хочу сюда!
 

Инга

28 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 28-39 лет

14 жовтня - свято Пресвятої Богородиці Покрови і свято УПА

  • 12.10.09, 11:13
            Треба знати, щоб зрозуміти

Відколи в інформаційному просторі України нарешті, почалось відверте обговорення теми Української Повстанської Армії (УПА), особливо з нагоди відзначення 60-ліття Перемоги у війні з нацистською Німеччиною і проголошеною Президентом України Віктором Ющенком потребою взаємопримирення ветеранів війни Радянської Армії з усіма іншими борцями за визволення України, що їх уособлюють ветеранів УПА та дивізії “Галичина”, - одразу стало зрозуміло: значна частина несприйняття  криється в площинні незнання реалій тогочасних подій і фактів. Зокрема, уже усталеним є вживання абревіатури ОУН-УПА, тоді як це далеко неправомірне об’єднання  двох різнопланових понять: Організація  Українських Націоналістів (ОУН) – це партія, а УПА – це армія, військова формація загальнодержавного рівня.
У автора цього матеріалу була щаслива нагода особистого спілкування з відомим діячем ОУН п. Миколою Лебедем, що очолював цю організацію в найважчий період 1941-1943 років  після арешту німцями   провідників ОУН Ярослава Стецька та Степана Бандери, одразу коли відбулось  проголошення у Львові Акту “Відновлення Української Держави” 30  червня 1941 р. Якраз від Миколи Лебедя я почув протест проти абревіатури ОУН-УПА, бо ОУН (революційна) була тільки ініціатором створення у 1943 р. Української Головної Визвольної Ради, що об’єднала на засадах демократії велику кількість різноманітних угрупувань та сил, що поставили собі завданням боротьбу за визволення України від будь-яких окупантів. Виразником цієї мети стала УПА, до  якої увійшли військові формування з людей різних політичних поглядів і навіть національностей. Зрозуміло, що вони жодним чином не могли всі бути членами ОУН.
Варто з цього приводу вказати на те, що тут є тотожність до ролі комуністів у Радянській Армії, де комуністи були керівниками, але основна маса солдат була безпартійною. І тут є кардинальна відмінність від побудови німецьких військ, де сили Вермахту складавсь  за позапартійним принципом, а члени Национал-соціалистичної робочої партії Германії об’єднувались у спеціальних збройних формуваннях військ СС, які юридично не підчинялись військовому керівництву Вермахту, а тільки партійному в особі Гімлера. Просто на найвищому рівні як у нас в СРСР уся влада в державі належала  одному Сталіну, так і в Німеччині всім керував тільки Гітлер.
Також окремої розмови потребує проблема  відомої дивізії СС “Галичина”, тому що вона була сформована зі слов’янського елементу, що, згідно расистській теорії Гітлера, є неповноцінним етносом. Водночас поступити в елітні війська СС могли тільки німці, члени партії НСРП і виключно “чистокровні арійці”. Самі німці називали дивізію “Галичина” і аналогічну дивізію у прибалтів як “ваффен-СС”, що означає: “зброя СС”.  Якщо ми поставимо знак рівняння між німецьким СС і українським, то як не пригадати, що проти Радянського Союзу на боці Німеччини брали повноцінну участь у війні армії Румунії, Угорщини, Хорватії, Італії, проте ставлення у нас до цих держав значно поблажливіше у порівнянні  як до німців.
Зате однозначно можна стверджувати, що ніхто в УПА чи дивізії “Галичина” не був “зрадником Батьківщини”, як їх рахували у СРСР, тому що територія Західної України була окупована і Польщею, і Німеччиною, і Радянським Союзом в супереч міжнародним правилам. Коли українське населення цих земель повстало із зброєю проти окупантів, то звинувачувати  когось за цей супротив як “за зраду Батьківщині” – верх цинізму і брехні. Про мільйонну “Русскую Освободительную Армію” (РОА) генерала Власова , яку сформували з полонених червоноармійців – то ще б куди не йшло так казати, але не про учасників західноукраїнського руху опору.
Усе вище сказане є тільки натяком на той величезний масив невідомого з української історії і тут вистачить багато роботи для молодих дослідників, які не будуть зашорені ідеологічними догматами з минулого. Вважаю, що передусім для становлення Української Держави треба висвітлити тему УГВР, як найбільш сучасної за ідеологічною і політичною державницькою ідеєю. Проведена 1994 р. в Києві науково-практична конференція з нагоди ювілею 50-річчя УГВР дала гарний початок, який, на жаль, не мав належного продовження., через що минулорічний 60-річний ювілей УГВР пройшов непоміченим. Щоб якось заповнити цю прогалину і надати поштовх для поновлення вивчення цього питання варто навести виступ на минулому ювілеї одного з учасників тих подій члена-засновника УГВР, заступника голови середовища УГВР п. Мирослава Прокопа.

УГВР як виразник народної влади в умовах окупації.  
(правопис оригіналу збережено).

Майже сто років тому, а саме у 1897 р., Леся Українка вела дискусію з Іваном Франком про шляхи й перспективи розвитку українського народу на Наддніпрянщині під царською владою, у Галичині, в Австро-Угорщині. У висновку вона писала: "Одно з найповажніших питань - як зробити Україну вже тепер політичною силою". (Леся Українка, Твори. - Київ: "Дніпро", 1965., т8.-С. 21).
Я думаю, що по суті така проблема стояла перед провідними діячами всіх українських поколінь від часу упадку української держави в 14 столітті. Бо завжди тоді йшлося про те, щоби в умовах поневолення мобілізувати такі фізичні й духовні сили українського народу, які з успіхом могли б протиставитися переважаючим силам ворогів і зберегти живою саму ідею державної незалежности. Коли ж цього спротиву і самооборони не було, - Україна залишалася погноєм для чужинців і ніхто з нею не числився. Так було впродовж століть нашого поневолення.
І тому зрозуміло, що свідомість цієї страшної дилеми протиставлятися - або капітулювати - існувала в того покоління, яке в умовах Другої світової війни і після неї організувало визвольну боротьбу проти німецьких і московських окупантів. Ця свідомість унапрямлювала, зокрема, діяльність таких формацій як Організація Українських Націоналістів, Українська Повстанська Армія і Українська Головна Визвольна Рада, якої 50-і роковини тепер відзначаємо.
Умови, в яких ця боротьба розгорталася, були дуже несприятливі. Диспропорція між силами ворога і спроможностями українського організованого визвольного руху була вражаюча. Народні маси, які мали ставити спротив окупантам, були до краю скривавлені відносно недавнім голодомором, терором 1930-х років, грабунками і насильствами німецьких окупантів, врешті, війною, яка точилася передусім на території Україн й і несла Україні величезні знищення її матеріяльної і духовної культури, смерть і каліцтво мільйонів.
Рівночасно Україна як політична проблема знаходилася тоді в повній ізоляції від стороннього світу. Німеччина дивилася на Україну як на терен своїх колоніяльних завоювань, а Москва ніколи не плянувала резигнувати з України як частини імперії. А західні демократії, що були в союзі з Москвою, про Україну мовчали або повторяли московські наклепи про здогадне українське вислужництво нацистам.
Як, отже, в таких умовах можна було - перефразуючи слова Лесі Українки - зробити вже тоді Україну політичною силою, здобути для неї визволення як підмету в міжнародній спільноті, або принаймні визнання її самостійницьких прагнень.
Для тих, хто тоді ставив перед собою таке завдання, залишалася тільки одна відповідь, а саме самооборона і організована боротьба народу з виразною метою здобути державну незалежність України. Ми бачили, що тільки проповідуючи вимогу відвертої боротьби проти обох окупантів можна було, по-перше, приєднати до неї тисячі громадян України, які розглядали німецький нацизм і московський комунізм як зло, і що, по-друге, тільки завдяки тій боротьбі можна було засвідчити перед рештою світу, що Україна - це живий організм, який прагне бути сувереном свого життя.
Тепер - питання: хто, які сили тодішньої України могли таку боротьбу ініціювати?
На Наддніпрянщині організовані українські самостійницькі кадри були знищені в 1930-х рр., а мільйони молодих українців були змобілізовані до Червоної армії. А в Західній Україні довоєнні українські легальні політичні партії себе розв'язали вже на початку німецько-совєтської війни. У таких умовах під час німецької окупації України, від 1941 р. починаючи, одиноким тривалим діючим ядром, довкола якого могла народитися і виявлялася впродовж наступних трьох років ширша організована протинімецька підпільна боротьба народу, була Організація Українських Націоналістів, точніше, та її частина, яку в результаті розколу в ОУН у 1940 р. очолив Степан Бандера. А тому, що вже у вересні того ж року німці Бандеру заарештували і тримали в концтаборі аж до осени 1944 р. і він не міг керувати протинімецькою боротьбою, то його обов'язки виконував від літа 1941 до травня 1943 р. Микола Лебедь, а в серпні того року III Надзвичайний Великий Збір ОУН вибрав головою Проводу ОУН Романа Шухевича. Він залишався на цьому посту до 5 березня 1950 р., коли згинув у зударі з відділом КГБ.
Якщо йдеться про другу частину розколеної ОУН, яку очолював полковник Андрій Мельник, то окремі її члени були також у протинімецькому підпіллі вже від грудня 1941 р. і мали згодом чималі втрати в людях, але їхній Провід Українських Націоналістів (ПУН) не зважився на таку відверту поставу проти німців і намагався засобами петицій до німецького уряду впливати на пом'якшення німецької колоніяльної політики в Україні.
У другій половині 1942 р. у зв'язку з посиленням німецького терору, зокрема, грабунків і насильницьких вивозів людей на невільничу працю в Німеччину, на Волині й Поліссі почався самооборонний повстанський рух, що став основою постання Української Повстанської Армії (УПА), яка могла швидко рости і поширюватися завдяки ініціятиві ОУН і передусім на базі розбудованої до того часу підпільної мережі ОУН. Але від свого народження УПА була армією загально національного характеру, збройним рам'ям народу в боротьбі за державну незалежність, що й зрозуміле, бо до УПА йшли українські патріоти незалежно від партійних поглядів чи до них байдужі. Я не говорю тут про формацію "Поліська Січ-УПА" під керівництвом Тараса Бульби, бо це окрема тема.
А у зв'язку з загальнонаціональним характером УПА логічно поставало питання верховного загальнонаціонального політичного керівництва цією всенародною боротьбою, якому могла б підпорядковуватися УПА як мілітарна формація. Такого завдання не могла взяти на себе ані ОУН як політична організація, ані сама УПА. І, власне, вони найбільше відчували потребу такої загальнонаціональної репрезентації в роді того, що в тому часі творили підпільні протинімецькі уряди і парляменти Польщі, Франції чи Бельгії. Поскільки, як я вже згадував, у нас не було таких організованих підпільних партій під час німецької і згодом більшовицької окупації, то такий верховний політичний центр могли творити в першу чергу активні учасники підпільної і збройної боротьби. І мусів цей центр творитися на плятформі ясної, відкритої боротьби проти німецьких і більшовицьких окупантів.
Таким чином, ініціятиву для створення УГВР дали, з одного боку, керівники ОУН і УПА, з другого - окремі громадські й політичні діячі, які активно співпрацювали з протинімецьким підпіллям. Дозвольте назвати тут принаймні декого з них, насамперед із Наддніпрянщини: киянин Кирило Осьмак, вибраний на Великому Зборі УГВР її президентом, киянин Василь Потішко, Петро Чуйко з Житомира, Іван Вовчук із Мелітополя, Йосип Позичанюк із Вінниці, Катерина Мешко з Дніпропетровська, волиняки Павло Шумовський і Ростислав Волошин, голова найсильнішої української демократичної партії Галичини Василь Мудрий, літературознавець Ярослав Біленький, Павло Турула, який як керівник фармацевтичної фірми поставляв ліками учасників організованого визвольного руху.
Створення УГВР відкривало новий етап у розвитку й укладі сил організованого українського визвольного руху того часу, створювало в ньому нову ієрархічну структуру і забезпечувало гармонійну співпрацю, з одного боку, провідної, але не монопольної політичної організації, себто ОУН, і з другого - мілітарної загальнонаціональної формації УПА, врешті, верховного політичного центру як народної влади в умовах окупації. І була це в тих виняткових умовах війни і в перших повоєнних роках реальна влада на місцях, хай тільки на частинах української території, передусім на Волині і в Галичині, себто влада, яку населення визнавало і підтримувало морально й матеріяльно, без чого, як відомо, ніяке підпілля і повстанські формації не можуть втриматися в терені.
Свідченням про цю підтримку народу неодноразово давав генерал Тарас Чупринка. Ось так у своїй статті п. н. "До генези Української Головної Визвольної Ради", писаній у 1948 р., отже після чотирьох років організованої боротьби проти окупантів, він писав:
"На заклик не скоритися московсько-большевицьким окупантам, так як раніше гітлерівським, - український народ відповів завзятою героїчною боротьбою проти більшовицьких гнобителів і експлуататорів України. Український народ, керований УГВР, свою визвольну боротьбу веде далі й сьогодні, тобто вже впродовж чотирьох років, і рішений її вести й далі аж до переможного закінчення - до побудови Української Самостійної Держави". (Літопис Української Повстанської Армії.- Т. 9. - С. 404).
Народні маси України виявили солідарність зі своєю народною владою також у 1946 і 1947 роках, коли на заклик УГВР бойкотувало т. зв. вибори до Верховних Рад СРСР і УРСР, врешті, самим фактом співпраці зі збройним підпіллям аж до початку 1950-х рр., чим український народ рівночасно документував своє тверде "ні" владі окупантів і колоніяльному урядові УРСР. Це давало також свідчення для стороннього світу, що Україна - це не сам лиш об'єкт чужої імперіялістичної політики, але що Україна - це визнавана і підтримувана народом політична сила, окремий суб'єкт у спільності народів світу.
Чинником великої сили УГВР і всього організованого визвольного руху воєнного і післявоєнного періодів були їх програмові позиції, зокрема, програма ОУН, схвалена на її III Надзвичайному Великому Зборі в серпні 1943 р., політична деклярація УПА з того ж року, Плятформа і устрій УГВР, словом, політичні позиції, які знаменували зворот українського націоналістичного руху від принципів монократизму до джерел демократії і політичного плюралізму, що сталося передусім у результаті зустрічі галицьких націоналістів з українцями Наддніпрянщини і в рамках поступового процесу розвитку української політичної думки. Таким чином, мобілізуюча для народу сила політичної програми організованого визвольного руху була не тільки в тому, що ми проповідували й вели боротьбу проти німецьких і більшовицьких окупантів, але також проти ідеологічних засад німецького нацизму і російського комунізму як чужих українському народові доктрин. У цій новій програмі українського визвольного руху багато уваги присвячено також питанням соціяльного ладу, трудового землекористування, державної і суспільної власности, правам людини як громадянина незалежно від національности, охороні прав меншостей, питанням державного устрою, про який в "Плятформі" УГВР м. ін. читаємо, що вона бореться "за забезпечення народно-демократичного способу визначення устрою в українській державі шляхом загального народного представництва" (Літопис УПА. - 1980 р. - Т. 8, книга перша, - С. 37,).
Як верховне політичне керівництво організованого українського визвольного руху у 1940-х і початку 1950-х рр., УГВР була унікальним феноменом української визвольної політики двадцятого століття. Річ у тому, що ані під час війни між Німеччиною і СРСР, ані після неї не було в тому часі по одній або другій стороні фронту ніяких інших організованих українських верховних політичних самостійницьких центрів, які одверто деклярували б свою плятформу боротьби проти обох окупантів і закликали б народ вести її під гаслом державної незалежности України, і які самі могли б тривало виконувати функції такого центру. Державне Правління, яке 30 червня 1941 р. у Львові очолив Ярослав Стецько, не могло розбудувати своєї діяльности, бо Стецька і його співробітників німці швидко ув'язнили на наступні три роки в концтаборах. Знову ж Українську Національну Раду, яку 5 жовтня 1941 р. створив у Києві гурт місцевих українських патріотів при співучасті представників ОУН під проводом полковника Мельника, німці вже 17 листопада того ж року розв’язали, а окремих діячів цієї Ради, зокрема Олену Телігу та її чоловіка, ОрестаЧемеринського з дружиною та інших розстріляли. Це сталося незалежно від того, що ані київська УНРада, ані відновлена і поширена в квітні 1944 р. у Львові її спадкоємниця Українська Національна Рада не деклярувала плятформи протинімецької боротьби і до такої боротьби не закликали народу. Також екзильний уряд УНР не міг стати керівним центром визвольної боротьби в Україні.
5 березня 1950 р. загинув, як уже згадано, Роман Шухевич, голова Генерального секретаріяту УГВР, а 16 травня 1960 р. помер у Володимирській тюрмі президент УГВР Кирило Осьмак. Останній випуск офіційного органу УГВР в Україні "Бюро інформації УГВР" має дату травня 1951 р.. Не тільки дати смерти тих провідних діячів УГВР, але й зменшення підпільної й повстанської активности на переломі 1940-х і 1950-х рр. знаменували процес закінчення того етапу і засобів організованої визвольної боротьби на українських землях. Проте на цьому її роль не вичерпувалася.
Це  є питання спадщини УГВР і всього організованого підпільного і повстанського руху воєнного і післявоєнного періоду і їхнього місця в найновішій нашій історії, отже також в існуючій сьогодні незалежній українській державі. Ось декілька елементів тієї спадщини.
По-перше, на даному історичному етапі організований український визвольний рух 1940-х і початку 50-х рр. показав Україну, точніше, її боротьбу, як справжню політичну силу народу, за якою так тужила Леся Українка. Очевидно, в умовах царської імперії, в яких Леся Українка жила, політичною силою вона вважала в першу духовне відродження народних мас, а передусім "привернення українській нації її інтелігенції", яку вона називала "мозком нації" - що, до речі, в сучасній зрусифікованій частині провідної верстви України не менше актуальне, як було при кінці минулого століття.
По-друге, організований український визвольний рух сорокових і початку 50-х рр. нашого століття виявляв надзвичайну тугість, хоробрість і жертвенність провідних і низових кадрів, і це забезпечувало його довготривалість у зударі з переважаючими силами ворогів. Коли б у тих роках такої сили не було, коли б не було УГВР, отже й ОУН та УПА, тоді у війні між Німеччиною і СРСР Україна як самостійний політичний чинник не існувала б, на її місці була б порожнеча, а сторонній історик міг би реєструвати тільки такі колоніяльні покручі як "райхскомісаріят Україна" і "навіки з'єдинена з Росією УРСР". Такій містифікації загородив дорогу організований визвольний рух. Правда, ця боротьба спричинила чимало жертв у людях, бували в ній напевно також прорахунки і помилки, але історія України повчає, що найбільших утрат народ зазнає тоді, коли він виснажений і безборонний, як було в голодоморі 1933 р.
По-третє, УГВР, УПА і ОУН не починали історії від себе. Вони не були відірвані від попередніх ланок визвольної боротьби народу. У першому реченні Універсалу УГВР є покликання на революційні події в Україні 1917 і наступних років, на побудову тодішньої самостійної української держави. Таким чином, збереглася тяглість у розвитку української політичної думки і дії.
По-четверте, УГВР і організований український визвольний рух того періоду перекидали ідейні мости до пізніших етапів українського культурного і політичного відродження, отже до шістдесятників, до руху опору, самвидаву, Гельсінської Спілки, - незалежно від того, що вони репрезентували зовсім інші форми боротьби. І співдія була тут взаємна. Найкраще свідчить про це дружба українських політичних в'язнів обох наборів у совєтських концтаборах і місце, яке в літературній творчості шістдесятників чи авторів самвидаву має визвольна боротьба сорокових і п'ятдесятих років. Згадати б Василя Симоненка, інших.
По-п'яте, УГВР - це не тільки історія. Вона, як згадано, має своє пряме відношення також до сучасної дійсности в Україні. І сучасна українська держава може чимало користуватися надбанням організованого українського визвольного руху воєнного і післявоєнного періоду - так само як ідейною і програмовою спадщиною самвидаву чи Гельсінської Спілки. І ті, і ці, кожні на свій лад, допомагали робити Україну політичною силою, і їхня праця лежить в основі нашого державного відродження, а їхні ідеали, їхня моральна наснага і мужність могли б служити прикладом також теперішнім керівникам української держави і взагалі народові.


Травень 2005 р.                            Богдан Гордасевич
м. Львів

27%, 3 голоса

0%, 0 голосов

73%, 8 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.
5

Комментарии

112.10.09, 11:51

Сократи на 95%

    аноним

    212.10.09, 13:02

    пока читал так и не нашёл, так кто же фашыстов с Украны прогнал?

      312.10.09, 21:11Ответ на 1 от S_LUCAS

      Сократи на 95%Зроблено: дурні коменти видалив.

        412.10.09, 21:16Ответ на 2 от аноним

        Вибачте, бо і про Гагаріна ні слова, а вам цікаво...

          аноним

          513.10.09, 09:48Ответ на 4 от Богдан Бо

          а что Гагарин враг Украины? отмазка не засчитывается, вторая попытка будет?

            аноним

            613.10.09, 09:48

            уууууууууууууу, а ты ещё и каменты трёшь

              713.10.09, 13:12Ответ на 6 от аноним

              уууууууууууууу, а ты ещё и каменты трёшьСміття потрібно прибирати.
              Стосовно, хто фашистів з України вигнав, то раджу сходити на братські поховання воїнів ВВ з поіменними таблицями - там прізвища людей різних націй та держав-республік тогочасного СРСР, хоча Сталін вітав 9 травня 1945р. з перемогою над фашизмом і Німеччиною виключно "русский народ", навіть не "советский". А при всіх негативах тирана дурнем Сталіна не назвеш - знав, що говорив. Для українців та всіх інших республік фашизм скінчився 1991 р. з розпадом СРСР.
              Прошу задовільнитись цією відповіддю - продовження не буде. Тут тема про УПА.

                аноним

                813.10.09, 13:14Ответ на 7 от Богдан Бо

                ну так я и спрашивал РККА или УПА, ответ достоин старого одесского еврея - вроде бы ответил, но кааак

                  913.10.09, 13:16Ответ на 6 от аноним

                  уууууууууууууу, а ты ещё и каменты трёшьАвтору комента: Как "аукнється"... Мені на російських форумах виписували БАН за єдине слово "дякую", або за ввічливу критику багатоповерхових матюків на адресу України. Відтепер я діятиму аналогічно до придурків-кацапошовіністів скрізь де буду адміном та модератором, всім "геваричам" застромлю трояндочку у дупцю, з усіма колючками, щоб не "дуркували"...

                  Автору цікавого допису пану Богдану: подяка на найкращі побажання

                  Пиши ще!!!

                  P.S. Є в кожного своє призначення мети
                  Собаки мають гавкати, а караван іти!
                  http://www.forum.poshtovh.org.ua/index.php?topic=19.msg18551#msg18551

                    1013.10.09, 13:19

                    Гарна помилка "Пищи ще!!!"
                    Так і буде: пищав і буду пищати, тому що не рахую свою діяльність на сайтах чимсь більш вагомим за пищання та укуси комарика, хоча трошки діє: принаймні сторонні спостерігачі бачать кілька поглядів і аргументацію.
                    А з темою каравана значно важче: куди йде? з чим йде? керує хто? тощо.

                      Страницы:
                      1
                      2
                      3
                      предыдущая
                      следующая