Але я хочу показати і розповісти про конкретну людину — чудову українку Наталію Шевчук, яка може дати фору не одному чоловіку в плані мужності. Її вмінню змобілізувати навколо себе людей може позаздрити багато хто з держуправлінців.

На цьому фотоколажі одна людина — Наталія Шевчук. І дійсно права Світлана Олексієвич, що «У війни не жіноче обличчя» — скільки страждання, горя і люті на ворога у цієї прекрасної українки!

Пані Наталія є головою Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія, її фонд проводить велику волонтерську роботу.

23 лютого — буквально напередодні вторгнення рашистської орди до України Наталя скликала нараду фонду, на який запросила духівника отця Романа Будзинського та керівника відділу допомоги АТО полковника Олександра Михайлова.

На нараді оперативно обговорили надзвичайну ситуацію, що склалась в Україні у зв’язку із заявою президента Російської Федерації Владіміра Путіна про визнання «ОРДЛО». Було визначено нагальні кроки керівництва ГО для невідкладної і реальної допомоги воїнам України, які вони потребують, а саме придбання усього необхідного у відповідності до складеного списку діючого військовослужбовця.

Наталія Шевчук із побратимами

Таким чином, Фонд виділив фінансування на придбання для українських військових необхідний одяг, взуття та речі першої необхідності.

Наскільки передбачливими виявились заходи Наталії Шевчук та її колег-волонтерів, показав жахливий ранок наступного дня! Зараз багато пишуть і розповідають, що ворог напав зненацька і віроломно. Віроломно і по-бандитськи — так, а от чи зненацька?

Перш ніж відповісти на це запитання, зазначимо, що саме 24 лютого 2022 року Божого минула 7-ма річниця з дня смерті Блаженнішого Митрополита Мефодія. На жаль, цей день співпав з особливо трагічними подіями, що стрімко розгорталися на території України — путінська Росія здійснила напад на нашу державу. Цей день став початком геноциду українського народу терористами у військовій формі РФ.

Сталось так, що під канонаду ворожих гармат і вибухів бомб на Київщині одночасно у м. Тернополі на могилі Його Блаженства поруч з Церквою Різдва Христового протоієреєм Романом Будзинським було відслужено панахиду за приснопам’ятним Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви, Митрополитом Київським і всієї України, Блаженнішим Мефодієм.

Для пані Наталії напад путінських терористів не був неочікуваним. Саме з її подачі «Наша версія» розмістила статтю з особистого архіву Блаженнішого Митрополита Мефодія «Україна перед викликом російської агресії», в якій автор цих записів за десять років до нинішніх подій передбачив кроки російського тирана. Ось лише кілька тез цієї статті.

— Путін воює сьогодні з Україною, бо знає — без Києва та давніх українських територій у сучасної Росії залишається єдина історична можливість: бути Московією, країною, культурна та політична традиція якої походить від Золотої Орди.

— Уся історія Росії свідчить, що вона нездатна подолати цей дисонанс своєї політичної та духовної традиції. Традиція святості, яка походить від давнього Києва, завжди входила у російській історії в конфлікт із традицією державного тоталітаризму та насильства над особистістю, яку Московщина успадкувала від Орди.

— Сучасна Росія й не намагається подолати це безблагодатне подвоєння власної культури. Натомість вона прагне максимально знесилити (а в ідеалі — знищити) свого головного історичного конкурента — незалежну та демократичну Україну.

— Стосунки між Києвом та його північним сусідом завжди були драматичними. А першим затятим ворогом Києва став іще володимиро-суздальський князь Андрій (1110–1174). Напівслов’янин і напівполовець князь Андрій був першим «сепаратистом» в історії Давньої Русі. А його взяття Києва (1169 р.) було безпрецедентним злочином і святотатством в історії Давньої Русі.

— Узятий же був Київ, — свідчить Літопис Руський, — місяця березня у дванадцятий [день], у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, — і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський Святої Богородиці поганими, але Бог молитвами Святої Богородиці оберіг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші.

— Проте, на жаль, це був лише пролог майбутніх військових конфліктів між Києвом та Московщиною. Адже, як свідчить історія, лише впродовж останніх 360 років мали місце кілька російсько-українських війн:

1) три військові кампанії під час російсько- польської війни 1654-1667 рр. (за гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка); 2) російсько-українська війна під час російсько-турецької війни 1676–1681 рр. (за того ж гетьмана Петра Дорошенка); 3) ліквідація московськими військами Запорізької Січі (1775 р.); 4) війна між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою та Українською Народною Республікою у 1918–1920 рр.; 5) збройний конфлікт між радянськими військами та Українською Повстанською Армією (заснована 1943 р.), яка масово боронила від окупантів землі Західної України впродовж десяти років, тобто до 1953 р. Остання — російсько-українська війна (розпочата 2014 р.) — ведеться вже у зовсім інших умовах. Це війна гібридна, важливою складовою якої є війна інформаційна (а отже, і війна символів). Але так само, як інші російсько-українські війни, сучасна війна путінської Росії проти України має на меті не лише знесилення нашої держави, а й викрадення у неї сакральних символів.

— Сучасна Росія може толерувати українську державу із центром у Львові. Але вона не може змиритися з державою, політичним центром якої є вічний Київ. Росія не хоче змиритися з тим, що Свята Софія, Золоті ворота та відновлений Михайлівський монастир знаходяться на території незалежної української держави, становлять духовне осереддя сучасної України.

— Як протистояти сучасній російській загрозі? Передусім маємо усвідомити: метою цієї — гібридної — війни є не лише територія та ресурси. Це — війна за історичне первородство. Це — війна за давню історію Київської Русі.

Як бачимо, бандитські дії сучасних послідовників варварів-ординців не були несподіваними для Блаженнішого Митрополита Мефодія.

І одним з перших міст жорстоку навалу окупантів відчула Буча, що на Київщині. Наталія Шевчук була серед тих містян, хто не міг спокійно спостерігати за ворожою навалою. Перебуваючи у гущавині подій, вона ризикувала власним життям, аби допомогти пораненому українцю. Ракетний постріл ворога вщент знищив її квартиру.

Про все це дивіться у відео, які надала редакції пані Наталя…

https://youtu.be/88d3dt8Budo

https://youtu.be/dFlheh6Pt7Q

 Головред НВ В’ячеслав Ковтун спеціально для прес-служби Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Ієрей Василь Пишкович, адміністратор парафії Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ у м. Мена

Мена — маленьке містечко в Чернігівській області. Ми приїхали сюди після візиту до Крюківки, де зустрічалися з отцем Нестором Назаровим. Отець Василь Пишкович чекав на нас біля церкви. Він зустрів нас з теплом та повагою.

Дорога. Будь-яка дорога потребує уважності та обережності. Вона робить тебе суворим до багатьох речей. Суворим тому, що за кермом ти відповідаєш не тільки за себе, за власне життя та безпеку, а й безпеку пасажирів та інших учасників дорожнього руху. Тому знімання в дорозі, під час мандрівки — це особливий стан, емоції та відчуття. І особливе ставлення до тих, хто зустрічає тебе, коли ти зупиняєшся на одній з локацій насиченого маршруту.

У кожній такій зустрічі ще більше відчувається Господнє провидіння. Але кожна залишається по-своєму особливою та неповторною. Як окрема сторінка Біблії. Як окремий псалом, кожне слово якого потрібно відчути душею та усвідомити. Суворість — не як похідна дисципліни, а як прояв особливої поваги та любові до душ, яких випадає щастя торкнутися у діалозі. Отець Василь — відкрита та привітна людина. Душевна та щира. Істинно Божа людина. І розмова в нас вийшла надзвичайно душевною. Розміреною. Неквапливою. Свідомою. Доброю.

Священики дійсно живуть в іншому вимірі. І як же нам важливо не просто слухати, а чути їх. Раніше я прагнув щось доводити. Зараз, коли чую від людини, що «Бога немає», просто не звертаю уваги. Тихо і по-дитячому посміхаюсь та молюся услід тим, кому важко повірити кому-небудь, окрім самих себе. Та натомість я часто зустрічаю людей, котрі живуть в молитві та покаянні. І коли Господь обдаровує мене такою зустріччю, моя вдячність Йому не має меж. Чисті душі. Світлі думки. Люблячі серця. І безмежна любов до Бога і України.

Церков проповідує любов та милосердя. Наша Українська Церква. І саме цим ми так кардинально відрізняємося від нашого недобратнього ворога. Коли наша душа лине до добра та світла, ми запалюємо свічки під іконами і вони зігрівають тих, кому це набагато потрібніше. Ось саме про це я прагну пам’ятати завжди. Це те, що робить моє життя повним, потрібним та правильним. Мені це вкрай необхідно.

Такі думки приходили до мене під час «Сповіді» з отцем Василем. На душі було по-дитячому хороше. Покаяння. Поки-я-не-я. Доки ти не почуєш ту доброту та милосердя, котрі мають відгукуватись у твоїй душі, коли ти доторкаєшся до людського болю чи страждань. Це дуже важливо. Ніяк інакше просто не можна.

Ми не хотіли їхати від отця Василя. Це був загальний настрій усієї знімальної групи. Та усьому свій час. Проте навіть сьогодні, через багато днів та кілометрів згадуючи цю зустріч, душа відчуває Бога.

Джерело: http://urbanua.org/dosvid/zakordonni-pryklady/128

Парубець Анна Сергіївна, директорка музейного комплексу Ніжинського національного університету ім. Миколи Гоголя

Художня галерея Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя — унікальне явище сучасного українського мистецького простору. Унікальність полягає в гармонійному поєднанні давніх мистецьких традицій та сучасного арт — простору, де художники мають можливість організовувати власні виставки, де університетська та місцева громада проводять соціокультурні та освітні акції.

Основою та культурним ядром галереї є колекція картин, яку було подаровано почесним попечителем графом О. Г. Кушельовим-Безбородьком 4 вересня 1845 року з нагоди ювілею навчального закладу. «Повідомляючи про цей акт міністра народної освіти, він (О. Г. Кушельов-Безбородько — авт.), зокрема, вказував: « Я дарую ліцею картинну галерею, яку я придбав у різних містах Італії та Європи і яка складається із 10 картин італійських шкіл до XVI ст., флорентійської — 9 картин, римської — 12, ломбардської — 13, венеціанської — 12, неаполітанської — 5, генуезької — 16, іспанської — 5, французької — 20, німецької — 20, фламандської — 46, ново-руської — 7.

Усього 175 картин у позолочених рамах з умовою, щоб ці картини були розміщені у вільних залах будинку ліцею та служили розвиткові хорошого смаку, і залишалися завжди власністю цього навчального закладу». Разом із колекцією попечитель подарував каталог художньої галереї в шкіряній палітурці, де міститься інформація щодо атрибуції полотен: автор, назва, дата написання, в деяких випадках сума коштів, за яку було придбано ту чи іншу картину (загальна сума вартості картин становила на той час 12614 руб.). У коридорах та авдиторіях полотна знаходилися до початку XX ст.

Джерело: http://nizhyn-travel.com.ua/uk/pages/171-kartynna_galereya

Анна Сергіївна розповідала нам, що Художня галерея Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя розпочалася з подарованих картин, котрі меценат, граф Кушельов-Безбородько, презентував тоді ще ліцею з вимогою розмістити твори мистецтва у місцях загального користування, де вони будуть завжди на очах у ліцеїстів та викладачів.

Можливо, саме це стало одним із тих факторів, котрі допомогли цьому місту стати таким особливим та неповторним, яким воно є сьогодні. Якщо правда те, що «розбиті вікна», безлад, потворні зображення стимулюють в нас найгірші наші риси, то можна не сумніватися й у тому, що краса самим своїм існуванням змінює нас на краще.

Вчені доводили цю теорію експериментально, а я у дивовижному місті Ніжин відчув це душею. І Анна Сергіївна під час нашої розмови підтвердила мені, що я не помилився у своїх відчуттях. Вона розповідала про те, які небайдужі та привітні містяни у буденному спілкуванні, які щирі та відкриті вони світові та одне одному.

Це місто інше, особливе. Воно зачаровує, закохує у себе. Героїня цієї «Сповіді» відчула це на собі, коли потрапила сюди. І залишилася тут назавжди. Я не просто припускаю, я більш ніж впевнений у тому, що Художня галерея, ця мистецька скарбничка міста, Берегинею якої є пані Анна, — це одна з надважливих складових, котра формує світогляд містян і тим створює неперевершену атмосферу самого міста.

Моя співрозмовниця відчула цей вплив на собі і вже котрий рік поспіль власною душею, енергією та силами допомагає іншим поглинутися цією дивовижею. Мудра, освічена, ерудована людина, вона з якимсь навіть по-дитячому щирим та всеохоплюючим завзяттям ставиться до свого дітища, художньої галереї, сяє та черпає натхнення нею.

Я був зачарований тим, з якою сонячною, теплою посмішкою вона розповідає про студентів та випускників, котрі привозять на екскурсії свої родини, чи про емоції та враження зовсім маленьких екскурсантів, щирість яких так її надихає. Краса — це Дар Божий, дарований нам мудрим та люблячим Отцем Небесним. І в цій «Сповіді» я чув, бачив та відчував, як мистецтво може змінювати людей, суспільство та навіть ціле місто.

Пабло Пікассо казав: «Коли мистецтвознавці збираються разом, вони говорять про форму, структуру і сенс. Коли художники збираються разом, вони говорять про те, де можна купити дешевий розчинник». Та я не мистецтвознавець і не художник. Навіть більше, я цілковитий дилетант в питаннях мистецтва та не можу достеменно визначити ані художню, ані фінансову цінність твору. Для мене найбільшою цінністю була, є та буде людська душа.

Неймовірна Ліна Костенко писала:

«І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!»

У цій бесіді я відчув красиву душу моєї співрозмовниці, котра допомагає іншим ставати взаємно красивими.

https://youtu.be/jSp8Cr3iX9U

22 січня 2018 року у приміщенні Прилуцької міської центральної бібліотеки імені Любові Забашти відбулося засідання круглого столу: «Соборна мати Україна – одна на всіх, як оберіг». У ході заходу представники патріотично налаштованої інтелігенції обговорювали питання історичної значимості соборності України з нагоди проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної республіки. Заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради — Фесенко Тетяна Михайлівна наголосила на ролі єдності та консолідації українського народу задля справи миру та процвітання, викладач суспільних дисциплін Прилуцького агроколеджу — Чернікова Ольга Петрівна зробила історичний екскурс у події майже сторічної давнини, проаналізувала історичні факти та події у об’єктивному ракурсі, голова громадської ради м. Прилуки — Руденко Олександр Валентинович розповів про настрої громадськості у розрізі сучасності, представник ГО «Українська громадська рада» Юлія Потіпака поділилася планами та ідеями молоді щодо розбудови української держави взагалі, і прилук зокрема, Денисенко Валентин Дмитрович — отаман Прилуцького козацького полку імені Петра Сагайдачного, учасник АТО, член Громадської ради міста акцентував увагу учасників засідання на важливості поширення у середовищі громадськості національної ідеї, Іван Черняк — військовий комісар Прилуцького об’єднання міського військового комісаріату дав оцінку становищу наших бійців на Сході України, кандидат історичних наук, викладач історії та соціально-історичних дисциплін Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу імені Івана Франка донесла до присутніх інформацію про формування патріотичних почуттів в учнівському та студентському середовищі, депутат Прилуцької міської ради від міської організації Радикальної партії Олега Ляшка — Ковнір Олександр Сергійович підкреслив, що в українському середовищі є проблеми, з якими треба боротися, керівник Прилуцької районної організації ВО «Свобода» — Щербина Юрій Миколайович аргументовано розповів про роль відзначення дня Соборності України, Громадський діяч — Костюк Ольга Іванівна поділилася власним баченням поняття «патріотизм», провела історичні паралелі між минулим та сучасністю та закликала усіх прилучан бути єдиними у своїх діях та вчинках. Учасники заходу хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих українців, що віддали власні життя за благополуччя Батьківщини. Загалом засідання круглого столу мало дискусійний характер і дало змогу висловити власну думку усім бажаючим.

Джерело: https://m.facebook.com/biblioteka.zabashty/posts/1637942046268590?locale2=es_LA

Чернікова Ольга Петрівна, історик, викладач суспільних дисциплін

Ольга Петрівна помітно хвилювалася перед програмою. Мені було дуже незручно через те, що героям «Сповіді» в той день довелося чекати на знімання, адже в тоді ми відзняли чимало програм. Та водночас мене не може не тішити така увага та цікавість до мого проекту з боку рідних українців.

Пані Ольга вкрай відкрита до діалогу. Вона не соромиться своїх почуттів, принципів та переконань. Спокійно та впевнено розповідає про те, що на душі. Нам, українцям, усім дуже наболіло. Ми усі втомилися від хаосу, що відбувається в державі.

В країні, котра восьмий рік поспіль воює, має бути громадянська дисципліна та панувати порядок. А у нас все навпаки. Та на щастя посеред нас є ті, хто не втрачає себе у тому хаосі, котрий відбувається сьогодні. Поруч з такими людьми відчуваєш себе якось по-домашньому затишно та тепло, в чому я і переконався під час цього діалогу.

Мабуть, усі ми втомилися від свавілля та байдужості влади. Втомилися від абсурду, котрий відбувається. Від елементарного нерозуміння життя нашої країни. Таке враження, що існують якісь дві України. І ті, хто отримав народну довіру, якось одразу потрапляють в інший вимір, в якому не існує проблем сьогодення, вони навіть не чули про права та інтереси народу. І це після Революції Гідності та років війни. Як же все це ницо та цинічно.

Гадаю, що якби ми з Ольгою Петрівною спілкувалися в інший час, наша розмова була б набагато більш душевна та легка. Та цей діалог видався принциповим та категоричним. Та ані камери, ані хвилювання перед програмою не похитнули принциповість та переконаність цієї українки. Особисто у мене така небайдужість викликає глибоку повагу.

А ще більше надихає те, що за зовнішньою стриманістю та навіть деякою суворістю добре видно величезну люблячу душу. Душу матері. Українки. Вчительки. Я не надаю оцінку патріотизму, та й взагалі не беруся оцінювати будь-кого чи будь-що. Я просто обожнюю її. Нашу рідну Україну. Люблю усім серцем. Говорю це вголос та пишу про це. І буду й надалі продовжувати. Це ще одна моя Молитва. Саме тому на душі так добре поруч з тими, хто розділяє мої переконання.

Я слухав Ольгу Петрівну та насолоджувався світлом душі цієї дивовижної українки. Я вчився у неї. Поруч із вчителями, котрі з такою любов’ю та відданістю присвячують себе цій складній професії мимоволі затихаєш і ловиш кожне їх слово. І як же я щасливий від того, що саме такі світлі та небайдужі душі навчають та плекають наших юних українців!

В Чернігові у виставковій залі обласного осередку Спілки художників України сьогодні стартував «тихий аукціон». Свої полотна заради благодійної мети зібрали та представили як лоти відомі чернігівські митці. Придбати їх може кожен, хто прагне допомогти бійцям з Чернігівщини. Всі отримані таким чином кошти підуть на матеріально-технічне забезпечення земляків, котрі беруть участь у бойових діях на Сході України — це, зокрема, батальйони «Чернігів», 13-й, 41-й та 1-а танкова бригада. Благодійний аукціон у Чернігові підтримали такі відомі художники: Євген Кріп, Володимир Ємець, Віталій Василевський, Оксана Корнієнко, Олексій Потапенко, Діна Варакута, Олексій Какало, Ганна Вершиніна, Микола Гайдук, Леонід Заборовський, Володимир Книшевський, Володимир Наталушко, Надія Мартиненко, Володимир Матвєйцов, Володимир Михайлюк, Феодосій Міщенко, Володимир Подлевський, Олена Саченко, Тетяна Федоритенко, Анатолій Шкурко, Василь Юдін та деякі інші. Переважна більшість з них — члени Спілки художників України… Ініціатори цього заходу (а це обласний осередок Спілки художників України, Чернігівська торгово-промислова палата та «Самооборона Чернігівщини») очікують, що можливістю придбати твори відомих майстрів та допомогти армії скористаються не тільки місцеві меценати, колекціонери та багатії.

Вікторія Сидорова, Чернігів

Василевський Віталій Галійович, голова спілки Чернігівської обласної організації Національної спілки художників України

У цього майстра своя, особлива техніка написання картин. Мені здалося, що у цій «Сповіді» ми перетнули межу якоїсь іншої дійсності, потрапили в інший вимір. В один із днів мені закортіло подзвонити Віталію Галійовичу і я набрав його номер. Ми говорили довго. Мене цікавило все.

— Це був якийсь інший вимір.

— Так. Знаєш, саме так. Я говорив від душі.

— Ви говорили цілком зрозумілі для мене слова.

— Розмова була на межі сприйняття, та я говорив лише те, що справді відчуваю. Таким я бачу цей світ.

Віталій Василевський їде якомога далі від цивілізації та створює дивовижні картини. Вони не співмірні із нашою сьогоднішньою дійсністю. Вони глибокі та відкривають інший погляд у тих, кому випала доля їх побачити. Це саме те, що є мистецтвом. Те, що торкається душі та дає відчуття піднебесся. Безмежна сила краси. Дар Божий.

— Ви молитеся? — делікатно запитав я.

— Звісно, — відповів мені мій співрозмовник.

Я не можу просити чи наполягати. Просто звертаю увагу на цю програму. Це був інший вимір. Нам вдалося словами та емоціями митця розповісти про той світ, котрий вирує за межами нашого сприйняття. І доторкнутися до цього виміру може лише чиста, глибока свідомість. Цей вимір дарований нам Всевишнім. Там співають янголи.

Багато хто вважає це вигадкою. Вони впевнені, що цього не існує. А для мене це добра казка, в котру я беззастережно вірую. Перш ніж писати ці рядки я зателефонував Валерію Галійовичу та спитав його дозволу на те, щоб описати в статті те, що я відчув. Мені не здалося. Я в цьому переконаний. Це дійсно була розмова на очах у Бога. В контексті розуміння, усвідомлення Його присутності у нашому житті. Божої благодаті. Таїнства. Дива.

Творчість дарує абсолютно інше сприйняття реальності. Інший погляд. Вона змінює світогляд митця, а потім творами митця змінює і сам світ. Цей художник говорив зі мною своєю мовою. Тому в програмі Віталій Василевський описав це в найяскравіших барвах своїх картин. Єдине, чого мені так і не вистачило в нашому спілкуванні — це те, що я не бачив майстерню художника. Не відчув ту атмосферу, в якій творить ця людина.

Та я щасливий тим, що зі мною на щиру бесіду пішов настільки потужний майстер. Мудрий. Свідомий. Глибокий. Це було Даром Божим. Цей інший світ, котрого ми торкнулися в цьому діалозі. Він відкривається тим, хто в нього свято вірує. Він дає світло. Світло, котре надихає любити, творити та вірувати.

О, свята і преблаженна мученице Христова Параскевіє, у Господі красо дівича, мучеників похвало, чистоти образе, доблести дзеркало, премудрих подиве, віри християнської покрове, ідольського обману викривателько, Євангелія Божественного поборнице, заповідей Господніх послідовнице! Ти сподобилася прийти до пристановища спокою вічного і в чертозі Нареченого Твого Христа Бога велично веселитися. Ти особливим вінцем дівицтва і мучеництва прикрашена Господом. Молимо тебе, свята Мученице, будь нашою блаженною заступницею перед Христом Богом, турботою Якого Ти звеселяєшся. Моли Всемилостивого, Який словом очі сліпим відкрив, щоби визволив дитину мою від хвороби тілесних та душевних очей наших. Господньою силою, милістю і благодаттю розжени Своїми молитвами святими до Бога морок темний гріхів наших. Поспіши, о, свята Параскевіє, на поміч мені й дитині моїй, — разом зі мною випроси в Бога зцілення й відновлення душі і тіла. Щоб, за твоєю допомогою, ми з пітьми вийшли в світлі й силі віри істинної та діянь Божественних. Амінь.

Отець Мирон, настоятель храму святої великомучениці Параскеви (П’ятницької церкви)

Я спостерігав за отцем Мироном, поки він очікував знімання «Сповіді». Спокійні, неквапливі жести і якась дивовижна внутрішня тиша. Таке враження, ніби ця людина молиться не словами, а самим своїм буттям. Молиться безперервно. А коли озвучує слова безперестанної внутрішньої молитви вголос, то вони набирають ще більшої сили.

Я й досі шкодую, що через значну мою та його зайнятість, через відповідальність перед героями програм та глядачами так і не знайшов можливості помолитися разом з цим священиком та завітати до нього на проповідь.

Молячись щоранку та щовечора, не перестаю вражатися тій дивовижі відчуттів, котрі викликає в мене молитва. Як захоплене дитя, котре торкається ДИВА, відчуваєш, наскільки величний та неосяжний світ Божої любові, в який відкриває тобі двері молитва. Двері, за якими наповнює світлом та спокоєм мудрий, справедливий та люблячий Отець Небесний.

Поруч з отцем Мироном я відчував молитву. Простий, розсудливий, неговіркий. Здавалося, що в душі цієї людини панує така внутрішня тиша, котру без необхідності він не любить порушувати словами. «Аскет», – подумав я та уважно подивився йому в очі. Він спокійно відповів на мій погляд і ми розпочали діалог.

Цікаво. Всі ми прагнемо здобувати нові знання, навички, вміння, пізнавати нове, підкорювати кар’єрні та інші вершини… Та жодні з цих здобутків не тішать душу так, як радіє малюк, граючи у сніжки, з’їжджаючи на санчатах зі снігової гірки чи просто радіючи гарному дню. Людина народжується для того, щоб бути щасливою і маленькі діти – найкращий тому доказ.

За більш ніж півсотні прожитих років я усвідомив, що один із найбільших здобутків – це не втратити здатність по-дитячому щиро радіти життю та бути щасливими. Як же важливо зберегти цю чистоту душі. Зберегти щирість у стосунках з собою та світом. Залишити собі себе справжнього. Та як складно це зробити в хаосі соціального життя.

Лише молитва, лише розмова з Отцем Небесним допоможе зберегти в душі те світло, котре наповнює щастям наше життя. Цю іскру Господь запалює в нас від народження, саме цим світлом наповнена кожна посмішка маленької дитини. Це Дар Божий кожному з нас. Та без молитви наші душі черствіють настільки, що ми втрачаємо цей дар та перетворюємо власне дивовижне, неповторне життя на сірі будні. Я глибоко та беззастережно вірую в Господа. І вже давно ставлюся до людей через призму Віри Святої.

Під час спілкування з отцем Мироном мені здалося, що він монах. Не знаю напевне, можу помилятися. Та я відчув в ньому якийсь аскетизм. І це мені дуже близько. Відчуваєш, як віра дає тобі стільки, що соціум починає відчуватися задушливим.

Усвідомлюєш, що світське життя ніколи не дасть тобі більше, ніж дарує Отець Небесний під час спілкування з Ним. Соціум спонукає нас жити сьогоденням та дивитися у завтрашній день, а Господь щомиті дарує нам вічність. Не маючи Бога в серці, ми позбавляємо себе вічності.

У межах відкритого кримінального провадження, внесеного Службою безпеки України до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1, ст. 111 КК України (Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України – карається позбавленням волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої), щодо громадянина Петранюка Тараса Івановича, (19.10.1976 р. н., Івано-Франківська обл., м. Коломия), архієпископа Тихона, керуючого Тернопільсько-Бучацькою єпархією Української Православної Церкви (Православної Церкви України), який, можливо, сприяє діяльності так званого міністерства внутрішніх справ Луганської народної республіки, сьогодні допитано як свідка голову Громадської організації «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія» Наталію Шевчук.

Правоохоронним органам для перевірки, під протокол, головою ГО Наталею Шевчук надано кейс документів, у тому числі копію паспорта громадянина так званої Донецької народної республіки, в якому містяться відомості, тотожні персональним даним громадянина України Петранюка Тараса Івановича, та фото особи чоловічої статі.

Інформація про результати досудового розслідування кримінального провадження, внесеного до ЄРДР Службою безпеки України стосовно громадянина Петранюка Тараса Івановича, за заявою голови ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія» Наталею Шевчук буде оприлюднена згодом.

Тихон Петранюк – «перевертень» в рясі

Церковний злочин Онлайн

Підозрюваний у Державній зраді – Петранюк Тарас Іванович

Поновлено кримінальну справу по Петранюку Т.І. – Керуючому Тернопольсько-Бучацькою Єпархією Православної церкви України

Амністія для зрадника України – сепаратистська справа Луганщини Єпископа Тихона (Петранюка)

Поцілунок Іуди – «Сина смерті» / Розписка Петранюка Т.І.

Святий та недоторканий – архізек Тихон Петранюк

Кримінальний резерв ПЦУ / Обвинувальний акт у кримінальному провадженні №12012030050000359 відносно Петранюка Тараса Івановича (архієпископа Тихона)

Єпископ СБУ – Преосвящений Тихон (ПЦУ) / Протокол допиту підозрюваного Петранюка Т.І. з Ізолятора тимчасового тримання ЛМУ ГУМВС України в Луганській області

Викрито шахрая Тихона Петранюка /Злети та падіння від Філарета до Епіфанія/ Що знайшли правоохоронці під час обшуку помешкання єпископа Тихона Петранюка?

«Автолох»: Церковний бізнес монаха Тихона Петранюка

Махровий мажор ПЦУ Тихон Петранюк

Пізнай правду і вона зробить вас вільними

Ексклюзив: #ГлавpidarРПЦ в Україні – хто він?

Пресслужба Фонду Блаженнішого Митрополита Мефодія

Далі буде…

Цю скульптуру присвячено незмінному символу Києва — каштану. Щовесни місто прикрашається біло-рожевими «свічками» каштанових квітів, а кожної осени діти ганяють по парках блискучі коричневі каштанчики, роблять з них саморобні іграшки або влаштовують «каштанові бійки». Мініскульптуру встановлено біля входу до Київської міської державної адміністрації (вул. Хрещатик, 36).

Здається, що каштани прикрашали наше місто завжди. Коли саме в Київ привезли перший каштан, достеменно невідомо. Але є припущення, що це дерево з’явилось у нас ще за часів митрополита Петра Могили. Розповідають, що нібито біля Свято-Троїцького монастиря, що в Китаївській пустині, і досі росте велетенський каштан, посаджений самим митрополитом Петром Симеоновичем Могилою — видатним релігійним просвітителем, засновником «Києво-братської школи». Посадженому ним каштану імовірно понад 350 років.

Але найвідоміша легенда, пов’язана з каштанами, стосується бульвару Тараса Шевченка. Зараз цей бульвар прикрашений пірамідальними тополями, але, як кажуть, спочатку на бульварі посадили саме каштани. Міська влада чекала на приїзд царя Миколи I, тож було зроблено ошатний бульвар, яким мав проїхати цар. Але в той момент, коли якийсь чиновник доповідав імператору про те, що зроблено в місті до його візиту, та згадав бульвар з каштанами, цар чомусь поморщився. Може, йому було просто жарко… А може і справді не сподобалось імператору волелюбне дерево, яке мало звичку вільно розкидувати свої гілки в усі боки. Так чи інакше, вирішили замінити каштани на пірамідальні тополі — мовляв, стоять немов солдати на плацу, саме так, як полюбляє його величність. А каштани… викопали і викинули. Але ж хіба дозволять кияни загинути живим деревам? Тож вони розтягнули каштани по дворах та садибах, і з того часу каштан можна було зустріти в місті повсюдно.

За радянських часів суцвіття каштана було основним елементом герба міста. Гілочка каштану з листочком і досі прикрашає «Київський торт2 (якому присвячена інша мініскульптура).

Джерело: https://yuliabevzenko.com/chestnut_sculpture

Марина Козирєва, мешканка м. Ніжин, власниця кав’ярні «Gogol point»

Обіцяв, сидячи в затишній кав’ярні в центрі неймовірно ніжного міста, розповісти про свої любі київські каштани. Красиві, натхненні очі моєї співрозмовниці пробудили в мені асоціацію з оповіданням «Та, що біжить по хвилях».

Ми іноді навіть несподівано для себе зустрічаємося на життєвому шляху з обставинами, котрі підказують нам правильний напрямок. Життя — це книга. Книга, в якій усі сторінки розташовані в порядку отримуваного тобою досвіду.

Гортаючи сторінки книги своєї пам’яті, я дивуюся точності та мудрості усього того, що довелося зустріти на своєму шляху. Ніби хтось мудрою Батьківською рукою ставив крапки, перегортав сторінки, розпочинав нові абзаци чи глави саме тоді, коли ти був для цього готовий.

Чарівлива, затишна кав’ярня. Смачні, ароматні напої. Сонячний Ніжин. І містяни, котрі спокійно та неквапливо прогулюються по бульвару каштанів. Мої рідні київські каштани — це більше ніж прикраса.

Це символ мого рідного міста Києва. В їх тіні ми гралися малечею, призначали побачення в часи буремної юності, проходили повз них, повертаючись з роботи. Ці дерева – частина душі величного, стародавнього Києва.

Та й для мене самого це не просто дерева. Це квіт моєї пам’яті, мовчазні супутники життя кожного киянина. Без них це місто перестане бути собою. І якими б вражаючими не були експонати бетонних джунглів, вони ніколи не зможуть відтворити те, що дарують Києву ці неймовірні дерева.

Каштани – це пам’ять. Пам’ять, котру ні за яких обставин нам не можна втрачати. Моє рідне місто пахне каштанами, бринить ними. Я не знаю, скільки відміряно мені Господом, та вже більше пів століття мене супроводжує рідний аромат каштанів. Це не правда, що цей аромат не чутно восени чи взимку. Каштанами Київ пахне завжди.

І в Ботанічному саду, і на Видубицьких схилах, і в Бабиному Яру, і в Китаєво, і на Татарці. Каштани пам’ятають все. І каштани пам’ятають усі. Це дерево мого життя. І я корінний киянин, я усвідомлюю це на генетичному рівні. Каштани ростуть біля будинку, в якому я виріс, та біля могил моїх предків.

Тиха кав’ярня огортала затишком. Хотілося, зупинитися, та насолоджуватися горнятком запашної кави, забувши про усі клопоти, а потім з новими силами повернутися до буденних справ. Це місце має свою душу.

Я ще раз подивився в очі моєї співрозмовниці. Тендітна, але така сильна жінка, котрій вистачає душі й на те, щоб наповнювати затишком цей неймовірний заклад, і на те, щоб відстоювати та берегти душу міста, котре вже давно стало їй рідним. А я обіцяв їй розповісти про свої, київські, каштани.

У ХІХ столітті на Чернігівщині використовували нитки не яскраво-червоного кольору, а вишневого кольору. Найтиповішим для північно-східної Чернігівщини у вишивці на сорочках було поєднання вишневого і чорного кольорів, вишневого і сивого (світло-сірого), іноді разом з білим, вишневого та білого; також одним тільки вишневим кольором, «білим по білому».

Різнобарвні нитки усіх кольорів веселки, якими вишивали з середини ХХ століття, не відповідають давнім традиціям Чернігівщини. Згідно з дослідженнями науковців, рослинні квітчасті орнаменти на сорочках почали вишивати лише наприкінці ХІХ століття, а більш давніми є геометричні візерунки або рослинні в геометричних формах (восьмикутні зірки-квітки, «сосонки», наприклад). Вишивка на сорочках для наших пращурів мала функцію не лише естетичну, але й була оберегом, а подекуди й родовими знаками (щось на зразок родового герба). І не лише тому, що вишивальниці працювали з молитвами, іноді лише в певні дні астрономічного місяця, свяченими голкою і нитками, але і самі візерунки мали значення, були кодами давніх вірувань.

Автор Віра Зайченко «Вишивка Чернігівщини»

Постол Наталія Миколаївна, викладач Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Марії Заньковецької, викладач мистецької школи при коледжі ім. Заньковецької

«Білим по білому». Інколи буває складно згадати деталі подій, та варто було лише поринути спогадами до Ніжина, і як наяву перед очима постали затишні вулички намоленого міста. Ця «Сповідь» була першою в той насичений знімальний день. Проте ані час, ані відстань не зменшили яскравість вражень від цього знайомства. Зі мною розмовляла дивовижно ніжна та красива душа. Душа митця, душа майстра. І стільки в цій людині добра та світла, що на обличчі мимоволі з’являється тепла посмішка при згадці про неї.

Пані Наталія помітно нервувала. Я з розумінням ставлюся до переживань героїв програми, але водночас щоразу дивуюся тому, що ті, хто душею, працею та переконаннями заслуговують бути в авангарді нашої Нації, соромляться уваги та всіляко намагаються її уникати.

Можливо, річ у тім, що ЗМІ активно пропагують інших героїв сьогодення: вигаданих продюсерами чи політологами, штучно створеними з реальних людей і тому ідеальних і навіть досконалих. Але наскрізь фальшивих та порожніх.

Гадаю, що саме через це, такі рідні та справжні, такі прекрасні та живі у своїй недосконалості українці, соромляться та замовкають, варто лише увімкнути камеру. Рідні мої, якби ви тільки знали, наскільки ви красиві! Такі натхненні та талановиті у своїй справі, люблячі та самовіддані у своєму ставленні до України та українства, мудрі у своїй простоті…

Такі дивовижні душі, як у героїні цієї «Сповіді», потрібно чути та бачити. З ними потрібно розмовляти. Їх потрібно показувати українству. Показувати дивовижну красу, талант та мрійливу ніжність таких душ.

Я дуже люблю тебе, Україно! Ти неймовірна! Але скажи мені, рідна, коли ми навчимося говорити душами одне з одним? Нашими щирими УКРАЇНСЬКИМИ ДУШАМИ. Говорити з дітьми та батьками, з рідними та друзями, зі знайомими та з незнайомцями. З УКРАЇНЦЯМИ.

Як же мені було гірко від усвідомлення того, що усі ми, вражені пліснявою радянщини, навчені шанувати тих, кого скажуть чи кого покажуть у ЗМІ, замість того, щоб поважати та цінувати самих себе та одне одного.

Хоча нам, нашій Нації, є чим пишатися. Ми такі сильні, мудрі, красиві та добрі! Я раз у раз зачаровуюся красою українства, зустрічаючись з такими Божими душами. І щоразу дякую Господу за нашу неймовірну жовто-синю Націю.