Шановні друзі!Оцініть,будь ласка,першу творчу спробу моєї онучки

  • 31.10.17, 22:21
Шановні друзі!
Оцініть, будь ласка, невеличким коментарем 
першу творчу спробу моєї онучки! (7,5 років)

Справжній Хелувінський вечір в Відьмолісі

     Одного разу, коли ми пішли по гриби, нам в лісі зустрілася дивна дівчинка.

   - Вітаю вас, друзі! - сказала вона.

- Мене звати Лілі. Не бійтеся. Я – відьма. Точніше – люди так мене звуть. Насправді ж я тільки вчуся чаклувати і не збираюсь шкодити людям.

Ходімо, я розкажу вам про себе.

    - Я мешкаю в Відьмолісі. До нашого лісу приходить моє улюблене свято. На відміну від людей, ми святкуємо не одну ніч, а весь тиждень, тим паче, що цього року у нас відбудеться Фестиваль Жахів. До нас злітаються привиди з усього світу; сам граф Дракула зі своїми десятьма дружинами їде із самої Трансільванії, навіть вокально-інструментальний гурт «Розбишаки» поспішає до нас. Ви вже, мабуть, здогадалися яке моє улюблене свято? Це ж свято «Хеловін»!

     О! Моя матуся кличе дім прикрашати! Ходімо разом, подивитесь як ми це робимо.

    - Ось ми й прийшли, - сказала Лілі вказуючи на двоповерховий дім, сходи якого то висовувались з вікон дому, то ховалися в них. Здавалось, сходів було значно більше, ніж потребує двоповерховий будинок. По цьому дивному будинку бігала заклопотана жіночка. С першого погляду було видно, що ця жінка-відьма бо, хоч, була вже немолода, була вдягнена, як підліток, ще й біля дверей будинку стояла мітла  з написом «Дім Джаянів»

     - Друзі, заходьте будь ласка! Допоможіть нам прикрасити наш дім! Ми погодилися, ввійшли в дім і побачили, що всередині він був ще дивніший ніж зовні.  Сріблясті балкончики, з яких починались сходи були прикрашені загубленими людськими думками. Лілі сказала:

     - Бачу, всередині мама вже закінчила прикрашати.

     - Чому ж так мало прикрас? – запитали ми.

     - А це тому, що відьомські пращури радили святкувати  Хеловін на дворі, тому прикрашати будинок з середини, нема сенсу.

     - Ну, то ходімо на двір, - сказали ми.

Коли ми піднялися на балкончик і вийшли на сходи, ми побачили всю красу Відьмолісу. Прикрашаючи дім, серед прикрас, ми побачили незнайомі нам - на приклад:  - довгий золотий ланцюжок з рожевою кулькою на одному кінці і срібним кільцем на другому, а називався цей ланцюжок «феєрланцюжок», а ще там була бордова зірочка, яка називалась «кіньчаста кулька».

     Коли ми прикрасили дім, матуся Лілі дала нам каокакао і срібльодяники. Коли ми поїли, Лілі взяла нам мітли напрокат і ми всі разом, полетіли в її улюблене місце на океанічні скелі. Там, на воді ми побачили, як  вокально-інструментальний гурт «Розбишаки» готуються до сьогоднішнього виступу.

      Коли на дворі потемнішало, усі відьми, вампіри, привиди зібралися на океанічних скелях і вокально-інструментальний гурт «Розбишаки» розпочав свій виступ.

     Того вечора було чутно пісні, промови, фанфари, сміх, аплодисменти – то був справжній Хелувінський вечір!


Дві прищіпки

  Якось, у садочку пані Наталі, на довгому мотузку сохла білизна.

   Наймоднішій Червоній Прищіпці, пані Наталя доручила тримати ту ж саму зелену сукню, яку Червона вже тримала і минулого разу. А її подружці – Синій Прищіпці пані Наталя доручила тримати нову блакитну блузку своєї дочки Софійки.

   Червона Прищіпка сказала своїй подружці Синій Прищіпці:

-         Давай поміняємося, бо я ще ніколи цю блакитну блузку не тримала!

-         Ні! – сказала Синя. – Я цю блузку теж ще не тримала, а вона така приємна на дотик!

-         Не вигадуй! розсердилась Червона. – Ця блузка більш пасує мені, ніж тобі!

-         Це я вигадую? розлютилась і Синя. – Це ти вигадуєш! - І випустила блузку на землю…

-         Ха! Ха! Ха! - Розсміялась Червона. – Так тобі і треба! - І теж впустила Наталчину сукню на землю.

Коли, через деякий час, пані Наталя прийшла і побачила що одяг ще мокрий, а до того ще й забруднений, бо лежав на землі, вона дуже розгнівалась і сказала:

- Більше не доручу цим прищіпкам тримати гарний одяг!  Поки не виправляться, я буду довіряти їм тримати лише старі ганчірки!

  А стара мудра деревяна прищіпка сказала:

  - Не засмучуйтесь, подружки! Ми дуже вдячні вам, бо ви надали нам всім гарний приклад як не можна поводитись і ми ніколи не повторимо вашої помилки!


Я і черешні.

На дворі стояв спекотний Червень. Я згадала, що минулого року я була в селі і посадила черешеньку. І тут до кімнати зайшов тато, він сказав:

- У мене гарні новини, - сказав він; - завтра ми їдемо у село.

- Ура! Ура-а-а! – закричала я і побігла складати речі. Наступного дня я прокинулася дуже-дуже рано і побігла будити батьків, але в спальній кімнаті їх вже не було. Тоді я пішла на кухню і побачила, що вони вже готують сніданок! Коли ми поснідали, ми взяли сумки, сіли в машину  і поїхали до села.

     Дорогою ми бачили поля, річки, пасовища і гаї. От, і, нарешті, моє село – Брилівка. Бабуся з дідусем радісно зустріли  нас і запросили в хату, де на нас чекав смачний обід з борщу і десерт з черешень. Коли ми пообідали, батьки пішли працювати на городі, дідусь – розслаблятися на шезлонзі, бабуся – поливати квіти, а я побігла до своєї черешеньки і сіла під неї. Я сиділа під нею і дивилася просто в очі красі Червня і бачила як розквітають лілії. На небі не було жодної хмаринки, а надімною, між зеленим листям червоніли розкішні ягоди черешні. 

    Як би я хотіла бути такою ж гарною, як і все, що оживає разом з прекрасними ароматами Червня! І тут мене охопив трепет, бо ж у моїй голові розквітла пречудова думка – я набрала лілій, набрала липи і зробила собі образ Червневої Панни. Лілії я вплела в коси, а липа слугувала мені, як парфуми. І все ж чогось бракувало. Раптом, я почула шелест листя моєї черешеньки і тоді я зрозуміла, чого бракує! Я зірвала кілька черешеньок і мовила:

     - Дякую тобі, черешенько!

Коли ми повертались додому, я задумалась,

      - Чому листя черешеньки зашелестіло саме у ту мить, коли я подумала, чого саме бракує для наряду?

– Мабуть це було ще одне червневе диво.


Олександра Дорохова

Зауважте, шановні. коли то було про наше сьогодення написано!

  • 04.10.17, 23:51
Іван ФРАНКО

"УЖАС НА РУСІ"

Лихо, сусідо! Ой горе нам, свату!
Світ вже кінчиться! Вже буря гуде!
Чув ти? На нашу нещасную хату,
Кажуть, страшенная змора іде.

Все перевернуть униз головами:
Учні професора стануть навчать,
А як азбуки не вміє — різками,
Як він їх нині, будуть його прать.

Вірні тоді парастас будуть править,
Але поклони піп битиме сам;
Купчик над склепом сей напис поставить:
"Хто дасть найменше, товар йому дам".

Суд буде також для них відповідний:
Неук судитиме вчених панів.
Хто вкрав, а хитро — той вийде свобідний,
В цюпу — хто вкрасти хотів, а не вмів.

Красти, ошукувать всім буде вільно,
Чесний заробок — отсе буде встид,
Злодія зловиш в коморі — постій-но!
Злодій тебе до уряду тащить.

Не хлоп державі з кривавого поту
Буде, як досі, податки зносить,
Але держава за хлопську роботу
Премії буде рік-річно платить.

Волі назадники стеклі запрагнуть,
А ліберали її прокленуть,
Взад поступовці, мов раки, потягнуть.
Прямо вперед невидющі підуть.

Вівці муть, кумочку, пастиря пасти,
Яйця муть, кумочку, курку учить;
Люди легальні муть грабити й красти,
Чесних почнуть злодіяки тіснить.

Горе, сусідо! Ой лихо нам, свату!
Світ вже валиться! Тріщать вже стовпи!
Треба покинуть і жінку і хату
Та мандрувать на кубанські степи.

4 дек[абря] 1880

От і я, шановні друзі, маю свою книжку!

  • 12.09.17, 21:20
От і я, шановні друзі, маю свою книжку!
Багато казок розказував я і дітям і онукам. аж поки мене не попросили:
- Ти ж всім не розкажеш... Напиши!
Написав, майже так, як розказував. Там дві частини. якщо зацікавить - буде ще одна-дві...
https://andronum.com/index.php?dispatch=products.download_fragment2&product_id=18260
Хто має можливість, прошу, закиньте це, будь ласка, друзям, і в інші ресурси
 https://andronum.com/avtory/krivenko-volodimir/

Люстра Чижевського.

  • 26.06.17, 23:18

Люстра Чижевського.

      Крім отих грязюк і ванн приписав нам лікар ще кисневий коктейль пити в кімнаті з "гірським повітрям".  Нудна, скажу я вам процедура. Уявіть; наливають вам в склянку кілька крапель виноградного соку. Встромляють туди трубочку з кисневого балону, перетворюють ті кілька крапель соку на суцільну піну, як в пральній машині, і запрошують вас в велику кімнату, тісно обставлену стільцями по периметру. Вгорі, під стелею висить щось подібне до колеса підводи, густо наїжачене сотнями тонких голочок по ободу. Там, де мала бути вісь, стирчить електрична лампочка для освітлення. От це і є, так звана, "люстра Чижевського". Пояснив нам лікар, що на вістрі тих голочок утворюються дуже корисні, для нас з Іваном, іони, як в горах, де, дихаючи ними, грузини живуть, не старіючи, ледь не до 200 років. Ото ж, нема чого на Кавказ їхати, коли ті іони можна просто з розетки добувати! Ну, ми з Іваном зразу зрозуміли:

   - Бреше! Це нам спеціально тією піною і голками голову  дурять, щоб ми за рахунок профсоюзу в гори до грузинів не пхалися, бо тоді ж нам держава мала б пенсію 140 років виплачувати! А нащо їй така радість? Ну, хоч ми і розумні, але ж і за піну, і за голки заплачено… Сидимо, давимось тією піною, на голки дивимось, намагаємося відчути, як невпинно здоровшаємо… Поруч зі мною сідає симпатична жіночка. Теж сьорбає коктейль, на люстру дивиться, а потім питає у мене:

   - А скажіть, будь ласка, нащо на тому колесі стільки голочок начеплено? Поки я обдумував розумну відповідь про кіловольти, про іони, та інше з шкільного курсу, Іван, перегнувшись через мої коліна, перебив мої потуги:

   - Ви бачите, шановна яка тут висока стеля? – Метрів за три, а мо й більше. А тут же медицина! Чистота має бути! Так вони, ледачі, он що удумали – голок наштрикали, щоб мухи не сідали…  

    Від почутого пояснення та піна у мене носом пішла… Соромно і неприємно…

Втік я з того ".Кавказу". і більше там, аж до від"їзду не з"являвся.

…А жіночка, як на лихо, симпатична була…

Люди добрі! Поможіть! Мені правду розкажіть!

  • 02.06.17, 20:08
Люди добрі! Поможіть!
Мені правду розкажіть!
"Свій до свого по своє"
То корупція, чи нє?

З мережі

  • 01.06.17, 08:11
Москву називають російським містом, містом заснованим руським князем Юрієм, але чи так це було насправді?
Будь-яка теорія вимагає доказів, як в принципі вимагає доказів і брехня, яку нам частіше за все подають як правду. Крім того, неправдиві теорії весь час вимагають доказів вагоміших ніж істинні теорії, а тому нашарування брехні накопичуваних при формуванні доказів легенди завжди займають значно більше місця чим правда, та і звучить брехня, інколи, куди переконливіше, ніж правда. Чому?

Та тому що істина обмежена в інструментарії, тоді як брехня дозволяє використати безмежну фантазію своїх авторів, дозволяє їм брехати без втоми!

Вершиною державного становлення у старовину стали міста - поліси, міста - держави, країни, які насправді є територією підлеглого місту - столиці.

Згадайте самі - про що ми говоримо згадуючи цивілізації минулого? Які прадавні країни називаємо?

Вавилон? Рим? Дамаск? Бізантіум? Єрусалим? Фіви? Афіни? Спарту?

Ми згадуємо міста, тому як ключем до країни, основою її, тим, що забезпечує державі державність стало місто, а тому наша цивілізація, по суті, це цивілізація полісів міст. І держави - це території цим полісом скорені, обкладені даниною, території тих, які знаходяться під захистом полісу!

Виходить, що місто ставало не просто центром - столицею, але і колискою держави.

У місті-державі формувалися усі державні і релігійні інститути, закони, принципи влади. Місто ставало уособленням влади - закону, центром торгівлі, центром науки, релігійним центром.

Такими центрами стародавнього світу до початку другого тисячоліття нашої ери були: Рим - латинська, католицька столиця, Константинополь - грецька, православна столиця, і Київ - руська столиця.

Важливо розуміти, що місто в давнину ставало не просто релігійним центром - він ставав і науковим центром, оскільки основною наукою старовини була релігія!

Після церковного розколу християнського світу 1054 року, Руська - Київська Церква не приєдналась ні до жодної з конфесій і стала, по суті, представляти окреме релігійне русло, окрему релігійну традицію, і потрібно відмітити мала на те усі підстави!

Київ мав головну властивість для того, щоб заявити про себе як про окрему концесію - Київ говорив з Богом на своїй - руській мові, яка при близькому вивченні виявляється ні чим іншим, як знайомою нам сьогодні українською мовою.

Константинополь, вихід з його конфесії такого релігійного центру як Київ, ніяк не влаштовував. Це звичайно було краще, чим якби Київ прилучився до Риму, але все таки, Київ був столицею величезної північної країни, релігійні доходи від якої дуже радували Константинополь.

Тому, з першого дня релігійної незалежності Києва, за нього велася війна, благо плодючість Київських князів немало тому сприяла.

Великою перемогою Візантії стало укладання шлюбу між династіями, в результаті якого і народився князь, відомий світу як Володимир Мономах. Сина князя Всеволода Ярославича, прозвали Мономахом за ім ям роду матері, яка імовірно була дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха.

Навіщо нам усе це знати?



Та тому що, синові Володимира Мономаха Юрієві Довгорукому якраз і приписують заснування міста, міста, що стало потім центром держави, що поневолило Русь, відібрало потім у Києва і його історію, і мову, і що знищило релігію.

Потрібно відмітити що розпочинаючи саме з Володимира Мономаха, Москва починає колекцію реліквій-артефактів, які використовує як доказ божественного походження Московської влади.

Головний убір, яким себе вінчали Московські князі довгі роки, називався саме Шапкою Мономаха, хоча насправді ніякого відношення до трону і до Володимира Мономаху не мав. Шапка Мономаха - це типовий середньоазіатський головний убір, і за легендою, спадкова регалія московських государів була дарована царем Орди Узбеком своєму підданому в Москві Івану Калиті.

Аналогічно вийшло і з Москвою. Згідно з міфом створеному на Московії місто заснував київський князь Юрій. Ім я Юрій похідне від грецького імені Георгій, а Георгій, як ви напевно знаєте, це головний святий, покровитель Константинополя, і відповідно, і Москви, на гербі якої він зображений і сьогодні.

Саме тому Георгію-Юрієві і була приписана честь стати засновником Москви.

Офіційно засновником Москви Довгорукого зробив російський історик Василь Микитович Татіщев, спирався при цьому Татіщев на дуже цікавий історичний літопис: О зачале царствующаго великого града Москвы, како исперва зачатся

Починається літопис міркуваннями про те, як древній Рим і другий Рим - Константинополь виникли на крові, а тому і Москва, як третій Рим, повинна була створитися через кровопролиття . Таким чином, і при заснуванні Москва в всьому рівнялась на своїх попередників - Рим та Константинополь.

І як доказ наводиться розповідь, про те як в літо 6666 або 1158 року, по нашому століттю, великий князь Юрій Володимирович йшов з Києва у Владимир град до сина свого Андрія Юрійовича, і прийшов на місце, де нині царюючий град Москва, по обох сторонах Москви-ріки села червоні. Цими селами володів тоді боярин деякий багатий ім ям Кучка, Стефан Іванов (волзький булгарин, а зовсім не в ятич).

Кучка з князем посварився, боярина стратили, а синів його Петра і Акіма, і дочку Улиту, відіслав у Владимир до сина свого, до князя Андрія Юрійовича.

Після чого повелів на тому місці де страчував Купку побудувати мале дерев яне місто і прозвав Москва місто в честь назви річки, яка протікала під ним, і заповідав синові своєму князеві Андрію Боголюбському град Москву людьми населити і поширити.



Далі в повісті розповідається як брати Кучковичі влаштували змову і вбили Андрія Боголюбського. За смерть якого помстився його брат Михалко.

Судячи з початку, цей твір міг бути написаний не раніше чим в 16 столітті, тоді як під нову релігійно-ідеологічну доктрину Москва Третій Рим писалися численні легенди і байки. Саме на таку думку наштовхують перші рядки.

Але це лише перша з фантастичних теорій заснування Москви, яка офіційно не підтверджується, оскільки запис з Іпатіївського літопису, в якому Юрій Долгорукий запрошує на зустріч в містечку під назвою Москов, новгород-сіверського князя Святослава Ольговича в день П ята на Похвалу Богородиці , тобто в суботу 4 квітня 1147 року.

При цьому знову ж таки, про заснування міста мови не ведеться, йдеться про місце, яке вже населене і живе своїм життям.

Третій варіант сучасним москвичам зовсім не подобається, оскільки засновником Москви за ним стає татарин, а насправді волзький булгарин, Стефан Купка, до того ж за легендою і мусульманин!

Саме він заснував місто, яке ще потім довго називали Москва рекше Кучково , що означає: Москва, тобто Кучково .

Про нього в історії практично нічого не залишилося, окрім назви місцевості: на Москві раніше добре знали урочище Кучково поле, що знаходилося в районі теперішніх Сретенських воріт.

Про те, що Руські, Київські князі не мають відношення до Москви говорить і той факт що слово Кремль - назва серця Москви, походить від тюркського Крилма - Фортеця , Замок ! Назва Кремль не просто так схоже з назвою Крим, Крим - ця тюркська назва грецького півострова Таврида.

Що ж до дати заснування, то тут взагалі забавна історія виходить, згідно з переписами населення, які проводилися в Золотій Орді, то Москва не могла бути заснована ні в 1147 році, ні раніше, оскільки ні при першому переписі населення Золотої Орди, яка пройшла в 1237-1238 роках, ні при другій в 1254-1259 роках ніякої Москви в документах не було! Як і немає абсолютно ніяких про неї згадок!

Насправді уперше згадка про Москву з явилася тільки в третьому золотоординському переписі, який проводився в 1272 році!

Ну і останнє: Георгій, він же Юрій Довгорукий, ніколи не зустрічався із засновником міста татарином Купкою, а тому ніяк не міг стати співзасновником одного з найбільших мусульманських міст світу.

Але і не це важливо!

Москва просто ніяк не могла бути заснована Київським князем, унаслідок того, що він був слов янином і імена містам давав виключно слов янські, а тому міста, закладені Київським, Руським князем Юрієм, носили назви: Дмитрів, Переславль, Юр єв!

Ніяк не могло місто, засноване Київським князем, бути наречене тюркським ім ям Москва, Рязань або Тамбов. Ні мордовською Костромою!

Так що, як писав один з найвідоміших російських істориків, татарин Н.М. Карамзін (Чорний Мурза (Кара Мурза), у своїй праці Історії держави Російської : Саме ординські хани, завдяки політиці толерантності, поваги до інших віросповідань і, передусім, до православ я, відкритості для діалогу з іншими культурами, багато що зробили для того, щоб Москва до початку 14 століття стала офіційною столицею державою .

Орда заснувала Москву, заснувала як місто рівне зруйнованому нею ж Києву, місто завданням якого було - стати таким як Київ.

Орді Москва зобов язана своїм становленням. І єдина причина, навіщо Москва все своє життя тягне на себе ковдру Київської - Руською - Українській історії це бажання затьмарити Київ, стати другим Києвом, стати вище за Київ, стати духовною столицею Русі, що в принципі неможливо.

Хоч би тому, що не може бути духовності, сакральності, щирості штучної, притягнутої, поневоленої, вкраденої або захопленої в полон.

Москві ніколи не стати Києвом. У цьому її трагедія і це її страшний хрест - завжди бути Такою як Київ , Майже як Київ , Рівною Києву , але не самій собі, містом зі своєю душею, своєю історією, своїм народом і культурою.

Москва навіки приречена бути бездушною пародією на Київ - столицю, матір, серце Русі.

Використана література: джерело

Здавалось би парадокс...

  • 20.05.17, 11:44
Гагра. 1974 рік. Табір підводників-аквалангістів "Дельфін". Кожного ранку йдемо, повз зупинку автобуса, до магазину скупитися, щоб вдень не морочити собі голову, вистоюючи довжелезі черги за продуктами, відбираючи дорогоцінний час у сонця, моря, акваланга. 
     Кожного ранку бачимо на автобусній зупинці жінку... Те, що це жінка, можно було лише припустити з-за шикарної зачіски, туфлів на "шпильках" та сумочки. А щодо іншого, ця істота, (прости мені Господи за цей термін) складалась з велетенського косого горба з абияк припасованих до нього покрученими руками-ногами. Дивним дисонансом до всього цього були кисті рук; витончені, прямо-таки ідеальної форми, з бездоганним манікюром, одна з яких граціозно спиралась на майстерно вирізану вибагливим визерунком паличку, а друга тримала невеличку, вишиту бісером, жіночу сумочку...
     Довга чуприна завдає аквалангісту певних незручностей, отже вирішили ми з товаришем підстригтися під "їжачка" і пішли у місто шукати перукарню.
     В перукарні було два зали; чоловічий і жіночий. Крізь велике, наче вітринне, скло ми побачили нашу знайому. В білому халатику, на спеціально змайстрованому кріслі, вона зосереджено трудилася над нігтями повногрудої красуні, надаючи їй ще більшої привабливості... Поруч, за сусіднім столиком, нудьгувала ще одна майстриня-манікюрщиця, але черга з кількох красунь була саме до нашої знайомої.
     Жінка, волею долі, позбавлена не те що зовнішньої жіночої краси, але й, навіть, подоби нормального людського тіла, щедро дарувала красу іншим, непозбавленим...

Менталітет

  • 09.05.17, 08:32
Довелось нам, якось, виконувати пуско-налагоджувальні роботи на цукрових заводах Литви та Латвії. Розкажу про кілька кумедних випадків, пов'язаних з незвичним для нас прибалтійським і нашим, але західним менталітетом.
Почну, мабуть, з опису деяких труднощів в спілкуванні з місцевими незнайомими людьми.
Одержати вичерпну відповідь від перехожого, звернувшись до нього російською мовою, на 80% нереально, але колега мій, Леонід, (blog.i.ua/user/1963168/1614002/) винайшов засіб, завдяки котрому можно було знайти спільну мову з будь-яким щирим прибалтом. Ось приклад:
Йдемо з Льонею вулицею Вільнюса, шукаємо їдальню. Питаємо першого зустрічного:
- Скажітє пожалуйста, как пройти к столовой? Чуємо відповідь:
- Ізвеніте, я по рюскі, ето, ну, в общєм, не очень, понимай... Ізвіните... Питаємо другого, третього... - Відповідь, з невеличкими варіаціями, маже однакова, - ввічливо-призирлива. Льоня каже:
- А тепер я покажу тобі фокус - дивись і вчись! Звертається до наступного зустрічного дядька з тим же питанням, отримує ту ж, як завжди, відповідь, Льоня скрушно розводить руками і говорить:
- Я перепрошую, шановний, коли ласка, дозвольте сірника у вас попрохати, бо ми такі голодні, що й цигарки не маємо чим припалити...
Дядько ошелешено дивиться на Льоню, кліпає очима и нарешті, немов через силу, вичавлює:
- Ч-что?
Льоня якось дивно наморщує чоло, ніби намагаючись щось згадати, клацає кілька раз пальцями...
- Ну, как єто по-русскі... Дістає пачку цигарок і чиркає по ній уявним сірником...
- Спічкі? - здогадується кмітливий дядько і дістає з кишені запальничку. Льоня пригощає дядька і мене сигаретами, всі , втрьох затягуємося і зав'язується некваплива розмова про красу Вільнюса, про цікаві місця і музеї, які неодмінно треба відвідати. Ми намагаємося говорити суржиком, поправляючи і перекладаючи один одного, щоб знищити найменші сумніви в нашому українському походженні. Льоня, навіть записує транскрипцію назв визначних місць Вільнюса і ми повторюємо їх, намагаючись відтворити без помилок. Дядько ж говорить російською без найменшого акценту, хоч кілька хвилин тому і двох слів російською скласти не міг... Кінець кінцем, довідавшись, що ми з САМОГО Києва, розчулений дядько веде нас до їдальні і щось про нас каже дівчатам на роздачі та касиру своєю мовою. Дівчата розцвіли найдоброзичливішими посмішками і нагодували нас краще ніж в ресторані...
Аналогічний випадок трапився, коли нам закортіло кілька днів відпочити на Ризькому узмор'ї. Була весна, до курортного сезону було ще далеченько, отже нам здавалось, що найняти у когось кімнату для нас, трьох хлопців, на пару днів, можно буде без проблем... Нам так здавалось... Але ми не врахували, що Прибалтика - не Крим! Йдемо, майже, безлюдною вуличкою. Обабіч ошатні приватні будиночки. Йдемо, вибираємо... ... Вибрали, кличемо до паркану жіночку, що порається у дворі.
- Здравствуйтє!
- Здравствуйтє!
- Скажітє, нє найдьотся лі у вас комната для нас на пару-тройку днєй?
- Ізвініте, я нє очен хорошо по-рускі, я мужа позову... Входить її чоловік. - Вітаємось. Повторюємо своє прохання.
- Ізвініте, у нас не отшень много мєста, ми нє сдайом. (Будинок великий, з мансардою), але для нас місця нема... Йдемо далі, будинок ще більший за попередній, знову питаємо:
- Ізвініте, к нам прієхалі гості, ми не сдайом... Йдемо далі. - Ще кілька подібних відмов. Стає зрозумілим: - а ні ми, а ні наші гроші тут не потрібні... Згадую льоніну вигадку, розповідаю колегам, але, на біду, їхня українська ще гірша за російську в латвійському виконанні.
- А давай, ти будеш українським суржиком користуватись, а ми тарабарщину придумаємо, - пропонує Женя.
- А ти на карті зможеш свою рідну країну Тарабарію показати? - кепкую я - вони ж спитають, звідки тебе, красеня, сюди нечистий приніс!
- Скажу - з Елісти...
- А це де?
- Десь там, - Женя невпевнено маше рукою в сторону моря, - Висоцький про неї співав, - мабуть Татарія, або Башкирія... Його герой там "нашёл вставные челюсти размером с самогонный аппарат"...
- Він там і про скіфів співав. Може так і скажеш, що ти скіф з київською пропискою, бо було ж Велике Переселення Народів! - продовжую знущатися я.
Поки ми отак розважалися, Толік щось зосереджено писав в кишеньковому блокнотику, раз з разом відриваючи списані аркуші. Ще раз, уважно прочитавши написане, набравши серйозного, поважного вигляду, мовив, звертаючись до нас:
- Якщо не маєте бажання ночувати он там, на пісочку, то припиніть пустопорожні балачки, вивчіть оцей текст і будемо діяти за таким сценарієм: - питаємо про житло, як і раніше, отримуємо відповідь, як і раніше; про гостей, про пожежу, повінь і т.п. і проговорюємо цей чудернацький текст по черзі, а ти, - звертаючись до мене, - по ситуації - суржиком все це відполіруєш. Згода?
- А чого ж, спробуємо! - погодились ми.
Хазяїн наступного маєтку, як і очікувалось, став вибачатись, посилаючись на ремонт, Толік, ляснувши себе обома руками по стегнах, з відчаєм промовив:
- АЗОХІНЕ МАМІНЕ!
- МУХТАБС МУХАРАБС! - патетично потрясаючи піднятою правицею, виголосив Женя.
- А-а-а, ШАНКІНС ДЕКАМОНС! - безнадійно розвів руки я, поволі повертаючись, наче збираючись йти далі.
- Падаждітє! - зупинив нас хазяїн. А ви, ізвінітє, откуда самі будєтє?
- Із дальокой Елісти, - відповів Женя, - і у нас моря нєт, чомусь поскаржився він і, помітивши, що литвин ще щось от-от спитає, молитовно притиснувши руки до грудей, продовжив: - ну, понімаєтє, ну совсем, абсолютно совсем, ну никакого моря совсєм нєт. А у вас его столько - аж схлипнув, сьорбнувши носом... Дядьку стало невимовно соромно за володіння таким казковим багацтвом і він став, вибачаючись, виправдовуватись, показуючи на штабель цегли у дворі і електричну бетономішалку :
- Очен жалко, но ви відете, ремонт, стройка, но ви пойдіте в во-о-о-т тот дом, спросите Юргаса, ето мой болшой друг, скажете, - от Пятраса. Он будет помогат!...
Юргаса ми вдома не застали, але його дружина, ледь почувши про Пятраса, запросила нас в будинок і проблема трьохденного відпочинку була вирішена за кілька секунд.
Запам'ятався ще один схожий випадок, на цей раз, у Львові. Зараз вже мало хто знає що таке елан, кримплен, болонья, а в семидесятих, коли всім чоловікам доводилось щоранку випрасовувати свої брюки, наводячи гострі "стрілки" замість вечірніх "пухирів" на колінах, придбання такого одягу з елану, або сорочку з кримплену, було і престижем, і невимовним везінням. До того ж ми не питали один у одного: - де КУПИВ... Питали - де і як ДІСТАВ!... Втім, навіть не питали, бо у нас між собою секретів ніколи не було, отже питати не доводилось. Більше того, кожен з нас намагався турбуватися не лише про себе. Кожен думав: - як це я зможу з'явитися з новеньким "дипломатом", в елановому костюмі, в крімпленовій сорочці, в той час, коли колеги мої в неоковирних м'ятих костюмах від фабрики "Більшовичка"...
Отже, як тільки хлопці довідались в якому склепі (магазині) "викинули" еланове чудо, тут же повідомили про це і інших членів бригади.
- Тільки не здумай питати, чи є "брюкі на продажу" тут "брюк" не носять! Треба казати, обов'язково вживаючи безособовий зворот:
- Чи має пані еланові сподні до спродажу?
Ну, звісно, майнув я чимшвидше до "склепу". Привітався, запитав, як вчили... Миловида продавчиня уважно змірявши мене поглядом, відповіла питанням:
- А який розмір пан потребує? - Відповів. - Най пан в примірочній хвильку зачекає!
Йду в примірочну, за хвилину продавчиня приносить мені паперовий пакет з "сподніми". Міряю. Не вгадав, щось тиснуть. Звертаюсь до продавчині:
- Я перепрошую, коли ласка, чи на можно на розмір більше? Простягаю знову загорнуті в папір "сподні" і одержую інші, теж загорнутий в папір. Знову пріміряю - супер! Виходжу з кабінки, покупка знову загорнута в папір від зайвого ока. Дякую, розраховуюсь. В цей час до "склепу" заходить молодик з зачіскою "кок", з зеленим шнурком на шиї замість краватки, в брюках "дудочка", з верещащим транзистором в руці... І не вітаючись:
- Ска-а-ажіце па-а-ажалуста, єсть лі у вас ела-а-ановиє брюкі?
- Ні, нема, не було і, мабуть, не буде, - каже продавчиня, перев'язуючи шпагатом і вручаючи мені мою покупку...
На дворі був 1972 рік...
А ось сюжет 1992 РОКУ:
До нашого заводу з якоюсь непевною метою, типу " обміну досвідом", завітала московська делегація, десь з десяток осіб. Мені виділили "Рафік" і доручили зустріти їх на вокзалі і доставити на завод. Зустрів, привітався, запросив до "Рафіка", що очікував на Привокзальній площі. Помічаю якусь дивну нервозність гостей; збились щільною купкою, йдуть, якось полохливо озираючись. Питаю, як доїхали, чи все гаразд... Відповідають, що все добре, жодних проблем, але ж я бачу їх нервозність. Більше за всіх нервує опецькуватий лисуватий товстун. Вже на площі він, пропустивши всю групу в "Рафік" і відтиснувши мене від дверцят, з нервовим смішком запитав:
- Скажітє, а нас тут, у вас, біть нє будут?
...Гарна погода, гарний настрій і таке безглузде питання... Згадалась реплика Іпполіта Матвєєвіча Воробьянінова (Кіси) з «Двенадцать стульев» - Господа! Неужели вы будете нас бить?", - трохи здивований московським гумором - (я його саме так тоді і сприйняв) поплескав товстуна по плечу і дуже приязно усміхаючись, сказав:
- А як же! Чому ж не будуть? Обов'язково будуть! По заслугам і честь!
Те що він не жартував, я зрозумів набагато пізніше. Я теж, виявляється, не жартував, хоча й підсвідомо... Але ж, що цікаво, вони ще в дев'яностих вважали, що заслуговують, як мінімум, на побиття, а ми так довго вагались...

Загальнодоступні секрети "старшого брата".

  • 20.04.17, 23:41
- Мы все учились понемногу, чему-нибудь, и как-нибудь, - казав один поет.
- Не минайте а ні титли, а ні тої коми, - закликав другий.
Чому ж ми не чуємо голос НАШОГО ПРОРОКА?
...В досить зрілому віці потрапила мені до рук одна з книг Віктора Суворова. Автор вразив мене тим, що всі секретні ТЩАТЄЛЬНО прихованої інформіції він знаходив в часописах та журналах, співставляючи одне з одним і роблячи неспростовні висновки. При такому підході ніщо таємне на сховається. Все лежить майже на поверхні, треба лиш не тупо складати літери в слова, а слова в речення, треба читаючи, аналізувати прочитане. Ось приклад з класики; Мабуть неможливо знайти в межах колишнього Союзу людини старшої за 40 років, яку б школі не змушували вчити на пам'ять поему Лермонтова "Мцирі".
- Ну, вчили, та й вчили... І що з того?
- А давайте ще раз прочитаємо, але будемо уважно вчитуватись і аналізувати, "не минаючи а ні титли, а ні тої коми"...
Отже:
Немного лет тому назад,
Там, где, сливаяся, шумят,
Обнявшись, будто две сестры,
Струи Арагвы и Куры,
Был монастырь. Из-за горы
И нынче видит пешеход
Столбы обрушенных ворот,
И башни, и церковный свод;
Но не курится уж под ним
Кадильниц благовонный дым,
Не слышно пенье в поздний час
Молящих иноков за нас.
Теперь один старик седой,
Развалин страж полуживой,
Людьми и смертию забыт,
Сметает пыль с могильных плит,
Которых надпись говорит
О славе прошлой - и о том,
Как, удручен своим венцом,
Такой-то царь, в такой-то год,
Вручал России свой народ.
(Ви можете собі уявити того задрюченого царя, який, не знайшовши в своєму царстві жодної достойної людини, взяв і передав, як ту тару овець, весь свій народ якійсь іншій державі?
Я - не можу таке уявити, але, чого в світі не буває! Що ж з цього вийшло?
- Читаймо далі:
И божья благодать сошла
На Грузию! Она цвела
С тех пор в тени своих садов,
Не опасаяся врагов,
3а гранью дружеских штыков.
- Ну, слава Богу! Мудрим, таки виявився "Такой-то" царь. Знайшов державу, яка взяла на себе турботи по охороні і розквіту іншої нації! А як же "благодєнствувала" Грузія в "сошедшей божьей благодаті" - Читаємо далі.
- Однажды русский генерал
Из гор к Тифлису проезжал; ( Ну, мабуть, іхав з інспекцією від самого царя-батюшки, який пригорнув і осипав благодаттю осиротілий і заплаканий народ грузинський, щоб впенитись, а чи нема десь "в тєні своіх садов" ще когось не достатньо "облагодєтельствєного".)
- Читаємо далі.
...Ребенка пленного он вез... Стоп, стоп, стоп! РЕБЬОНКА? ПЛЄННОГО? РУССКІЙ ҐЄНЄРАЛ???
Русскій гєнєрал в жорстокій битві за "благодєнствіє" , "не щадя жівота своего" брав в полон дітей шестирічного віку?...
- Слава! Хортам, і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям СЛАВА!!!
- Тот занемог, не перенес
Трудов далекого пути;
Он был, казалось, лет шести,
Как серна гор, пуглив и дик
И слаб и гибок, как тростник.
Но в нем мучительный недуг
Развил тогда могучий дух
Его отцов. Без жалоб он
Томился, даже слабый стон
Из детских губ не вылетал,
Он знаком пищу отвергал
И тихо, гордо умирал.
Из жалости один монах
Больного призрел, и в стенах
Хранительных остался он,
Искусством дружеским спасен. ("Із жалості" шестирічний полонений був перетворений "іскусством дружєскім" в довічного в'язня!)
Но, чужд ребяческих утех,
Сначала бегал он от всех,
Бродил безмолвен, одинок,
Смотрел, вздыхая, на восток,
Гоним неясною тоской
По стороне своей родной.
Но после к плену он привык,
Стал понимать чужой язык...
Звісно, нащо окупантам, зайдам-благодєтєлям вчити мову пригноблених народів!
Русскій изик зобов'язані вчити навіть "нєґри почтєнних ґодов"!
Не кажучи вже про "облагодєтєльствованних"...
- До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!...
...Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плести
Кнути узловаті —
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії... бо вже взяли
І поле і море.
- Ну що сказати на закінчення? Хіба хтось може сказати краще Тараса Григоровича -
...Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
... - Не дуріте самі себе!
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Амінь!

Придурки невмирущі!

  • 11.04.17, 11:27
Придурки невмирущі!
Працювала, якось, наша зведена комплексна бригада на пуску нового котла одного з цукропереробних заводів. В склад бригади входили електрик, хімік, теплотехник і я, як інженер по налагоджуванню контрольно-вимірювальної апаратури і автоматики (КВПтаА)
Електрик під'єднав свої три фази, куди треба, підписав процентовку, побажав нам здоров'я і "ба-а-альшо-о-ого чєловєчєского счастья", та й поїхав. Хімік займався хімводоочисткою, а ми з Славіком-теплотехніком - на котлі. Котел пройшов режим просушки - дуже важливий етап, щоб надалі справжній жар не зруйнував свод і весь корпус, а тепер стояв, - як казав Славік, "стабілізувався". Славік займався якимись вімірами та розрахунками, я настроював датчики та виконавчі механізми, інколи допомогаючи Славіку в його вимірах.
Одного разу, треба було перевірити якийсь розмір в топці. Я з рулеткою лишився зовні, а Славік з ліхтарем поліз через люк всередину топочного простору. За хвильку звідти почувся роздратований голос Славіка і чиєсь бубоніння, а потім з люку полетіли якісь ганчірки, пара драних ватних курток, кілька порожніх "чекушок" і, нарешті, майбутній кочегар, що повинен був весь час бути біля теплотехніка і, помогаючи йому, вчитися... А в котлі темно, тихо, тепло, пляшка з собою... Словом, всі умови для "культурного відпочинку"...
- Ти, дурна голово, хоч розумієш, що ми могли тебе разом з твоїм кублом, живцем спалити?
Стоїть, сопе, блимає п'яними очицями.
- Йди геть з заводу, проспись, бо зараз начальнику котельної скажу - і духу твого на заводі більше не буде! Ми ж з-за тебе, алкаша, в тюрму сісти можемо!
- Так я ж теє... Пробачте... Воно, якось так саме получилось. Не скажете? - Дякую...
На другий день, те чудо з ранку коло Славіка крутилося, в очі заглядало, дякувало, а з обіду пропало... Я хотів знайти його, щоб наказати прибрати лахміття з котельної, але лахміття вже не було... Десь пропало. Може, б на тому я й заспокоївся, (подумав би, що він сам догадався, виніс компромат), але залишені, порожні пляшки навели мене на іншу думку... Та й люк відкритий... Тихенько встромивши голову в люк, я почув смачний храп. Підійшов я до Славіка, та й кажу:
- Кинь свої обчислення, йди до начальника котельної, хій рятує і нас і себе від тюрми!
- Та ти що? Знову на гнізді?
- А де ж йому яйця висиджувати? - Звісно, на гнізді!! Йди вже, зви!
Потер Славік підбіріддя та й каже:
- Знаєш, воно ж таке дурне, ну виженуть його звідси, воно десь в іншому місці в халепу встряне та й загине... Давай людину врятуємо!
- Це ж як? - питаю.
- А як Макаренко вчив!
- А хіба Макаренко вчив як алкоголіків перевиховувати? - дивуюсь я.
- У Макаренка вчення універсальне, - сміється Славік. - Ти, он там коло щита стій і виконуй мої команди, голосно повторюючи їх. Добре?
- Добре, - кажу я і йду до щита керування.
Славік зачинив люка на міцний зовнішний засов, взяв відро з соляркою, намотав ганчірку на шматок арматурини, намацав в кишені сірники... Розуміючи що газ перекритий і на котлі і на ГРП, та ще й вентилі опломбовані, я з цікавістю очікую, що буде далі. Славік підходить до котла і, склавши долоні рупором кричить в лєток:
- Пробне розпалювання котла! Володя! Включай димосос!
- Єсть димсос! Включаю! З котла чути якийсь стук, - мабуть наш"вихованець" намагається видчинити люк.
- Включай вентилятор!
- Єсть вентилятор! - кричу я так, що, мабуть, і на прохідній чути. - Включаю!! Реве вентилятор, з котла чути крик. Але ми "не чуємо". Славік вмочує віхоть в солярку, чиркає сірником і підносить факел до лєтка...
- Володя! Подавай газ на факел!!! Котел пожадливо всмоктує багрове полум'я факела...
- Єсть газ на факел!!! Дикий крик з котла перебиває і шум димососа і виття вентилятора. Славік висмикує факел з лєтка і, знову, склавши долоні рупором кричить в лєток:
- Володя! Ти щось чув, чи мені здалося?
- Нічого не чув! - на всі легені кричу я, хоча несамовитий крик з котла, хоч і нерозбірливий, але гучніший за мій...
- Володя! - знову гукає Славік в котел - а де той придурок, якого ми вчора ледве не спалили?
- Я тут! Я тут! - випереджаючи мою відповідь, верещить придурок.
Далі те ж саме, але в зворотньому напрямі і з матюками:
- Перекрий газ, щоб не засмажити цього *** придурка!
- Виключи вентилятор, щоб цей *** *** не ***!
- Виключи димосос, бо *** *** на ***!
Нарешті знову запала тиша, що раз у раз переривалась схлипуванням та скавучанням. Славік відкрив люк. Звідти повалив сизий димок і витнулась скуйовджена голова з засопленим обличчям.
- Куди? - гаркнув Славік. - А кубло твоє хто прибирати буде?
- Я не можу... Я потім... Воно зараз горить!...
- Як горить? Що горить? Чого? - Розгубився Славік.
- А я ж тілогрійкою форсунку затуляв, щоб ви мене не спалили газом...
Славік плюнув з пересердя,
- Володя, включай димосос!
- А газ? - не втримався я.
- Включимо, як знову залізе! ...Придурок, ***!
Пам'ятаю, спитав я тоді Славика - чи не занадто суворе випробування ми вчинили? Славік подивився на мене уважно і відповів питанням:
- У тебе скільки діток? Двоє? І у мене одне. А у начальника котельної аж троє... То ти хотів би, щоб ми втрьох сіли, а діток наших той придурок виховував?
Подальша доля алкаша-придурка мені невідома. Наступного дня він звільнився, не витримавши "педагогічної поеми" в нашому виконанні, а напівзгоріле, "кубло" довелись витягати Славіку, щоб не було звинувачень в недбалості з його боку...
...Через кілька років, під час роботи на іншому підприємстві, в іншому місті, ми удвох з моїм колегою Геною налагоджували регулятор рівня в здоровенному, поки ще порожньому, баку для гарячої води. В розмові, між іншим, повідав я йому ту давню історю. Посміялись. В баку був квадратний люк, десь 60Х60см. Важка металева кришка була відкрита і спиралась на огорожу. До низу йшла, гублячись в темряві, металева драбина. Підійшов Гена до люку і сказав, повертаючись до мене:
- А поспоримо, що тут теж родич вашого придурка спить, - і, нахилившись над отвором і склавши долоні рупором, наче Славік, гукнув в темну порожнечу:
- Володя! Включай гарячу воду!!! І штовхнув кришку. Кришка впала з артелерійським гуркотом, а Гена став на неї обома ногами і ще добавив:
- Ну що ти там чухаєшся? Відкривай швидче!
Кришка під ногами Гени раптом засіпалась, Гена перелякано зіскочив, кришка відкрилася і з люку полізло... Ну, словом близьке по духу створіння того далекого придурка...
- Да-а-а! - сказав я придурки невмирущі. Вони і у вогні не горять і в воді не тонуть!
- А жаль, - підвів риску Гена.
Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая