Як результат – через критичні публікації у ЗМІ, щодо конкретних кандидатів відсіялося чимало одіозних персонажів. Насамперед це стосується соціаліста й відвертого українофоба Євгена Філіндаша та пов’язаного з Рінатом Ахметовим екс-голови Міненерго Івана Плачкова (голова спостережної ради підконтрольного олігархові Київенерго), які мали висуватися від УДАРу в мажоритарних округах Одеської області. З-поміж мажоритарників також усунуто Михайла Гичку, Максима Голосного, Ігоря Лихолета, Олексія Майбороду, Юрія Моравецького, а також списочників Юрія Литвиненка й Ігоря Тесленка. Загалом же порівняно з попередньо оприлюдненою версією списку УДАР замінив 48 кандидатів-мажори­тарників.

Підібрати колишніх

Однак і серед тих, хто лишився, в око впадають політичні колобки. Зокрема, у 71-му окрузі на Закарпатті балотуватиме­ться екс-заступник голови Мін­охо­рон­­здоров’я часів уряду Юлії Тимошенко Василь Лазоришинець. Широкій громадськості він запам’ятався активним мусуванням теми поширення в Україні свинячого грипу восени 2009-го. На Івано-Франківщині за 89-м округом висуватиметься екс-губернатор області Микола Палійчук, який багато років був членом «Нашої України», від неї ж і пройшов до обласної ради, але врешті-решт проміняв її на перспективнішого Кличка.

Привертає увагу й Кирило Поліщук, який проходитиме в 98-му окрузі у Київській області. Його цілком можна назвати професійною тушкою. Пройшовши 2002 року до парламенту як мажоритарник, він вступив до «Нашої України», потім перебіг до провладної «За Єдину Україну!», далі був членом груп «Народовладдя» та «Регіони України», зрештою увійшов до фракції Партії регіонів. Показовим є й факт у політичній біографії, що стосується його роботи в команді колишнього опонента Кличка в боротьбі за крісло мера Києва Лео­ніда Черновецького. У 2006-му Поліщук очолив Хрис­тиян­сько-демократичну партію, яка входила до іменного блоку одіозного колишнього очільника столиці.

У 212-му окрузі Києва балотуватиметься чинний нардеп Кирило Куликов. Пройшовши до Ради від НУ – НС за квотою «Народної самооборони», після перемоги Віктора Януковича на президентських перегонах 2010 року він пристав до лояльного до влади «Єдиного центру» Віктора Балоги, а з наближенням виборів вийшов із нього й почав дрейфувати в бік опозиції, інколи навіть приходячи на суди до свого колишнього партійного лідера Юрія Луценка. У 2010-му Куликов був затятим прихильником фактичного керівника столиці Олександра Попова, ставленика регіоналів, який нині є основним опонентом Кличка на посаду мера Києва. «Дай боже, щоб Попов виграв мерські вибори <…> Перед ним стоїть мета допомогти столиці», – цитата з інтерв’ю Куликова виданню «Главком» дворічної давності.

Добірка кандидатів від УДАРу за мажоритарними округами Києва та області, які традиційно є базовим для Кличка регіоном, видається, на диво, слабкою: окрім згаданого вище Куликова та телеведучої Рени Назарової (222-й округ), фактично відсутні відомі мешканцям столиці обличчя. На Київщині в 93-му окрузі балотується Костянтин Бриль – генерал міліції часів Кучми, за інформацією джерел Тижня, близький друг покійного керівника МВС Юрія Кравченка. Його свого часу звинувачували в організації контрабанди в портах Південної України. Дмитро Крейнін, колишній зять спікера Володимира Литвина та власник столичного ринку «Лісовий», є кандидатом за 96-м округом. У ЗМІ його часто звинувачують у влаштуванні рейдерських захоплень та «кришуванні» незаконно встановлених МАФів.

Є чимало кандидатів-мажо­ритарників від УДАРу, які дотепер торували собі шлях у політичну еліту в партіях владного табору («Сильна Україна», «Єди­­ний центр», КПУ і навіть ПР). На Львівщині в Раду йде колишній тігіпковець Андрій Кіт (126-й округ). Кандидатом у вінницькому 11-му окрузі лишилася Людмила Станіславенко – депутат міськради минулого скликання від КПУ. На Одещині – екс-член «Сильної України» Олександр Тімонін (138-й), у Запорізькій області – колишній місцевий депутат від Народного блоку Литвина та «Сильної України» Валерій Буцанов (81-й). На Рівненщині (155-й) – колишній член Партії промисловців та підприємців Микола Куш­нір.

Серед кандидатів у партійному списку УДАРу (прохідній частині) на звання найодіознішого претендує колишній представник Януковича в Криму Сергій Куніцин, який є депутатом кримського парламенту від проросійської партії «Союз». Він став жертвою розборок між місцевими та прийшлими донецькими регіоналами й потрапив в опалу до президента. У списку політсили Кличка він представлятиме ветеранів Афганістану, адже за сумісництвом є ще й заступником голови однойменної партії. Свою «опозиційність» Куніцин став демонструвати вже на останньому з’їзді УДАРу, заявивши, що «афганцям із «голубими» не по дорозі».

Після поразки на виборах мера Одеси в 2010 році у велику політику з допомогою Кличка хоче повернутися Едуард Гурвіц, який посів у списку УДАРу 17-те місце. Він тривалий час мав підтримку Яценюка і навіть є чинним депутатом Одеської міськ­ради від «Фронту змін», але місця в об’єднаній опозиції отримати не зміг.

Проте найбільша група списочників – безумовно, колишні помаранчеві політики різного штибу. Передовсім це стосується третього номера списку Валентина Наливайченка, який так і не зміг застовпити за собою мажоритарний округ від об’єднаної опозиції (або вибити прохідне місце в списку). Одразу за ним іде Оксана Продан, екс-голова Ради підприємців при Кабінеті Міністрів України в уряді Тимошенко, одна з активісток податкового Майдану 2010 року, яка так і не змогла знайти спільну мову з об’єднаними.

Шостим номером від Кличка йде одна з головних спікерів партії, екс-прес-секретар Вік­тора Ющенка Ірина Геращенко, яка вже довгий час фактично відповідає за інформаційну політику. На 16-му місці Марія Іонова, яку вважають відповідальною за партійну касу. Вона виходець із Секретаріату президента Віктора Ющенка, подруга його дружини Катерини.

Вельми несподіваною є поява у списку під № 7 Віктора Пинзеника, який не раз обіймав посаду міністра фінансів, зокрема й в уряді Юлії Тимошенко. На парламентських виборах 2006 року він уже працював із Кличком у блоці «Пора» – ПРП, який не подолав прохідного бар’єра. Потенційно прохідне 26-те місце посідає Володимир Куренной, що був депутатом п’ятого скликання від БЮТ. У 2007-му до Ради вже не потрапив – тоді, до речі, він пішов проти партії, відмовившись добровільно складати мандат заради проведення позачергових виборів. Під досить сумнівним з погляду парламентських перспектив 40-м номером іде колишній спічрайтер Тимошенко і нинішній нардеп Віталій Чепинога.

Слід олігархів

Присутні в партійному списку і давні друзі Кличка Артур Палатний (№ 9) і Павло Рябікін (№ 28), яких часто називають вихідцями з оточення відомого в минулому кримінального авторитета «Рибки», що багато років тому займався розкруткою ще нікому невідомих боксерів. Рябікін має ще й буремне політичне минуле, змінивши за дві депутатські каденції у третьому та четвертому скликаннях Верховної Ради аж п’ять фракцій.

Натомість поява поміж кандидатів від УДАРу персонажів, яких пов’язують з олігархами, дали багатьом підстави говорити про фінансування політсили великим бізнесом. Зокре­­ма, № 23 у списку Роман Чернега кілька років працював в Укрнафті тоді, коли її контролював Ігор Коломойський. Ще одна людина, близька до останнього, – № 27 Юрій Савчук, віце-пре­зидент футбольного клубу «Волинь», якого пов’язують із наближеним до Коломойського нардепом Ігорем Палицею. А згадані вище Чепинога та Куніцин, за інформацією джерел Тижня, мають власну історію співпраці з групою Фірташа – Льовочкіна. Перший, за чутками, дружить із сім’єю голови Адміністрації президента Сергія Льовочкіна, а другий є президентом футбольного клубу «Таврія», основний спонсор якого – Дмитро Фірташ.

У цьому контексті виникає запитання: Кличко не раз публічно заявляв, що його депутати у Верховній Раді «не зрадять виборців», а фракція не співпрацюватиме з пропрезидентськими силами, які «втратили довіру громадян». Як він збирається забезпечити дотримання цих обіцянок за наявності поміж кандидатів названих вище персонажів – загадка. Хоча, можливо, тепер лідер політсили вже й не виключає такої співпраці – на останньому з’їзді УДАРу Кличко зазначив, що його партія може голосувати спільно з регіоналами, якщо «це буде на користь країні».

БЕЗ П’ЯТИ ХВИЛИН ТУШКИ

Костянтин Бриль

(балотуватиметься за 93-м округом – Київська область, Миронівка).

Генерал міліції кучмівських часів, близький друг покійного міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Підозрювався в організації контрабанди через порти півдня України.

Дмитро Крейнін (96-й округ – Київська область, Вишгород)

Колишній зять спікера Володимира Литвина. Його ім’я часто фігурує в скандалах, пов’язаних із рейдерством та «кришуванням» незаконних МАФів.

Кирило Поліщук (98-й округ – Київська область, Яготин)

У четвертому скликанні ВР змінив п’ять фракцій, пройшовши шлях від «Нашої України» до Партії регіонів. Підтримував екс-мера Києва Леоніда Черновецького.

Віталій Максимов (163-й округ – м. Тернопіль)

Екс-керівник УМВС у Тернопільській, Закарпатській та Львівській областях за часів Кучми та Ющенка. У ЗМІ повідомлялося про його причетність до корупційних схем.

Василь Фурман (199-й округ – Черкаська область, Жашків)

Має прізвисько «чорний банкір». Його вважають причетним до корупційних афер у Промінвестбанку, які розслідувала СБУ. Слідчі дії тривають і досі.

Кирило Куликов (212-й округ – м. Київ, Дарницький район)

Після приходу до влади Віктора Януковича перейшов із «Народної самооборони» до «Єдиного центру» нинішнього міністра з надзвичайних ситуацій Віктора Балоги. Підтримував голову КМДА, ставленика регіоналів Олександра Попова.

Сергій Куніцин 

(№ 15 номер партійного списку)

Колишній представник Януковича в Криму. Близький до олігарха Дмитра Фірташа.

Роман Чернега (№ 23)

Кілька років працював в Укрнафті, вважається людиною олігарха Ігоря Коломойського.

Юрій Савчук (№ 27)

Віце-президент футбольного клубу «Волинь», який пов’язують із наближеним до Коломойського нардепом Ігорем Палицею.

Павло Рябікін (№ 28)

"Янукович в черговий раз продемонстрував, що вихід з будь-якої тупикової ситуації може знайти винятково в демонстрації грубої сили", - пише Віталій Портников у публікації, посилання на яку він розмістив на своїй сторінці в Facebook.

"Не можна сказати, що Віктор Янукович продовжив свою політичну кар'єру, підписавши один із самих скандальних законів у сучасній історії України. Поставивши підпис під документом, глава держави продемонстрував свою нездатність до маневру, до розуміння проблем більшості населення країни, що не голосували за нього на президентських виборах 2004 та 2010 року й не   дали голосів,  Партії Регіонів і її сателітам на останніх парламентських виборах. Янукович у черговий раз продемонстрував, що вихід з будь-якої тупикової ситуації - а історія із законом була саме тупиковою ситуацією - він може знайти винятково в демонстрації грубої сили.

Але, з іншого боку, президент підніс прекрасний подарунок і своїх супротивників, і своїм соратникам. Майбутня передвиборна кампанія стане боєм по мовному питанню, змаганням у демагогії й взаємних обвинуваченнях в "неповазі" і відсутності "реального" патріотизму. Тепер нічого придумувати не потрібно - ні партії влади, ні опозиції. Можливо, влада домагалася саме цього, коли саме  напередодні парламентських виборів запускала мовну провокацію. Але допомогла не тільки собі. Боротьба навколо "мовного" закону допоможе й опозиціонерам сховати відсутність яких-небудь реальних подань про майбутнє країни.

У цьому й складається головна проблема майбутніх виборів в український парламент. Так, владу потрібно міняти. Так, кращим виходом для України була б дострокова відставка Януковича - думаю, нікого не потрібно переконувати, що кожний новий день його перебування в посаді президента країни наближає державу до краху. Але що потім? Скасуємо "мовний" закон, що фіксує те, що так і не вдалося перебороти - фактичну відсутність українського не просто в значній частині країни, але у всіх містах- миллиониках? А далі?

Що далі - не знає й не розуміє ніхто. Ні "регионалы", ні опозиціонери. Скарбниця фактично порожня, кредитів Україні ніхто не дає, ціни на газ ніхто не знижує, інвестицій немає й - якщо не зміниться кримінальний режим - не передбачається. Держава впритул підходить до можливості відмови від виконання соціальних функцій, за яким може піти колапс того, що ще залишилося від правоохоронної системи. Але політики воліють із виборцями про все це не говорити. Вони спілкуються з нами як з дітьми - обіцяють поліпшити, підвищити й виплатити. Тепер - завдяки Януковичу - і це не потрібно робити. Можна просто обіцяти скасувати (захистити) "мовний" закон - і золотий ключик у нас у кишені.

Втім, якщо з нами так спілкуються - може бути, ми дійсно ще не виросли? І заслужили таке фактично неприкрите презирство до нас? Главі нашої власного - власної! - держави - наплювати на майбутнє української мови. Політикам набагато цікавіше займатися мітингами, аніж розрорбкою реальних програм запобігання кризі. Лідер опозиції у в'язниці - і ніхто не збирається переглядати политизваний вирок. 

Поклавши руку на серце: це дійсно та країна, у якій ми хочемо жити? І  чи може бути своєю така держава? Держава, яку ми давно перестали контролювати - але яка не перестала нас використовувати".

У Севастополі 28 липня 2012 року в урочистій обстановці за участі місцевої влади і командування ВМС ЗС України, відкрили військово-морський музей «Михайлівська батарея». Відкриття військово-морського музею приурочено до Дня Війського-Морського Флоту Російської Федерації, який   у СРСР і в Російській Федерації завжди святкували і святкують в останню неділю липня кожного року. Цього року це святкування припало на неділю 29 липня.

Особливістю цьогорічного свята  є  спільне його відзначення Чорноморським флотом РФ та Військово-Морськими силами України. Українські Військово-Морські Сили, як видається, ніколи не мали сталої, твердої позиції стосовно дати заснування українського військового флоту і  святкували  то у квітні то у серпні, то як прийдеться.

Так мучились ВМС ЗС України,  «Як паралітик той на роздорожжю», аж допоки раптом, на Двадцять першому році Української Незалежної Держави, та  через двадцять років після створення організаційної групи  ВМС України,  Президент України Віктор Янукович видав Указ, котрим зобов’язав святкувати День ВМС разом (спільно) з Чорноморським Флотом Російської Федерації. Вони ж у нас займають  і землю і водну гладь і об’єкти нерухомості, і хоча у Києві кажуть то все наше, але росіяни ведуть себе у Севастополі,  як у себе дома.

Наглядно це демонструє військово-морський музей «Михайлівська батарея». Якщо для експонатів Чорноморського флоту РФ тут відведено 90%  музейної площі, то для ВМС ЗС України  «орендатори» виділили аж 10 % тої площі (один короткий фланг батареї)..

Експозиція росіян починається  з 1783 року «времен Очакова и покоренья Крыма». Експозиція ж українських військових моряків з якогось дива починається лише з квітня 1992 року, зі створення орггрупи ВМС України. Чим наше (?) командування дуже гордиться. Але, й навіть тут музейна експозиція чомусь зовсім замовчує про одного з Командувачів ВМС ЗС України, а саме, про віце-адмірала Безкоровайного Володимира Герасимовича, найпотужнішого головнокомандувача ВМС України.

За такого підходу до власної історії видно, що нікого з керівництва Міноборони, навіть тих, хто опікується військово-патріотичним вихованням, не  турбує те, що українські військові морячки не знатимуть ні власне свого роду, ні історії нашої морської звитяги, або з якого такого дива військовий корабель назвали «Гетьман Сагайдачний»?  Про це мова у статі.

У місті Севастополі на північному березі Севастопольської бухти, на мисі, що виступає на південний-захід, ще у 1794 році для захисту входу в бухту була збудована земляна батарея № 2. У 1806-1808 батарея була перебудована у формі неправильного чотирикутника, а в 1843-1845/1846 за проектом інженера-полковника ГУСТАВА ФЕЛЬКЕРЗАМА1 на місці земляної батареї № 2 була збудована двоповерхова мурована з тесаного вапняку батарея другої лінії оборони  Севастопольської бухти. Будівництво завершили у 1846 році. Батарея збудована у вигляді букви «С» – головний  фасад повернений до моря, і два коротких фланги. Довжина батареї з флангами 205 метрів, висота від фундаменту 10 метрів, товщина зовнішніх стін 1,8 метра. З пагорба батарея була захищена оборонним муром і ровом.

До 1846 року назва цього об’єкту – Михайлівський форт. Після 1846 – Михайлівська батарея.

В переддень Кримської війни  (4 жовтня  за старим стилем 1853-1856 рр.), та 349 денної оборони Севастополя в 1854-1855 роках на батареї було 77  гармат. Батарея, майже не брала участі у боротьбі з англо-французьким флотом, що бомбардував 5.10.1854 року місто. У жовтні  1854 року на батареї розмістили хворих і поранених, які були переведені із морського шпиталю. Загальновідомо, що саме українці складали переважну більшість захисників Севастополя у 1854-1855 роках.

Ось найвідоміші з українців, хто прославив Севастополь під час 349 денної оборони міста: Петро Кішка, Гнат Шевченко, Федір Заїка, Михайло Маришок,  Павло Головинський, Іван Дем’яненко, Микола Зінченко, Дмитро Горленко, Петро Даниленко, Семен Буденко, Андрій Гиденко, Макар Шульга, Корній Мітченко, Іван Димченко, Роман Журбенко, Василь Чумаченко, Микола Пащенко, Михайло Кузьменко.

Але у військово-морському музеї ВМС ЗС України Ви про це, не дізнаєтесь.

Опівдні 27 серпня 1855 року розпочався другий штурм Севастополя і до вечора князь Горчаков2 віддав наказ залишити Південну сторону, підірвавши порохові льохи й затопивши кораблі, що залишалися на рейді. Евакуація на Північну сторону пройшла спокійно, оскільки англійці і французи вважали, що місто заміноване. 28 серпня 1855 року росіяни зайняли оборону на Північній стороні, а 30 серпня  союзники увійшли в зруйноване і спалене місто.

Кривава трагедія під Севастополем підійшла до свого фіналу. Всього за час облоги союзники втратили, не рахуючи хворих і померлих від хвороб, 71 000 осіб. Втрати російських захисників (й українців), за офіційними даними, склали 102 000 солдатів і офіцерів.

Після закінчення Кримської війни батарея втратила своє бойове призначення і в кінці XX-на початку XX століття слугувала складом і казармою для 7-ї і 8-ї рот 2-го батальйону Севастопольської фортифікаційної артилерії.

Під час Першої світової війни 29 жовтня 1914 року німецький лінійний крейсер «ГЕБЕН» і крейсер «БРЕСЛАУ» йдучи за тралами двох турецьких міноносців «ТАШОС» і «САМСУН», 10 вузловим ходом підійшли до Севастополя обстріляли порт, російські кораблі і берегові бази  з дистанції 14 000 метрів (75 кабельтових). Російська фортифікаційна артилерія не стріляла на таку відстань.

«ГЕБЕН» наближався до Севастополя  вздовж берега з північного боку. Під прикриттям сльоти й туману він підійшов близько і берегові батареї  відкрили по ньому неприцільний вогонь з дистанції 7 800 м. «ГЕБЕН» відкрив вогонь із гармат головного та середнього калібру, він знаходився на відстані 7 400 метрів  (40 кабельтових) від входу в Севастопольську бухту, де стояв весь Чорноморський флот , чомусь не готовий до виходу в море. Кораблі були розташовані на рейді, на бочках у дві лінії, це заважало їм відкрити вогонь у відповідь.

«ГЕБЕН» розстрілював російський Чорноморський флот протягом 17 хвилин  з дистанції 7 800-11 800 метрів (42-64 кабельтових), німці випустили  47 снарядів калібру 280 мм і 12 снарядів калібру 150 мм. Він розпочав обстріл з Костянтинівського форту, це західніше Михайлівської батареї. Обстріляв снарядами  військовий шпиталь, вугільні склади, залізницю і Корабельну сторону Севастополя. Два снаряди попали в берегові батареї.  

Командування Чорноморського флоту, заскочене зненацька (?) «несподіваним» бомбардуванням головної бази флоту Севастополя, погано орієнтувалось в обстановці. Вдень 29 жовтня 1914 р.  командуючий  Чорноморським флотом вице-адміралЕбергард3  все ж вивів основні сили флоту (5 лінійних кораблів, 3 крейсера і декілька міноносців) в море для пошуку «ГЕБЕНА» і «БРЕСЛАУ». Після тривалого крейсерства в південно-західній частині Чорного моря основні сили флоту повернулись в Севастополь,  так і не віднайшовши німецьких  крейсерів. Тож, набіг турецько-німецького флоту на   російські порти на Кавказькому узбережжі, в Криму на головну базу  Чорноморського флоту, пройшов безкарно. «ГЕБЕН» і «БРЕСЛАУ» пішли в Босфор.

 Маємо зауважити, що за усіх часів Російської імперії Чорноморський флот традиційно комплектували вихідцями з України. Там служили уродженці Таврійської, Херсонської, Подільської, Катеринославської, Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Волинської та  Холмської губерній. Це підтвердив свого часу адмірал Олександр Колчак4, який з  червня 1916 року командував Чорноморським флотом, а перед тим служив на  Балтійському. Ось його слова: «Офіцерство і матроси на Балтійському і Чорноморському флоті розрізнялися головним чином за місцем народження: ті, що жили на півдні, йшли на  південь, ті, які були з півночі, йшли на Балтику».  А ось уривок із промови командувача Чорноморським флотом адмірала Олександра Колчака на Пушкінській площі міста Севастополя у квітні 1917 року. Перед багатотисячними колонами маніфестантів він сказав: «Мені випала честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити про  своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким маю за честь, на 90% складається із синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки є у світі».  

Але у Військово-морському музеї у Михайлівській батареї ви цієї цитати не знайдете. Там лише є портрет О. Колчака, на тій половині батареї,  де експозиції Чорноморського флоту РФ.  

Та крім Олександра Колчака, за часів Української Народної Республіки Чорноморським флотом командували:

Командувач Чорноморського флоту УНР:

22 — 30 квітня 1918 року — Михайло Саблін, контр-адмірал.

Керівники Морських сил Чорного моря (у Новоросійську):

30 квітня — 4 червня 1918 р. — Михайло Саблін, воєнмор.

Командувачі Чорноморського флоту Української Держави:

30 квітня — 10 червня 1918 р. — Михайло Остроградський, контр-адмірал6

10 червня — 14 грудня 1918 р. — В’ячеслав Клочковський, контр-адмірал.

Командувачі Чорноморського Флоту УНР (за часів Директорії):

14 грудня 1918 — квітень 1919 рр. — В’ячеслав Клочковський, контр-адмірал.

9 квітня — 24 квітня 1919 — Михайло Білинський, військовий міністр (та командувач Приморським фронтом, відповідно до наказу «Про організацію Військово-Морських Сил на побережжі Чорного моря»).

24 квітня 1919 — квітень 1920 — Микола Злобін, міністр морських справ УНР.

20 квітня — листопад 1920 року — Михайло Остроградський, контр-адмірал, Начальник Морських сил УНР.

В 1920-1930-х роках приміщення Михайлівської батареї використовували під склад. 

Під час  оборони Севастополя 1941-1942 рр., у другій половині червня 1942 року  на батареї був створений опорний пункт. Його  захищали бійці і командири 110-го зенітного артполку ППО ЧФ, берегової батареї № 102 і  авіаційних частин під командуванням капітана Р. Хайрулліна. Три доби гарнізон Михайлівської батареї відбивав атаки противника і за наказом командування евакуювався  в ніч на 24.06.1942. 

Але про добре відомого нам героя-українця віце-адмірала Пилипенка Володимира Степановича, Героя Радянського Союзу, учасника оборони Севастополя,  в військово-морському музеї – ані телень. Чому так? 

То ж знову повертаємось до питання – чому історія українського військового флоту в військово-морському музеї починається з 1992 року? 

Запорізькі козаки ходили Чорним морем на Трапезунд, Босфор, брали Кафу, ще тоді коли Московське князівство лише  завойовувало Казань. Навіть поверховий погляд на історію українських моряків дає багато фактів, які навівають сумні роздуми про міру патріотизму тих, хто відповідав за організацію військово-морського музею у Севастополі.

Керували морськими походами часів Давньої України-Руси:

• середина VIII ст. — Олег, воєвода Київський.
• к. VIII — п. IX ст. — Бравлін, князь Київський.
• 860 — 874 рр. — Аскольд, князь Київський.
• 905 — 912 рр. — Олег, князь Київський.
• 941 — 943 рр. — Ігор, князь Київський.
• Святослав, Великий князь Київський.
• Володимир Великий, Великий князь Київський.
• Золотоноша, воєвода.
• Володимир Ярославович, князь.
• 1151 — 1154 рр. — Ізяслав Мстиславович, Великий князь Київський.
• Ростислав Мстиславович, Великий князь Київський.
• Юрій Домажирич, воєвода.

Командувачі морськими походами часів Запорозької Січі: 

далі тут

Богдан Мороз, голова Конгресу українців Севастополя

Однак бувають й інші резони — скажімо, необхідність захистити бізнес, формально записаний на родичів, або навіть врятувати самих цих родичів від кримінального переслідування.

У лавах кандидатів на депутатство в наступному парламенті, що його обиратимуть 28 жовтня, чимало таких прикладів.

Хрестоматійний випадок бачимо в списку “партії влади”, де під № 22 значиться Віктор Янукович-молодший. Другий син президента уже відбув один депутатський термін, протягом котрого запам'ятався лише тим, що рік тому потрапив під журналістський об'єктив у надзвичайно нетверезому стані (щоправда, було це не в Раді, а на вулиці, до того ж, поводився Віктор Вікторович сумирно). Та ще інтересом до сфери телекомунікацій, котрий раптом охопив законотворця після скандалу з Ex.ua у лютому. В цілому ж, виборцям від таких депутатів ні жарко, ні холодно, тиснути кнопки за вказівкою Михайла Чечетова є кому і так.

Ще не має досвіду законотворчої роботи син прем'єр-міністра Миколи Азарова Олексій. Проте він, принаймні, не здобув теплого місця в партійному списку, і йде на вибори за мажоритарнм округом. З іншого боку, округ цілковито лояльний (у м. Слов'янськ на Донеччині). До того ж, задобрювати виборців Азаров-молодший буде за рахунок бюджету: його новостворена громадська організація “Наш регіон” уже помічена місцевими оглядачами в піарі на проектах, що реалізуються коштом держави.

І, звісно, Азарова-молодшого не спинять каверзні запитання журналістів про його вид на мешкання в Австрії та шикарний будинок там же. Тиждень тому він, перебуваючи в Слов'янську, на цю тему сказав: будинок, фото котрого потрапило в ЗМІ — “просто житловий будинок”, треба так розуміти, не його.

Відсутності досвіду не закинеш братам Клюєвим, котрі багато чого досягли як у бізнесі, так і в політиці та державному управлінні. 48-річний Андрій Клюєв,  в лютому перекинутий з посади першого віце-прем'єра у крісло секретаря Ради нацбезпеки, обіймає в списку “синьо-білих” почесне 4 місце; раніше на різних виборах він успішно очолював виборчий штаб.

Його брат, 43-річний Сергій Клюєв, депутатствує з 2006 року. І, поза всяким сумнівом, підтвердить свій мандат, адже обиратись буде за мажоритарним округом на Донеччині, де розташовано серце бізнес-імперії Клюєвих — завод “Укрпідшипник”.

За мажоритарним округом у Феодосії піде на вибори рідна сестра “не першої, але й не другої людини в державі”, як називають деякі соратники главу адміністрації президента Сергія Льовочкіна. Юлія Льовочкінапочатково фігурувала у виборчому списку, але “цілилась” саме на округ: там веде активну діяльність соціальний фонд її імені, а нещодавно місту дали “під вибори” 24 млн. грн. субвенцій із державного бюджету.

Є думка, що в мажоритарники пані Юлія пішла для того, аби, в разі потреби, підстрахувати брата: якщо він втратить нинішню посаду, депутатка може скласти мандат, і тоді пан Сергій обереться до ВР за її “пригодованим” округом.

57 номером від регіоналів утретє піде у Раду Артем Щербань, син колишнього губернатора Донецької та Сумської областей, депутата трьох скликань Володимира Щербаня. Останній “уславився” тим, що після Помаранчевої революції утік до США, де був затриманий, екстрадований в Україну, але незабаром випущений з-під варти під поруку депутатів від ПР. Щербань-старший може обиратися до Ради за мажоритаркою на Сумщині, де володіє харчовими та фарфоровим підприємствами.

Тим часом на тій же Донеччині, неподалкі Азарова-молодшого, обирається діючий нардеп, рідний брат екс-генпрокурора Геннадія Васильєва Олександр. Сам пан Геннадій має в списку ПР цілком прохідне 54 місце. А в Макіївці кандидатом від влади значиться такий собюі Валерій Омельченко — зять померлого торік голови уряду Криму Василя Джарти. Як відомо, кар'єру свою Джарти почав саме в Макіївці, був там мером (до 2002 року), і відтоді завжди мав на місцеві справи вирішальний вплив.

Втім, “сімейний підряд” в мажоритарних округах — це окрема історія.

Повертаючись до основної теми: друга за потенціалом політична сила — Об'єднана опозиція — сьогодні гучно заявляє, що ув'язнена Юлія Тимошенко спеціально наполягала на невключенні до списку її родичів. Мовляв, саме тому там немає її чоловіка Олександра та доньки Євгенії, про що всерйоз розмірковували деякі голови на Турівській ще навесні. Немає й тітки екс-прем'єра Антоніни Ульяхіної, котра давно керує організацією БЮТ на рідній Тимошенко Дніпропетровщині, й котру місцеві оглядачі даремно чекали побачити в ролі кандидата-мажоритарника.

Водночас кидається в око, що всі ці люди були б вірними саме Юлії Володимирівні. А не, скажімо, Олександру Турчинову чи, тим паче, Арсенієві Яценюку.

При цьому в опозиційному списку знайшлось місце для дружини Юрія Луценка Ірини (№ 18). Це зручно з точки зору захисту інтересів сім'ї ув'язненого екс-міністра, в тому числі майнових — адже прокуратура все ще не полишає надії вибити з Луценків збитки, котрих, як вирішив суд, пан Юрій завдав державі під час святкування Дня міліції в 2008 р.

Якщо згадана вище Ульяхіна на цих виборах є “куратором” Дніпропетровщини від центрального штабу опозиції, то безпосередньо штабом в області керує голова обласної організацїі Федерації футболу, раніше не відомий широкому загалові Андрій Павелко. Він має в опозиційному списку 29 позицію. Водночас на 46 місці —бізнесмен Леонід Сергієнко, котрого в пресі називають тестем зазначеного Павелка.

Міні-скандал викликало 55 місце Тетяни Донець. Особливого присмаку скандалові надавав той факт, що до позаминулого року світська красуня Донець перебувала в романтичних стосунках з відомим депутатом-регіоналом Василем Горбалем. Але нині партійців більше дратує той факт, що Тетяна сяде в крісло народного депутата прямо з крісла депутата районної ради (в Шевченківському районі Києва). Тоді як чимало заслужених і досвідчених парламентаріїв прохідних місць не отримали.

Те, що матір Тетяни стояла разом із Юлією Тимошенко біля витоків партії “Громада” ще за часів Павла Лазаренка, для цих партійців виправданням аж ніяк не є. Як і дружба самої Тетяни з дружиною Миколи Мартиненка. До речі, за словами деяких “тимошенківців”, в список Донець вписали не з боку Турівської, а за квотою Арсенія Яценюка.

Високі посади батьків, як і їх заслуги, утім, не завжди є перепусткою у велику політику. Син багатолітньої довіреної помічниці Тимошенко Ольги Трегубової, наприклад, опинився на непрохідному 113 місці. А нинішній народний депутат від БЮТ, донька судді Конституційного суду Віктора Шишкіна Еліна — аж на 156-му. В кожному репортажі зі “з'їзду” опозиції, де просто неба затверджувалися списки, згадано про те, як депутатка не змогла стримати сліз.

Нарешті, буває й таке, що “свої” йдуть до парламенту від різних сил. Скажімо, депутат Олександр Чорноволенко балотуватиметься від Об'єднаної опозиції за мажоритарним округом у Києві на Подолі, а йогодружина Людмила Закревська піде за округом в Голосіївському районі столиці від УДАРу Віталія Кличка.

Від того ж Кличка в київському окрузі № 222 на Солом'янці висувається телеведуча Рена Назарова. Очевидно, вона має мовчазне сприяння влади, й до виборів готувалась давно: киянам не перший місяць знайомі її “портретні” біг-борди, що наче б то рекламують її телепрограму. Між тим, чоловік Назарової Юрій Збітнєв у 2004 році висувався кандидатом в президенти. Деякі аналітики вважали його “технічним кандидатом” Віктора Ющенка.

В партійному списку Кличка впадають в око не так чиїсь родичі, як чиїсь друзі. Наприклад, № 16 Марія Іонова — подруга Катерини Ющенко. А в Оксани Продан, котра “засвітилась” для широкого загалу під час “Майдану підприємців” півтора роки тому, за даними ЗМІ, чоловік має доступ до самого Дмитра Фірташа. Це вже швидше “родичі друзів великих людей”.

Як уже сказано вище, цікаво виглядає “сімейний” підряд на деяких мажоритарних округах. Найяскравішим його прикладом, мабуть, є суперництво на Вінниччині, де перетнулись інтереси міністра економіки Петра Порошенка та голови митниці Ігоря Калетника. Порошенко йде по одному з місцевих округів, а на іншому просуває свого батька Олексія Порошенка. Водночас за цим другим округом може висуватись двоюрідня сестра Ігоря Калетника Оксана Єлманова, котра спеціально для цього кілька місяців тому повернулась на дівоче прізвище.

Справа в тому, що частина регіону вважається вотчиною Григорія Калетника, батька головного митника і некоронованого “спиртового короля”. Сам він теж іде в депутати за округом на Вінниччині. На початку червня в ЗМІ потрапила фотографія записки, переданої в сесійній залі голові фракції ПР Олександру Єфремову. В записці йшлося, що можливе висунення Оксани Калетник підриває домовленості регіоналів з Порошенком.

Наразі ситуація лишається невизначеною. Цікавий штрих: сам голова Держмитслужби Ігор Калетник обереться до ВР як № 7 виборчого списку Компартії. Злі язики вже не перший рік твердять, що між нинішнім керівником митниці та полум'яними борцями за повернення соціалізму існують тісні фінансові зв'язки.

Тож сімейственість у вузьких колах вітчизняних “небожителів” обіцяє процвітати й надалі. Хоча на завершення треба сказати, що в цих речах важливо не помилитися. Так, нинішній спікер Володимир Литвин висувається в Житомирській області. Водночас від його Народної партії в Кіровоградській області балотуватиметься чинний нардеп Юрій Литвин. Але об'єднує їх тільки спільна партійність та однакове прізвище — жодних родинних зв'язків між двома народними обранцями не існує.

tyzhden