хочу сюда!
 

Ирина

40 лет, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 39-48 лет

По дорозі до Полтави. Спогади.


Мабуть кожен з нас ховає десь у закутках носії зі старими фото. Це можуть бути старі паперові альбоми, чи електронні диски, флешки, тощо. Інколи, коли багато вільного часу, або щось змусило до пошуків перерити все, чи до генерального прибирання - ми можемо надовго "залипнути" спостерігаючи хронологію змін виразу обличчя себе та близьких.
Як же багато можуть розповісти такі хронологічні спостереження! Особливо вдивляючись в очі.







Це був ранок навесні. Прохолодно. Бувший, назвемо його літерою Й., тоді нещодавно придбав собі новеньку автівку з салону, замість старої б/у. Це були часи величезних радощів, непохитної віри в майбутнє.
Зараз я інколи зустрічаю в знайомих мені молодих дівчатах той самий дух віри, який сама втратила вже давно. Зазвичай вони планують все так, ніби завтра хтось заскочить по дорозі за хлібом до салону й купить автівку за мільон грн; або ніби після завтра до них на рахунок надійде мільон долларів, і вони житимуть в найкрасивішому будиночку біля Києва, обиратимуть найкращі меблі й фарби для нього, тощо. Хоч насправді цього ніколи не станеться, і вони зараз живуть на пташиних правах в орендованому житлі, а далі прийде колись час повертатися до батьків з сім'єю, або й без.
Тоді я ще не знала цієї правди життя. І була однією з таких. Всі надбання мого, всього лиш, бойфренда, сприймалися як мої власні, і кожного дня вірилося, що я за день до величезної удачі.

- будласочки! Дай мені повести! - благала я звично плюхнувшись до комфортного переднього сидіння, і зтягуючи з себе шкіряний плящ з об'ємним хутряним коміром.
- ну добре, мала. Давай тільки виїдемо за місто, де дороги пусті.
Мама невпевнено вмощувалася на задніх місцях. Ми їхали до Полтави. В моїй голові стрибав радісний кольоровий капітошка хлюпаючи бульками. Тоді я обожнювала кудись їхати.

Зелені поля й левади. Інколи села. Інколи невеличкі міста. Дорога пустісінька. Лиш деколи хтось їхав назустріч, або обганяв ззаду. Виблискуючи іскрами радості з очей я перемикала передачі дуже гоноруючись тим, що навчилася водити, і що мама з нами, бачить це. Сподівалася, що вона за мене радіє.
Небо дуже блакитне, мальовничі білі та димчаті хмарки, дуже свіжо.
Я обожнюю різні архітектурні твори, старовинні церкви, тощо. Тому, коли з дороги побачила якісь старі стіни - дуже зраділа, і вмовила всіх звернути туди, роздивитися що там є. Ми знайшли монастир. Він справді був цікавий. Далеко від населених пунктів (ані села поруч - взагалі нічого, тільки дорога), серед суцільних зелених полів з невеличкими посадками й садками. Ніби фортеця обнесений високою стіною.
Зовсім недовго роздивлялися, і швидко поїхали далі. Мама була мовчазна але нічого особливого.



Дивлячись на фото, що мені вдалося клацнути біля монастиря, на якому вихопила мамине обличчя разом з Й. виявила стільки несказанного. Мама ніби щось знала наперед. В її очах застигла розгубленість й горе з німим нерозумінням "як ви можете радіти", та ледь-помітною насмішкою над усим.
Зараз мами вже нема чотири роки як. Ми їхали тоді на зустріч з моїм братом, що тоді ще мотав строк в колонії біля Полтави. Ми тоді ще не знали, що втратили його колишнього, що повернеться він інвалідом назавжди. Ми не знали, що новенька автівка буде скоро розбита вщент Й., і схожої вже не буде ніколи. Що світ охоплять війни. Мій інститут, де навчалася, пограбують рейдери, роботу, де я працювала, розвалить режим Януковича, ресторан, де працював Й. розграбують свої ж, і припинить існування. Ми з Й. розстанемося назавжди, бо мої очі розкриються і я подорослішаю, зрозумівши що не бачу в ньому більше ніж просто товариша. Маму знищить рак за чотири місяці, і чомусь з'явиться одразу ж на четвертій невиліковній стадії, а в даті смерті чомусь дві літери "13". Стоматологи почнуть знущатися, вириваючи зуб за зубом в мене, ніби силоміць намагаючись сформувати беззубу потворну істоту. Якийсь незрозумілий нікому й невиліковний грибок почне спотворювати волосся. Комунальні служби почнуть  гвалтувати вуха обіцяючи перетворити нас з братом на бомжів, бо мама лишила по собі непосильні борги. Якийсь незрозумілий мужик, почне спотворювати моє особисте життя, влаштовуючи замість стосунків якийсь фільм жахів з елементами трешу.

Дивлячись в очі мами на фото, я чітко бачу жах, і готовність з усмішкою розгубленості, ніби перед тим, як бачиш, що над тобою нависло цунамі і неминучість наступних подій. Можливо, вона знала, що скоро стане дуже хворою. Можливо, зусиллями волі це приховувала. Не вірю, що таке можливо приховати. Та й лікарі кажуть, що смерть - це її власна недбалість, бо вона не проходила діагностик, і ніхто не знав нічого, і вона теж не знала.
Але цей погляд показує, що вона щось знала. Тільки не відомо що саме і про що саме. 

Щиро сподіваюся, мамо, що тобі там краще. Ти намучилася за життя. Ти скинула тягар, і  отримала полегшення. Упокой Боженько, її душу.











3

Комментарии