Текст заяви, виданої Білим домом 13 листопада 2009 року:
Сімдесят шість років тому, мільйони українців – чоловіки, жінки і діти – були
заморені голодом, який був результатом свідомої політики режиму Йосипа
Сталіна. Завтра ми всі разом, американці українського походження та всі
американці, згадаємо ці трагічні події та віддамо шану їх численним
жертвам.
Під час Голодомору 1932-1933 років український народ
був підданий жахливим стражданням в результаті конфіскації сталінським
режимом врожаїв та ферм по всій Україні. Україна свого часу була
житницею Європи і українці мали все, аби прогодувати себе і спасти
мільйони життів, якби їм було дозволено це зробити. Згадуючи цю
трагедію, ми віддаємо шану мільйонам її жертв, які продемонстрували
невимовну силу і мужність. Але український народ не лише пережив
жахіття великого голоду, він пішов далі і створив вільну і демократичну
державу.
Поминаючи жертви трагедії штучного Голодомору, ми маємо
можливість замислитися над стражданнями усіх у світі, хто терпить від
наслідків екстремізму і тиранії. І ми сподіваємося, що пам`ятаючи про
Голодомор, ми допоможемо запобігти подібним трагедіям в майбутньому.
Тоді над краєм крильми грізними
Віяв жорстоко тридцятий рік.
Ганна лишилась з дітьми дрібними,
Дмитра забрали, Іван – утік.
І знов надвечір прийшли з сільради,
Веліли дітям до діда йти,
У льох спустились, розбили ляди,
«– Давай драбину! Грицько, світи!»
Будуть, як завше, бити й питати,
Питати в неї: де чоловік?
Ніхто не сміє прийти до хати,
Хоч і почує нелюдський крик.
Перевернули в клуні все чисто –
Нема нікого. І льох – пустий...
Двоє з сільради, а третій з міста,
Орден на грудях, зуб золотий,
У нього пика сита і п’яна,
Червоні очі – справжній бугай.
Ось він з кишені вийма нагана,
Іде до неї:
«– Стій, не тікай!»
.............................................
«– Тепер закурим!»
Награлись досить.
Уже й не знають: жива чи ні.
Грицько з комори рядно виносить,
І тягнуть, голу, її в рядні.
Тоді стояла зима безсніжна,
Тягни, що хочеш – нема й знаку.
Синьо-лілова, іскриста, ніжна
Вкривала крига тиху ріку.
Взяли за ноги – і в ополонку:
«– Скупаймо, хлопці! Буде рада!»
І вже над нею зашерхла тонко,
Замкнулась льодом темна вода.
Ранком до Ганни забіг сусіда.
Хата порожня, все шкереберть.
Чи вся родина втекла до діда?
Чи завітала до хати смерть?..
Чи воду брати, чи плаття прати
До ополонки зійшлись баби.
Аж там – мов жужмом кинута шмата.
На дні біліє біля верби...
А діти вдвійку спішать до школи
Просто від діда, невперше їм.
Мороз обличчя щіпає-коле,
Над коминами сивіє дим.
Ідуть і чують:
«...Під льодом... Ганна...
Може убито, а мо’ й сама...»
Було в цій вістці щось невблаганне,
Щось неминуче, темне, як тьма.
Вони побігли. Груда без снігу...
Мотря упала... Все – як у сні...
Крізь кришталеву прозору кригу
Бачать: під ними матір на дні.
У неї чорні великі очі,
Мов баговиння – коса важка.
Вона рукою прикритись хоче,
Але не слуха її рука.
Лід цілували, кричали: «Мамо!»
Людям під ноги падали ниць.
А в невідоме дивились прямо
Застиглі кола мертвих зіниць.
І гомоніли баби цікаві,
Хто бо й завіщо її забив?
І розглядали чорно-криваві
На синіх грудях сліди зубів.
ТРЕТЯ РОЗПОВІДЬ
Трьох синів у місті постріляли, кляті,
І дочку найстаршу кинули в тюрму,
А її, з малою, в нетопленій хаті
З голоду вмирати лишили саму.
Коня і корову – все звели з подвір’я,
І пшеницю з клуні вивезли в снопах.
Тільки і зостались – сутінь надвечір’я,
Дим собачих ніжок і казьонки пах.
Від дочки немає ніякої вісті.
Мруть довкола люди – чужі і свої.
А їй мов байдуже.
«–Їсти, тільки їсти!» –
Аж кричить нестямно істота її.
І що їй до того, що весна надворі,
Що прогнав тумани південний вітрець?
Сьогодні у неї в холодній коморі,
В порожній коморі загус холодець.
Так гичку варила, а гичка – гнила.
Хоч нині наїсться! Підвелась з ослону,
Важко підвелася, а таки пішла.
Увійшла в комору. Ноги – мов колоди
І набряклі руки – усе не своє.
Тільки б-но не впасти, бо наробить шкоди,
Якщо на порозі миску розіб’є.
Як страву принесла і сіла до столу,
Щось мала згадати, але не змогла.
І знов її душу безсилу і кволу
Немов би в могилу сховала імла.
І вп’ялися в м’ясо очі й руки хижі.
Мовчки припадала грудьми до стола.
І наче впилася, сп’яніла від їжі,
І весільну пісню сп’яна почала.
А згодом зробилось їй сумно і тяжко,
Про дітей згадала у хвилину цю.
А де ж це найменша?
«– Дитино, Палажко!
Іди, я лишила тобі холодцю!»
І раптом здригнулась. Стала біла-біла.
Жахом налилася очей пустота,
«–Доню ж моя, доню! Я тебе із’їла! –
У нестерпній муці скривились уста.
І прорвались сльози у нестримній зливі,
І одчай їй серце пронизав жалом.
Роздерла очіпок, рвала коси сиві
І об стіл дубовий билася чолом.
На долівці плями пекуче-криваві.
Їх не змиють сльози – чи плач, чи не плач.
Ніщо не поможе. Бо в кутку на лаві
Найстрашніший свідок – у крові сікач.
...............................................................
Смерклося надворі. Від хати до хати
Лише комсомольці ідуть крадькома.
По куточках темних лазять підслухати,
Чи нема де змови, ворогів нема.
Пантрують, пильнують, чи не мелють жорна,
Чи де не збудилась сила бойова,
Нашого народу сила непоборна,
Зв’язана і скута – і вічно жива.
Може, повернувся додому з Сибіру
Який невмирущий запеклий куркуль,
Що виринув цілий з кривавого виру,
Утік від овчарок, багнетів і куль?
Чи одноосібник заховане збіжжя
З потайної ями нишком дістає?
Селом напівмертвим, крізь тьму й бездоріжжя,
Ідуть комсомольці на діло своє.
Всі, хто хоч трохи обізнаний з подіями створення 1914 р. в австрійській армії виключно українського за національністю Легіону Січових Стрільців, той зрозуміє важливість цієї події у подальшій історії боротьби за незалежність України.
Частина цього Легіону Січових Стрільців, що під час боїв в Карпатах попала в російський полон, стала одною з найорганізованих бойових частин у Києві під орудою уряду Української Народної Республіки, а на чолі цього корпусу Січових Стрільців постав полковник Євген Коновалець, творець в подальшому Української Визвольної Органанізації, що потім трансформувалась у відому Організацію Українських Націоналістів.
Інша частина Легіону Січових Стрільців стала рушійною силою славетного Листопадового Чину, що під час розвалу Австро-Угорської імперії розпочався 1 листопада 1918 р. з захоплення влади у Львові і проголошення утворення Західньо-Української Народної Республіки. Хоч далі були важкі виснажливі бої і гіркота поразок, але саме тоді український народ західного регіону в особі провідних синів і дочок з Легіону Січових Стрільців показав світу прагнення до свободи і незалежності. Саме ця подія Листопадового Чину призвела до проголошення соборності всіх українських земель урочистим Актом Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі. І саме з цього моменту веде свій відлік Соборнісь України, але аж ніяк не від 1939 р.
Вони були першими, хто виступив за нашу свободу - Січові Стрільці! Їх кров - наша свобода! Тому закликаємо всіх, хто має почуття гідності як патріота і громадянина Держави Україна прийти до могил Січових Стрільців 1 листопада на Личаківський та Янівський меморіали і вшанувати їх пам’ять покладанням квітів та спільною молитвою Вічної Пам’яті. Також закликаємо всіх запалити вдома і поставити у вікні Свічу пам’яті о 21.00
Членів і прихильників ГО"Разом" просимо прийти на 14 годину з квітами і свічками до Янівського цвинтаря, де є найбільше поле поховань усусусів та воїнів Української Галицької Армії, а також могила їх керівника - генерала Мирона Тарнавського.
Ми також висловлюємо підтримку всім іншим акціям на вшанування Листопадового Чину та 91-ї річниці проголошення ЗУНР. Було б просто чудово, якщо б вшанування пам’яті українських патріотів продовжувалось впродовж всього дня, оскільки багато людей будуть вшановувати на цвинтарях 1 листопада у Свято Всіх Святих могили своїх рідних, після чого можуть зайти і до меморіалів військових поховань, щоб вшанувати пам’ять полеглих.
Слава Україні!
Трагічний ювілей: 15 жовтня 2009 р. - 50 років загибелі Степана Бандери
Він загинув як воїн - на полі бою, бо поле те було без визначеного фронту і флангів, а комуністичний ворог був настільки підступний, що не знав жодних норм моралі і закону: вбивця чатував на Степана Бандеру коло дверей його дому і застрелив його з підступної зброї отрутою-ціанідом.
Про Степана Бандеру вже сказано багато і можна ще багато додати, але цього дня вважаю, що найкраще буде навести два документи епохи:
1 - виступ доньки Наталки Бандери на судовому процесі над вбивцею її батька, де вона краще від будь-кого відтворює правдивий образ людини, що пожертвувала всього себе боротьбі за визволення України і українців від тоталітарної фашистсько-комуністичної неволі;
2 - виступ самого Степана Бандери над могилою Євгена Коновальця, з якого ми бачимо власне всі ті особисті принципи життя і вчинків Степана Бандери, які він перебрав у свого провідника.
ВИСТУП НАТАЛКИ БАНДЕРИ 15.10.1962 р.
(підчас суду над вбивцею Богданом Сташинським)
«Високий Суде! Дозвольте мені, як членові родини мого замордованого батька, Степана Бандери, в заступстві моєї мами Ярослави Бандери, висловити Високому Сенатові подяку за уділення мені слова. З уваги на твердження обвинуваченого в його зізнаннях, то він під час своєї діяльности в КГБ був переконаний, начебто мій батько був зрадником України, я хотіла б представити мого батька таким, яким я його ношу в глибині мого серця.
Якраз сьогодні минає три роки, коли мій батько помер в дорозі до лікарні. За свідченням підсудного, мій покійний батько був підступно замордований з допомогою отруйної зброї.
Це не перший і не єдиний морд у нашій родині. Майже вся родина мого покійного батька і моєї матері загинула з рук ворогів. Мої батьки походять з української греко-католицької священичої родини. Саме в той час головно священики та учителі розбуджували національну свідомість українського народу, передусім же селянства. Батько моєї мами, о.Василь Опарівський, був польовим священиком української армії під час першої світової війни і загинув в бою проти поляків. Моя бабуся, тоді ледве 20-річна, залишилася сама з двома дітьми - моєю мамою Ярославою і її братом Левом - та мусила як учителька пробиватися через життя. Як учителька вона також причинилася до повного національного усвідомлення українського селянства.
І моя бабуся і мій дядько Лев загинули під час другої світової війни. У з'вязку з викриттям одного атентату поляки після довшого ув'язнення розстріляли мого невинного дядька. Ми ніколи не довідаємося, серед яких обставин загинула моя бабуся: ми знаємо тільки те, що її замордовано, коли вона повернулася з Польщі до свого рідного села.
Мій покійний батько так само походив з священичої родини. Він мав трьох братів і три сестри. Його мама, а моя бабуся померла молодою на чахотку і залишила свого чоловіка, а мого дідуся, о.Андрія Бандеру, з сімома дітьми. Мій дідусь, о.Андрій Бандера, виховав своїх дітей в релігійному і національному дусі, так що вони вже як студенти включилися в боротьбу за визволення України.
Двох братів мого батька (Василя і Олексу Бандерів) закатовано під час другої світової війни в концтаборі Авшвіц, а мого дідуся з його найстаршою донькою вивезли большевики в Сибір.
Після ув'язнення мого батька в концентраційному таборі Заксенгавзен, моя мама восени 1941 р. приїхала зі мною (трьохмісячною дитиною) до Берліна, щоб бути недалеко свого мужа. Наша родина жила в дуже важких обставинах, що сильно послабило нерви моєї мами. Від часу, коли німці випустили мого батька з кацету і він почав організовувати Закордонні Частини ОУН, ми мусили постійно ховатися, щоб не викрити місця нашого замешкання. Місцями нашого перебування в Німеччині й Австрії до 1948 р. були Берлін, Іннсбрук, Зесфельд, потім Мюнхен, Гільдесгайм, врешті самотня хата в лісі поблизу Штарнбергу.
В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 р. нас було вже троє дітей) жила стиснена в одній кімнаті, де не було навіть електрики. В той час ми, діти, довго хворіли на коклюш і кір та були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінг і, маючи лише шість років, мусила щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс.
В 1948-1950 роках ми жили без нашого батька, під прибраним прізвищем, в таборі для українських утікачів біля Міттенвальду. Батько провідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, тяжко хворіючи на запалення середнього вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька.
Степан Бандера з сином Андрієм і донькою Наталкою в рідкі хвилини дозвілля.
В 1950-1954 роках ми жили в малому селі Брайтбрун над Аммерзеє, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте моя мати постійно побоювалася за життя нашого батька, на яке чигали большевики: так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку під час їзди додому. Все ж таки ці чотири роки були для нас найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканцями села та зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріаційні комісії та агенти.
Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувалися впродовж кількох місяців в маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен. Нещастя хотіло, щоб всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусили впродовж двох місяців лежати в ліжку.
Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб вчити мене української історії, географії та літератури, як теж спонукав мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народньої школи, маючи 5 чи 4 роки, уже навчилися читати і писати по-українськи.
В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.
В 1954 р. ми переїхали до Мюнхену, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учитися.
Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один мій знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера - це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що не смію прозрадити цього моїм молодшим братові та сестрі; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність в чомусь проговорилися.
Від 1954 до 1960 р., ще рік по смерті мого батька, ми жили в Мюнхені.
Мій покійний батько був стомлений постійною охороною і подеколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: якщо мене хочуть спрятати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною. Він їздив своїм автом до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив.
Підсудний твердить, що через вагання і докори совісті він не виконав скритовбивства в травні 1959 р. В той час було відомо, що мій батько загрожений, і тому зміцнено його охорону.
Сьогодні, в три роки по смерті мого батька, я говорю в першу чергу від імені моєї мами, яка віддала свою молодість моєму батькові та своїм дітям.
Я хочу ще повернутися до зізнань підсудного, де він говорить яким цинічним способом Сєргєй його заспокоював, кажучи, що діти Бандери будуть ще йому «вдячні» за цей вчинок. Ця цинічна заввага вказує на те, що КГБ плянував схопити нас, дітей, вивезти нас до Совєтського Союзу, зламати наш опір жахливими способами, що там сьогодні практикуються, і зробити з нас комуністів, щоб ми засуджували нашого рідного батька. Саме таким способом пробувано виховати на комуніста сина генерала Тараса Чупринки, Головного Командира УПА, який загинув у 1950 р. в Білогорщі. Сєргєєві мусило бути ясно, що це єдиний спосіб допровадити нас, дітей, до такого ставлення.
Мій незабутній батько виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючою людиною і загинув за Бога та незалежну вільну Україну - за свободу всього світу.
Мій блаженної пам'яті батько, який уосіблював цей великий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого життя, так само як мого брата і моєї сестри та української молоді».
НАД МОГИЛОЮ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ
Степан Бандера
Промова виголошена 25 травня 1958 року над могилою сл. пам. полк. Євгена Коновальця в Роттердамі, Голляндія.
"Двадцять років - це звичайно невеликий відтинок часу в житті народів. Звичайно - але не це двадцятиріччя, яке лягло між теперішністю і трагічним травнем 1938 року. До нього не можна прикладати звичайної міри часу. Воно виповнене такими подіями історичного значення, що своєю вагою може рівнятися з цілими сторіччями інших епох. І всесвітня історія запише цей період назрівання, ходу і наслідків Другої світової війни, як один з важливіших. А вже в історії українського народу й української землі це двадцятиріччя закарбувалося такими подіями і процесами, далекосяглими перемінами і трагічними потрясеннями, що їх було б досить на долю багатьох поколінь.
Цей власний багатий і важкий зміст того порівняно недовгого часу творить неначе призму, через яку можемо бачити події і постаті у далекій перспективі, не в сучасних, а історичних пропорціях. Чимало справ і проблем, які двадцять років тому полонили увагу народів, сьогодні виглядають дрібними і маловажними. Скільки відійшло у безслідне забуття постатей, що в той час стояли в центрі публічної уваги? Але ця перспектива часу, багата на великі події і зміни, не тільки зменшує і нівелює картини. Вона теж відслонює і ставить на ввесь зріст такі постаті і справи, які здобули собі тривале значення і вплив у житті народів.
І ось стоїмо над могилою такого небуденного мужа, полковника Євгена Коновальця. Двадцять літ проминуло, як у цій чужинній землі, далеко від батьківщини, поховано тіло одного з найбільших синів України. Та всі бурхливі події, що бурунами котилися через Землі України і не лишили незаторкненого навіть цієї, здавалося б затишної голляндської країни, не змогли затопити, ні присипати пилом забуття пам'яті про Євгена Коновальця. Вони немов підняли її на височінь, неначе очистили довкола неї виднокруг, так що вона виступає ще монументальнішою, ще світлішою на тлі нашої епохи.
Коли замислимося над питанням: чому це так, чому той час не прислонив тінню цієї постаті, приходимо до переконання, що це діється завдяки величі і вартості життєвого чину полковника Коновальця, завершеного Його смертю борця.
Євген Коновалець, комендант Корпусу Січових Стрільців — це одна з найбільших, найсвітліших постатей у період будування і збройної оборони Української Держави 1917-20 років. Після знищення Української Держави і захоплення Земель України ворожою військовою навалою. Він стає основоположником, організатором і провідником націоналістичного, визвольного руху, оформленого найперше в Українській Військовій Організації, а згодом в Організації Українських Націоналістів, що продовжує Національно-визвольну боротьбу за державну самостійність України революційними методами.
Змістом усього життя славної пам'яті Євгена Коновальця було повне самопосвяти і послідовне змагання за волю свого народу, за здійснення на українській землі, в українській державі християнських засад, загальнолюдських і національних ідеалів - волі, правди і справедливости. Невмирущість великої ідеї увіковічнює й опромінює пам'ять покійного Полковника, бо Він зробив дуже багато для закріплення і перемоги цієї ідеї.
Організація Українських Націоналістів і ввесь національно-визвольний рух встоялися в боротьбі з большевицькою Москвою й іншими наїзниками на Україну, закріпили й поширили свої впливи в українському народі через те, що вірно й послідовно йдуть шляхом Євгена Коновальця.
Він навчив нас, як треба служити великій ідеї цілим життям. Визнаючи свої національні ідеали, згідні з вічними Божими законами, та відкидаючи все незгідне з ними, що накидає нам ворог, зокрема протихристиянський большевизм, український народ мусить вести за це боротьбу за всяких обставин, а не тільки у пригожій ситуації. Змагання за волю і правду, за Бога і за Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу, а не тільки засобом, дорогою до кращого життя в майбутньому, оскільки є вигляди на недалеке осягнення цієї мети. Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність. При цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: «воля народам, воля людині!»
Большевицька Москва добре оцінила незаступимість полковника Коновальця, як Провідника українських національно-визвольних змагань, українського націоналістичного руху. Вбиваючи Провідника, ворог сподівався не тільки обезголовити цей рух, але цілком його знищити. Та знищити Організацію Українських Націоналістів, спинити її боротьбу не вдалося большевикам навіть убивством її Вождя. Джерело її живучости і сили лежить у всьому народі і з нього приходить постійне відновлення і скріплення національно-визвольної боротьби та її дійових чинників.
Та передусім самому покійному Провідникові завдячуємо тим, що навіть після Його трагічного загину ОУН не збилася зі свого шляху і віднайшла свою самостійницьку пробоєвість у дальшому важливому і важкому періоді своєї діяльности. Полковник Коновалець, як керманич революційної боротьби проти окупантів Українських Земель, зокрема проти большевицької Москви, був так само висунений на ворожі знищувальні дії, як борці підпілля, і завжди це враховував у своїй праці. Особисто неустрашимий, він турбувався найбільше долею визвольного руху, якщо б Його не стало в живих. Для того Він намагався якнайбільше своїх ідей, напрямних і засад визвольної дії прищепити цілій Організації, всім її кадрам.
Майбутнього розвитку світових подій і в зв'язку з ними умовин дальшої визвольної боротьби не можна з певністю передбачити на далеку мету і через те годі визначити відповідні конкретні пляни дії. Але те, що лише в тому напрямі можна було зробити, те полковник Коновалець зробив, щоб приготовити ОУН до правильної дії і боротьби в різних можливих ситуаціях.
Коли в 1941 році розгорілася між двома загарбницькими, тоталітарними імперіялізмами війна на українській землі та за її посідання, тоді ОУН, пам'ятаючи висновки Євгена Коновальця з ходу подій в 1917-1918 рр., дала почин і дійові рамки для активного виступу української нації на історичній арені. Проголошенням віднови Української Держави в червні 1941 року та будівництвом самостійного державного життя засвідчено, що український народ в жадній ситуації не зрікається своїх прав господаря на власній землі і тільки пошанування цих суверенних прав України іншими народами і державами може бути платформою приязні з ними.
Коли гітлеризм недвозначно виявив свої загарбницькі пляни і колоніальні методи супроти України, тоді ОУН, не зважаючи на трагічність двофронтової боротьби, перейшла до широких збройних діл, організуючи Українську Повстанську Армію.
Широка збройно-політична боротьба проти гітлерівського знищування України та проти поновленої большевицької займанщини, яку розгорнула ОУН-УПА в Другій світовій війні та в перші повоєнні роки, становить найвище піднесення українських визвольних змагань після 1917-20 років. Організаційно-політичні основи і напрямні для того дав Організатор і Провідник націоналістичного руху полк. Коновалець.
Найбільш непригожі зовнішні обставини не дали змоги підняти повстання проти большевизму і здобути державну незалежність України. Міжнародне становище допомогло Москві кинути змобілізовані у війні армії на придушення визвольної боротьби України та інших народів уярмлених большевизмом. Та ОУН-УПА не склала зброї і не припинила продовжувати боротьбу, йдучи слідами славної пам'яті полковника Коновальця. Як Він і інші провідники самостійницьких змагань з Головним Отаманом Симоном Петлюрою у проводі, після заливу України ворожими окупаціями розпочали боротьбу революційно-підпільними методами, так знову ОУН-УПА під проводом Романа Шухевича-Чупринки перейшла з повстанської тактики на підпільну.
Визвольна боротьба триває далі. Її незламність - це найповніша запорука прийдешньої перемоги. Тепер цілий український народ захоплений націоналістичною ідеологією самостійности України та послідовної боротьби з безбожницьким і протинароднім большевизмом. Націоналістичний рух став всенароднім визвольним рухом. А в парі з закоріненням його ідей в народі живе і все більше поширюється пам'ять про його великого Провідника й Основоположника Євгена Коновальця. Даремні всі большевицькі намагання осквернити й вирвати з душі народу цю велику славу, так само, як не вдається ворогові знищити віри в Бога та інших національних святощів.
Сьогодні, як і раніше, можемо ствердити, що ворогові Бога, України і всього свободолюбного людства не вдалося знищити ОУН і українського визвольного руху вбивством його Основника й Провідника. Але одночасно усвідомлюємо собі, що це величезна незаступима втрата, якої впродовж двадцяти літ понині не можемо переболіти. Розвиток і боротьба ОУН були б пішли ще багато краще і дальше, якщо б її далі очолював і нею кермував полковник Коновалець. Ворожа бомба вирвала Його з визвольного змагання якраз напередодні того періоду, в якому самостійницький фронт найбільше потребував Його, досвідченого й незаступимого політичного і військового керманича. Його героїчна смерть борця на найвищій і найважливішій стійці скріпила ще більше діючу силу націоналістичної ідеї, віру і завзяття українських націоналістів. Але втрати Його ніщо не вирівняє.
Коли стоїмо над могилою Того, хто був у нашому спільному змаганні Перший, Найбільший, Єдиний, - то жаль і біль проймають наші серця з такою ж невтишною гостротою, як тоді, двадцять років тому, коли вперше, в різних обставинах і не одночасно, але з однаковою грозою поразила нас страшна вістка про загин Полковника. І час, який проминув від тієї пори ті проніс понад нами стільки великих і важких, героїчних і трагічних подій, — не в силі заглушити цього жалю.
А проте і цей жаль-біль не переходить у нас в одчай. Бс кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ -християнська віра в Бога, в Його справедливість і безмежна доброту, віра в безсмертність людської душі - дає нам певність що наш невіджалуваний Провідник приймає участь у новому вищому й незнищимому житті. З цієї самої віри черпаєм переконання про нерозривний зв'язок Його й інших полягли борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв'язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший, містичний спосіб. Розділені кордоном смерти, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любови - живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога.
У двадцяті роковини смерти Євгена Коновальця прибули до міста Його загину сотні синів і дочок українського народу, щоб на могилі цього Великого Українського Патріота, Борця і Провідника скласти вінки та вшанувати Його світлу пам'ять. Прибулі — це немов делегація від цілої нації, яка зберігає пам'ять про свого Великого Сина в найбільшій пошані. Наші поминки, молитви і вінки висловлюють найщиріші почуття всіх вірних дітей України, а зокрема всіх активних борців і страдників за цю ідею, для якої жив і за яку поліг полковник Коновалець. Хоч тільки мала частина українських патріотів має змогу спільно вшанувати двадцяту річницю Його смерти, а багато навіть не знає цієї дати, одначе всі віддають найкращий поклін Його пам'яті вірністю Його ідеї. І кожний з нас добре завершить вшанування Його пам'яті, коли до молитви за вічне щастя Його душі додасть обітницю над Його могилою: іти Його слідами, все життя працювати щиро для добра України і боротися до загину за її волю. Щоб перемога великої ідеї і правди навіки закріпила пам'ять і славу їх Великого Борця-Подвижника Євгена Коновальця."
На завершення, я б хотів побажати кожному українському патріоту узяти до своєї душі і носити вічно спогад про героїчний чин видатного сина українського народу Степана Бандеру і брати з нього приклад.
Для мене особисто головним є його гасло покладатись тільки на власні сили у здобутті свободи і щастя. Як би не було важко і безнадійно, але коли покладаєшся тільки на себе - тоді мужнієш і сильнішаєш, а коли покладаєшся на різноманітні обставини і зовнішню поміч в досягненні мети - будеш деградувати.
Степан Бандера був цільною натурою, вольовою і сміливою, а що робив помилки, то не робить помилок тільки той, хто взагалі нічого не робить.
Тож стань, як Степан Бандера - не чекай на добро від інших, а сам стань творцем добра!
Слава Україні!
Героям слава!
Відколи в інформаційному просторі України нарешті, почалось відверте обговорення теми Української Повстанської Армії (УПА), особливо з нагоди відзначення 60-ліття Перемоги у війні з нацистською Німеччиною і проголошеною Президентом України Віктором Ющенком потребою взаємопримирення ветеранів війни Радянської Армії з усіма іншими борцями за визволення України, що їх уособлюють ветеранів УПА та дивізії “Галичина”, - одразу стало зрозуміло: значна частина несприйняття криється в площинні незнання реалій тогочасних подій і фактів. Зокрема, уже усталеним є вживання абревіатури ОУН-УПА, тоді як це далеко неправомірне об’єднання двох різнопланових понять: Організація Українських Націоналістів (ОУН) – це партія, а УПА – це армія, військова формація загальнодержавного рівня.
У автора цього матеріалу була щаслива нагода особистого спілкування з відомим діячем ОУН п. Миколою Лебедем, що очолював цю організацію в найважчий період 1941-1943 років після арешту німцями провідників ОУН Ярослава Стецька та Степана Бандери, одразу коли відбулось проголошення у Львові Акту “Відновлення Української Держави” 30 червня 1941 р. Якраз від Миколи Лебедя я почув протест проти абревіатури ОУН-УПА, бо ОУН (революційна) була тільки ініціатором створення у 1943 р. Української Головної Визвольної Ради, що об’єднала на засадах демократії велику кількість різноманітних угрупувань та сил, що поставили собі завданням боротьбу за визволення України від будь-яких окупантів. Виразником цієї мети стала УПА, до якої увійшли військові формування з людей різних політичних поглядів і навіть національностей. Зрозуміло, що вони жодним чином не могли всі бути членами ОУН.
Варто з цього приводу вказати на те, що тут є тотожність до ролі комуністів у Радянській Армії, де комуністи були керівниками, але основна маса солдат була безпартійною. І тут є кардинальна відмінність від побудови німецьких військ, де сили Вермахту складавсь за позапартійним принципом, а члени Национал-соціалистичної робочої партії Германії об’єднувались у спеціальних збройних формуваннях військ СС, які юридично не підчинялись військовому керівництву Вермахту, а тільки партійному в особі Гімлера. Просто на найвищому рівні як у нас в СРСР уся влада в державі належала одному Сталіну, так і в Німеччині всім керував тільки Гітлер.
Також окремої розмови потребує проблема відомої дивізії СС “Галичина”, тому що вона була сформована зі слов’янського елементу, що, згідно расистській теорії Гітлера, є неповноцінним етносом. Водночас поступити в елітні війська СС могли тільки німці, члени партії НСРП і виключно “чистокровні арійці”. Самі німці називали дивізію “Галичина” і аналогічну дивізію у прибалтів як “ваффен-СС”, що означає: “зброя СС”. Якщо ми поставимо знак рівняння між німецьким СС і українським, то як не пригадати, що проти Радянського Союзу на боці Німеччини брали повноцінну участь у війні армії Румунії, Угорщини, Хорватії, Італії, проте ставлення у нас до цих держав значно поблажливіше у порівнянні як до німців.
Зате однозначно можна стверджувати, що ніхто в УПА чи дивізії “Галичина” не був “зрадником Батьківщини”, як їх рахували у СРСР, тому що територія Західної України була окупована і Польщею, і Німеччиною, і Радянським Союзом в супереч міжнародним правилам. Коли українське населення цих земель повстало із зброєю проти окупантів, то звинувачувати когось за цей супротив як “за зраду Батьківщині” – верх цинізму і брехні. Про мільйонну “Русскую Освободительную Армію” (РОА) генерала Власова , яку сформували з полонених червоноармійців – то ще б куди не йшло так казати, але не про учасників західноукраїнського руху опору.
Усе вище сказане є тільки натяком на той величезний масив невідомого з української історії і тут вистачить багато роботи для молодих дослідників, які не будуть зашорені ідеологічними догматами з минулого. Вважаю, що передусім для становлення Української Держави треба висвітлити тему УГВР, як найбільш сучасної за ідеологічною і політичною державницькою ідеєю. Проведена 1994 р. в Києві науково-практична конференція з нагоди ювілею 50-річчя УГВР дала гарний початок, який, на жаль, не мав належного продовження., через що минулорічний 60-річний ювілей УГВР пройшов непоміченим. Щоб якось заповнити цю прогалину і надати поштовх для поновлення вивчення цього питання варто навести виступ на минулому ювілеї одного з учасників тих подій члена-засновника УГВР, заступника голови середовища УГВР п. Мирослава Прокопа.
УГВР як виразник народної влади в умовах окупації.
(правопис оригіналу збережено).
Майже сто років тому, а саме у 1897 р., Леся Українка вела дискусію з Іваном Франком про шляхи й перспективи розвитку українського народу на Наддніпрянщині під царською владою, у Галичині, в Австро-Угорщині. У висновку вона писала: "Одно з найповажніших питань - як зробити Україну вже тепер політичною силою". (Леся Українка, Твори. - Київ: "Дніпро", 1965., т8.-С. 21).
Я думаю, що по суті така проблема стояла перед провідними діячами всіх українських поколінь від часу упадку української держави в 14 столітті. Бо завжди тоді йшлося про те, щоби в умовах поневолення мобілізувати такі фізичні й духовні сили українського народу, які з успіхом могли б протиставитися переважаючим силам ворогів і зберегти живою саму ідею державної незалежности. Коли ж цього спротиву і самооборони не було, - Україна залишалася погноєм для чужинців і ніхто з нею не числився. Так було впродовж століть нашого поневолення.
І тому зрозуміло, що свідомість цієї страшної дилеми протиставлятися - або капітулювати - існувала в того покоління, яке в умовах Другої світової війни і після неї організувало визвольну боротьбу проти німецьких і московських окупантів. Ця свідомість унапрямлювала, зокрема, діяльність таких формацій як Організація Українських Націоналістів, Українська Повстанська Армія і Українська Головна Визвольна Рада, якої 50-і роковини тепер відзначаємо.
Умови, в яких ця боротьба розгорталася, були дуже несприятливі. Диспропорція між силами ворога і спроможностями українського організованого визвольного руху була вражаюча. Народні маси, які мали ставити спротив окупантам, були до краю скривавлені відносно недавнім голодомором, терором 1930-х років, грабунками і насильствами німецьких окупантів, врешті, війною, яка точилася передусім на території Україн й і несла Україні величезні знищення її матеріяльної і духовної культури, смерть і каліцтво мільйонів.
Рівночасно Україна як політична проблема знаходилася тоді в повній ізоляції від стороннього світу. Німеччина дивилася на Україну як на терен своїх колоніяльних завоювань, а Москва ніколи не плянувала резигнувати з України як частини імперії. А західні демократії, що були в союзі з Москвою, про Україну мовчали або повторяли московські наклепи про здогадне українське вислужництво нацистам.
Як, отже, в таких умовах можна було - перефразуючи слова Лесі Українки - зробити вже тоді Україну політичною силою, здобути для неї визволення як підмету в міжнародній спільноті, або принаймні визнання її самостійницьких прагнень.
Для тих, хто тоді ставив перед собою таке завдання, залишалася тільки одна відповідь, а саме самооборона і організована боротьба народу з виразною метою здобути державну незалежність України. Ми бачили, що тільки проповідуючи вимогу відвертої боротьби проти обох окупантів можна було, по-перше, приєднати до неї тисячі громадян України, які розглядали німецький нацизм і московський комунізм як зло, і що, по-друге, тільки завдяки тій боротьбі можна було засвідчити перед рештою світу, що Україна - це живий організм, який прагне бути сувереном свого життя.
Тепер - питання: хто, які сили тодішньої України могли таку боротьбу ініціювати?
На Наддніпрянщині організовані українські самостійницькі кадри були знищені в 1930-х рр., а мільйони молодих українців були змобілізовані до Червоної армії. А в Західній Україні довоєнні українські легальні політичні партії себе розв'язали вже на початку німецько-совєтської війни. У таких умовах під час німецької окупації України, від 1941 р. починаючи, одиноким тривалим діючим ядром, довкола якого могла народитися і виявлялася впродовж наступних трьох років ширша організована протинімецька підпільна боротьба народу, була Організація Українських Націоналістів, точніше, та її частина, яку в результаті розколу в ОУН у 1940 р. очолив Степан Бандера. А тому, що вже у вересні того ж року німці Бандеру заарештували і тримали в концтаборі аж до осени 1944 р. і він не міг керувати протинімецькою боротьбою, то його обов'язки виконував від літа 1941 до травня 1943 р. Микола Лебедь, а в серпні того року III Надзвичайний Великий Збір ОУН вибрав головою Проводу ОУН Романа Шухевича. Він залишався на цьому посту до 5 березня 1950 р., коли згинув у зударі з відділом КГБ.
Якщо йдеться про другу частину розколеної ОУН, яку очолював полковник Андрій Мельник, то окремі її члени були також у протинімецькому підпіллі вже від грудня 1941 р. і мали згодом чималі втрати в людях, але їхній Провід Українських Націоналістів (ПУН) не зважився на таку відверту поставу проти німців і намагався засобами петицій до німецького уряду впливати на пом'якшення німецької колоніяльної політики в Україні.
У другій половині 1942 р. у зв'язку з посиленням німецького терору, зокрема, грабунків і насильницьких вивозів людей на невільничу працю в Німеччину, на Волині й Поліссі почався самооборонний повстанський рух, що став основою постання Української Повстанської Армії (УПА), яка могла швидко рости і поширюватися завдяки ініціятиві ОУН і передусім на базі розбудованої до того часу підпільної мережі ОУН. Але від свого народження УПА була армією загально національного характеру, збройним рам'ям народу в боротьбі за державну незалежність, що й зрозуміле, бо до УПА йшли українські патріоти незалежно від партійних поглядів чи до них байдужі. Я не говорю тут про формацію "Поліська Січ-УПА" під керівництвом Тараса Бульби, бо це окрема тема.
А у зв'язку з загальнонаціональним характером УПА логічно поставало питання верховного загальнонаціонального політичного керівництва цією всенародною боротьбою, якому могла б підпорядковуватися УПА як мілітарна формація. Такого завдання не могла взяти на себе ані ОУН як політична організація, ані сама УПА. І, власне, вони найбільше відчували потребу такої загальнонаціональної репрезентації в роді того, що в тому часі творили підпільні протинімецькі уряди і парляменти Польщі, Франції чи Бельгії. Поскільки, як я вже згадував, у нас не було таких організованих підпільних партій під час німецької і згодом більшовицької окупації, то такий верховний політичний центр могли творити в першу чергу активні учасники підпільної і збройної боротьби. І мусів цей центр творитися на плятформі ясної, відкритої боротьби проти німецьких і більшовицьких окупантів.
Таким чином, ініціятиву для створення УГВР дали, з одного боку, керівники ОУН і УПА, з другого - окремі громадські й політичні діячі, які активно співпрацювали з протинімецьким підпіллям. Дозвольте назвати тут принаймні декого з них, насамперед із Наддніпрянщини: киянин Кирило Осьмак, вибраний на Великому Зборі УГВР її президентом, киянин Василь Потішко, Петро Чуйко з Житомира, Іван Вовчук із Мелітополя, Йосип Позичанюк із Вінниці, Катерина Мешко з Дніпропетровська, волиняки Павло Шумовський і Ростислав Волошин, голова найсильнішої української демократичної партії Галичини Василь Мудрий, літературознавець Ярослав Біленький, Павло Турула, який як керівник фармацевтичної фірми поставляв ліками учасників організованого визвольного руху.
Створення УГВР відкривало новий етап у розвитку й укладі сил організованого українського визвольного руху того часу, створювало в ньому нову ієрархічну структуру і забезпечувало гармонійну співпрацю, з одного боку, провідної, але не монопольної політичної організації, себто ОУН, і з другого - мілітарної загальнонаціональної формації УПА, врешті, верховного політичного центру як народної влади в умовах окупації. І була це в тих виняткових умовах війни і в перших повоєнних роках реальна влада на місцях, хай тільки на частинах української території, передусім на Волині і в Галичині, себто влада, яку населення визнавало і підтримувало морально й матеріяльно, без чого, як відомо, ніяке підпілля і повстанські формації не можуть втриматися в терені.
Свідченням про цю підтримку народу неодноразово давав генерал Тарас Чупринка. Ось так у своїй статті п. н. "До генези Української Головної Визвольної Ради", писаній у 1948 р., отже після чотирьох років організованої боротьби проти окупантів, він писав:
"На заклик не скоритися московсько-большевицьким окупантам, так як раніше гітлерівським, - український народ відповів завзятою героїчною боротьбою проти більшовицьких гнобителів і експлуататорів України. Український народ, керований УГВР, свою визвольну боротьбу веде далі й сьогодні, тобто вже впродовж чотирьох років, і рішений її вести й далі аж до переможного закінчення - до побудови Української Самостійної Держави". (Літопис Української Повстанської Армії.- Т. 9. - С. 404).
Народні маси України виявили солідарність зі своєю народною владою також у 1946 і 1947 роках, коли на заклик УГВР бойкотувало т. зв. вибори до Верховних Рад СРСР і УРСР, врешті, самим фактом співпраці зі збройним підпіллям аж до початку 1950-х рр., чим український народ рівночасно документував своє тверде "ні" владі окупантів і колоніяльному урядові УРСР. Це давало також свідчення для стороннього світу, що Україна - це не сам лиш об'єкт чужої імперіялістичної політики, але що Україна - це визнавана і підтримувана народом політична сила, окремий суб'єкт у спільності народів світу.
Чинником великої сили УГВР і всього організованого визвольного руху воєнного і післявоєнного періодів були їх програмові позиції, зокрема, програма ОУН, схвалена на її III Надзвичайному Великому Зборі в серпні 1943 р., політична деклярація УПА з того ж року, Плятформа і устрій УГВР, словом, політичні позиції, які знаменували зворот українського націоналістичного руху від принципів монократизму до джерел демократії і політичного плюралізму, що сталося передусім у результаті зустрічі галицьких націоналістів з українцями Наддніпрянщини і в рамках поступового процесу розвитку української політичної думки. Таким чином, мобілізуюча для народу сила політичної програми організованого визвольного руху була не тільки в тому, що ми проповідували й вели боротьбу проти німецьких і більшовицьких окупантів, але також проти ідеологічних засад німецького нацизму і російського комунізму як чужих українському народові доктрин. У цій новій програмі українського визвольного руху багато уваги присвячено також питанням соціяльного ладу, трудового землекористування, державної і суспільної власности, правам людини як громадянина незалежно від національности, охороні прав меншостей, питанням державного устрою, про який в "Плятформі" УГВР м. ін. читаємо, що вона бореться "за забезпечення народно-демократичного способу визначення устрою в українській державі шляхом загального народного представництва" (Літопис УПА. - 1980 р. - Т. 8, книга перша, - С. 37,).
Як верховне політичне керівництво організованого українського визвольного руху у 1940-х і початку 1950-х рр., УГВР була унікальним феноменом української визвольної політики двадцятого століття. Річ у тому, що ані під час війни між Німеччиною і СРСР, ані після неї не було в тому часі по одній або другій стороні фронту ніяких інших організованих українських верховних політичних самостійницьких центрів, які одверто деклярували б свою плятформу боротьби проти обох окупантів і закликали б народ вести її під гаслом державної незалежности України, і які самі могли б тривало виконувати функції такого центру. Державне Правління, яке 30 червня 1941 р. у Львові очолив Ярослав Стецько, не могло розбудувати своєї діяльности, бо Стецька і його співробітників німці швидко ув'язнили на наступні три роки в концтаборах. Знову ж Українську Національну Раду, яку 5 жовтня 1941 р. створив у Києві гурт місцевих українських патріотів при співучасті представників ОУН під проводом полковника Мельника, німці вже 17 листопада того ж року розв’язали, а окремих діячів цієї Ради, зокрема Олену Телігу та її чоловіка, ОрестаЧемеринського з дружиною та інших розстріляли. Це сталося незалежно від того, що ані київська УНРада, ані відновлена і поширена в квітні 1944 р. у Львові її спадкоємниця Українська Національна Рада не деклярувала плятформи протинімецької боротьби і до такої боротьби не закликали народу. Також екзильний уряд УНР не міг стати керівним центром визвольної боротьби в Україні.
5 березня 1950 р. загинув, як уже згадано, Роман Шухевич, голова Генерального секретаріяту УГВР, а 16 травня 1960 р. помер у Володимирській тюрмі президент УГВР Кирило Осьмак. Останній випуск офіційного органу УГВР в Україні "Бюро інформації УГВР" має дату травня 1951 р.. Не тільки дати смерти тих провідних діячів УГВР, але й зменшення підпільної й повстанської активности на переломі 1940-х і 1950-х рр. знаменували процес закінчення того етапу і засобів організованої визвольної боротьби на українських землях. Проте на цьому її роль не вичерпувалася.
Це є питання спадщини УГВР і всього організованого підпільного і повстанського руху воєнного і післявоєнного періоду і їхнього місця в найновішій нашій історії, отже також в існуючій сьогодні незалежній українській державі. Ось декілька елементів тієї спадщини.
По-перше, на даному історичному етапі організований український визвольний рух 1940-х і початку 50-х рр. показав Україну, точніше, її боротьбу, як справжню політичну силу народу, за якою так тужила Леся Українка. Очевидно, в умовах царської імперії, в яких Леся Українка жила, політичною силою вона вважала в першу духовне відродження народних мас, а передусім "привернення українській нації її інтелігенції", яку вона називала "мозком нації" - що, до речі, в сучасній зрусифікованій частині провідної верстви України не менше актуальне, як було при кінці минулого століття.
По-друге, організований український визвольний рух сорокових і початку 50-х рр. нашого століття виявляв надзвичайну тугість, хоробрість і жертвенність провідних і низових кадрів, і це забезпечувало його довготривалість у зударі з переважаючими силами ворогів. Коли б у тих роках такої сили не було, коли б не було УГВР, отже й ОУН та УПА, тоді у війні між Німеччиною і СРСР Україна як самостійний політичний чинник не існувала б, на її місці була б порожнеча, а сторонній історик міг би реєструвати тільки такі колоніяльні покручі як "райхскомісаріят Україна" і "навіки з'єдинена з Росією УРСР". Такій містифікації загородив дорогу організований визвольний рух. Правда, ця боротьба спричинила чимало жертв у людях, бували в ній напевно також прорахунки і помилки, але історія України повчає, що найбільших утрат народ зазнає тоді, коли він виснажений і безборонний, як було в голодоморі 1933 р.
По-третє, УГВР, УПА і ОУН не починали історії від себе. Вони не були відірвані від попередніх ланок визвольної боротьби народу. У першому реченні Універсалу УГВР є покликання на революційні події в Україні 1917 і наступних років, на побудову тодішньої самостійної української держави. Таким чином, збереглася тяглість у розвитку української політичної думки і дії.
По-четверте, УГВР і організований український визвольний рух того періоду перекидали ідейні мости до пізніших етапів українського культурного і політичного відродження, отже до шістдесятників, до руху опору, самвидаву, Гельсінської Спілки, - незалежно від того, що вони репрезентували зовсім інші форми боротьби. І співдія була тут взаємна. Найкраще свідчить про це дружба українських політичних в'язнів обох наборів у совєтських концтаборах і місце, яке в літературній творчості шістдесятників чи авторів самвидаву має визвольна боротьба сорокових і п'ятдесятих років. Згадати б Василя Симоненка, інших.
По-п'яте, УГВР - це не тільки історія. Вона, як згадано, має своє пряме відношення також до сучасної дійсности в Україні. І сучасна українська держава може чимало користуватися надбанням організованого українського визвольного руху воєнного і післявоєнного періоду - так само як ідейною і програмовою спадщиною самвидаву чи Гельсінської Спілки. І ті, і ці, кожні на свій лад, допомагали робити Україну політичною силою, і їхня праця лежить в основі нашого державного відродження, а їхні ідеали, їхня моральна наснага і мужність могли б служити прикладом також теперішнім керівникам української держави і взагалі народові.
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонич.
У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.
Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. 22 січня об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» ускладі УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.
Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.
У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням».
Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.
У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність — слов'янська філологія);
З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя».
У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева».
Видужування після операції у 1937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.
Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938р. посмертно.
«Зелена євангелія» — це книга природи «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури — лінії і кола. Лінійний час — ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час — це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі, що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета. Тому не варто думати, що написавши:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих. що їх оспівував Шевченко —
(«Вишні»)
він пожартував або впав у якусь хворобливу уяву. Для Антонича — це досить серйозна світоглядна заява. Так він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію, пам'ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників. Те, що бачить Антонич у вірші «Вишні» стосується і минулого, і майбутнього. Поет применшує власні амбіції (всього лиш «хрущ» на «Шевченкових вишнях»), а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення, що навіть через сто років після Шевченка він як поет ще має що сказати.
Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.
Прокотяться, як лава, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми
і вугіль наших тіл цвістиме чорним віттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.
(«Пісня про незнищенність матерії»)
Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням.
Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:
Я жив тут. В неоліті...
може, ще давніше...
Мої малюнки буйволів
замазав місяць.
(«Праліто»)
В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, що джерело усіх слов'янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля і небо — фундамент і дах світового дому. Земля у своїх розмаїтих подобах близька й вічна, вона ховає таємний глузд існування, а небо, цей світ над нами, холодне й неживе. Нам не збагнути його у всій його досконалій блакиті, але й небесна перспектива не дає зрозуміти світ унизу: земля для цієї «блакитної вілли» назавжди залишиться закритою книжкою:
Стіл ясеновий, на столі
слов'янський дзбан, у дзбані сонце.
Ти поклоняйся лиш землі,
землі стобарвній, наче сон цей!
(«Зелена євангелія»)
Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою.
Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва.
У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого — це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» — абсолютну істину.
Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.
Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.
ОСНОВНІ ТВОРИ: Збірки «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія».
Загальновідомий невідомий класик андеграунду Жорж Дикий має об’явитись на Форумі видавців у Львові з 11 по 13 вересні, де представить повне видання своїх поезій у альбомі "МОТЛОХ" - ШУКАЙТЕ І ЗНАЙДЕТЕ!
ХТО НЕ ЗНАЙШОВ, ПРОШУ СЮДИ
http://together.lviv.ua/index.php?id=739#c714
Сьогодні я б мав привітати свого віртуального дуга та однодумця з молодої генерації українців "Друга Шелеста", але вчора несподівано виявив, що він зник з цього співтовариства "i.ua".
Я дуже прикро вражений!
Часом людина тривалий час відсутня, але є її блог і матеріали, а тут просто все зникло в один момент. Чому? Для чого?
Якщо це його особисте рішення знищити образ "Друга Шелеста" - не розумію навіщо?
Якщо це модератори сайту вчинили - не розумію, для чого? За що?
Мені часто прикро від думки, що наше людське життя таке миттєве, хистке і часом нагадує мильні бульбашки, що запускають, бавлячись, діти: різні розміри і по-різному переливаються, всі по-різному летять і всі рано чи пізніше - зникають, але коли яка лусне - невідомо! І ти кожної миті чекаєш, споглядаючи на лет мильних бульбашок: яка? Яка лусне наступною? Чекаєш, а все одно це стається несподівано!
Всі віртуальні образи, що існують у сайті співтовариства "i.ua" - це ті самі бульбашки, що запускають люди у невідомість...
Єдина втіха для людей, що коли хтось з них помирає, то полишається його особистий спадок з справ та надбань, які утримують якийсь час спогад про людину.
А зараз я був вражений тим, що хлопчина той десь і далі живе у Києві, але ось його виразник у віртуальному просторі "i.ua" "Друг Шелест" - зник разом з усім своїм
духовним надбанням! Наче і не було!
Просто клацнули клавішею клавіатури - і нема "Друга Шелеста"! Його не існувало!
Шкода, дуже шкода.
Я буду пам’ятати гарного хлопця "Друга Шелеста" і прощаючись з ним у день його народження, бажаю успіхів і мужності. Бажаю йому, що коли він приведе своїх онуків до пам’ятника Олени Теліги на урочистості, то йому сподобається все, що там відбудеться, а найбільше - українці! І тоді відчує гордість за своє життя і свою державу Україну!
З днем народження "Друже Шелест"
Завтра одна з найкращих дат в житті батьків і їх дітей: 1 вересня - початок нового навчального року.
Щиро вітаю усіх з цим святом, у тому числі й себе,- і бажаю всього самого доброго!
Проте 1 вересня світ буде відзначати одну з найтрагічніших річниць в світовій історії: 70-річчя Другої світової війни.
Не маю бажання розписувати, що таке війна і яке це зло, а скажу
простіше: колись в молодості я навіть хотів стати військовим, але після
служби в Радянській Армій взірця 1980-1982 років у ракетних військах
Стратегічного призначення, я назавжди зненавидів все, що стосується
армій і війни.
Війна для мене однозначно є безумством, глобальним безумством!
Звичайне людське життя ніколи не було і не буде легким, тому що для
свого існування і добробуту людина повинна тяжко працювати. І при тому
велику частину праці кожної людини примусово віднімають від людей, щоб
творити зброю, яка вбиватиме тих самих людей і руйнуватиме творіння їх
рук. Хіба це не безумство!
Відколи я на власні очі побачив і зрозумів, які дико величезні ресурси
йдуть на те, щоб нищити життя і надбання людей, причому це йшло
споконвіку з прадавніх часів - тоді я відчув сумнів щодо розумової
повноцінності людської цивілізації.
Існує навіть теорія, що людство завдячує своєму прогресу виробництва
завдяки виключно розвитку зброї, необхідності постійно її покращувати,
вдосконалювати і робити нові винаходи тощо. Якщо це так - людство
приречено.
З іншого боку хоч 70 років і не є надто тривалим часовим проміжком, але
вже є надія, що люди сучасності більше схильні жити в мирі і
якій-не-якій злагоді, чим займатись самознищення на полях битв
численних воєн.
Глобальність жертв і руйнувань Другої світової війни постало жахаючим
свідченням для людства, що воно є на межі повного самознищення.
І коли 1 вересня ми всі радіємо, дивлячись на галасливо-щасливі юрми
школярів, то чи не варто одночасно задуматись: чи належно ми убезпечили
їх майбутнє життя від безумства війни?
Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти,
Літа на душу накладають пута.
Вже не мені в нові світи летіти!
Війну з життям програв я, любі діти!
Cosa perduta!
З яким же запалом я йшов до бою!
Як рвалася вперед душа вітхнута!
Горіло серце чистою любвою!..
І що ж здобув? Лишив що за собою?
Cosa perduta!
Не дав мороз моїм листкам розвиться,
Квітки мої побила буря люта!
Не довелось геройським боєм биться,
Ламаться звільна мусив, ржою вкриться
Cosa perduta!
З дрібних шпигань мої повстали рани,
Частками жерла моє серце скрута...
Я й сам не знав, де ті мої тирани?
З дрібних огнив сплелись мої кайдани!
Cosa perduta!
Україно, моя сердечна нене!
Не лай мене, стражденна, незабута,
Що не дало моє життя злиденне
Того, що ждати ти могла від мене!
Cosa perduta!
(Cosa perduta! - (лат.) пропаща справа).
II. Україна мовить:
Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?
Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?
І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.
Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.
III. Рефлексія
Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.
Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.
Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.
