Як українець героєм британської імперії став

  • 03.03.11, 20:20
Незвичайна доля українця з Поділля Пилипа Коновала здатна й сьогодні здивувати людину, звиклу до пропагованого світу “не героїчність” і “вторинність” Української історії.

Пилип Коновал – єдиний українець-кавалер найвищої військової відзнаки Британії – Вікторіанського хреста

Після того, як галичанин став військовим міністром Китаю, дивуватися військовим здібностям українців ніби вже й нема чого. Адже Українські Січові Стрільці так і залишилися найшляхетнішою армією в історії Європи, про яку з повагою згадують навіть її колишні противники – поляки, а досвідом Української Повстанської Армії захоплювалися і французький президент де Голль, і кубинський “вічний революціонер” Фідель разом зі своїм легендарним однодумцем Че Геварою. Але й далі дивують долі наших людей, які, потрапивши в армії чужих країн і здобувши там найвище визнання, так і залишаються невідомими землякам. Одним із них є капрал канадського 47-го піхотного полку Пилип Коновал.
Пилип Коновал народився 15 вересня 1888 року у подільському селі Кутківці (теперішня Хмельницька область). Відбувши примусову військову службу, молодий вояк вернув додому. Але щоб утримати сім’ю, був змушений вибратися на заробітки. У 1913-му через Владивосток дістався до Канадського Ванкувера. Працює на різних роботах, тримаючи напрямок на схід Канади. Коли в Оттаві довідується про початок першої світової війни, разом з іншими десятьма тисячами українців вступає добровольцем до канадського (на той час британської армії) Експедиційного корпусу.
Капрал Пилип Коновал зі своїм відділом опиняється біля французького містечка Ланс. 21 серпня 1917 противник затиснув канадську армію у кліщі. У відділенні Коновала загинули всі старші офіцери. Про атаку годі було і мріяти: через безперервний кулеметний вогонь не можна було підняти голови. Тоді Пилип сам рушив на кулеметне гніздо. Товариші були певні, що капрал не повернеться. Зненацька кулемет замовк, і по якомусь часі Коновал з’явився, тягнучи його під пахвою.
Виявилось, що він, вступивши в рукопашну з кулеметниками, переміг дев’ятьох солдатів. Потому, атакувавши друге гніздо, захопив ще й трьох полонених. Знищивши два ворожі кулеметні гнізда і відкривши дорогу для наступу, заворожений від куль подоляк ще раз кинувся в атаку.
Тут його і полонили. Однак Коновалу вдалось звільнитися від пут. Покінчивши ще із трьома ворожими солдатами, він знову притарабанив кулемет. Три вилазки, 19 ворожих вояків і три кулеметні гнізда… Коновал змінив ситуацію на цілій ділянці фронту.
Уже в своєму шанці, під час рапорту офіцерові, в його лице влучила випадкова куля. Відтоді довелось йому носити дві металеві відзнаки: орден і кулю, одну – на грудях, а другу – в обличчі. Про подвиг Коновала писала преса. І ось, 15 жовтня 1917 року перед Букінгемським палацом у Лондоні на великому військовому параді король Георґ V, потискуючи невеликому на зріст подолякові руку, нагородив його Хрестом Вікторії – найвищою нагородою Британської імперії. При тому король сказав: “Ваш подвиг є найвідважнішим і непорівнянним у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку”.


Хрест Вікторії – найвища нагорода Британської імперії

Саму відзнаку заснувала королева Вікторія у 1856 році як найвищу нагороду за відвагу і хоробрість під час бойових дій у Британській імперії та країнах співдружності. Орден є одночасно найвищою військовою відзнакою Канади. Він відлитий із бронзи трофейної московської гармати, яку захопили англійці в останньому бою Кримської війни у Севастополі. Кожен хрест є іменним, із викарбуваною датою подвигу. Досі за 154 роки цією відзнакою нагородили чи не тисячу вояків. Серед них тільки 94 – канадці. Власники цієї нагороди, за неписаною традицією, не вдягають інших бойових відзнак, бо Хрест Вікторії є доказом найвищої хоробрості і не потребує іншого підтвердження. При зустрічі з кавалерами ордена, англійські королі мусять вітатися і віддавати почесть першими.
Після тяжкого поранення Коновал і далі служить. Його ще не раз відзначали орденами. Він був помічником військового аташе при посольстві Великобританії, служив у Канадському лісничому корпусі. Згодом, разом з іншими українцями, був у Канадському сибірському експедиційному війську, що його готували до боїв із більшовиками. Там його звела доля із Василем Енгельгардтом, нащадком поміщика, у якого служив Тарас Шевченко. Потім Коновал вступив до генерал-губернаторської піхоти в Оттаві.
Після того щаслива зірка Коновала почала тьмяніти. Далася взнаки стара рана. На нього посипалися всілякі негаразди. Під час сталінських чисток безслідно пропала його родина. Коновал впав у депресію. Опинився без роботи. Про колишнього героя, здавалося, забули. Аж 1939-го в Оттаві відкривали пам’ятник героям війни, на посвячення якого прибув наступник Георга V. Коновала запросили як найпочеснішого гостя, і вже король Георг VI знову потис руку подолякові, дякуючи за його подвиги.
Після випадкової зустрічі на святі з таким самим кавалером Хреста Вікторії, який служив приставом у канадському парламенті, Коновал дістав там роботу прибиральника. Коли здивовані парламентаристи запитували, зиркаючи на орден, чому він тут працює, Пилип відповідав: “Там я чистив рушницею, а тут мушу шваброю”.
Прем’єр-міністр Канади Вільям Маккензі, побачивши героя Канади, який миє підлоги парламенту, призначив його особливим сторожем кімнати 16, а якщо простіше – свого власного офісу.
Але фінансове становище Коновала від того так і не стало кращим. Коли прем’єр-міністр Великобританії Ентоні Іден у червні 1956 запросив його на обід у Вестмінстері з нагоди сторіччя заснування ордена (на який запросили ще триста кавалерів Хреста Вікторії), у Пилипа забракло грошей на дорогу. Він звернувся за допомогою до українців з відділів Канадського легіону. І до Англії таки дістався.
Згодом він став головою Товариства українсько-канадських Ветеранів. Помер Коновал на 72-му році життя. У його похованні брав участь полк з усіма військовими почестями на цвинтарі Нотр-Дам в Оттаві.
Коли при оформленні анкети для вступу у Спілку військовослужбовців Коновала запитали, чому він демобілізувався, герой відповів: “Тому, що закінчилась війна”. Іншим разом, відповідаючи набридливим журналістам, чому пішов сам в атаку, сказав, що набридло лежати у мокрому окопі і дивитися на безпорадність канадської армії.
Орден Пилипа Коновала тепер у Канадському військовому музеї. У національній галереї Канади є його портрет. А нещодавно у Канаді встановили чотири меморіальні дошки, які трьома мовами (англійською, французькою та українською) розповідають про подвиг Коновала. Три – у місцях, де служив Пилип, ще одна – в селі Україна, провінція Манітоба.
Та навіть встановлення пам’ятних таблиць не обійшлося без казусів. Дехто з військового командування не хотів тримовного напису, хоча кошти були забрані виключно українськими ветеранами. Тільки втручання вищих канадських українців-офіцерів вирішило справу.
Українсько-канадські ветерани 360-го відділу легіону, що носить ім’я героя, вирішили встановити його пам’ятник і в Кутківцях. Цей проект схвалив уряд Канади. Над ним працював львівський скульптор Петро Кулик, автор пам’ятників Івану Підкові у Львові та в Черкасах, Іванові Франку у Торонто, Володимиру й Ользі у Чикаго. Відкриття пам’ятника Пилипу Коновалу на його маленькій батьківщині, у селі Кутківці, відбулося 21 серпня (у день того славного бою під Лансом) 2000 року. Канадський військовий літак привіз на відкриття оркестр того самого 47 полку, в якому служив Пилип Коновал. Майже після ста років українець із дивною, переплетеною металом долею, отримавши далеко поза своїм краєм нагороду, виготовлену із захопленої колись в Україні московської гармати – повернувся в бронзі у своє рідне село, щоб стояти над Збручем.
Богдан Малина

Як світ дізнався про УПА.

  • 03.03.11, 17:27

6 травня 1947 р. СРСР, Польща та Чехословаччина підписали договір про спільну боротьбу з Українською Повстанською Армією. Не маючи змоги самостійно придушити опір українців, Радянський Союз, фактично, був змушений звернутися по допомогу до своїх сателітів.

 Бійці УПА під час рейду по Словаччині. Вересень 1947 Напередодні Дня Перемоги у календарі значилася ще одна важлива дата – 6 травня, на яку припадає 60-та річниця підписання договору між СРСР, Чехословаччиною та Польщею про спільну боротьбу з УПА. Тепер, коли свято Перемоги позаду, можна не ризикуючи наразитися на емоційну реакцію ідеологічних супротивників, розглянути цей епізод в українській історії, який став важливим кроком до того, щоб світова спільнота дізналася про визвольну боротьбу українського народу. Перед тим, як говорити власне про договір, слід згадати причини його підписання саме цими державами і відповісти на питання, – чому так сталося, що СРСР визнав на міжнародному рівні ведення проти нього партизанської боротьби? Велика Вітчизняна війна не скінчилася для радянської влади 9 травня 1945 р. На західноукраїнських землях, щойно приєднаних до УРСР, східних польських землях (так зване Закерзоння), продовжувався український Рух Опору під проводом ОУН.

«Якби у французької армії був такий дух, як в УПА,то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію». Шарль де Голль, Президент Франції (1959-69)

Ось що пише про тогочасну ситуацію у Західній Україні автор «Криголама» Віктор Суворов («Давай подробности!», журнал «Посев», № 2’2005 р.): «Це була війна проти народу. Тільки органи НКВС(народний комісаріат внутрішніх справ – ред.) на землі Західної України в 1945 р. мали 175 резидентур. Отут мене відразу тягне до порівняння. У самий розпал холодної війни ГРУ мало в США 3 резидентури під дипломатичним прикриттям і кілька (не більше п’яти) нелегальних резидентур. Таку ж кількість резидентур на території США мали й «бойові товариші» з КДБ. Питання: хто ж був більш небезпечний комуністичному режиму, – «американський імперіалізм» чи власний народ однієї з «братніх республік» «нерушимого Союзу»?».

Окрім НКВС були й резидентури НКДБ (народний комісаріат державної безпеки – ред.), кількість яких була співрозмірна кількості резидентур НКВС по всій Західній Україні. Наприклад, в Івано-Франківській області в 1945 р. діяло 142 резидентури НКДБ, незалежно від агентурної мережі НКВС. Також діяли розвідувальні структури Радянської армії. Це лише розвідка, а проти повстанців діяли також внутрішні війська НКВС, і навіть армійські підрозділи. ОУН також мала потужну Службу Безпеки та розвідку. На Закерзонні тривало міжетнічне протистояння між польським та українським населенням, яке почалося ще в 1943 р на Волині. У 1944 р. було підписано радянсько-польський договір про взаємний обмін населенням у прикордонних районах, який згодом завершився операцією «Вісла» 28 квітня 1947 р. Поняття «взаємний обмін населенням» означає, що обидві сторони депортували представників нацменшин з однієї країни в іншу. Звісно, був спротив. Збігнев Ковалевський, колишній співробітник Польської академії наук у 1995 р. в Gazeta Wyborcza опублікував статтю «Погляд на УПА свідомого поляка» (її пізніше передрукував ряд українських видань), в якій писав, що в серпні 1945 р. із Закерзоння виселено 220 тис., а впродовж наступного року – майже 500 тис. українців. На початку переселення в СРСР мали добровільний характер, виїжджали москвофільські і прокомуністично залаштовані люди. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страшного терору. Його ідейним натхненником була радянська влада. Вона озброювали польських селян-шовіністів, і ті спустошували українські села. Причому діяли вони під охороною польської армії. У 1945 р. на цих землях ще не діяли регулярні частини УПА, лише кущові відділи самооборони (КВС). Один приклад: 18 квітня того року польські озброєні селяни напали на села Бахів і Березку, які не мали самооборони. Під час акції було вбито 465 українців, дві третини з яких становили жінки і діти. Тоді КВС об’єднали свої сили і відповіли акціями помсти, спрямованими проти польських сіл. Після цього до боротьби з КВС у восени 1945 р. долучилося Військо Польське, натомість командування УПА кинуло проти поляків свої збройні частини, які з’єдналися з КВС і на польський терор відповідали терором українським. Польська влада визнавала, що несе втрати у боротьбі з УПА. 1945 р. глава уряду оприлюднив наступні дані: «У боях з «бандами» органи МО (Міліції Обивательської) понесли в 1945 р. такі втрати: 1 411 міліціонерів убитих, 1 410 ранених і 940 полонених «бандитами»» (Петро Мірчук «Українська Повстанська Армія 1942-1952»). У 1946 і 47 рр. польські втрати збільшились, акції УПА стали більш організованими, у зв’язку з цим СРСР в березні 1946 р. кинув на Закерзоння війська НКВС на допомогу польським збройним частинам. Натомість УПА здебільшого переходить на диверсійну боротьбу (напр., 12 березня на залізничному шляху Олешичі–Нова Гребля повстанці пустили під укіс поїзд, яким їхало військо польське з Ярослава до Томашова переселяти українців). Ситуація у Радянському Союзі ускладнювалася тим, що значна частина населення західних областей УРСР підтримувала повстанців, а тоталітарна система також була вимушена вести боротьбу ще з естонськими, литовськими, латиськими повстанцями. «Яка армія може похвалитися тим, що ще протягом десяти років по закінченні другої світової війни могла вести бойові дії без підтримки ззовні? Четники Михайловича в Югославії склали зброю через рік після приходу до влади Тіто. «Зелені брати» у Прибалтиці трималися два роки. Армія Крайова у Польщі – також два роки. УПА виявилася найстійкішою» Че Гевара, команданте Кубинської революції 1959 р. Мимоволі до боротьби УПА долучилася й Чехословаччина. На відміну від СРСР і Польщі, з чехословацькими військами УПА не вступала в бій аж до укладення згаданого договору. Після поразки першої фази боротьби УПА (1942-45 рр.), керівництво ОУН поставило завдання проінформувати держави Західної Європи та США про збройну боротьбу українців, перейшовши, перш за все, в окуповану союзниками Західну Німеччину (Володимир В’ятрович «Рейди УПА теренами Чехословаччини», Юрій Борець «УПА у вирі боротьби», Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА). Для того, щоб дістатися німецької території, слід було перейти польський або чехословацький кордони. Рейди УПА на Чехословаччину почалися влітку 1945 р. Перший, який тривав з літа до осені 1945 р., був більше розвідувальний. Командування УПА ставило своїми відділами чотири завдання: спростувати наклепи на український національно-визвольний рух, викрити імперську суть політики СРСР; змалювати небезпеку для чеського та словацького народів з боку російського імперіалізму; закласти основи спільної антирадянської боротьби народів Центральної i Східної Європи. При цьому необхідно зазначити, що повстанцям наказувалося: «Зачіпних боїв абсолютно не вести. Коли на нас нападатимуть, тоді боронитися, маневрувати, прориватися, чи відв’язуватися й зникати. Коли наступатимуть чехи та словаки, тоді, старатися посланцем, окликами, білою хоругвою чи іншим способом дати їм зрозуміння i вияснити, що ми маємо супроти них зовсім приятельські наміри. Коли наступатиму більшовики – бити силою всієї зброї i скоро відв’язуватися та зникати. Коли б наступали разом, тоді до чехів та словаків зайняти становище, як сказано вище, – роз’єднати з більшовиками. Засадничо збройних сутичок уникати: маневрувати i відв’язуватися – але ніколи панічно не втікати».
Для пропаганди ця держава була вибрана не випадково. По-перше, в ній діяла на той момент багатопартійна система. По-друге, в історії України ХХ ст. Чехословаччина ставилася до українців найбільш ліберально (коли частина українських земель опинилася в складі цієї держави по завершенню Першої світової війни). Перший рейд УПА був відзначений у місцевій пресі, яка, хоч і назвала повстанців бандитами, однак відзначала, що вони не чинять злочини і не воюють з армією. Крім того, повстанці почали налагоджувати контакти з місцевими антикомуністичними організаціями, зокрема словацькими націоналістами, які домагалися створення власної суверенної держави. Обговорювалася тактика спільної боротьби словаків і УПА проти СРСР (аналогічні переговори велися з польською армією ВіН – «Вольносць і Незавіслосьць» – на Закерзонні. Обидві армії навіть спільно виступили в кількох акціях проти НКВС, але потім ВіН відмовилася від співпраці). Та про ці контакти дізналися в СРСР. Почалося співробітництво між Радянською та Чехословацькою армією, а пізніше і Військом Польським. 1 січня 1946 року підписано «Договір про взаємний перехід державних кордонів прикордонними військами СРСР та чехословацькими прикордонними військами з метою переслідування i лiквiдацiї переходячих банд i про взаємну співпрацю, пов’язану з цим». Як наслідок, у квітні 1946 р. командування УПА надсилає лист Президенту Чехословаччини Бенешу, в якому викладає сутність своєї боротьби. У відповідь проти бійців УПА (їх відправилося в рейд за різними даними від 500 до 900 чол.) було кинуто 17 батальйонів чехословацької армії – 11 200 бійців з танками та авіацією. Збройна сутичка між УПА і чехословацькою армією відбулася 16 квітня. УПА зазнала поразки, розсіялася і окремими групами почала переходити в ліси. Акції УПА на теренах Словаччини набули розголосу і завдали удару по міжнародному іміджу СРСР, потроху руйнуючи міф про непереможність Радянського Союзу. Виявлялося, що в межах СРСР існує потужний рух опору, що вже кілька років бореться з комуністичним режимом за право на незалежність для свого народу. Українським повстанцям це вдалося тому, що у Чехословаччині на той момент виходили опозиційні газети, працювали представники зарубіжних ЗМІ. Продовженням спроб прориву інформаційної блокади слід вважати рейди «сотень» УПА із Закерзоння на територію Німеччини, окуповану американцями. Зважаючи на таку ситуацію, 6 травня 1947 р. СРСР, Чехословаччина та Польща підписують договір про спільну боротьбу з УПА. Договір мав на меті вирішити три основні завдання. 1. Забезпечити успішне проведення операції «Вісла». 2. Зупинити рейди УПА на Чехословаччину (узимку 1946 р. планувався другий рейд повстанців) і перехід окремих «сотень» на Захід. 3. Придушити повстанський рух, який не лише завдавав клопоту СРСР і Польщі, але й намагався спонукати словацьку опозицію виступити проти федеративної комуністичної влади. Перше завдання було виконане на відмінно. Радянське командування кинуло з Львівської воєнної округи одну панцерну дивізію та спеціальні антипартизанські загони й заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон, чехо-словаки вислали одну гірську бригаду, а поляки – моторизований корпус, складений з трьох дивізій та відділи КБП (Корпус Безпеченьства Публічнего – польський аналог НКВС). Всі три військові з’єднання держав соцтабору мали в своєму складі артилерію, танки, літаки. У той час як УПА була слабоозброєною і за чисельністю значно поступалася комуністам. Як наслідок, за місяць акції все цивільне населення Лемківщини, Перемищини й Ярославщини було повністю виселене. УПА перейшла на терени Західної України, деякі частини продовжували намагатися прорватися на Захід. Другий рейд УПА на Чехословаччину розпочався 25 травня 1947 р. Одночасно рушили шість «сотень», які буквально одразу потрапили в оточення польських військ. Повстанці зазнали значних втрат (їх чисельність зменшилась на половину), проте їм вдалося перейти на територію Чехословаччини, здебільшого завдяки тому, що «союзники» узгодили директиви спільної боротьби з УПА лише в кінці червня 1947 р. На Чехословацькій території до 277 бійців УПА долучилися групи цивільної сітки ОУН та рештки розбитих на Закерзоннi «сотень», чисельність яких не визначена. Проти них виставили 6 000 солдатів, 5 600 бійців служби безпеки та понад 3,5 тис. колишніх партизан. Майже всі бійці УПА були знищені, лише близько 100 перебралися на Захід. Третє завдання договору фактично теж було виконане. Після вбивства у 1950 р. Романа Шухевича повстання було фактично придушене: до середини 1950-х рр. лише іноді здійснювалися диверсії з боку залишків УПА.

Але закордонні рейди УПА і, власне, підписання Договору, мало й позитивні для повстанців наслідки. Полягають вони в прориві інформаційної блокади.

Наприклад, 20 серпня 1947 р. у шведській газеті «Дер Бунд» з’являється велика стаття, присвячена УПА. «Майже три місяці чеські i словацькі органи безпеки, підкріплені військовими силами, проводять на сільських теренах i в лісистих горах Словаччини регулярну малу війну проти українських повстанців, що продираються з Польщі в південному i південно-західному напрямі».

А от що писала французька «Ле Фігаро» 30 серпня того ж року: «Останні повідомлення різних агенцій донесли, що українські партизани прибули у Словаччину та вели там бої з регулярним військом. Це є рештки Української Повстанської Армії, яка боролася проти Вермахту без жодних зв’язків з радянськими партизанами, та була переслідувана Червоною армією від 1944 р».

Василь КОЛОМІЄЦЬ

Слово як зброя

 

Поки українське суспільство перебуває в стані інфантильної загальмованості , інертної пасивності та зацікавленості виключно шлунково tost - статевими інтересами, воно залишатиметься такою собі капризною, дурнуватою, невихованою і нетямущою дитиною, яку, незважаючи на ніжний вік “добрі дяді з сусіднього під'їзду присадили на анашу і горілку . Поки замість того, щоб навчатися і творити попередні сходи до свого майбутнього, забезпечувати потенціал подальшого розвитку (ставати Нацією), суспільство незалежної нібито України ридає за “низьким рівнем життя” та “економічним занепадом” (так алкаш сварить дружину за те, що “не наливає”). Мовляв, годі зі своєю національною ідеєю, зі своєю національною культурою, годі вже зі своєю мовою – є справи важливіші. Наприклад, шмат улюбленої, гнилої... Піднімемо економіку, а там подбаємо і про мову, і про культуру. Тільки питання – чи залишиться вона, та мова, чи залишиться на той час та культура Та й з якого б то дива подбаємо тоді ?  Тоді підвищиться рівень споживання, знову апетити наші зростуть, знову нам мало буде… Яка там в біса культура!

Розпочинати треба негайно, просто зараз, в цю годину, в цю хвилину! Двадцять років уже змарновано, віз і нині там, в Українській "Совєцькій, Соціялістичній" (недарма на “гербі” міста Дніпропетровська живіший за живих червоно-синій прапорець того байстрючого держутворення). Сьогодні сумнозвісний німецький злочинець, ґяуляйтер Еріх Кох, відомий своїм висловом: “Якщо я зустріну українця, гідного зі мною разом сісти за стіл, я його негайно розстріляю!”, обідав би спокійно. Бо нема в нас гідності ні на краплину. Бо подарували нам пам’ятник ґяуляйтеру Щербицькому, а ніхто з нас не спромігся принаймні виявити своє обурення, не кажучи вже про щось інше.   Для кого я це все пишу?   Ні, не для присяжних читачів “Свойого мнєнія” , штибуканд. іст. наук” Івана Пономаря й компанії , що впадають при слові “УПА” в коматозний станhypnosis , не для вихованців “лєнінського комсомолу” , не для тих, хто в усіх своїх бідах звинувачує Україну та її “самостійність” (якої ще ніхто, якщо чесно, й в очі не бачивlook ). Ні, звертаюсь до українців , які ще не забули, до якого народу вони належать, і який шанс – непевний, але такий рідкий в історії – мають наразі. Використати цей шанс, не прогавити його – ось наше історичне завдання, наша, якщо бажаєте, місія. Як ми виконаємо цю місію, як ми її виконуємо наразі? Ось, наразі, й приклад. Шевченківське свято в Центральній Міській бібліотеці. Виступають наші патріоти, артисти, митці, діячі України в Українському місті на 19 році незалежності. Виступають яскраво, іноді навіть блискуче, з патосом, з завзяттям, просто соловейками заливаються. І такі вже вони патріоти, і так уже в них болить душа за Україну, за її долю, за культуру, за мову! Аж настільки, що виходячи по закінченні заходу на вулицю, розмовляють... виключно російською. І поміж собою теж. І до інших людей звертаються російською. Буквально – одежі змінено! Для українського заходу одна мова, для вулиці – друга. (А вдома що – третя? ) І не офіційні ж особи, не “голови”, які за законом мають (з гріхом навпіл) уживати ледве вивчену, калічну українську – але “совість нації”, інтеліґенція, що за хвилину перед цим розпинався про “занепад рідної мови”!
Якщо такою є “совість нації”, якою ж мусить бути “простий” загал? Кого брати за взірець?  Для людей дуже важливо, як до них звертаються. В транспорті, магазині, на ринку, будь-де переважна більшість відповідає українською на українську. Але тільки відповідає, тобто знову таки поводиться пасивно, інфантильно, і вимагати від цих людей більшого неможливо. Ця справа цілком лежить на плечах національної інтеліґенції: сьогодні спілкування українською для українського інтеліґента (причому не важливо, якого: гуманітарного, технічного, творчого, старого, молодого, жінки, чоловіка...) є принциповим питанням. Почувши українську не раз і не два, та ще з вуст освіченої і культурної людини, загал потроху переходитиме на неї. Не вірите?  Знову приклад:

Один мій знайомий, працюючи охоронцем на виробництві в нашому місті, щоранку вітався з робітниками, які йшли через прохідну:

– Доброго ранку! І йому всі відповідали: – Доброе утро! Так тягнулося тиждень, два... аж раптом один робітник, потім другий, третій, десятий почали відповідати:

Доброго ранку!

За місяць усі робітники того підприємства віталися вже саме так – доброго ранку! І тоді мій знайомий вирішив пожартувати. Одного дійсно доброго ранку він привітався:

Доброе утро  

Обуренню робітників не було меж! angry

Намітився ледве не скандал із загальною мотивацією:

Що ж ти по-нашому припинив розмовляти! ? !”...

Гадаю, коментувати цей приклад зайве. Наскільки цей охоронець робить більше для Української культури , ніж та наша “свідома богема” з вищезгаданого заходу ! Оце і є справжнє відродження  І.
Сьогодні в Україні досить патріотичних організацій – як політичних, так і громадських, до яких може прилучитися українець, особливо молодий, що відчуває, що нинішній стан речей неможливий, ганебний, згубний. Але і без організацій людина має досить можливостей працювати в царині боротьби за відродження Української культури, бо головна зброя в цій боротьбі є доступною всім. Це – УКРАЇНСЬКА МОВА.

Головний індикатор національної ознаки українця, принаймні в наш час, є МОВА.

Їй-богу, буває смішно чути патетичні вигуки “я українець! я люблю Україну!”... російською мовоюstena . Пригадується Станіславський: “Не вірю!” Що малорос – вірю. Що хохол – вірю. Що “донєцкій” – вірю. А що українець – НЕ ВІРЮ!


Русифікація в нашому краї, що велася й ведеться в купі з міцною ідеологічною “совєтізацієюchih ”, досягла таки своєї мети   . Повернення до рідної мови в нанівець зрусифікованому Дніпропетровську, в середовищі, де російською (а скорше “суржиком” - "Сердючкиною"  мовою) спілкуються здебільшого в родині, на вулиці, на роботі, в школі, в інституті, вимагає певних зусиль. Певного морального ризику. Певної сили волі й духу.

Але й подолання "перешкод" приносить неабияке задоволення. 60 років тому найкращі сини й дочки нашого народу брали в руки зброю й шли до лав Повстанської Армії. Вони йшли на незрівнянно більший ризик, чим той, що вимагається від нас сьогодні.

Наша зброя – слово. А життя за всі часи кожний обирає собі сам: або життя Людини, або життя хробака. Той, хто погодився з тим, що він хробак, чи може скаржитися на те, що його роздушили?


Часто доводиться чути від людей (особливо чомусь жінок), котрі ніби й не від того, щоб спілкуватися українською: “Та я б розмовляв, але не дуже добре вмію, соромлюся помилок… Так що краще вже ніяк, чим абияк”. А як же, даруйте, позбавитись помилок, якщо не розмовляти, не практикуватися? І кого ми, українці, зрештою мусимо соромитися на Українській землі?  Де ж ще навчатися – й через помилки в тому числі – українській мові, як не в Україні? Хто має нас соромити? Чи не та “інтеліґенція”, про яку я наводив вище? Так хай соромляться вони. Хай соромляться ті, хто, мешкаючи десятиліттями в Україні, не спромігся вивчити мову нашого народу. Хай соромляться ті, хто поливає брудом Україну, її історію, її Героїв (в тому числі й на шпальтах “Своего мнения”), ті, хто каже, ніби не було ніякого Голодомору, що українців не існує, що мова наша вигадана, що треба “єднатися” зі “старшими братами” та т.і. Хай соромляться ті, хто намагається зробити з нас дебілів за допомогою всіляких “русскіх шансонов” і “русскіх радіо”, хай соромляться смердючки, “кролікі” та інші “джентльмен-шоу”. А нам-то чого соромитися?
Ми – попри всі негаразди і трагедії – нація переможців. Ми століттями не мали власної держави, нашу культуру асимілювали, мову забороняли, нас виморювали голодом, нищили як гарматне м’ясо на війнах і як робочу худобу на будівництві “північних пальмір”, наші книгарні спалювали, наших митців запроторювали в психушки, наших патріотів називали зрадниками, а ми всупереч усьому вижили, існуємо, розмовляємо. І тому нашу Українську Ідею бояться наші недруги, це з великого переляку вони брешуть на Українських Героїв, називаючи їх бандитами, запроданцями, різунами. Великий страх панує в їхніх рядах. Пам’ятаймо про це.
І зараз чую, як “здіймається великий рейвах” усіх тих, кого образили мої слова. Вже чую крики: “не про мову треба сьогодні думати, а про... ковбасу!” Подивіться на Європу! На Європу!

Ну, добре, дивимось на Європу.

Чехія. Втратила незалежність у середині XVII ст., майже тоді, коли й Україна. Отримавши незалежність 1918 року під час розпаду Австро-Угорщини, мала у спадщину цілком німецькомовні міста. Чеська мова ледве жевріла деінде по селах. Завдяки “чехізації”, що її здійснювала національна інтеліґенція, сьогодні в чеських містах, як і у селах, панує виключно чеська. Словаччина – саме така ж історія, тільки словакам довелося боротися не з германізацією, а з мадярізацією.

 ,  ,  Балтія. Дві країни – Естонія й Латвія – ніколи в своїй історії не мали власних державних утворень. Міста були переважно німецькомовні. Але, втримавши 1918-1919 рр. навалу більшовицьких банд (що, на жаль, не вдалося Україні), ці країни зробили такі успіхи в націоналізації всього культурного життя, що сьогодні “націоналізм” “прибалтів” став майже притчею.  Фінляндія. Відбила навалу більшовиків двічі – у 1918 й 1940 рр. Мала анальогічні з Балтією проблеми, але сьогодні має виключно “фінське” обличчя (в Фінляндії другою державною вважається мова шведської меншини; втім ніякої загрози “шведизації” для фіннів ці шведи, що компактно мешкають в деяких районах країни, не ставлять).

 Польща. Щодо Польщі варто, на мою думку, навести таку історію. Отримавши незалежність, ця країна теж зустрілась із проблемою “не польських” міст. Утім, уже за декілька років городяни впевнено балакали не російською чи німецькою, а саме “посполитою”. Здивовані іноземні журналісти звернулися до тодішнього керівника Польщі, маршала Пілсудського: “В якій же спосіб вам вдалося так швидко навернути поляків до рідної мови? ” – “В гуманний”,– відповів маршал. І пояснив шановним допитувачам, що тут маються на увазі гумові кийки,  якими поліціянтиstop  частували в Польщі "небажаючих" переходити на польську.

ЧИ БУДЕМО ДАЛІ РОЗМОВЛЯТИ ПРО ЄВРОПУ ? ? ?

Українські корені російської мови

  • 20.02.11, 18:01

В Росії про це делікатно не згадують, а в Україні про це замовчують, і мало хто знає, що ті, які звуть себе “русскімі”, не те що до Русі, а й до слов’янства не належать.


dadaВони є нащадками фіно-угорських племен, про яких згадує в своїх літописах ще києво-печерський Нестор, виокремлюючи слов’ян від фіно-угрів: “Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, – бо сидять вони по [ріці] Бугу, – а потім же волиняни. А се – інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печора, ям, литва, зимогола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову, [походять] від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях.” На сьогодні ці захутір-михайлівські неслов’яни зуміли привласнити вже й самого Нестора. dadaА пригадуєте карту так званої Київської Русі зі шкільного підручника по історії СРСР з нанесеними на ній назвами племен? Порівняйте її з картою нинішньої Росії і ви виявите, що слов’янськими племенами були заселені лише Новгородська і Псковська землі. Та стверджувати на підставі цього факту про наявність у рускіх слов’янських коренів помилково, оскільки упродовж 15 – 16 століть московити винищили всіх слов’ян цих земель. Ось що говорить про це М.Карамзін: “Залишився труп, душа щезла, інші мешканці, інші звичаї і норови, ...”. До речі, після кожного нашестя москвини заселяли спустошені землі мордово-татарським етносом, але, увага!, приходили знову і знову винищували всіх в тому числі і залишених попередні рази “саатєчесвєнніков”. Доречна інформація для нинішніх “саатєчєствєнніков”. dadaЯк пише Нестор, ще тисячу років тому, пращури сучасних “русскіх” мали свою мову. Але внаслідок окультурення нецивілізованих північних племен, на їхніх теренах почалася формуватися нова говірка, – такий собі вінегрет з української, староболгарської (церковнослов’янської), татарської, німецької, французької, яка стала називатися русскім язиком. Такий мовний вінегрет утворився внаслідок запозичень фіно-уграми термінів від мов тих народів, які брали участь у їхньому культурному і технічному становленні. dadaІнколи творці “язика”, не розуміючи суті запозичених слів, надавали їм у новофінській (російській) мові протилежного змісту. Приміром, є слово глаз, яким фінські мовотворці замінили запозичену українську назву тілесного органу – око. Біда в тому, що в слові око, яке складається з трьох букв – два звуки “о”, не природні для голосового апарату фіно-угорського антропологічного типу. Через це, в період німецького окультурення, вони запозичили німецьке слово “глаз”, що перекладається з німецької як “скло”. Натомість скляні прилади – окуляри, фінські мовотворці залишили в українському варіанті – “очкі”, що українською означає органи бачення, відповідного походження і слово “окуляр”. dadaСтарофінська мова не зникла, а паралельно існує з офіційною у нащадків фіно-угрів – це “фєня” (мова кримінальної босоти). dadaУкраїнське походження російської мови яскраво видно в словах: прачка, прачєчная (від української прати, а не стірать, що теж походить з української стирати бруд, терти полотно в руках); вимагателі – від української вимагати, тобто російською – трєбовать, що походить знову таки від українського слова треба, а не російського нужно, і сотні-тисячі інших слів. dadaА от новофінське слово затилок, звідси – тил у військовому й архітектурному значеннях, походять від українського потилиця, яке у свою чергу впродовж своєї трансформації в українській мові зазнало зміни від проти-лиця до поти-лиця, так само як гриби облі-пеньки трансформувалися на о-пеньки. dada Українське походження мають такі слова як дорога і поріг, які мають у своїй складовій українське слово ріг (поворот – ріг дороги, шляху, вулиці та ріг будинку). До яких же рогів ведуть стежки фінського мовотворення? Слово по-ріг виникло з того, що свої хати праукраїнці будували з дерев’яного каркасу і глини. Тож, аби зменшити кількість виготовлення трудоємких перегородок каркасу для влаштування дверей, двері ставили до рогу будівлі, тому й нижня планка була по-ріг. dadaТа й звідки у племенах мері й чуді могли виникнути зазначені слова, якщо в кінці першого тисячоліття нашої доби вони жили на примітивному рівні? Пращури ж українців мали вже цілком високу культурну і технологічно цивілізовану державу Київську Русь. Українці жили в будинках, будували цегляні храми, мали огороджені поселення, городи і двори, вирощували сільськогосподарські культури, тримали свійську худобу і птицю, виробляли низку побутових речей гончарства, ткацтва, теслярства, обробітку шкіри тощо.

Народний Оглядач

Чия мова вторинна і пародійна

  • 20.02.11, 12:13

   Пізнайте правду, і правда визволить вас

hammer Однак ось як оцінюють свою мову її носії — ультрапатріоти, представники здавна одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскій язик, которий дажє язиком-то нє назовьош, для целєй богослуженія іспользовать нєвозможно, потому что в ньом много зла...» «Аргументи і факти», №11, 1999.   

 hammer Так тож “язик” сучасний, колись він красивим, милозвучним був! “Я помню чудное мгновенье”, — пригадуєте? Як не пригадати відповідне до нашої “миті” – “мгно-вє-ні-є” (ох ці “ні”, “є” – немає від них сховку). Наше односкладове з 4-х літер слово, на вимову якого справді мить тратиться, та їхнє 4-складове аж із 9-ти літер! Тут і в 3 миті не вкладешся, а яке “солодкоголосе, високопоетичне, легковимовне” словосполучення з 3-х приголосних “мгн”... У нас ще “миг” є! – хтось відтіля вискочить. І в нас той синонім є, від нас до вас забрів.

 hammer Власне, дивуватися недолугості сусідського “язика” особливо не доводиться. Спільнота, що відмовилася від сакрального наймення, притаманного лише людині засобу спілкування “мови”, назвавши натомість той засіб “язиком” (а язики мають і представники тваринного світу: ссавці, птахи, плазуни, навіть комахи деякі), свідомо чи несвідомо принизила, десакралізувала свою мову. Від інтуїтивного, а мо’, й осмисленого розуміння того приниження, і незатухаючі заклинання про “ве-лич-і-є та могуще-ст-во”... hammer Хоча навіть посередніх здібностей автори тамтешніх бандитських телесеріалів починають розуміти реальний стан свого “язика” і намагаються вивільнити його від доважок, доліпок, дотулень. Внаслідок чого отримують першоджерельні українські терміни. “А она “заяву” (“заяв-лє-ніє”, сиріч) написала”? – питає один міліціонер у іншого.  hammer  А велика література, створена сусідською мовою (про що ми вже згадували тут), хіба не “до-каз” (наш чіткий лаконічний із 5-ти літер термін) “величі та могуті”? Перепрошую, “доказ-а-тель-с-тво” (14-літерне неоковирне одоробало, злампічене механічним дотуленням до нашого “доказу” абсолютно зайвого, непотрібного апендикса-доліпка — 9-літерного “атєльства”). hammer Ні, вельмишановні! То лише потверджа талантів, величі, а то й геніальності творців тієї літератури. Здебільшого перекинчиків, відступників, представників інших етносів, що “прімкнулі” до “язика масковскава” під пресом денаціоналізації, в силу слабкості власного національного стрижня, заради “лакомства неситого”... Микола Гоголь, Анна Ахматова, Володимир Короленко, Володимир Маяковський, Іван Тургєнєв, Сергій Аксаков, Олександр Блок, Осип Мандельштам, Борис Пастернак, Михайло Зощенко, Ісаак Бабель, Белла Ахмадуліна, Чингіз Айтматов, Булат Окуджава, Едуард Лімонов, Євген Євтушенко і так далі є...   hammerТочніше, так було. Бо той же Ч. Айтматов демонстративно відійшов від імперської літератури, чого не скажеш про Є.Євтушенка, Е.Лімонова (Савенка). Ці перекотипільці із ще більшим завзяттям закусили вудила, впряглися у московську шлею. Далися взнаки кількасотлітня імперська “розкрутка” “язика”, паралельно з тотальним нищенням, потоптом, забороною мов народів “возз’єднаних”, підбитих, загарбаних...            

  hammer Власне, хіба тільки мов? Планомірно, системно нищилися і самі народи, носії тих мов. Найбільше, найретельніше найнебезпечніший для існування імперії народ український. Але то окрема на багато томів і не для одного автора тема.

hammer   Карб (жартівливий) Чому ти вважаєш, що досконалість мови короткістю термінів можна обчисляти? Чому наш “доказ” досконаліший від москвинського “доказ- (а-тє—ль-с-т-ва) ”? – начебто щиро допитувалася начебто недурна знайома з начебто вищою гуманітарною освітою.

Хіба мав доводити кобіті, що коротке, стисліше, вужче – краще від довгого, одоробистого, коли вона знає, що довше, товстіше в окремих випадках таки ліпше…  hammer За матеріалами брошури мав я доповідь на науково-практичній конференції “Буття українців” 21.05.05 (Київ, Український дім). Доповідь, окрім матеріалів конференції, увійшла до другого доповненого видання “Синів РА з берегів ДніпРА” (Львів: Панорама) та була передрукована кількома столичними, обласними часописами. Публікація в “Літературній Україні” викликала “нє-годо-вані-є” деяких удаваних москвинів, українців. Україногенні читачі звикле відмовчалися. Щоправда, до честі головного редактора Петра Перебийноса, мені були надані шпальти для відповіді опонентам.  hammer    На сьогодні назріла потреба у перевиданні “Чиєї мови...”. Що автор і робить, долучивши до вже відомого читачеві тексту короткий порівняльно-етимологічний україно-москвинський словничок деяких засадничих слів і термінів. Звісно, не обійдеться без побіжних коментарів, іноді навіть розлогих і, безумовно, чогось на кшталт вступної частини (посеред книги?), з котрої і зачнемо. hammer    За час, поки розійшлося третє видання “мови”, накопичилося чимало свіжої інформації, роздумів. Я навіть назву розвідки трохи поміняв, завершувальний епітет “зіпсована” на “пародійна”. Гадаю, він більше підходить для словоконструкцій-одоробал (“доказ-атєльство”, “надув-ательство”, “розбір-атєльство”, “вимога-атєльство”, “наступ-лє-ні-є”, “удар-є-ні-є”, “напад-є-ні-є”, “назва-ні-є”, “зна-ні-є”)... hammer  Щодо свіжої інформації, то, зокрема, моск-винський письменник (юдейських коренів, до речі, як і більшість тамтешніх/тутешніх “москофілів”) Василь Аксьонов волає про примітивізацію, деградацію, змертвіння заліщуцької мови, суголосно з рідіґерівськими попами, про що тут уже згадувалося (див. стр 20). Побіжно зауважимо: ні у попів, ні в Аксьонова не вистачає мужности? мудрости? публічно визнати, що від часів з’яви своєї “язик” був спримітивізованою калькою. Хоча, схоже, що автор популярних колись в Есересерії “Колег”, “Апельсинів із Мароко” має розуміння витоків “язика”, і тому налаштований радикально. Вважає умовою збереження Московії від розповзання, розпаду – поглинання її Україною, в мовному плані насамперед. hammer   Операція не потребуватиме якихось надзусиль, хіба що психологічних. Затруєним брехнями про своє “первородство” заліщукам буде попервах гіркувато. А так відкидай лише доліпки/доклейки – отримуй першоджерельну українську. І “Війна та мир”, “Цусіма”, “Мої університети” стануть на чверть чи й на третину коротшими, а відтак читабельнішими у сьогоднішній круговерті. hammer  Одноплемінники Аксьонова, політики штибу Жиріновського, Лужкова... мають протилежну думку, умову виживання Ерефії вбачають у поглинанні нею нашої держави. Два “наші” попередні президенти для реалізації задумів Жириновських/ Лужкових доклали чимало зусиль. Не загальмував суттєво процесу і вже начебто не “нацменшинський” Президент, оточений тими ж самими радниками/дорадниками. Деукраїніза-ція українців ув Україні, калічення, суржикізація нашої прамови тривають. Відбуваються і зворотні, очищувальні процеси, але надто вже повільно, ненаступально. hammer  Вироджуючись, мертвіючи само, потугами своїх бездумних (чи, може, й навіть дуже думних) апологетів, москвинське “язичіє” поширює свої гангренозні метастази у мови сусідські. Прислухайтесь тільки, як розмовляють пересічні молодики: через слово “мать-пєрємать, б...”. hammer Принагідно зазначимо, що більшості зі згаданих і не згаданих тут апологетів доля тамтешнього, нашого народу, їхньої, нашої мови, вибачайте на слові, до одного місця. Не всі здатні чи хочуть мислити по-аксьоновськи. Викачати з територій якомога більше ресурсів (із Московії – природних, з України – найперше людських) у якомога стисліші терміни – їхнє завдання. hammer  Абись режисери дійства електорату-охлосу не дуже у вічі кидалися, незлецько москвинів, українців частіше лобами зістукувати, щоби гризлися, гарикалися межи собою. На нещодавньому потайному збіговиську у Штатах один вихідець з України заявив: “Нам нужно всємегно поддєгжівать гускіх на Укгаінє, ібо ані – дубінка в нашіх гуках пготів укгаінцев”... Антиукраїнські нацменшинські партії, партійки – “гонів”, “налів”, “ністів”, “лістів” (прогресивних, регресивних, агресивних) -слухняні виконавці згаданих вказівок. Тому, окрім мовної конфронтації, розпалюється й боротьба з народними звичаями, піснями, гумором, прадідівськими строями. І то не лише у нас, у Московії – також. Чого вартий накинутий вер-тухаями з “українських” телебачення, друкованих ЗМІ похід проти “шароварщини”. Вже й у журналі, редагованому сином правдешнього Героя України, “шароварами, хрущами над вишнями” цюпає нам у вічі колишній дисидент із Франції. Нехай ліпше колорадські жуки гудуть над нашими вишнями? Так вони ж безгучно літають, пане Плюще (той, котрий Леонід). hammer Уявляєте в Японії інтелігентський похід проти “кімоновщини”? Не заважають японцям кімоно, традиційна народна культура бути однією з наймодерніших націй. Та візьмемося нарешті до заявлених мовних вправ. hammer  Розглянуті на попередніх сторінках дослідження пари: “тиждень” – “нєдєля”, “сірники” – “спічкі”, “порічки” – “красная смородіна”, “тут” – “здесь”, “мова” – “язик”, тим більше словоконструкції, неприховано отримані з наших слів дотуленням ”-атєльство”, ”-лє-ні-є”, ”-є-ні-є”, ”-ні-є”, ”-є”, ”-я” і “так далі-є”, ще раз наводити, міркую, не варто. Обмежимося дещицею знакових, на гадку автора, слів, термінів материнської та похідної від неї мов. hammer З процесів творення сім’ї розпочнемо. Аби вона брунькуватися узялася, з чоловічого стану має з’явитися у нас – “за-лиця-льник”, в Московії – “уха-жор”. Що би там не казали про ґаздинські риси (мудрість, роботящість, навіть багатство) потенційної дружини, а парубок найперше на красиве личко звертає увагу, “за лиця” до неї вчащає. Аналог сусідський дуже вже далеко відбіг від “ходити”. Мо’, “ухі-жор”, ходить, щоби “ухі нажрать-ся” на дармівщину? Та як би там не було, а той, що шукає собі пару під бік (“парубок” – у нас), “парень” (пари не має – у сусідів) знайшли собі дівчат. hammerЗасилаються “свати”, особи, уповноважені “звати” дівчину до парубкового дому. За сприятливого сватання отримують у нас дівчина та хлопець статус “наречених” (оголошених родові, громаді). У сусідів відповідно – “жє-ні-х”, “нє-ве-с-та”. Не знають він – ні куди та як, вона – з та ще не мала діла. hammer  Згодом відбувається “весілля” (веселощі для молодих, роду, громади), а потім “шлюб” (злюб) -у нас, у сусідів – “свадьба” (гуляння для сватів), а затим “брак”. Ось тобі маєш, тільки побралися – і вже браковані? Чого бракує – харчів? Схоже на те. “Же-брак” (у нас) – бракує сердезі харчів, одягу, даху над головою. “Ні-щі-й” (у них) – навіть “щі” не їв, бідака. hammerВід пари під боком молодиця стає “вагітна” (набуває ваги в тілі та громаді). У сусідів така жінка “бере-менна” (бере мене). Авжеж, для того й одружувалися. hammer Згодом відбувається “народ-же-ння” (поповнення народу) “немовляти” (не мовить ще), тільки зіп’явшись на ноги, трохи навчившись розмовляти, вже “малюк”. В москвинок – “рожден-і-є”. “Малютка”, “ма-лиш” (має лиш потреби). Наше “лиш” – ще незіпсоване, первозданне. hammer Новому членові сім’ї найперше потрібне “годування” (від “годити”), на берегах Мокви – “корм-лє-ні-є” (традиційно спародійований “лє-ні-є-”м наш термін, тільки у нас він вживається стосовно братів менших). Проте, як не крути, а дитя (дорослих теж) треба “годувати”, “корміть”. “Не годовані є” вони капризні. Себто, обурюються сусіди, коли їх не годують. hammerІ “виховання” (на українських родючих землях дитину треба було пильнувати, “ховати”, аби якийсь зайда не вкрав), на сусідських болотах перетворилося у проблему харчування – “пітанія” (вос-пітанія), котре розкладається на первинні (питання є). Хоч і побутує там поговірка “Даст Бог день, даст Бог піщу”, однак питання “пітані-я” залишається завжди актуальним. hammer Тож розглянемо ще кілька дотичних термінів, хоча б назв ранкового та вечірнього прийняття страв. Наші відповідники “сні-данок” (сну дання, данець), “вечеря” (від “вечора”) – вельми прозорі. Що ж за дивні, незрозумілі аналоги у сусідів? Як то можна сьогодні вранці їсти на “завтра”? З “уж-іном” – взагалі тупик, начебто, безпросвітний. Але докопатися до істини не так уже й складно. Терміни, гадаю, виникли в середовищі племені кривичів, на базі чийого спародійованого діалекту і формувався при переселенні майбутній “язик”. Кривицькі чоловіки-мисливці, вечеряти приходили в селища, споживали їжу “у жін” (у жінок, себто). Вдосвіта господині випроваджували їх на промисел, давши із собою заготовлений вчора “на завтра” сніданок. Відсіля й “завтрак” – вчорашні харчі на сьогоднішній ранок. hammer “Не все ж навколо харчів, їжі крутиться. Мають і самостійні терміни. Ваша “лікарня” там “больніца”, “лікар” – “врач”, – хтось за “язик” заступиться. Справді, “боль-ні-ця”, де кажуть “болю ні” “лікарі”, а не “врачі” – ті котрі “врут”. Брехнею болю не “вилікуєш”. Ет, розписався... Для висвітлення заявленої теми багаторічна праця, вважай, цілого інституту знадобиться. Тож закруглятися буду потроху. hammer  Зупинюся ще на кількох позиціях. Зокрема, на схильності москвинів до гіперболізації у бік величі (“вєлічі-я”), аж до святості, розбивання лобів чи, навпаки, приниження, десакралізації позичених термінів, понять. hammer  Найбільше вони полюбляють наш епітет “вєліка-я”. І самозвана “Русь” їхня “вєліка-я”, і війна, і революція (переворот більшовицький). Про вождів, государів (від слова нашого “господар”) годі й говорити – мало не всі – “вєлікі-є”. Навіть безпорадного, нікчемного самодержця Миколу II, котрого із сім’єю разом брутально знищили, десятиліттями ганьбили, опльовували, ниньки святим проголосили. Що не заважає у центрі столиці своєї тримати в шані та догляді мумію його вбивці.

Наші “кущі” стали “кустамі”, але залишилися “кущамі” в раю, лише наголос на “у” перескочив.

Згадана вже “вечеря” в “ужін” перетворилася, однак у апостолів зі Спасителем наймення зберегла. Знову-таки згадувані “жебраки”-”старці” стали у тамтешніх літераторів поважними чоловіками похилого віку “старцамі”. Наш “лихий” (злий, напасний індивід) перетворився у такого собі зуха, шибайголову. “Казак ліхой”... І “лихо” наше теж поміняло полюс на протилежний. Щодо прикладів зниження вартості термінів, то наведу їх лише два. hammer “ОРА-ти” (дбаєш оРА ти) – священне дійство для основоположника рільництва на планеті РА-сина-укРАЇнця. “Радісно плуг землю оре!” – розшифрував московський україно-грецьких коренів шумеролог Анатолій Кифішин багатотисячоліт-ньої давності напис у святилищі “Кам’яна Могила” під Мелітополем. hammer  Москвинські дячки доклалися до десакралізації терміна. Тепер там “орать” – кричати, репетувати. Відповідник нашому “орати” – “па-хать”, звично витягнене з нашої мови поняття (“па” – діставати для “хать”, хати). hammer І ще одне слово-помста своїм колишнім повелителям. Найперше Золотій Орді, за чийого сприяння оружного та фінансового (століттями розкраданої, призначеної для татар данини) загумін-кове Московське князівство в палки вбилося, сусідські князівства підім’яло. Столицю свою на Волозі, що колись РА на честь Бога сонця іменувалася, золотоординці назвали Са-РАй (запозиченням із нашої прамови). Кожен народ хоче бачити столицю свою раєм. У подяку благодійникам довголітнім москвини на “хлів” стали казати “сарай”. hammer Хтось закине: ти теж ідеш на повідку, допомагаєш своїми студіями сусідів лобами зіштовхувати. Та ні, вельмишановні. Допомагаю народу своєму давати “від-Січ”, “од-Коша” знахабнілим ідеологам, чий “хитрий писок” уже й не з-за спини (згадаймо знамениту Франкову формулу), а часто-густо на передньому плані вмощується. До слова, обидва прадавні знакові козацькі терміни наші (відганяти ворога від Січі, Коша) сусідською перекладаються тривіально “от-пор” (оружно відганяти напасників чи відбріхуватись, “отпіраться”). Бо не мали ніколи ні Січі, ні Коша своїх. Власне якби мені запропонували одним-двома словами окреслити історію нашого народу, я зупинився б на щойно наведених “від-Січ”, “од-Коша”, так планую назвати наступне видання спарених брошур. hammer Приховуванням правди, ретушуванням її напівправдою, брехнею, чи як ниньки модно казати, макіяжем, задавненої хвороби не вилікуєш, лишень загостренню процесу сприятимеш. Тож і у відношеннях межи народами-сусідами мусить бути чітка ясність. Хто, коли, що, кому, як… Хто кому майбутню столицю заснував... Хто кого читати, рахувати навчив... Хто кого у верхів’я Вологи, Оки, а хто кого до Магаданів, Соловків відселяв... Хто кому писок під Оршею, Конотопом, Чудновим натовк, а хто кому – під Полтавою, Крутами...
Ну і, звісно, хто кому свою мову, спародіювавши, позичив. Авжеж. “Пізнаймо правду і правда визволить нас!” – повторимо вступну цитацію розвідки. *** «Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови». (Григорій Квітка-Основ ‘яненко, Лист до А.Красовського 28.ХІІ.1841) «Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи т. зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських». (Михайло Красуцький, польський та російський лінгвіст; «Древність української мови», Одеса, 1880) Коваль С.В. "Чия мова вторинна і пародійна"

Про створення та функціонування батальйону «Нахтіґаль»

  • 19.02.11, 02:04

     

  Створення «Нахтігалю» було результатом реалізації політики ОУН(б), спрямованої на підготовку власних військових кадрів. Домовленості про формування українського легіону в німецькій армії було досягнуто на переговорах із військовою розвідкою — абвером у лютому 1941 року. Мобілізацією до легіону займалися керівники ОУН, які сформували його з членів своєї організації, що мешкали на той час в окупованій німцями Польщі. Мобілізованих оунівців розділили на дві частини, які в українських документах фігурують як дружини українських націоналістів (групи «Північ» та «Південь»), у документах абверу вони отримали кодові назви «Спеціальний відділ «Нахтіґаль» та «Організація Роланд».

«Нахтігаль» вишколювався в підготовчих таборах абверу на території генерального губернаторства. Завершальна підготовка проходила у військовому таборі в Нойгаммері разом із першим батальйоном спецполку абверу «Бранденбург 800». Батальйон «Роланд» формувався у Відні, а вишкіл відбувався у навчальному таборі «Зауберсдорф». Від ОУН(б) командиром куреня «Нахтігаль» призначено сотника Романа Шухевича. На початку літа 1941 р. «Нахтігаль» налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом. Солдати батальйону носили типові німецькі польові уніформи. Національна ж символіка з’явилася лише після входження до Львова. З початком німецько-радянської війни курінь розпочав рух на схід. Близько півночі 29 червня 1941 року, діставши від оунівської розвідки підтвердження інформації про масові страти радянськими спецслужбами в’язнів у львівських тюрмах та про відступ Червоної армії і військ НКВС з міста, командир батальйону самостійно ухвалив рішення про зайняття Львова вночі з 29 на 30 червня 1941 року, не чекаючи на підхід основних сил німецької армії. У Львів курінь «Нахтігаль» увійшов зранку 30 червня о 4 год. 30 хв. Бійці українського батальйону зайняли стратегічно важливі об’єкти міста й в’язниці. Біля Собору Святого Юра їх благословив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Солдати українського батальйону передали до штабу інформацію про виявлення закатованих в’язнів у тюрмі на вулиці Лонцького. Серед убитих знайшли брата Р.Шухевича Юрія. Протягом 30 червня 1941 р. бійці «Нахтігалю» займалися пошуками у в’язницях закатованих родичів і знайомих, брали участь у підготовці проголошення Акта відновлення Української держави. За сприяння бійців українського куреня, які несли охорону львівського радіо, текст Акта було двічі зачитано в ефірі. Занепокоєне активною політичною діяльністю, що суперечила офіційній політиці нацистів, німецьке командування 1 липня 1941 р. віддало наказ легіонерам звільнити всі стратегічні пункти Львова та передати їх під охорону новоприбулих відділів німецької поліції. Прагнучи розосередити українську частину, щоб позбавити військової опори щойно створений український уряд, німці надали «Нахтігалю» тижневу відпустку, після чого невдовзі вермахт наказав «Нахтігалю» покинути місто. 7 липня 1941 р. перша сотня «Нахтігалю» вирушила через Золочів у напрямку Тернополя, а 8—9 липня місто покинули й інші дві сотні. Після прибуття до Тернополя, 13 липня 1941 р. «Нахтігаль» переправився через р. Збруч і розпочав рух на схід як передове забезпечення 1-ї Гірської дивізії — через містечка Сатанів, Ярмолинці та Деражне в напрямку на Проскурів. 14 липня 1941 р. «Нахтігаль» брав участь у штурмі радянських укріплень на старому польсько-радянському кордоні і поряд з іншими частинами вермахту увійшов до Проскурова, де перейшов під командування Альпійської охоронної дивізії. 16 липня 1941 р. «Нахтігаль» через Вовковинці, Жмеринку та Браїлів вирушив на Вінницю. 17 липня 1941 р. брав участь у запеклих боях за м. Браїлів, а потім — за Вінницю. Після передислокації до м. Юзвин (Некрасове) бійці дізналися, що 17 липня 1941 р. Гітлер своїм декретом приєднав Галичину до Генерального губернаторства, а також про арешти лідерів ОУН(б) й невизнання Німеччиною відновленої у Львові незалежності. Р.Шухевич як український командир батальйону надіслав верховному командуванню вермахту протест: «внаслідок арешту нашого Уряду і Провідника Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії». Відповіддю німців став наказ від 13 серпня 1941 року передислокувати відділ до Жмеринки. Курінь роззброїли і під охороною німецької жандармерії вивезли до Кракова. 22 серпня бійців було відправлено до міста Нойгаммера, куди вони прибули 27 серпня 1941 року. Наприкінці вересня 1941 р. легіонерам було повернуто зброю й залучено до бойової підготовки. 16 жовтня 1941 р. українські старшини батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» ухвалили звернення до німецького командування та керівників Рейху «Меморандум українського Легіону». У документі містилися вимоги відновити проголошену незалежність України, звільнити заарештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і направити його на боротьбу з більшовиками, не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині, у разі продовження служби, надати можливість кожному бійцеві підписати індивідуальний контракт строком на один рік. Відповіддю стало переформування в частину охоронної поліції і підписання індивідуальних контрактів на рік служби.

21 жовтня 1941 року обидва курені об’єдналися в одну частину з 650 українських солдатів і старшин і до 19 березня 1942 року перебували у Франкфурті-на-Одері. Весною німецьке командування перекинуло український батальйон до тилової зони 3-ї танкової армії генерал-полковника Гелена Райнгардта, підпорядкувавши його 201-й дивізії охоронної поліції. Тому в спеціальній літературі український Легіон, який не отримав порядкового номера, здебільшого називають 201-й батальйон охоронної поліції, хоча самі бійці називали свою частину «Курінь імені Євгена Коновальця». У Білорусії 201-й український батальйон не був сконцентрований в одному місці, охороняючи мости на річках Березині та Двіні. Відділам у містечках було також доручено охороняти місцеву німецьку адміністрацію. Наприкінці листопада 1942 року офіцери-українці вирішили максимально обмежити активну участь батальйону в німецьких військових акціях, щоб уникнути подальших втрат.

1 грудня 1942 року бійці батальйону відмовилися продовжувати контракт з німцями, через що багато з них, особливо старшин, було заарештовано. Іншим, серед них і Романові Шухевичу, вдалося втекти з під варти. Згодом чимало вояків батальйону влилося в Українську повстанську армію, де як добре вишколені солдати обіймали командні посади. У лавах цієї армії, захищаючи українське населення, вони завзято боролися зі своїми колишніми союзниками — німцями.


Автор: Володимир В’ЯТРОВИЧ (кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті)

Кінець “легенди” про “Nachtigall”

  • 19.02.11, 01:54

 Між роботою чесного історика (якщо він є таким) і методами заангажованого політика, або ж «бійця ідеологічного фронту», як висловлювались у радянські часи, все ж таки є кардинальна різниця. Перший завжди прагне встановити й дослідити достовірні факти історії й лише потім, у разі підтвердження такої достовірності, давати їхню інтерпретацію та аналіз. Натомість другому така дослідницька робота геть не потрібна, бо він вже має готову точку зору (спущену згори), а все інше його не цікавить. Яскравий приклад цьому — полеміка, не стільки наукова, скільки суто політична — навколо уявних злочинів, скоєних нібито командувачем Української Повстанської армії Романом Шухевичем та керованим ним батальйоном «Нахтігаль». Радник в.о. голови СБУ, співробітник Інституту національної пам’яті, історик Володимир В’ятрович вже не один рік займається цією проблемою. Пропонуємо читачу «Дня» його міркування. Коли у 2006 році автор цих рядків взявся за написання роботи «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи», то не звернув особливої уваги на ситуацію довкола звинувачень проти «Нахтігалю». «Як свідчить спроба звинуватити бійців «Нахтігалю» у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у Львові у 1941 році, — читаємо тут, — ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і — як показали найновіші дослідження науковців — не відповідають дійсності». Оце й усе. Тоді цих слів разом з посиланням на ряд авторитетних істориків з України, Польщі та Німеччини видавалося достатньо, а будь-яка додаткова дискусія із цієї проблеми беззмістовною. Проте через рік після виходу книги тема звинувачень проти «Нахтігалю» знову зазвучала в Україні та світі на повний голос. Про них писала чи не вся світова російськомовна преса. А почалося все із заяви голови Ради ізраїльського меморіального комплексу «Яд Вашем» Йосипа Лапіда, який в ефірі «Німецької хвилі» заявив, що в архівах цієї організації міститься ціле досьє, яке доводить участь Романа Шухевича і «Нахтігалю» загалом в антиєврейських акціях. Шквал публікацій, який слідував за цим, окрім очевидних помилок та свідомих перекручень (наприклад, написання назви батальйону як «СС «Нахтігаль»), містив у собі однозначне повідомлення: Президент Ющенко надав звання Героя України гітлерівському карателю та погромнику. За цим слідували висновки про очевидність нацистського характеру усього визвольного руху ОУН—УПА. Наступним кроком після інформаційної хвилі стала активізація «обуреної громадськості»: численні пікети та протести, спалення українського прапора перед посольством у Тель-Авіві та навіть оголошення головним ідеологом євразійства Олександром Дугіним української влади поза законом і розгортання «антинацистського руху опору» в Україні. Аби внести в цю бурю емоцій бодай трохи інформації, яка допомогла б неупередженому спостерігачеві розібратися в ситуації, я написав для «Української правди» статтю «Легенда про «Нахтігаль». Публікація не містила принципово нових тверджень, її метою було послідовно викласти факти, більшість яких відома не лише історикам, а й усім, хто бодай трішки цікавиться проблемою. Очевидно, що ця стаття, хоч і мала певний резонанс, не зупинила хвилю наклепів на Шухевича. Тому група науковців, до якої, крім мене, ввійшли співробітник архіву СБУ Олександр Іщук та доцент Київського національного університету Іван Патриляк, вирішила підготувати спеціальний інформаційний захід для журналістів, на якому подати максимум інформації щодо проблеми «Нахтігалю». Інформація містила як загальні дані про це військове формування — мету створення, завдання, чисельність та персональний склад, особливості відносин з німцями, так і конкретні факти щодо діяльності батальйону у Львові в липні 1941 року. Для посилення аргументації в дискусії проведено попередню пошукову роботу в Галузевому державному архіві СБУ, яка дала дуже цікаві результати. По-перше, у жодному із вироків воякам «Нахтігалю» (в архіві було знайдено кілька кримінальних справ на них) НКВС-КДБ не згадував про їхню участь в антиєврейських акціях. Хоча очевидно було, що радянське правосуддя не мало жодних підстав покривати «злочини українсько-німецьких буржуазних націоналістів», більше того, радянська пропаганда з радістю використала б цей сюжет в ідеологічній боротьбі з ОУН—УПА, яка тоді, коли проводилися допити, ще активно тривала. По-друге, було віднайдено дуже цікавий документ — хроніку ОУН з 1941 року, яка чітко показувала, як німці реалізовували свою антиєврейську політику, закликали українців до єврейського погрому в липні 1941 року та негативне ставлення до цього з боку ОУН. І врешті, третє і найважливіше, — вдалося віднайти цілу теку матеріалів з 1959—1960 років, які чітко показували, як фальшувалися докази проти «Нахтігалю», спеціально готувалися свідки, залучалася до роботи із компрометації агентура КДБ. Усі ці факти були викладені на громадських слуханнях «Звинувачення проти «Нахтігалю»: історична правда чи політичні технології», що відбулися 6 лютого у прес-центрі СБУ. Слухання викликали значний інформаційний резонанс: за їхніми результатами підготовлено цілий ряд публікацій, зокрема, розгорнуту статтю «Як творилася легенда про «Нахтігаль» у тижневику «Дзеркало тижня». Очевидно, не забарилася й реакція на ці дії. В деяких виданнях про нас почали писати як про «спецгрупу істориків», яка «на завдання президента відбілює злочинців та підчищає українську історію»; згаданий документ-хроніка був названий пропагандистським матеріалом післявоєнного періоду, а то й спеціально підготовленою фальшивкою. Але найцікавіше, як відреагували на інструкції про підготовку свідків, розгортання операції із компрометації, нагородження її учасників керівництвом КДБ — все було просто проігноровано. Жодної критики цих документів чи сумнівів щодо їхньої достовірності не знайдете в матеріалах, що висвітлюють дискусію. Напевно, заперечити ці аргументи виявилося надто складно, тому вирішили промовчати. Врешті, останнім вбивчим аргументом на користь звинувачень проти Шухевича стало те, що українська сторона чомусь вперто не хоче ознайомитися із досьє на Шухевича в архіві «Яд Вашем». Українські історики та цілі інституції, писали ЗМІ, загадково відмовчуються з приводу заяв Лапіда. Хоча з українського боку мовчання якраз і не було: вже 18 грудня офіційного листа із проханням ознайомитися із матеріалами досьє надіслав Державний комітет архівів України, через кілька днів після цього аналогічного листа від Українського інституту національної пам’яті було передано через заступника міністра закордонних справ Ізраїлю. Жодної відповіді за понад два місяці не отримано. 27 лютого 2008 року до Ізраїлю вирушила урядова група, до складу якої увійшли голова Українського інституту національної пам’яті І.Юхновський та радник голови СБ України з науково- дослідної роботи, співробітник УІНП В.В’ятрович. Їхнім завданням, зокрема, було ознайомитися із документами про Романа Шухевича в архіві «Яд Вашем». Зустріч із керівництвом «Яд Вашем» на чолі з директором Авнером Шалевим відбулася 28 лютого у Єрусалимі. Українська сторона передала представникам меморіального комплексу копії документів з архіву СБУ, які розповідають про ситуацію у Львові влітку 1941 року, та матеріали керівництва КДБ про те, як фабрикувалися факти про участь «Нахтігалю» в антиєврейських акціях. У відповідь ізраїльська сторона заявила, що не готова передати матеріали про Романа Шухевича із власних архівів, оскільки вони не зібрані в окремий комплекс, можуть бути розкидані по всьому архіву, для їх віднайдення потрібна спеціальна тривала дослідницька робота. Директор архівного департаменту цієї організації Хаїм Гертнер підтвердив, що жодного досьє на Шухевича в архіві немає, а Йосип Лапід, який повідомляв про його існування, не є співробітником цього архіву. Як доказ участі Шухевича в антиєврейських акціях, українській стороні було передано дві невеличкі папки із копіями документів обсягом 7 і 18 аркушів. Перша з них містила копію протоколу допиту КДБ одного з керівників УПА Луки Павлишина, де містяться лише загальні фрази про участь «Нахтігалю» у «знищенні радянських людей». У цій же папці подані свідчення Ярослава Шпиталя (він, як і Лука Павлишин, ніколи не служив у «Нахтігалі»), в яких більш детально розповідається про «злочини» українських націоналістів. Згаданий документ відомий історикам, адже свідчення Шпиталя ще у 1960 році були опубліковані в радянській пропагандистській брошурі «Криваві злочини Оберлендера». А про те, як робилися ці свідчення за вказівками КГБ, вже вказувалося. Друга папка містила перекладені німецькою мовою свідчення ще одного «героя» згаданої брошури Григорія Мельника, колишнього вояка «Нахтігалю», який є у списку тих, кого, за вказівками КДБ від 13 листопада 1959 року, слід було «належно підготувати до допиту». Більше того, документи, віднайдені в архіві СБУ, свідчать, що Григорій Мельник був завербований КДБ для участі у суді. Він, як і Шпиталь, брав участь у судовому процесі у Східній Німеччині, завданням якого було скомпрометувати одного з німецьких командирів «Нахтігалю» Теодора Оберлендера. Ото й всі матеріали, які вважалися достатньою підставою для гучних заяв про компрометуюче досьє. У мене як державного службовця виникає питання щодо відповідальності Йосипа Лапіда, працівника державної установи, якою є «Яд Вашем», за виголошені заяви, врешті, питання щодо реакції самої цієї установи на те, що її ім’я використовується для прикриття брудної наклепницької кампанії. Присутній на зустрічі із керівництвом «Яд Вашем» голова Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський запропонував ізраїльській стороні не робити жодних заяв до моменту, коли буде завершена «спеціальна тривала дослідницька робота». На що отримав відповідь, що факт участі Романа Шухевича в антиєврейських погромах є загальновідомим і не потребує особливих доказів. З цього приводу є чудова американська приказка: «Do not bother me with facts my mind is made-up» («Не турбуйте мене фактами, моя точка зору сформована»). На новину про відсутність досьє, оголошену на спеціальній прес-конференції 4 березня, цікаво відреагувало багато українських та закордонних видань. Частина з них подала її як спростування попередніх заяв «Яд Вашем», інші далі наполягали: «Те, що досьє немає, не є доказом невинності Шухевича». Особливо прореагувала на новину та сама «Німецька хвиля». Незважаючи на те, що її журналіст був присутній на брифінгу, інформацію було подано через день під дуже цікавим заголовком «Яд Вашем» повторно запросив дослідників до ознайомлення з архівом». Навряд чи з такої назви-повідомлення хтось зробить висновок про неправдивість попередньої заяви Йосипа Лапіна, оголошеної «Німецькою хвилею». Далі в цьому повідомленні йдеться про відповідь «Яд Вашему» на запит журналістів цього ЗМІ щодо брифінгу: «У дещо узагальненій відповіді наголошується, що архів комплексу налічує близько 70 млн. документів, серед яких багато матеріалів про діяльність батальйону «Нахтігаль», його провідників, загалом воєнну добу в Україні. Архів «Яд Вашем» є принципово відкритим для міжнародних та українських дослідників, яких керівництво комплексу запрошує до відвідин і ознайомлення з його вмістом». На жаль, як показав досвід, з першого разу ця відкритість чомусь не спрацювала. Загалом складається враження, що маємо справу із чистої води презумпцією винуватості. Замість того, аби обвинувачувачі навели переконливі аргументи причетності Романа Шухевича до злочинів, вони вимагають знайти все більше і більше фактів, які спростовували б це. І кожного разу після наведення таких фактів — така фраза: «Але це не може остаточно заперечити звинувачення». Цікаво, що одним із запроваджувачів цього нового юридичного принципу є Йосип Лапід, колишній міністр юстиції Ізраїлю.

У спробі звинувачення Романа Шухевича маємо не тільки перекручення фактів, використання фальшованих свідчень, а й попрання загальних принципів права чи навіть звичайної здорової логіки. Все це, покладене на міцну основу стереотипів, помножене зусиллями заангажованих ЗМІ та зацікавлених політиків, формує легенду про «Нахтігаль», забезпечує її живучість в інформаційному полі та суспільній свідомості. Хочеться вірити, що зусилля істориків, які опираються на документальні джерела, покладуть край цій легенді. Адже після довгих дискусій довкола проблеми видається цілком логічним повернутися до написаного у 2006: «Як свідчить спроба звинуватити бійців «Нахтігалю» у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у Львові у 1941 році, ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і — як показали найновіші дослідження науковців — не відповідають дійсності».

                                                                                                                      Володимир В’ЯТРОВИЧ,

                                                     радник Голови Служби безпеки України з науково-дослідної роботи                                                                                

Ленін і Україна

  • 17.02.11, 17:49

Шановний читачу даної замітки!

Тобі, вочевидь, НЕ відомий двотомник „В. І. Ленін про Україну”, що вийшов друком у Політвидаві України у 1977 році і довкола якого партійні пропагандисти на замовлення відповідних чинників розгорнули цілеспрямований ажіотаж: дивіться, мовляв, як „вождь світового пролетаріату” турбувався про український народ. 

 У двох книгах, обсяг котрих складає майже 1200 сторінок, вміщено праці, листи,розпорядження та ін., що мають те чи те відношення до історії, культури, політичного устрою, перспектив розвитку України.

ТЕПЕР МИ ВЖЕ ЗНАЄМО, ЩО НАЙБІЛЬШ КОМПРОМЕНТУЮЧІ МАТЕРІАЛИ БУЛИ СКРИТІ ВІД ЗАГАЛУ. І все ж навіть цей збірник містить чимало такого, чого люди просто не знають, бо абсолютна більшість партійних працівників не лише сама не читала праць Леніна, але й усіляко скривала від народу суперечливість його оцінок, кон’юктурний характер політичної позиції, його фарисейство і демагогію. Давай вдумаймося...


    При ЄДИНІЙ дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива.Без такої єдності про неї не може бути й мови. Давайте ми, великороси, проявимо обережність,терпіння і т. п. і потроху заберемо знову до рук усіх цих українців, латишів......

треба добиватися злиття дітей всіх національностей в єдиних школах даної місцевості.політичного устрою, перспектив розвитку 1913 рік. Збірник „В. І. Ленін про Україну”.Частина І, с. 456.     Ніхто не винен в тому, якщо він родився рабом: але раб, який не тільки цурається прагнення до своєї свободи, але виправдує і прикрашує своє рабство (наприклад,називає задушення Польщі, України і т.д. – захистом вітчизни великоросів),такий раб є холуй і хам, що викликає законне почуття обурення, презирства і огиди. 1914рік. Там же, с. 520.     Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини, у цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)... 1916 рік. Там же, с. 541.

    Якщо Фінляндія, якщо Польща, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст. Треба збожеволіти, щоб продовжувати політику царя Миколи. 1917 рік. Там же, ч.11 с. 13.     Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитись рідною мовою. 1917 рік. Там же, с. 23.     Ми повинні зломити те старе, криваве й брудне минуле, коли Росія капіталістів-гнобителів відіграла роль ката над іншими народами. Це минуле ми зметемо, на цьому минулому ми не залишимо каменя на камені. 1917 рік. Там же, с. 36.      Негайна евакуація хліба й металів на схід,організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії з залученням до справи селян, рішуче й беззастережне перелицьовування наших частин, що є на Україні на український лад – отаке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим- Овсієнком, – він повинен називатися просто Овсієнком.  1918 рік. Там же, с. 81. реквізиція хліба у куркулів – не грабіж,а революційний обов’язок перед робітничо-селянськими масами,які борються за соціалізм! 1918 рік. Там же, с. 121.      Запаси хліба на Україні величезні. Взяти все відразу не можна... Українські товариші прямо кричать, що нема людей, що нікому будувати Радянську владу, що нема ніякого апарату, що нема такого пролетарського центру, як Пітер або Москва... Ми, в Центральному Комітеті нашої партії,обговоривши це становище, дали завдання – спочатку зробити все для побудови апарату на Україні і взятися за роботу,коли буде зброя в руках і буде апарат,а на 1 червня одержати за це 50 мільйонів пудів хліба. 1919 рік. Там же, с.176.      Тепер, із завоюванням України та із зміцненням Радянської влади на Дону, наша сила міцнішає. Ми кажемо тепер, що джерела хліба і продовольства, можливість одержати паливо з Донецького бассейну в нас є... Ми повинні не менш як три тисячі робітників залізничників, почасти селян з північної голодної Росії, послати на Україну. Український уряд уже провів декрет про точну розверстку тієї кількості хліба, яку можна взяти зараз в розмірі 100 мільйонів пудів. 1919 рік. Там же, с. 196. Київ, Раковському. Резолюція катеринославських есерів показує, що це мерзотники, захисники куркулів 159. Треба підняти проти них газетне цькування за їх захист куркулів і за лозунг – протидіяти централізації, вимагати від них викриття куркулів і боротьби проти вільного продажу хліба селянам. В уряді треба їх зв’язати найточнішими директивами, поставити під найсуворіший нагляд і в разі найменшого їх відступу від лінії уряду в питаннях продовольчому, кооперативному, фінансовому і в питанні найтіснішого зближення з Росією підготувати вигнання їх з ганьбою. Інформуйте мене частіше. 1919 рік. Там же, с. 204.   Примітка: 159. Мається на увазі пройнята духом націоналізму резолюція катеринославської організації українських есерів, які виступали проти диктатури пролетаріату, проти політики Радянської влади, проти політичного, господарського і військового союзу України з Радянською Росією.

     На Дон відправити тисячі 3 пітерських робітників, непридатних до війни і неозброєних. Мета – налагодити справи,знесилити козаків, всередині розкласити їх, оселитися серед них, створити групи по селах і т.д... Безглуздям було б голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля. 1919 рік. Там же, с. 205-206.      Київ, Раковському. ЦК РКП пропонує ЦК КПУ не ставити на обговорення українського раднаркому відповідальних фінансових рішень, як от випуск нових знаків або обмін карбованців, попередньо не запитавши Цека РКП, бо до таких заходів можна вдаватись тільки у всеросійському масштабі. 1919 рік. Там же, с. 217.

     Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. 1919 рік. Там же, с. 263.         Ми – противники національної ворожнечі, національного розбрату, національної відособленості. Ми –міжнародники,інтернаціоналісти. Ми прагнемо до тісного об’єднання і повного злиття робітників і селян усіх націй світу в єдину Радянську республіку... Віками нагромадилось обурення і недовір’я націй непоправних і залежних до націй великодержавних і гноблячих, – таких націй, як українська, до таких, як великоруська.

     Ми хочемо добровільного союзу націй, – такого союзу, який не допускав би ніякого насильства однієї нації над другою, – такого союзу, який ґрунтувався б на цілковитому довір’ї, на ясному усвідомленні братерської єдності, на цілком добровільній згоді.  1919 рік. Там же, с. 301-302.         Поки ми не завоювали всього світу, поки ми лишаємося, з точки зору економічної і воєнної, слабішими, ніж весь інший капіталістичний світ, доти треба додержуватися правила: треба вміти використовувати суперечності і протилежності між імпералістами... як тільки ми будемо сильними настільки,щоб звалити весь капіталізм, ми негайно візьмемо його за барки. 1920 рік. Там же, с. 361-362. тов.Фрумкін! Ми одержуємо (і ззовні, і зсередини) все більше відомостей про зовсім неприпустиму „самостійність” України в справах НКпроду. 1921 рік. Там же, с. 368. Чи не курсують п о-п у с т о м у, віднімаючи хліб? -броньовики? -аероплани? 1921 рік. Там же, с. 370. «…як найкатегоричніше зажадати від Укрнаркомпроду регулярно відправляти сорок вагонів продовольства щодня з призначенням – центрові.»

1921 рік. там же, с. 370.

Харків, Раковському. На Ваш № 672. З огляду на дуже тяжке продовольче становище центру вважаю: Три чверті взяти сюди, чверть залишити містам і робітникам України. 1921 рік. Там же, с. 371.

На Україні неподобств у вигляді запасів, від недостачі яких ми так терпимо тут, скільки завгодно. Там було 120 урядів, і заможне селянство там розбещене. Воно не може зрозуміти, що є робітничо-селянський уряд, і що раз він бере хліб, так для того, щоб полегшити становище робітників і селян. 1921 рік. там же, с. 374. тов.Пятаков!… Щодо Донбасу чекаємо результатів Вашої роботи. Плюс 10 проц. я розумів зверх 600 мільйонів, як програми, а не «зверх»…попереднього! «Якби хліб, то я б… ». Як не сором вам повторювати цей шаблон? Звичайно, коли Вам дати...  Ні, потрудіться самі дістати все: і сіль, і на сіль, хліб тощо. Ініціатива,почин, місцевий оборот, а не канючити:якби мені дали... Сором! Салют! Ленін. 1921 рік. Там же, с. 396. тов.Фрунзе. Копії тт. Петровському і Раковському і ЦК КПУ. 18.V.1921. Тов. Бухарін каже, що врожай на півдні чудовий.Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя і смерті для нас, – зібрати з України 200-300 мільйонів пудів.Для цього головне – сіль.

Усе забрати, обставити потрійним кордоном війська всі місця видобутку, ні фута ні пропускати,не давати розкрасти.Голова Ради Праці і Оборони.В.Ульянов (Ленін). 1921 рік. Там же, с. 399. Політбюро вказує ЦК КПУ, що повний збір продовольчих продуктів на Україні, тобто 100 проц., має для РСФРР абсолютно докорінне значення... 1921рік. Там же, с. 429. Україна– незалежна республіка, це дуже добре,

але в партійному відношенні вона іноді бере – як би це ввічливіше висловитися?– обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому, що там сидить народ хитрий, і ЦК – не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас. 1921 рік. Там же, с.448

Дякую тобі, боже, що я не москаль (додаткова порція усмішок))

Зустрілися Українець з американцем і зайшла в них розмова про гори. Американець говорить:

- У нас такі гори, що як гукнеш то ехо 5 хвилин триває.

Українець::

- Ну то їдем подивимось.

Вилізають на вершину та й американець кричить:- Hello !!! Ехо: - Hello- ello- llo- o .

А Українець каже :- Та хіба це гори ? У нас у горах ехо 3 години тримається. 

Американець? - Ну поїхали подивимося.

Вилазять вони на Говерлу і Українець:

- В Карпатах москаль !!! Луна: Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? Де москаль !? ***

smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile

 Пливе баржа по чорному морю під Українським прапором, а за нею женться русський торпедний катер. Катер 100 вузлів, баржа тікає - 100 вузлів, катер 150, баржа 150, катер 200, баржа 200.

Москалі кажуть стійте нічого не буде, Баржа зупинилась. 

Москалі, а 250 можете,

Капітан баржи вниз Миколо ми 250 можемо,

Микола можемо.

Москалі, а вы 300 можете,

Капітан Миколо 300 можемо?

Микола ні не можемо у москалів ласти позлітають.

smile  smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smilesmile

Дзвінок. Путін знімає слухавку. - Гальо, пане президенте, ту Місько зі Станіславова! Телефоную, жеби вам вповісти, же ми ту вам офіційно війну декляруємо. - Хорошо, Миша. Это важная новость. А большая у Вас армия? - Ну, зараз… (рахує) Я, Влодько, сусід Стефко і всі, шо ту в преферанс грали. То нас разом вісім. - Должен признаться, Миша, что у меня в Армии 100 тысяч человек, которые только ждут моего приказа. - Холєра ясна, я зара вам віддзвоню. (за якийсь час)… - Гальо, прошу пана президента, стан війни не скасовано! До нас приєдналося ше штири хлопаки з сусідньої кнайпи. - Должен сказать тебе, Миша, что после последнего нашего разговора я увеличил армию до 200 тысяч человек! - На його холєра вхопе! Я ще зателефоную. (за якийсь час) - Слава Йсу, пане Путін! Я сі тєжко вибачєю, але мусимо ся вицофати з тої войни. - Неужели? Очень жаль. А почему это вы вдруг передумали? - Ну, ми ту посиділи за пару гальбами пива, так си між собов порадили, і вздріли, же аж ніяк не зможемо нагодувати 200 тисяч плєнних.

smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile

Їде гуцул на автівці, на повній швидкості. Дивиться Даішник стоїть. Не тормозить, думає:

-а не гріх, як зіб’ю, бо то москаль-москалем.

Збив. Завіз тіло на цвинтар, дає старому гробареві пляшку оковитої, каже: - поховайте вуйку, бо воно вистрибнуло саме на дорогу, я їй-богу, не винний.

Гробар

-та чо ж не поховаю,синку.

Так і домовились. Їде далі гуцул. Ще одного такого збив, приїжджає з тілом на цвинтар, дивиться, гробар за столиком сидить, вже фляжку допиває. Гуцул кладе трупа на землю, каже: -слава Йсу.

Дід обертається - слава навіки! - а шо, діду, закопали того? - та закопав.. - та як закопали, як во він лежить. - йой, синку, забув видно. Старий вже я. Зара закопаю. Гуцул подякував і пішов.

В ДАІ б’ють тривогу: шо ета такоє! Гдє наши люді? Паєхать, правєріть!

І послали одного. Приїжджає, дивиться, всюди тихо, темно,тільки на цвинтарі лямпа хитається і чути як гробар лопатою цьвьокає. Приходить на цвинтар,дивиться, а старий лопатою землю прихлопує на свіжій могилі. Підходить до гробаря і каже:

- ізвінітє, а што ета ви так позна тут дєлаєтє?

Старий гуцул обертається, замахується лопатою і б’є що є сили:

- ТА ТИ КУРВО ВЛЯЖЕШСЯ НИНІ ЧИ НЄ? ? ? ! !

smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile В москалів в усіх анекдотах про українців українці скупі і злі.

А в українців в анекдотах про москалів москалі зазвичай мертві… smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile  smile smile smile smile smile smilesmile

Першокласник кримської школи приxодить після уроків додому, та й мовить домашнім українською: - А в нас в школі всі уроки тепер та по-українськи ведуться. А ще сьогодні після занять ми анкету заповняли, то я в графі національність написав, що я yкраїнець. Всі очі вилупили…а батько й каже: -Гаваріш, что yкраінєц тєперь? Ну-ну…Значіт завтра поєдєш в школу не на лєгковушке, а на автобусе, как всє бaндеровци єздят. Понял? А дідусь і собі: -А в школу внучєк на завтрак я тебе дам нє 5 долларов,а 1 грівну.Как в украінском банкє,1 к 5-і.Харашо? А мати: -Ну вот сейчас Ми будєм кушать осетрінку с крабамі,каторую дядя с Дальнєго вастока прівєз,а Ти будєш кушать картошку,как украінци.Харашо? Сидять всі їдять…А мати знову,підморгуючи до всіx з усмішкою,та й каже: -Ну што синочєк,как оно,xарашо бить украінцем,а-а-а? А той мовчазно так, насуплено та й каже: -Я…я всього тільки як годину українець, а вас москалів вже ненавиджу.. 

smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile

Ішов москаль із муштри та й зупинився у бабки, а та якраз вареників наварила.  От москаль їсть-їсть та й питає: - А как же ано празиваєтся? - Ат, - каже бабка, - жери мовчки собі! Попоїла москалика, аж пальчики облизав, а тоді:  - Хараши, бабка, тваі "жеримовчки", жаль толька, што малавата! 

smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile — Куме!!! — Га? — Хто там у тебе верещить? — Та, москаля спіймали, вбивати будемо! — То я прийду допоможу, щоб швидше було! — Приходь, але швидше не треба! Хіба ж ми стаханівці?! smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile  smile smile smile smile smile smile smile smilesmile Украiнець пiд час снiданку (кава, круасани, хлiб, масло i джем) бачить москаля, який жуючи жвачу, сiда бiля нього. Наш хлопець iгнорує його, але москаль все одно першим почина розмову.

Москаль:

-Вот вы, украинцы, едите хлеб полностью? 

Українець:-Звiсно.

Москаль: (пiсля взриву великого пузиря) А мы нет. В России, мы только едим мякоть. Корку мы собираем в специальный ящик, перерабатываем, превращаем в круассаны и затем продаем. 

Москаль задоволено посмiхаеться, в той час коли українець мовчки далi iсть свiй снiданок. 

Москаль:Вы едите джем с хлєбом? 

Українець: Звiсно.

Москаль: (пропускаючи жвачку крiзь зуби) А мы нет. В России, мы едим только свежие фрукты, затем собираем кожуру, семечки и качаны в специальный ящик, перерабатываем, превращаем в джем и продаем Украине.

Украiнець мовчки ставить чашку з кавою на стiл: А ви сексом займаєтесь в своiй Росiї?

Москаль посмiхаючись: Конечно.

Укрaiнець: А що ви робите з презервативом пiсля використання?

Москаль: Выбрасываем, конечно.

Украiнець: А ми нi. В Украiнi, ми збираемо iх в спецiальну скриню, розплавляемо на жуйки продаемо в Росію! smile  smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smilesmile

Зібралися Чех, Українець і Руский на спільну випивку.

Чех випив і шкаликом об землю, хрясь:

- Не пью я з одного і того ж шкалика два рази, бо в нас цього кришталю куди не плюнь.

Руский вихилив з горла і об землю, хрясь:

- А я не пью з одної пляшки, бо у нас тої водки хоч втопися.

Українець випив шкалик, закусив салом і руского табуреткою бо голові, хрясь:

- А я з одним і тим же москалем другий раз не пью, бо у нас їх як тарганів розвелося.

smile  smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smile smilesmile

Трішки позитиву: Цитати Гомера Сімпсона ;)

  • 15.02.11, 03:47

1. Якщо дійсно хочеш чогось добитися в житті, доведеться багато над цим працювати. А тепер тихо: зараз оголосять виграшні номери лотереї.

2. Спокійно, без паніки, якщо що, запрацюю грошей, продавши одну зі своїх печінок. Обоє мені все одно ні до чого. 3. Діти - наше майбутнє. Ось чому їх треба зупинити зараз. 4. Давайте вип'ємо за алкоголь - джерело і вирішення всіх наших проблем. 5. Якщо ти щасливий і усвідомлюєш це - вилайся. 6. Освіта мені не допоможе. Кожного разу, коли я щось запам'ятовую, це щось займає місце,випхнувши з мізків що-небудь ще. Як в той раз, коли я пішов на курси виноробства і розучився водити машину. 7. Жінки - вони як пиво. Добре виглядають, добре пахнуть, і ти готовий переступити через власну матір, аби роздобути їх.

8. Синок, ти говориш "жополиз" так, як ніби це щось погане.

9. Не варто горювати. Люди постійно вмирають. Хтозна, може і ти прокинешся завтра мертвим.

10. Я не ляжу в одне ліжко з жінкою, яка вважає мене ледарем. Раз так, хай розсуне у вітальні диван і застелить ліжко. Я спати хочу.

11. Убити боса?! Чи підніметься у мене рука здійснити американську мрію?

12. Для брехні потрібні двоє. Один бреше, інший слухає. 13. Спроба - перший крок до провалу. 14. Послухайте, у людей завжди знайдеться яка-небудь статистика. Це відомо 14% населення. 15. Не бачу сенсу виходити з будинку. Ми все одно кожного разу повертаємося назад. 16. Сльозами пса не повернеш. Якщо лише сльози не пахнуть собачою їдою. Отже можна сидіти удома,

поглинаючи банку за банкою собачу їду, поки сльози не почнуть віддавати нею,аби пес учув запах з вулиці і повернувся сам. А можна просто піти і пошукати його.

17. Психіатр нам не потрібний. Ми і так знаємо, що наше дитя із зрушенням.

18. Я бачу посмішки своїх дітей. І розумію, що вони затіяли щось недобре. 19. Якщо ти злитимешся на мене кожного разу, коли я роблю дурість, мені доведеться припинити робити дурощі. 20. Ти можеш здорово знатися на чомусь, але завжди знайдеться 1000000 чоловік, що роблять це ще краще.

21. Не можна постійно винити себе за щось. Звинуватите себе разок, і спокійно живите далі.

22. Все моє життя я мріяв про одне - досягти всіх своїх цілей. 23. Діти - ті ж мавпи. Лише шуму від них більше. 24. Можна працювати на декількох роботах одночасно і все одно бути ледарем. 25. Не хапало ще,аби який-небудь хірург показував, як мені себе оперувати! 26. Будь щедріше в ліжку. Поділися бутербродом! 27. Інколи я лежу в ліжку і думаю, що ніщо не змусить мене встати. А потім відчуваю, як піді мною стає мокро, і розумію, що помилявся. 28. Дурень і гроші швидко розлучаються. Я б заплатив багато грошей тому, хто б пояснив мені цю закономірність. 29. Яким би потужним і дивним він не був, я не потерплю наїздів навіть від океану! 30. Завжди краще спостерігати за процесом, чим робити щось самому.

31. Аби тебе любили - доводиться бути зі всіма хорошим щодня. Аби ненавиділи - напружуватися не доводиться взагалі.

32. Це для Життя просто купа всякої фігні, яка відбувається.Єдиний спосіб змусити всіх думати про тебе добре це змусити всіх думати про себе погано. Я втомився приносити всім задоволення думати про себе добре...

33. Зрозумійте, в кожному з нас є трохи Гомера Сімпсона!

Особисто для мене Гомер Сімпсон  смішний Дивак і антиприклад сучасному чоловіку.У якого потрібно вчитись як НЕ потрібно жити.

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая