінімальна сума компенсації (в умовах ринку житла в Києві) становитиме не менш як 120-150 тисяч доларів США. Отож разом всі виплати дорівнюють приблизно півмільйону доларів США. З огляду на зазначені суми, можна зрозуміти викривлені обличчя молодих українських „растіньяків”, яким не поталанило увійти цього разу до парламентського депутатського корпусу. 

---

Однак більше інших на закупівлю парку дорогих машин витратять підлеглі міністра внутрішніх справ Анатолія Могилева. На початку липня міністерство оголосило про проведення тендеру на закупівлю чотирьох автомобілів Mercedes Е350, чотирьох автомобілів Audi А6 і 12 машин Toyota Camry. Тільки чотири німецьких Mercedes обійдуться державному бюджету більш ніж в 2 млн. грн. Вартість Audi А6 коливається від 35 тис. до 73 тис. євро.

Доцільність купівлі для правоохоронних органів автомобілів такого класу зрозуміти складно. І на заході, і у нас автомобіль класу "Е" вважається машиною успішного бізнесмена або високооплачуваного спортсмена. Часто - політика. А машина Audi А6 - це лімузин купівлю якого навряд чи можна пояснити потребою в рутинній роботі міліційного співробітника.

---

ПРОЖИТКОВИЙ МІНІМУМ У 2011 році розмір прожиткового мінімуму буде збільшений з 888 гривен в 2010 році до 963 гривен, повідомив міністр праці і соціальної політики України Василь Надрага. Такий розмір прожиткового мінімуму буде "передбачений" в проекті бюджету наступного року над яким працює уряд, відмітив він.

---

   Саме тут доречно спитати, яким чином все це співвідноситься із світовою практикою. На перший погляд, все виглядає ніби пристойно. Бо й на Заході гарантією незалежності депутатів вважається одержання ними солідної державної винагороди. Багато конституцій навіть мають про це відповідні статті (США, Іспанія, Німеччина ін.). Зокрема, Двадцять сьома поправка до Конституції США встановлює, що розмір парламентської винагороди не може бути збільшений конгресменами самими для себе. Тобто можливе збільшення виплат матиме чинність лише для наступного складу палат Конгресу. Типовою є також практика, коли розмір депутатської винагороди прирівнюється до посадових зарплат членів уряду (Австрія) або вищих державних службовців (Франція). Часто-густо такий розмір встановлюється на рівні 50-70% зарплати міністра. До того ж, він може залежати від ступеня реальної участі депутата в роботі парламенту (Франція), стажу депутатської діяльності або його зайнятості в парламентських комітетах (Австрія).

Однак це лише зовнішній бік справи. Внутрішній її бік полягає в тому, що зарплати депутатів парламенту на Заході дорівнюють зарплатам професорів престижних національних університетів. Якщо професор державного американського університету може одержувати приблизно 7-8 тисяч, а приватного – 8,5-10 тисяч доларів США на місяць, то це не дуже відрізняється від зарплати американського сенатора чи рядового конгресмена (приблизно 16 тисяч доларів на місяць). Відповідно, ректор державного університету в США має зарплату приблизно 25-26, а ректор приватного – 45-50 тисяч доларів на місяць, що не дуже поступається зарплаті президента США (приблизно 40 тисяч доларів на місяць). За словами датчанки Ганни Северинсен, її парламентська зарплата є не набагато більшою від заплати досвідченого учителя або журналіста в рідній країні. Загалом, зарплата депутата Європарламенту очевидно поступається зарплаті вправного нейрохірурга. В німецькому Бундестазі зарплата депутата є приблизно такою ж, як і зарплата університетського професора. Список можна продовжувати далі, проте краще вдатися до типової зарплатної „вилки”.

---

Вилка зарплат для всіх, хто працює в американських бюджетних (державних) установах приблизно дорівнює співвідношенню: 1:5. В Європі така ж вилка приблизно дорівнює співвідношенню: 1:4. Це означає, що зарплата рядового державного службовця в США не може бути меншою, ніж 25% зарплати міністра. Приблизно те ж саме маємо у Західній Європі, де в абсолютному вимірі державні зарплати, звичайно, поступаються зарплатам у США, але процентне співвідношення між зарплатами залишається приблизно на тому ж рівні.

Що ж стосується України, то у нас, за визнанням самих народних депутатів, вилка зарплат для людей, які одержують платню з державного бюджету, дорівнює співвідношенню: 1:40. Справді, звичайний український вчитель в державній школі має зарплату приблизно 100 доларів США на місяць, а народний депутат – 4 тисячі доларів. Ділимо друге на перше й одержуємо національну вилку: 1:40...

---

На хороших і дорогих машинах полюбляють їздити не лише залізничники. Як з'ясувалося, фінансова криза вже закінчилася і для Центру державного земельного кадастру. Так, 13 липня 2010 року Хмельницька філія відомствапридбала автомобіль Hyundai Santa Fе.

---

СПОЖИВЧИЙ КОШИК [ПОТРЕБИТЕЛЬСКАЯ КОРЗИНА] - - набір товарів, що харак-теризує типовий рівень і структуру місячно-го (річного) споживання людини або сім'ї. Використовується для розрахунку мінімаль-ного споживчого бюджету (прожиткового мінімуму), виходячи із вартості споживчого кошика у діючих цінах. Застосовується як база для порівняння розрахункових і реаль-них рівнів споживання.

Отож, що потрібно сучасному (станом на 2010 р) українцю для "нормального виживання" !  : 

10 грамів макаронів. Саме стільки повинен з'їдати в день середній українець, за законом про прожитковий мінімум. А ще -

пів'яйця,

5 грамів гречки,

і навіть фірмового українського продукту -сала - лише 5 грамів на день.

Документ ухвалили іще 2000-го року і вже 10 років споживчий кошик українця не переглядався (!).  Серед інших продуктів - до кошику уряд поклав на день -

106 грамів хліба,

260 грамів картоплі,

24 грами ковбаси.

І нічого питного - ні чаю, ні, боронь, Боже,- кави.

Підсолодити життя із таким кошиком також не вдасться: жодних кондитерських виробів там не передбачено.

Тож, середній українець - не погладшає. .

Виділено у кошику місце і для одягу - зокрема, для жінок працездатного віку передбачається й спідниця - на 4 роки і одна сукня - на 5. Пальто носити доведеться носити ще довше - доки йому не випониться 8 років. А от брюки жінкам, на думку посадовців, не потрібні взагалі. І туфлі - лише на низькому підборі. Одна пара на 2 з половиною роки.

Зате закон дозволяє їх ремонтувати - двічі на рік.

---

Слід також додати, що в Західній Європі та США розмір зарплат вищих посадових осіб не є і не може бути закритим для зацікавленої громадськості.[1] В США це гарантує закон 1966 р. „Про свободу інформації” та, почасти, пізніше прийнятий закон про „Уряд в сонячному світлі” (1976 р.). В Західній Європі на сторожі відкритого доступу до подібних даних стоять рішення Європейської Комісії та Європейського суду з прав людини.

Навпаки, в Україні  дізнатися з офіційних джерел про розмір зарплат, наприклад, суддів Конституційного або Верховного Суду України – марна праця. Навіть після Помаранчевої революції зарплата членам Кабінету Міністрів України підвищувалась в закритому (відповідний урядовий документ мав гриф обмеженого доступу) режимі. 

Свого часу один із колишніх суддів Конституційного Суду України іронічно розповідав своїм колегам з латвійського Конституційного Суду про наших журналістів-невдах, які так і не спромоглися дізнатися в Конституційному Суді реальні розміри суддівських зарплат. Але глибша іронія ситуації полягала в тому, що: а) латвійські колеги не могли зрозуміти, чому це має бути таємницею; б) їх власна зарплата на той час перевищувала зарплату українських колег приблизно у п’ять разів; в) вони пишалися тим, що їм вдалося запобігти приватизації квартир в старих кварталах Риги вищими урядовцями (серед них був і Раймонд Паулс). Приклад показує, що й після розпаду СРСР український суддя несвідомо відтворював схему: два світи – дві системи.

З того часу минуло майже десять років. Проте й досі зарплата судді Верховного або Конституційного Суду України залишається для вітчизняного журналіста таємницею. Подейкують, що нині вона сягає приблизно 10-11 тисяч доларів США на місяць. Коли конституційний суддя йде по завершенню „каденції” у відставку, то його відразу чекає не пенсія, а „державне утримання”, яке дорівнює 80% грошового утримання та інших видів грошового забезпечення діючого судді Конституційного Суду України (частина 2 статті 29 Закону України „Про Конституційний Суд України”). Фактично суддя такого рангу довічно житиме на утримання або пенсію, що становитимуть приблизно 10 тисяч доларів США на місяць.

---

  Звісно, що рахувати гроші в чужих кишенях – не зовсім благородна справа. Так само неблагородним є навішування ярликів на українських народних обранців та інших вищих посадових осіб держави. Тим більше, що вони й самі про себе іноді критично говорять. Як зізнався один із моїх колег, який тепер на додачу до своїх професорських 450 доларів на місяць одержує ще 3,5 тисяч доларів депутатської пенсії, „я цього не робив своїми руками”. Виходить, це зробила Українська держава для своїх вірних і вдячних синів. В результаті, маємо в країни закономірну ситуацію, коли контраст між державою та громадянським суспільством не тільки не зникає, але й робиться ще гострішим. Мало сказати, що народні депутати поводять себе егоїстично. Гіршим є те, що насправді вони поводять себе по-зрадницьки. Свого часу В.Шамберлайн (W.Chamberline) писав в невеличкій роботі „Україна – поневолена нація” про те, що український народ перманентно зраджувала національна еліта. Проте В.Шамберлайн писав про те, що еліта зраджувала свій народ в час політичної несвободи, а тепер ми бачимо, що еліта продовжує морально зраджувати його в обставинах державного суверенітету.

Зрештою, те, що днями трапилося, можна було б проігнорувати.

Проте в черговий раз не можна не відмітити інфантильності українського національного парламентаризму. Дитячі інстинкти в політиці – це не недолік, а справжній ризик і загроза для народу. І українські громадяни можуть вже ближчим часом на собі це відчути. Порушивши всі можливі процедури й правила, потоптавшись на принципах власної Конституції, народні депутати під головуванням В.Литвина „переклепали” президентсько-парламентську Україну на Україну парламентсько-президентську.

Тепер цей нещасний механізм має рухати нас в Європу. 

---

Висновок:    Поки цивілізований світ через кризу шукає шляхи консолідації суспільства, тупорилі українські чиновники ведуть громадян України по «унікальному шляху» прямісінько до громадянської війни.