Чимало опозиціонерів залишилися вкрай незадоволеними своїми місцями у затвердженому цього тижня списку об’єднаної опозиції. Тиждень.ua писав про це докладно. Тепер, поспілкувавшись із «ображеними» кандидатами, ми з’ясували, як цей список формувався, і чому ті чи інші особи посіли у ньому відповідні місця.

Так, за словами наших джерел, формуванням БЮТівської частини списку (тобто приблизно 55% від загальної кількості кандидатур), займався персонально Олександр Турчинов, а Арсеній Яценюк участі в цьому, фактично, не брав. Думка Юлії Тимошенко теж була далеко не абсолютною. «Турчинов веде свою власну гру, на Юлю сильно не зважає», - розповідали наші співрозмовники.

Ці слова учора де-факто підтвердив захисник екс-прем’єра Сергій Власенко, який відкрито заявив, що Тимошенко не бачила остаточної версії списку. Хоча не обійшлося й без винятків: Олександру Кужель включили в список на 22 місце за особистим проханням Тимошенко, яке вона передала Турчинову через свою доньку Євгенію.

При формуванні переліку кандидатів Турчинов керувався двома чинниками: особистою відданістю претендента (звісно ж, саме йому), та його внеском у партійну касу. Серед тих осіб, які отримали місця у прохідній частині списку за першим критерієм, наші співрозмовники назвали, зокрема, Василя Деревляного (36 місце), Руслана Лук’янчука (42 місце), Андрія Павловського (44 місце), Андрія Сенченка (48 місце), Василя Кравчука (50 місце).

Олександр Дубовой, який зайняв 64 місце, окрім відданості фактичному керманичу «Батьківщини», заслужив майбутнє депутатство ще й належністю до тієї ж баптистської церкви, що й Турчинов.

Як запевняли наші співрозмовники, 67 номер Олег Шевчук та 73 номер Руслан Богдан (фігурант «педофілського скандалу», якого «Батьківщина» у свій час виключила з фракції, але нещодавно повернула), отримали місця в обмін на внески до партійної каси. Внески нібито складали сім. З кожного. І, звісно, не тисяч.

Список «незадоволених», за даними Тижня.ua, нараховує три десятки осіб, які, зрозуміло, зайняли непрохідні місця з середини дев’ятої сотні. Насамперед, це група близьких до Тимошенко осіб: її помічник Михайло Лівінський (84 місце), соратники з часів ЄЕСУ Антоніна Болюра (88 місце) та Євген Шаго (93 місце). Також невдоволення висловлювали близькі до голови БЮТівської фракції Андрія Кожем’якіна нардепи: Андрій Шкіль (87 місце), Сергій Міщенко (142 місце), Олександр Стешенко (154 місце).

Ще одна група складається з нардепів, які ночували в наметовому містечку під Печерським судом та в лікарні, де перебуває Тимошенко, отримували по ребрах у сутичках з «Беркутом», «Грифоном» чи нардепами-регіоналами, або просто були давніми і відданими однопартійцями ЮВТ. Вони щиро розраховували, що партія належно їм за це віддячить, але вийшло не так. Ось їхні імена: Олександр Сочка (108 місце), Віктор Уколов (110 місце), Олег Білорус (122 місце), Павло Костенко (124 місце), Сергій Веліжанський (145 місце), Ігор Єресько (157 місце), Юрій Гнаткевич (172 місце).

За словами джерел Тижня.ua, одразу після оголошення списків в середовищі «ображених» опозиціонерів почала зріти ідея бунту, до якого зокрема, планували залучити і лідера «Народної самооборони» Юрія Луценка.

«Політв’язень №2» має всі підстави для невдоволення: один з його найближчих соратників Юрій Гримчак посів у списку опозиції вкрай сумнівне з точки зору парламентських перспектив 91 місце, а ще один близький товариш, Тарас Стецьків, не отримав погодження як єдиний кандидат від об’єднаної опозиції по мажоритарному округу на Львівщині. Натомість кандидатом від ОО став рідний брат екс-заступника глави Секретаріату Президента часів Віктора Ющенка Івана Васюника -  Ігор.

Проте Луценко промовчав. Утім, той же Стецьків уже оголосив про намір балотуватися на окрузі «від справжньої опозиції, а не від тої, яка називає себе об’єднаною».

Подібний демарш вчинив і Сергій Міщенко, який сьогодні зареєструвався мажоритарником по 98 округу. Скільки людей наслідує його приклад, наразі невідомо – на момент написання статті Тиждень.uaне має інформації щодо персонального складу поданих опозицією до ЦВК кандидатів.

Повний список «ображених» БЮТ, за інформацією Тижня.ua:

Андрій Шкіль, 87 місце.

Антоніна Болюра, 88 місце.

Юрій Гримчак, 91 місце.

Євген Шаго, 93 місце.

Валерій Бабенко, 98 місце.

Сергій Шевчук, 104 місце.

Олена Бондаренко, 105 місце.

Олександр Сочка, 108 місце.

Віктор Уколов, 110 місце.

Юрій Трегубов, 113 місце.

Ольга Боднар, 116 місце.

Олег Радковський, 120 місце.

Олег Білорус, 122 місце.

Павло Костенко, 124 місце.

Олена Шустік, 127 місце.

Віталій Корж, 128 місце.

Олег Тищенко, 131 місце.

Сергій Міщенко, 142 місце.

Олександр Ягоферов, 143 місце.

Сергій Веліжанський, 145 місце.

Еліна Шишкіна, 152 місце.

Олександр Стешенко, 154 місце.

Зоя Шишкіна, 156 місце.

Ігор Єресько, 157 місце.

Володимир Левцун, 165 місце.

Борис Пудов, 166 місце.

Микола Потапчук, 168 місце.

В’ячеслав передерій, 171 місце.

Юрій Гнаткевич, 172 місце.

Степан Давимука, 174 місце.

Всеволод Бородін, 177 місце.  

Мілан Лєліч 

tyzhden

Пам’ятного 2004 року команда Віктора Януковича та її численні російські радники й політтехнологи програли не в останню чергу через те, що недооцінили значення і впливу незалежних соціологічних досліджень на громадські настрої.

Втім, в останній момент вони таки зрозуміли значення exit-poll’ів за умов, коли не всі ЗМІ перебувають під їхнім контролем – і спробували розв’язати всі проблеми за допомогою випробуваного важеля. Скажімо, Ількові Кучеріву, який керував Фондом «Демократичні ініціативи», запропонували мільйон доларів готівкою тільки за те, щоби він трохи підрихтував дані опитування. Кучерів у відповідь тільки розсміявся.

А от дехто, оприлюднивши спочатку правдиві дані, потім раптом скоригував їх, ввівши таємничий «коефіцієнт» на користь Віктора Януковича. Але вже було пізно: громадськість мала дані опитувань, що разюче відрізнялися від офіційних результатів ЦВК. І стався Майдан…

2010 року все вже було інакше. Було запущено ледве не десяток exit-poll’ів, у тому числі й відверто міфічними структурами, і всі показали нездоланне відставання Юлії Тимошенко у першому турі, тільки непідкупний Кучерів дав дещо інші дані, - але загальна маса цифр справила враження на виборців і стала одним із чинників, що зумовив результат другого туру.

І от зараз Ілька Кучеріва з нами вже немає, і хоча в країні є справжні соціологи, та, на жаль, далеко не всі з них уміють тримати удар і відмовлятися від чималої «зелені» кешем за невеличку «корекцію» результатів – чи, що не викликає таких докорів сумління, -  за використання в опитуванні підготовленої замовником анкети з відверто маніпулятивними запитаннями, покликаними не об’єктивно зафіксувати, а викривити громадські настрої у потрібному напрямі.

Перший «залп» з використанням такої маніпуляції вже пролунав – в один день із «голосуванням» у Верховній Раді семи десятків депутатів за мовне законодавство імені Колесніченка-Ківалова в газеті «Комсомольская правда в Украине» з’явився підписаний Віктором Медведчуком текст «74% граждан Украины выступают за русский язык», побудований на основі даних загальнонаціонального опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення «УкрАинского выбора».

Мовляв, які можуть бути питання? Народ України за російську мову як мову офіційну, і все!

Насправді ж питання є. І передусім про дуже дивовижну «арифметику», використану при підбитті підсумків дослідження, і про не менш дивні (але «правильні») запитання, поставлені респондентам. Отож варто ретельніше придивитися до цього опитування, оскільки схожі технології, безумовно, не раз застосовуватимуться під час виборчої кампанії.

Отже, перше «мовне» запитання має такий вигляд:

Як Ви ставитеся до пропозиції, щоб українська мова залишалася єдиною державною, а російську мову та мови національних меншин зробити другою офіційною мовою в тих регіонах України, де більшість населення (50% або більше) цього бажає?

Чи можна на основі цього запитання зробити висновок про відсоток прихильників запровадження російської як офіційної мови всієї України чи окремих її регіонів? Ні, бо тут ідеться і про «мови національних меншин» (а російська до таких, як бачимо, не належить…). Але запам’ятаймо формулу – «друга офіційна мова» - і рушаймо далі, до другого, ключового запитання.

Як Ви думаєте, яким повинен бути статус російської мови в Україні?

Звернули увагу на маніпуляцію, закладену вже у запитання? Ні? Так от: у варіантах відповіді не передбачена альтернатива, обов’язкова, якщо йдеться про науку: «Не змінювати статус української та російської мов в державі».

А якщо така альтернатива не передбачена, то винесене в заголовок згаданої твердження про статті твердження про те, що, мовляв, «74% граждан Украины выступают за русский язык», є щонайменше непорозумінням. І цифру 65%, яка ґрунтується на результатах відповіді на перше запитання, також використовувати не можна, бо в тому запитанні (як і в другому) допущений серйозний термінологічний зсув, який поєднує в одне ціле, як то кажуть, бульдога та носорога. Йдеться про «другу офіційну мову».

Переконаний, що понад 90% респондентів (якщо не всі 100%) не знають, що поняття «офіційна мова» в правовому сенсі є синонімом уживаного в нас поняття «державна мова». Хоча, звісно, той, хто мав час уважно вчитатися в текст анкети, міг би це зрозуміти: «друга офіційна мова» як російська означає те, що «перша офіційна» - це українська; експерти «УкрАинского выбора» мимохіть визнали те, що державна мова й офіційна мова – те ж саме, тільки описане різними термінами (як, власне, і є в цивілізованому світі). Тоді як у разі використання офіційно другої мови у якійсь місцевості може йтися тільки про «регіональну мову».

Погляньмо на офіційний, вміщений на сайті Верховної Ради України, переклад Європейської хартії регіональних мов або мов меншин: там однозначно «термін "регіональні мови або мови меншин" означає мови, які… відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави». Принагідно, там іще є й інше положення: «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх»…

Отож запитання фактично були про те, щоби впровадити другу державну мову в тих регіонах, де 50% висловиться за неї. Думаю, що дуже мало тих, хто погодився з цією пропозицією, має зелене уявлення про те, що насправді означає її реалізація – не на політично-ідеологічному рівні, а, так би мовити, у повсякденному житті.

Адже йдеться щонайменше про обов’язковість знання обох мов для чиновників, лікарів, освітян тощо – і про чималенькі фінансові витрати на ведення всієї офіційної документації двома мовами. Для початку про 7-10 мільярдів гривень, а далі про величезні кошти щорічно. В результаті розмови інтерв’юерів з респондентами вийшли на рівні анекдоту: «Куме, мене щось непокоїть Гондурас. – А ти його не чухай». Але при цьому замовник одержав цифри, які, ймовірно, ще спробує використати не раз – скажімо, коли йтиметься про спробу реалізувати ідею запровадити другу державну мову в новому варіанті Конституції. І на виборах також – ось дивіться, опозиція йде проти волі народу (хоча, насправді, про яку «волю народу» можна говорити, коли люди елементарно не знають, скільки це їм особисто коштуватиме і в чому принципова відмінність понять «регіональна мова» та «офіційна мова»?).

На цьому поки що можна закінчити текст (хоча є ще про що говорити, але то не такі важливі моменти), - а натомість виборча війна з використанням соціології тільки розпочинається. Розпочинається за умов хронічної бідності опозиційних сил та значно меншого, ніж раніше, числа замовлень досліджень соціологам з боку різноманітних західних фундацій.

А тим часом соціологи теж люди, їм потрібно виживати і працювати, і далеко не всі здатні утриматися від того, щоби працювати на тих, чиєю метою завжди було, є і буде одержану картину громадських настроїв викривити, фальсифікувати, а в кінцевому підсумку – деформувати і самі ці настрої за допомогою соціально-маніпулятивних, а то й репресивних методів.

Отож готуймося і до появи фальшивих – одноразового використання – соціологічних центрів, чиї дані будуть звучати з усіх телеекранів, і до використання «правильних» запитань в анкетах, які спрямовуватимуть відповіді у потрібне замовнику річище, і до використання «поправочних коефіцієнтів», і до падіння авторитетів. Сумно, чи не так? А все було б зовсім інакше, якби в Україні не тривали й не посилювалися процеси русифікації – не у суто мовному аспекті, а в сенсі майже тотальної підгонки чинною владою вітчизняної політики, економіки та культури під неперевершені шаблони російського неототалітаризму.

Виборці, як і у попередні роки, голосуватимуть за спортсменів, акторів, співаків і журналістів

Цьогорічна виборча кампанія відзначиться не лише участю у ній двох найвідоміших українських спортсменів - Андрія Шевченка і Віталія Кличка, письменниці Марії Матіос, акторів Остапа Ступки та Богдана Бенюка, співачки Таїсії Повалій, але й більшою активністю журналістів, котрі боротимуться за депутатський мандат не лише у партійних списках, але й у мажоритарних округах.

Причому, усі ці журналісти представлятимуть політичні сили, що протистоять правлячій Партії регіонів.

На другому місці за залученням журналістів до участі у виборах - партія УДАР Віталія Кличка. За її списком балотуватимуться чинні депутати Ірина Геращенко та Ольга Герасим'юк, які входять до фракції НУНС, Віталій Чепінога, котрий довгий час був у команді Юлії Тимошенко, а також прес-секретар партії УДАР Оксана Зінов'єва, яка свого часу працювала на телеканалі 1+1.Найбільше представників медіа балотуватиметься на виборах від об'єднаної опозиції "Батьківщина" або за її підтримки. Декотрі із них пройдуть виборчу кампанію не вперше - Андрій Шевченко, Володимир Ар'єв, Юрій Стець, Віктор Уколов. До цього переліку долучаться генеральний директор телеканалу ТВі Микола Княжицький (виборчий спискок "Батьківщини"), Тетяна Чорновіл (балотуватиметься на Львівщині), Костянтин Усов (його чекає Одеська область), кримський журналіст Леонід Пілунський.

У "Свободі" до першої п'ятірки увійшов спортивний журналіст, який також працював на 1+1, Ігор Мірошниченко, однак останнім часом він зосередився на партійній роботі. У "Нашій Україні" - колишня телеведуча і прес-секретар президента Ющенка Ірина Ванникова.

"Зараз неможливо стояти осторонь, - каже Тетяна Чорновіл, яка до участі у виборах писала для "Лівого берега" та "Української правди". - Два останні роки я займалася журналістськими розслідуваннями про "дерибан" мільярдів державних коштів чи й цілих галузей. Коли є така ситуація, коли ти постійно натикаєшся на одні і ті ж двері, коли ідеться про корупцію на державному рівні, для цього журналістських зусиль недостатньо".

Тетяна Чорновіл переконана, що такі явища можуть подолати лише люди, які не будуть байдужими і виходитимуть на протести. Щодо роботи у парламенті, то вона каже, що головним своїм завданням бачитиме не допустити ухвалення законів, спрямованих на подальше розграбування державного майна.

"Першим моїм завданням і взагалі опозиції має стати перешкоджання ухваленню законів, які ламають країну. Перешкоджання навіть у буквальному сенсі - я готова виривати картки для голосування і битися, коли це потрібно", - сказала Тетяна Чорновіл в інтерв'ю ВВС Україна.

До такої рішучості молодої журналістки, схоже, ще далеко тим знаковим для країни особистостям, які також вирішили обрати місцем своєї роботи Верховну Раду.

"Політики розуміють, що їхнього власного авторитету вже недостатньо", - так охарактеризував появу у виборчих списках партій, що претендують на депутатські мандати, відомих спортсменів та митців політолог Олександр Палій.

Хоча самі вони так не вважають, і кожен із них знаходить пояснення своєму рішенню.

"Guardian" сумнівається, чи здатен буде Андрій Шевченко боротися проти зловживань у правоохоронних органах і судах

"Я завершив кар'єру як футбольний гравець. Тепер я почав кар’єру політика. Для мене дуже важливо знати: для чого туди йдеш? Тому що я хочу змінити багато речей у цій країні. Я хочу робити більше для людей у цій країні, ніж футбольний гравець. Я хочу, як політик, змінити цю країну, допомогти людям досягти кращого життя", - так в інтерв'ю ВВС Україна пояснював Андрій Шевченко, який увійшов до списку партії "Україна-Вперед!".

"Я маю великий досвід державного службовця, але моя країна кілька років тому при цій новій владі сказала, що нам не потрібні такі державні службовці, ми таких людей не потребуємо. Тому мене самі змушують, бо я не можу нічого не робити, я людина дієва. Я знаю, що я дещо вмію робити гарно", - переконувала ВВС Україна лауреат Державної премії, письменниця Марія Матіос, яка балотуватиметься у першій п'ятірці партії УДАР.

"Збереження і відродження національних традицій, стрімкий розвиток сучасної української культури - це результат настійливої праці не тільки влади. Це ще одна із наших спільних перемог. Вірю у вас, Вікторе Федоровичу, і у вашу команду. Знаю вас як людину віруючу, православну. Дуже хочеться, щоб і політика у нашій країні стала моральною", - таким бачить свою місію майбутній депутат парламенту Таїсія Повалій.

Проте, такі доволі патетичні заяви, на думку політичного оглядача і телеведучого Віталія Портникова свідчать передусім про те, що в Україні і досі не розуміють суті парламентської роботи. 

"Я вважаю, що в українському суспільстві має виховуватися повага до професійної роботи. Депутат, законодавець - це, насамперед, професійна діяльність, що пов'язана із складанням нових законів для реформування країни. У діючому парламенті є чимало людей, які і досі не усвідомили, що таке депутатська праця. І серед претендентів на депутатські мандати ми бачимо те саме", - сказав в інтерв'ю ВВС Україна Віталій Портников.

"Одна з моїх колег сказала - я піду до парламенту, нехай там мені там дадуть по голові. Але це взагалі не заняття для депутата - блокувати трибуну, боротися. Тому це просто ознака провінційності, неосвіченості суспільства", - вважає Віталій Портников.

Проте за багато років ситуація не надто змінилася. Співаки Оксана Білозір, Руслана Лижичко, Святослав Вакарчук були членами парламенту. У комуністичній фракції довгий час депутатом була актриса Валерія Заклунна. Софія Ротару була у п'ятірці, але не потрапила до парламенту із блоком Литвина.

Щодо спортсменів, то їх також було чимало, і найяскравішим є приклад тренера української національної збірної з футболу Олега Блохіна. Він побував у "Громаді", був членом фракції КПУ, балотувався за списком Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). До речі, британська Клацнути"Guardian" у матеріалі про Андрія Шевченка порівняла партію Наталії Королевської саме з СДПУ(о).

Легкоатлет Сергій Бубка, борець Ельбрус Тадеєв, баскетболіст Олександр Волков вже є депутатами фракції Партії регіонів, колишні футболісти Володимир Безсонов та Сергій Балтача намагалися потрапити до Ради разом із Народним рухом України. 

Як каже політичний оглядач Віталій Портников, мотивація відомих особистостей може бути різна, однак одна риса, притаманна українській політиці, виділяється найбільше.

"Є впевненість у тому, що депутатський мандат може покращити соціальне становище, а також статус. Бо в Україні депутат - це статус, це щось особливе. Багато хто сприймає суспільство як суспільство панів і холопів, і паном можна бути тоді, коли потрапиш у той чи інший список", - каже журналіст Віталій Портников.

"Guardian", аналізуючи наміри футболіста Андрія Шевченка іти у політику, пише, що є великі сумніви у тому, що він опиниться серед тих українських політиків, які борються зі зловживаннями з боку правоохоронної системи і проблем у судах. Власне, те, про що говорить журналіст британського видання про знаменитого футболіста, може стосуватися і будь-кого іншого із списку знаменитостей, які ідуть на вибори.

"Якою буде роль Шевченка у політиці, ще доведеться з'ясувати. Можливо, він використовуватиме свою популярність, як Віталій Кличко, аби провадити кампанію проти зловживань з боку міліції і проблем у судовій системі, але ніякої гарантії цього немає", - вказує газета.

"Він є публічною особою, і, можливо, саме у цій ролі він може послужити Україні. Але історично склалося так, що українська політика не є раєм для ідеалістів", - підсумовує "Guardian".

Світлана Дорош
bbc

У Сенаті зареєстровано вже дві резолюції про візові обмеження проти українських чиновників

Справа Тимошенко і заяви Заходу про вибіркове правосуддя в Україні негативно впливають на міжнародну політику Києва, сказав заступник міністра закордонних справ України Андрій Олефіров, виступаючи у Фонді Карнегі у Вашингтоні.

Водночас американські експерти прогнозують, що запровадження санкцій проти українських чиновників з боку США є "цілком реальним", і наводять як приклад Росію з її "списком Магнітського".

"Не секрет, що тут, у США, ті, з ким я зустрічався, негативно оцінюють справу Тимошенко. Негативна чи позитивна реакція – але Україна має рухатися вперед", - сказав пан Олефіров.Цього тижня українські урядовці відвідали Вашингтон для переговорів про стратегічне партнерство між Україною і США.

Він також висловив сподівання, що США підтримають Україну, коли вона очолить ОБСЄ у 2013 році.

За словами урядовця, Україна виконала багато для того, щоб відповідати стандартам ЄС на законодавчому рівні, зокрема ухвалила новий Кримінальний процесуальний кодекс.

За його словами, Україна має досягнення у відносинах з кожним зі своїх стратегічних партнерів.

"На рівні ЄС – це важливий крок до безвізового режиму з Європейським Союзом, з НАТО – участь у нових операціях, з Росією – робота над демаркацією кордонів, з США – виконання угоди про відмовлення від високозбагаченого урану", - сказав заступник міністра закордонних справ.

Андрій Олефіров ще раз підтвердив європейські устремління Києва і співпрацю із запропонованим Росією Митним союзом лише у форматі "3+1".

Минулого місяця президент України Віктор Янукович сказав, що Україна Клацнути"не говорить "ні"інтеграції в Митний союз, ЄврАзЕС та Єдиний економічний простір.

У Вашингтоні пан Олефіров також повідомив, що найближчим часом Україна проведе ще два тендери на видобуток сланцевого газу на своїй території.

У травні Київ уже уклав такі угоди з Shell і Chevron.

Українські реформи обговорював у столиці США і перший віце-прем'єр-міністр України Валерій Хорошковський, який у вівторок зустрівся з директором МВФ Крістін Лагард.

Після перемовин стало відомо, що місія МВФ відвідає Україну у вересні, щоб оцінити бюджетну політику країни на 2013 рік.

На початку липня МВФ заявляв, що поки що не має наміру відновлювати програму співпраці з Україною – "стенд-бай" – і чекає, поки Київ виконає взяті раніше зобов’язання, зокрема підвищить тарифи на газ для населення.

Незважаючи на реформи, про які твердять українські урядовці, на офіційному і неофіційному рівнях у США справа Тимошенко постійно лунає як головна перепона для позитивного сприйняття досягнень української влади.

За словами експерта Національного університету оборони США Білла Саммера, Україна досі стоїть перед серйозною проблемою пошуку балансу між Росією і Заходом, між демократичним розвитком і поступом до авторитаризму.

Як пише у своїй останній статті про Україну Фонд Карнегі, поки набуття Україною асоційованого членства в ЄС відклалося, Росія поновила тиск на Київ щодо вступу до Митного союзу.  Багато американських неурядових організацій, включно з Freedom House, сходяться на думці, що за президентства Віктора Януковича Україна набула авторитарних рис, хоча активність громадянського суспільства за цей час не зменшилась.  Проводячи паралелі зі "списком Магнітського" з іменами російських чиновників, яким загрожують обмеження з боку США, експерт Інституту Гадсона у Вашингтоні Річард Вайтс каже, що багато хто не вірив, що Сенат може активізуватися щодо цього "чорного списку". Однак "машина запущена", каже експерт, і крок за кроком Сенат наближається до ухвалення цього документа.

Так званий "акт Магнітського" має на меті заборонити в'їзд до США деяким російським посадовцям, причетним до загибелі юриста Сергія Магнітського в Росії.

"Запровадження санкцій щодо України також не слід вважати чимось неможливим, це цілком реально. США, до речі, люблять санкції, сенатори щодо цього дуже активні. Скільки їх уже ухвалено щодо країн Африки, Близького Сходу і так далі", - cказав пан Вайтс ВВС .

За словами експерта, США уважно стежитимуть за парламентськими перегонами в Україні, і продовження чи призупинення "історії з можливістю санкцій" слід очікувати вже після осінніх парламентських виборів.

У США вже обговорюють, якою буде міжнародна політика, якщо на президентських виборах у листопаді переможе кандидат від Республіканської партії Мітт Ромні.

За словами експерта Університету Джона Гопкінса у Вашингтоні Дона Дженсена, пан Ромні позиціонує себе, перш за все, як менеджер американської економіки, вдалий бізнесмен, не акцентуючи увагу на міжнародних питаннях.

"Однак беручи до уваги останні коментарі Ромні щодо Росії, можна припустити, що в подальшому він не ігноруватиме питання захисту демократії на пострадянських теренах", - сказав пан Дженсен в інтерв'ю ВВС Україна.

У вівторок, під час свого закордонного турне, Мітт Ромні сказав, що надії відносно поступу Росії в напрямку вільного і відкритого суспільства не виправдалися.

Виступаючи у Варшавському університеті, він наголосив, що в деяких частинах світу бажання бути вільним ще й нині зазнає жорстких утисків, навівши як приклад керівництво Білорусі, Сирії та Венесуели.

bbc

Небольшой городок Зоринск, что находится в Луганской области, прославился на всю страну как раз в то время. В мае 2003 года 164 жителя этого города обратились в посольства 23 государств (Аргентины, Австрии, Бельгии, Греции, Израиля, Италии, Испании, Канады, Латвии, Литвы, Германии, Норвегии, Польши, Португалии, России, США, Финляндии, Франции, Чехии, Швейцарии, Швеции, ЮАР, Эстонии) с просьбой предоставить им политическое убежище в связи с невозможными условиями жизни в городе. Зоринцы посчитали условия своего проживания покушением на их жизнь и здоровье со стороны государственной власти, - цитирует Цензор.НЕТ блоггера frankensstein.

Широкого резонанса в прессе тот случай не получил. Интернет в те времена еще не был столь доступен, как теперь, а главные СМИ страны подобные эксцессы в преддверии выборов 2004 года старались особенно не тиражировать. Ситуацию в Зоринске пообещал взять под свой контроль тогдашний губернатор Ефремов, однако и после этого в городе мало что изменилось.

Зоринск по сей день остается в Луганской области одним из самых проблемных городов. Когда-то население его насчитывало 14,5 тысячи жителей. Сейчас количество горожан сократилось почти вдвое - до семи с половиной тысяч. Что и говорить, данные весьма красноречивы. В городе полно брошенных жилищ, хозяева которых навсегда покинули Зоринск в поисках лучшей доли. Последствия их исхода лучше всего можно наблюдать в единственном многоэтажном микрорайоне города - квартале 40 лет Победы. В домах там множество окон выдают нежилые квартиры, как в Украинске.

В квартале с 90-х годов стоят четыре заброшенные "малосемейки"

Судьба брошенных многоэтажек банальна - в 90-х годах люди бежали из города, бросая квартиры, которые в то время не стоили ничего. Некоторые дома, где таких квартир было особенно много, стало просто невозможно эксплуатировать.

Пустые жилища промерзали, из них воровали трубы и батареи, коммуникации домов приходили в негодность. Теперь брошенные «малосемейки» выпотрошены до основания, и о бывших жильцах напоминают только обрывки обоев на стенах. В некогда жилых помещениях собираются наркоманы, оставляющие после себя шприцы и блистеры от «Кодтерпина».

Вид изнутри

Вид на Зоринск с крыши

Брошенный дом - отличный рекламный носитель. Одного взгляда хватает, чтобы составить о Зоринске полное впечатление.

На первых этажах брошенных зданий продолжают функционировать магазины и похоронная контора. О том, как зоринцы покидали свои жилища, мы решили расспросить продавцов в одной из продуктовых точек, однако тут выяснилась одна любопытная особенность - жители города панически боятся видеокамер и журналистов. К самым безобидным вопросам относятся с подозрением. Избегают ответов, либо напрямую отвечают, что боятся говорить. С такой реакцией местных жителей автор статьи прежде не сталкивался нигде.

- Какие в Зоринске проблемы? А что, не видно? Сейчас скажу, а потом - пятнадцать лет без права переписки…. - вполне серьезно ответил на банальнейший вопрос здоровенный мужик, копающий лопатой траншею у одного из домов. На дне канавы плескалась грязная вода и виднелись насквозь проржавелые трубы.

С коммуникациями в городе серьезная проблема еще с 90-х. В лихое время город остался без телефонной связи - кабели разворовали на металлолом. Большая часть Зоринска негазифицирована. Вода поступает по графику из соседнего города Артемовска, который и сам порядком страдает от ее дефицита. До жителей Зоринска и вовсе доходит лишь 20 процентов воды - остальное теряется из-за поломок и порывов. Не работает половина задвижек на центральных водоводах. Нет редукционных устройств, понижающих давление в сети, из-за чего при мощной подаче воды трубы не выдерживают и рвутся. Причина столь плачевного состояния водных сетей в обычной чиновничьей халатности, из-за которой сети сегодня не принадлежат ни городу, ни водоканалу. Бесхозными они вдруг стали в результате внутренней реорганизации "Луганскводы», Теперь на содержание их нет денег, и решать эту проблему пока никто не спешит.

Еще одна боль Зоринска - дороги. Удручающее их состояние обусловлено сразу несколькими факторами. Первый - это, конечно же, безденежье. В бюджете депрессивного города находятся деньги лишь на ямочный ремонт. Второй - копанки, окружающие город. Большегрузные самосвалы, транспортирующие уголь, добытый в них, нещадно уничтожают и без того плохое покрытие. Третий - все та же пресловутая халатность. Так, спустя всего три года после открытия нового моста-путепровода через железную дорогу по улице Станционной, он вновь оказался в аварийном состоянии. Выяснилось, что качество работ было очень низким. Основная база перекрытия дороги не была связана арматурой с поперечными плитами, асфальт на путепроводе начал проседать, и движение по нему стало небезопасным.

Столь безрадостное состояние города, однако, не обусловлено тотальной безработицей и отсутствием бюджетообразующих предприятий. В этом отношении Зоринск - город особенный. На смену закрытой в результате реструктуризации шахты «Никанор» здесь в 1998 году ввели в строй первую в независимой Украине новую шахту «Никанор Новая» (любопытно, что стела выполнена с советской символикой).

Казалось, городу безмерно повезло - в то время, как у других просто закрывали, здесь еще и строили.Но с новой шахтой вышла загвоздка - пустить ее долгое время не удавалось из-за бумажной волокиты. С горем пополам заработала она только недавно, и до сих пор функционирует лишь на половину от запланированных показателей - вместо 500 тыс. тонн в 2011 году «Никанор Новая» выдала лишь 205.

Шахта «Никанор Новая» на самом деле не такая уж и новая. Открыта она была на месте закрытой шахты «Никанор», использует ее же наземные коммуникации, а разработки ведет на самых глубоких ее пластах. Запуск шахты в 1998 году был обставлен с большой помпой и подавался, как огромная заслуга государственных и местных управленцев. Тогда мало кто мог предположить, что всего через несколько лет шахтеры от отчаяния станут просить политического убежища за границей.

Сегодня шахта функционирует, однако запуск ее так и не снял с облика города отпечатка тотального упадка. Безнадега здесь сквозит буквально во всем - пересохших фонтанах, запущенных памятниках, неубранных улицах, живописных и скорбных руинах домов.

Возле памятника погибшим во Вторую мировую горнякам шахты «Никанор» современные горняки навалили горы мусора. Пустые бутылки, упаковки из-под чипсов, шелуха от семечек - такова повседневная обратная сторона ежегодных помпезных празднеств по случаю Дня Победы над Германией. С уборкой власти города не торопятся. Заметно, что мусор здесь накапливался довольно долго, и убирают его, скорее всего, только к официальным датам.

Память героев прошлых войн в Зоринске вообще не в почете. В 2007 году в городке произошел небывалый для Донбасса случай. По инициативе мэра-регионала в центре Зоринска возле ДК «Шахтер» был снесен памятник молодогвардейцам. Снесен КРАЗом через месяц после окончания официальных торжеств по случаю 65-летия Молодой гвардии на глазах у всего городка. Заместитель городского головы М. Брехунцов заявил прямо «На ремонт памятника денег не было, поэтому была дана команда его уничтожить». Сегодня о памятнике у здания клуба напоминает лишь след от постамента, что лишний раз дает возможность убедиться - георгиевские ленточки и пламенные речи только показуха для избирателей, и на самом деле отношение партии «бело-голубых» к памяти павших воинов в лучшем случае наплевательское и отстраненное.

Горожанам, впрочем, тоже, видать, не до идеологических вопросов. Разговоры на остановке, где мы ждали обратный автобус на Донецк, сводились главным образом к проблемам транспорта, водоснабжения и растущим ценам. Одна пожилая женщина рассказывала знакомой о сыне, сломавшем руку в копанке и вынужденно сидящем на больничном без всякой компенсации. Словом - обычная донбасская глубинка, по уши увязшая в проблемах.

Некоторое время назад в прессе встречалось мнение, что небольшие шахтерские города и поселки легче и дешевле расселить, нежели привести в надлежащее состояние. Тяжело сказать, насколько подобная теория осуществима на практике, но после нескольких часов пребывания в Зоринске, возникает уверенное ощущение в том, что ничего хорошего здесь уже никогда не произойдет, и единственный способ вырваться из этой безнадеги - собрать вещи и ехать далеко отсюда, куда глаза глядят. И похоже, со временем большая часть трудоспособного населения этих мест так и поступит, если в ближайшее время для Донбасса не будет разработана специальная экономическая программа, позволяющая вытянуть регион из системного кризиса, в который его погрузили те, кто руководит «благополучием» страны...