Отець Роман обійняв мене на прощання і всю дорогу мені було по-дитячому тепло та затишно – Олег Володарський

Молитва до Пресвятої Богородиці в чудотворній Іконі Зарваницькій

(Складена Митрополитом Атаназієм Шептицьким)

Місце Божого й Твойого вдоволення я прийшов посітити, Мати милосердія, щоби м узрів велич благодати. Тобі дано Богом, непостижиму Твою славу й невисказане милосердя, в котрому я недостойний желаю Тебе почитати.

Ти достойніша всякої чести, Ти наповнена Божими ласками, Ти Царице неба й землі. Недужі через Твоє посередництво отримують здоровлє, пригноблені горем удаються до Тебе, дізнають полегші; всі, що Тебе в молитвах почитають і Твойого Покрова шукають, осягають у Тебе ласки. За приміром тих і я, недостойний та скаяний, удаюся до тебе, Пречиста, в надії Твойого милосердя й невисказаної Твоєї благодати. Подай мені, як і іншим грішникам, на цьому місці Твойого вдоволення поміч і заступи мене, недостойного, перед Твоїм єдинородним Сином, Господом моїм Ісусом Христом, справедливий гнів за мої прогрішення переміни на милосердя й відпущення. Не дай мені погибати в гріхах, но Ти, яко джерело ласки, подай богацтво цьої ж ласки мені прохаючому; дай окаянному, котрий Тя молить, в імені Сина Твойого Єдинородного, щоби м удостївшися Твоєї любові, міг з Тобою Його славити в вічні віки. Амінь!

Працюючи у Верховині, ми проживали в будинку із глиняною піччю, в котрій так затишно палає ватра… Це просто неймовірно! За вікном, на вулиці, всюди – гори, тиша і шепіт Бога.

Щоранку з вікна спостерігав за життям родини Коржуків – Марії Василівни та Василя Васильовича, їхніх дітей та онуків. Гостинність та привітність цієї родини безмежні. Слова зайві. Це Люди. З великої літери. У мене склалося враження, що я знайомий з ними усе життя.

Лестити не вмію. Зовсім. А ось вклонитися та пам’ятати добро все життя – це те, чому навчений з дитинства. Та спочатку мені було не зручно, не затишно в моїй кімнаті. Не міг зрозуміти, що відбувається. Поки під час вечірньої молитви не підняв голову та не побачив на стіні ікону Зарваницької Божої Матері. І раптом усвідомив – я не віддав шану, не прохав благословення, не звернувся до неї… А вона дивилась на мене материнськими очима і з легким докором нагадувала мені, що в моєму віці і при моїй вірі слід шанувати святині господарів.

Марія Василівна – католичка. Я поділився з нею своїми спостереженнями. Вона з цікавістю подивилася на мене, а її очі сяяли вірою та милосердям…

В один із днів я вийшов з дому, щоб попрямувати до дверей греко-католицької церкви для «Сповіді» з отцем Романом Болехівським, а мене проводжали теплі погляди Марії та Василя Коржуків.

– Іди туди, – говорили вони мені, – де ми черпаємо віру… Віру поколінь. Віру любові.

І найстрашніше в такі моменти – не виправдати цієї довіри.

Це був день чудес. Для мене, людини, яка живе без шкіри і відчуває самою душею як хороше, так і зле, це був день величезної любові, котру дарує нам Ісус.

Ми зайшли до храму, і я одразу побачив віруючих, котрі молились, стоячи навколішки. І слова молитви… Я почав порівнювати відчуття під час відвідин храму рідної церкви та від перебування в католицькому храмі… Ісус дивився на мене і мовчки посміхався. Яка різниця, де ти є? Головне, що ти віруєш. Господи, допоможи нам об’єднати нашу церкву! Ісусе, дай нам сил!

З одного боку стояли перед очима Дмитро Поворотний, Василь Вірозуб, Андрій Ляшик, Тарас Климович, Василь Лозинський, Іван Владика, Кирил Кальницький, а з іншого – Василь Мандзюк, Юрій Попович, Микола Мединський, Роман Болехівський… Моя Українська Церква. Мій кровний та рідних Храм. Господи, навчи нас! Дай сили виправити історичні помилки, через які ми йдемо різними дорогами до одних і тих же Ікон, керуючись тими самими заповідями.

Отець Роман розмовляв зі мною, наче з братом. Мене переповнювала вдячність. Одна й та ж Нація. Одна й та ж Віра. Немає різниці. Всі рідні. Помилуй нас, Боже!

Незабаром я буду на Тернопільщині і там обов’язково зніму «Сповідь» біля ікони Зарваницької Божої Матері. Я буду благати її і Господа про об’єднання наших церков в ЄДИНУ УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ.

Коли ми будемо молитися разом, це буде вкрай сильний, вкрай потужний крок. Ми вже йдемо до Бога, нам лише треба взятися за руки і не соромитися, не боятися читати вголос молитву на рідній українській мові.

Отець Роман обійняв мене на прощання і всю дорогу мені було по-дитячому тепло та затишно. Я дякую Богу, що я українець. Навколо мене сила силенна надзвичайних, неймовірних людей.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Роман Болехівський

https://youtu.be/8zDZMmI47ZU

Спілкуючись з Русланом Трачем, я впевнився, що нам, українцям, є кому довіряти – Олег Володарський

Протоієрей Віктор Курилюк охрестив воїна на фронті і тепер вони брати на все життя… Справжні. Від самого серця – Олег Володарський

Непереможний, неосяжний і могутній у боротьбі, Господи Боже наш! Молимо Тебе, пом’яни у Царстві Твоєму православних воїнів, у боях убитих, і прийми їх у Свої небесні світлиці як зранених мучеників, омитих своєю кров’ю, як тих, хто постраждав за Святу Церкву Твою та Батьківщину, що її благословив Ти як спадок Твій. Молимо Тебе, прийми воїнів, що відійшли до Тебе, у полки ратоборців Небесних Сил, прийми їх милістю Твоєю, бо вони віддали життя в бою за незалежність землі Української, бо захищали від ворогів православну віру, в тяжкі роки боронили Вітчизну від чужинських орд. Пом’яни, Господи, і всіх, що добрим подвигом змагалися за віддавна бережене Апостольське Православ’я, за освячену і Тобою обрану, як народ Божий, українську землю, на яку вороги Хреста і Православ’я приходили з вогнем і мечем. Прийми з миром душі рабів Твоїх, що воювали за мирне життя наше, за добробут і спокій наш, і даруй їм вічний спокій, бо вони рятували міста й села і собою захищали Батьківщину. Помилуй Твоїм милосердям убитих на війні православних ратників, прости їм усі гріхи, в цьому житті заподіяні словом чи ділом, свідомо чи несвідомо. Зглянься милостиво, о Премилосердний Господе, на рани їхні, муки, стогін і страждання, і визнай за подвиг добрий і Тобі угодний. Прийми їх милістю Твоєю, бо люті скорботи й тягарі тут понесли, перебуваючи в нестатках, у скруті, трудах і неспанні, голод, спрагу і виснаження терпіли, були, як ті вівці, що на заколення. Молимо Тебе, Господи, нехай будуть рани їхні оливою та ліками, пролитими на гріховні рани їхні. Зглянься з небес, Боже, і пом’яни мужів, убитих у розквіті літ і сил, старців — у силі духу й мужности; подивись на сердечну скорботу нашу, подивись на журбу нашу і змилосердься, Всеблагий Господи! Ти забрав від нас рідних наших, але не позбав нас Твоєї ласки: осели в Царстві Небеснім усіх повік незабутніх рабів Твоїх, як добрих воїнів, що мужньо потрудилися у страшних і вікопомних битвах; зодягни їх там у шати світлі й чисті, як тих, що вибілили тут одяг свій у крові своїй, і вінців мученицьких сподоби. Даруй їм бути спільниками у торжестві та славі переможців разом з усіма, хто воював під знаменом Хреста Твого проти світу, плоти й диявола; долучи їх до собору славних страстотерпців, добропобідних мучеників, праведних і всіх святих Твоїх. Амінь!

Віктор Курилюк, капелан, митрофорний протоієрей, настоятель Храму Успіння Пресвятої Богородиці у селі Видинів Снятинського району Івано-Франківщини. Інколи просто не можу писати. Сам не розумію чому. Натхнення розсипається на шматки і тане наче сніг на сонці. 40 програм. 40 доль. 40 українців. І кожен виринає з глибин пам’яті якось випадково, не усвідомлено. Згадуєш риси облич і відлуння душ. Щось резонуюче та контрастне, щось, чого раніше не доводилося зустрічати. І тоді ти поринаєш в ці спогади, описуючи це все, заново переживаючи цю «Сповідь».

Заново проживаючи десятки «Сповідей», зрозумів, що зізнатися у любові до України на очах у Нації і Господа дуже не просто. Для цього треба відкрити душу. А це складно – зазирнути вглиб себе і поділитися найпотаємнішим. Шоста «Сповідь». Остання в той знімальний день. Шостий капелан. Найтерплячіший. З тугою в очах. Спочатку не зміг зрозуміти чому. Звідки стільки болю в цих очах навпроти?

Вони потрапили під обстріл. Невеличке сховище, навколо якого ледве не щосекунди розриваються снаряди. А він молився зі сльозами на очах, сам не усвідомлюючи тих сліз. Страху не було. Були рідні до крові воїни поруч та вагітна дружина, що чекала вдома.

Під час обстрілу на вікні стояла ікона. Шість довгих, виснажливих годин їх цілеспрямовано вбивали. Від вибухів здригалася земля, а стіни та стелі сховку вціліли лише дивом. А він молився за їх спасіння. Коли обстріли стихли, він підняв голову і побачив ікону, котра стояла на підвіконні. Люди не завжди могли встояти на ногах, а ікона не зрушила з місця ані на сантиметр. Вставши навколішки, отець Віктор вклонився святому образу. Він говорив, а подумки був там, де лунали аромати гарі, багаття, солдатської вечері…

В ньому назавжди застрягло відлуння війни. Його направляють туди, де смерть. А він мудро посміхається і їде туди. І тут я зрозумів, що він їде не тому, що мусить, а тому, що там вони… його українці. Йому не можна інакше… сам себе знищить, не маючи можливості допомогти тим, кому настільки тяжко. Із його пам’яті виринають спогади про те, що він охрестив воїна на фронті, а тепер вони брати на все життя… Справжні. Від самого серця. Із самої душі.

Мені знайомі справжні. Я обожнюю їх усією душею. Вони, не вагаючись, ладні пожертвувати собою заради інших. Справжніх Бог наділив неймовірною душею, здатною відчувати чужий біль. В день зйомок у донечки отця Віктора був день народження. Дивишся на цього сталевого українця і розумієш – це дитя було народжене в Молитві. В тій молитві, коли ти просиш Господа про спасіння для інших, а на очах мимоволі з’являються сльози… Сльози каяття, віри, надії, любові… Котрі так необхідні кожному… В молитві за усіх нас.

Він вже не зможе молитися інакше. Просто не зможе. Його звертання до Бога завжди буде містити в собі молитву за душі, котрі поринули на небо заради Миру. Він буде пам’ятати кожного Янгола, схиляючи голову перед святими образами.

Вікторе…Брате…Українцю…Отче… Нехай твоїй донечці завжди посміхається Божа Матір, а Ісус Христос з любов’ю та ласкою спостерігає за її життєвими кроками! Пишу це як батько, як українець, як людина, котра знає, що таке Молитва за ближнього. Дякую тобі за те, ким ти є!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Віктор Курилюк

https://youtu.be/VhR9LGtntME

Як уважно цей українець слухає запитання, а потім виважено і шанобливо на нього відповідає – Олег Володарський

Розмірковуючи про земну Вітчизну, ми, звичайно, погоджуємося з тим, що віруючі, спасенні Христом, становлять окремий народ дітей Божих незалежно від нації, і є громадянами Царства Небесного. Але ця істина не повинна робити нас байдужими до краю нашого тимчасового перебування, бо байдужість межує із зневагою. Ми ж народжуємося не з власної примхи, не вибираємо собі батьків, як і не вибираємо землі й народу для своєї появи на світ. Все дається Богом як дарунок – і чи можна зневажати Божий дар? Кожен віруючий мусить задуматися, що дарунок, який він отримав від Господа – народитися в Україні, має бути не тільки вдячно прийнятим. Він ще й зобов’язує любити той народ і ту землю, яку отримав у тимчасовий спадок, робити все можливе, щоб рідний народ пізнав світло Євангелії, а рідна земля стала благословенною.

Куди б ми не поїхали і як би довго не говорили чужою мовою, але завжди земля народження буде наймилішою, а мова дитинства – музикою. Представники нації, до якої належимо, на чужині сприймаються як брати, викликають у душі спогади про рідні місця. І спогади бувають настільки глибокими, що пригадуються не лише дорогі серцю обличчя, краєвиди, речі, кимсь сказані слова, але й запахи. Смуток, туга наповнює серце, аж до сліз – взяти б крила й полетіти на рідні плеса.

Любов до Вітчизни, до народу, з якого вийшов, є складовою тієї великої любові, яка починається з любові до ближнього й закінчується любов’ю до Господа, і яка ніколи не перестає. Тому ми глибоко помиляємося, коли говоримо, що любимо Бога, але не любимо той край, де народилися, і той народ, до якого належимо з Його волі. Бо ж наш ближній насамперед той, з ким нас єднає одна земля, одна нація, одна мова. І якщо ми не любимо його, то чи повірять нам, що ми любимо поляка чи американця. І чи буде правдою, що ми любимо народ Божий? Велике бо починається з малого! – «Вірний у малому і у великому вірний; а неправедний у малому, неправедний і у великому» (Лк. 16:10).

Василь Мартинюк

Отець Іван Рибарук познайомив нас з надзвичайно цікавою людиною, волонтером, краєзнавцем Василем Зеленчуком. На території храму Різдва Пресвятої Богородиці в с. Криворівня, в якому ми знімали «Сповідь», біля церкви поховано декілька поколінь родини Зеленчуків. Я підійшов до могил і завмер, прислухаючись до відголосків стародавньої Молитви, котру навіюють карпатські вітри.

В храмі йшла недільна служба. Ми зайшли всередину. Українські гуцули стояли на колінах в молитві. Увесь храм. 100-150 чоловік. Вони були неймовірно занурені в молитву, у спілкування  з Господом. Діти, літні люди, чоловіки та жінки…

На обличчях читалися милосердя та любов, каяття та смиренність, що переповнювали прихожан. «Рідні мої!», – вистукувало серце. «Господи!», – лунало в душі.

Ми з Василем Зеленчуком потиснули одне одному руки і сіли знімати «Сповідь» прямо під стінами храму. Простий, щирий та змістовний діалог. Складнощів не виникало. Василь дуже виховано і помірковано реагував на мої емоції, котрі переповнювали мене на Гуцульщині і які я не зміг стримати в цій програмі.

Ми говорили, а погляд сам собою повертався до величних Карпатських гір. Храм позаду нас закликав до щирості, а гори – до усвідомлення гідності маленького, але такого надзвичайного етносу, котрий так любить Україну.

Треба уважно придивитися до того, як цей українець слухає запитання, а потім виважено і шанобливо на нього відповідає. Храм, Молитва, гори… і могили предків. Це не можна описати словами, це потрібно відчути – дух українця, котрий впевнено стоїть на своїй землі, повністю усвідомлюючи своє коріння…

А в цей час у храмі лунала спільна молитва… Його односельчани хором славили Господа, а він споглядав гори, вершини дерев та небокрай. Чарівна обитель Господа – Криворівня.

Таке просте, навіть дитяче запитання «за що Ви любите Україну?» Людей, відданих своїй Батьківщині, воно заводить у глухий кут… Сотні років нашої історії доводять, що любити Україну – це боляче. Та ніхто окрім нас самих не відбудує ту Україну, любов до якої буде приносити лише радість. Почуй мене, жовто-синій.

Я досі пам’ятаю як стою навколішки там, в храмі Різдва Пресвятої Богородиці, поряд з гуцулами, такими щирими і такими рідними в тій молитві, і разом з ними молюся за наших воїнів. Я молюся с заплющеними очима тобі, Господе, за переселенців і добровольців, за волонтерів і за солдат, за матерів та батьків, за дітей, за стражденних… і за янголів, котрі пішли на небо… Боже, бережи Україну!

Господь народжує в нас найкраще, випробовуючи нас на віру. З усією своєю батьківської любов’ю Він дарує нам саме ті випробування, котрі необхідні нам для того, щоб ставати кращими.

Тихо та сумно від відлуння повоєнної гарі. І коли я пишу ці рядки, я згадую кожного із 100 героїв «Сповіді». Моєї сповіді і сповіді моєї Нації. Сповіді перед Богом… під час війни…

Я люблю тебе, Україно! І взявшись за руки з українцями, котрі зуміли не ховати своїх почуттів ані від Бога, ані від нас, ані від себе, я зможу почати молитися вголос… Я мрію лише про одне – щоб ця Молитва долинула до кожної дитинки, котра не дочекалася з війни маму чи тата… нехай ця молитва допоможе їм почути одне одного…нехай вони відчують її, наче обійми, котрих їм тепер так не вистачатиме…

Господи, допоможи нам відкрити серця, скалічені байдужістю, недовірою, болем… Напоум нас, Боже…і помилуй!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Зеленчук

https://youtu.be/oIt4aIldh1Y

Протоієрей Василь Мороз боїться образити твою душу, аби не потурбувати в тобі Господа – Олег Володарський

Молитва до Господа Ісуса Христа (вечірня молитва)

Вседержителю, Слова Отче, Всесвятий Ісусе! З великого Милосердя Твого ніколи не покидай слугу Твого (назвати своє ім’я), а завжди в мені перебувай. Ісусе, Добрий Пастирю Твоїх овець, не віддавай мене на поталу змієві і не допусти, щоб сатана спокушував мене, бо в мені є насіння зла. Отже, Ти, Господи Боже, поклоніння достойний, Царю Святий, Ісусе Христе, охорони мене, коли я спатиму, Світлом, яке ніколи не померкне – Духом Твоїм Святим, що Ним освятив ти Своїх учнів. Подай, Господи, і мені, недосконалому і недостойному слузі Твоєму, Спасіння Твоє на ложі моєму та зцілення від усіх недуг душі й тіла, просвіти розум мій світлом розуміння Святого Євангелія Твого, душу – любов’ю до Христа Твого, серце – чистотою Слова Твого, тіло моє – Твоїми Страстями безвинними, думку мою охорони Твоїм смиренням і в слушний час підніми мене від сну на похвалу Тобі. Бо Ти є Препрославлений з Безпочатковим Твоїм Отцем і Пресвятим Духом на віки віків. Господи, Боже мій! Згрішив я в цей день словом, ділом, думкою, і Ти, як Благий і Чоловіколюбець, прости мені. Сон мирний і спокійний подай мені, Господи, і Ангела Твого Хоронителя зішли, щоб заступив і охоронив мене від усякого зла. Бо Ти є Охоронець душ і тіл наших, і Тебе славимо, Отця і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Протоієрей Василь Мороз, капелан, настоятель Покровської церкви Пресвятої Богородиці (с. Підвисоке, Снятинський р-н.). Отець Василь священик в третьому поколінні. Спокійний та витриманий. Мовчазний і уважний.

Під час зйомок програми було помітно внутрішню зібраність цього священика. Та це не тому, що він переживав або побоювався. Просто він дуже богобоязлива людина. Він боїться образити твою душу, аби не потурбувати в тобі Господа.

Є такі священики. Вони уважно спостерігають за прихожанами, готові віддати їм часточку своєї душі. І роблять це надзвичайно правильно. Мудро. Терпляче допомагають розібратися в самому собі та віднайти свій власний діалог з Богом.

Такі духовні пастирі не докоряють тобі твоєю гріховністю і не лякають тебе карою небесною за твої проступки. Вони по-доброму дивляться на тебе і моляться, а ти при цьому відчуваєш себе, наче мала дитина, котра зробила шкоду, сама того не розуміючи. І завдяки цьому ти усвідомлюєш, що каяття – це не сором, а шлях до усвідомлення власних помилок та змін у собі, котрі не дадуть нам повторювати наші помилки.

Такі священики, як отець Василь, нікуди не поспішають і не кваплять тебе. Вони дають змогу зупинитися, подумати. Усвідомити, що все залежить від тебе самого і від твого діалогу з Господом.

Саме під час цієї «Сповіді», завдяки діалогу з отцем Василем усвідомив надважливу деталь – священик, котрий живе в миру за Святим Писанням, не лише сам, а й усію своєю родиною вірує в Господа. У нього не вийде жити інакше. Він не зможе. Це суперечить його вірі. Його прагненням. Він не може були лукавим ані з собою, ані з оточуючими. Він не емоційний. Він виважений. І це бачать усі – родина, сусіди, прихожани…

Цей священик, капелан – гідний приклад для багатьох. Адже навколо нього паства, посеред якої він єдиний, хто відповідає перед Богом за кожного. Донечка Василя Мороза із самого дитинства навчена звертатися до Бога. А батько цьому безмежно щасливий.

Так само він їде на фронт. І там спілкується з усіма однією і тією ж мовою – мовою молитви і милосердя. А мовчазні люди надають перевагу мовчазній підтримці та щирій молитві, а не гучним словам. Таких людей дуже мало. Вони на вагу золота. Не вагаючись ані хвилини їдуть туди, де захлинається кров’ю їх рідна Нація. Без зайвих слів обіймуть близьких та рушать на передову. Вони не зможуть інакше. Батько та дід священики.

Іншого шляху немає. Вибір, зроблений і розумом, і серцем. В душі Бог та відповідальність за усіх тих, хто приходить та кається. І така віра ламає будь-який простір, захищає від біди, рятує від хвороб…і лікує душу. Все має свій початок та кінець. Та все лише в Молитві. З дитиною, в храмі, в душі, в родині, в державі.

А у нас, на превеликий жаль, мірилом душі стали можливості та вдала робота. І наш діалог з дітьми починається з можливості благополучно і вседозволено жити. Ми, замість того, щоб любити та ділитися, прагнемо перемагати. І наші діти, беручи з нас приклад, стають лише переможцями.

Судити та засуджувати – згубний спосіб світосприйняття. Гріховний. На жаль, мені не так давно прийшло усвідомлення того, що дітей треба навчати не можливостям перемагати за будь-яку ціну, а можливостям допомагати. Ділитися. Іти назустріч. Поступатися. Тоді і суспільство, в якому ми живемо, буде абсолютно інше. Перемагати треба добром і любов’ю.

Ви можете обуритися і сказати: «Так жити не можна! Задавлять. З’їдять. Заберуть усе». Ні! Не з’їдять. Коли поміж нас Бог, хто проти нас?

Це надскладний процес, коли ми змінюємося самі і змінюємо своїх дітей. В першу чергу, власним прикладом. Не навчаємо їх бути хитрішими та підступнішими, а, навпаки, просимо допомагати голодним та нужденним.

Нація – це єдиний дух. І чим більше добрих і сильних душ звертається до Бога, тим швидше ми знайдемо ту Україну, про яку так мріємо. А до того часу вона існуватиме лише в наших мріях.

Танки, літаки, новітнє озброєння дадуть нам змогу захистити себе… Молитва, віра і Бог відкриють нам той шлях, котрим нам судилося прийти до щастя та розквіту. Віра творить дива. Істинна віра. З відкритою душею.

Саме тому він мовчить. Отець Василь Мороз. Священик в третьому поколінні, котрого навчили вірити, любити та ділитися найсокровенішим – єлеєм душі. І робить він це тихо і мудро.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Мороз

https://youtu.be/XgBmWOkPhDA

Серед мальовничих краєвидів Карпатських гір живе надзвичайно добрий українець, гуцул, патріот Микола Ілюк – Олег Володарський

Скільки горя, страждань, національних, соціальних, політичних обмежень і принижень протягом цих шести з половиною сторіч зазнали Гуцульський край і його жителі-гуцули від іноземних поневолювачів та місцевих яничарів-кровопивців! Головна суть політики колонізаторів зводилась до шматування цієї частини української землі, гноблення його жителів. З однаковою жорстокістю знущалися над гуцулами польські магнати, румунські бояри, угорські барони. Колонізатори фальсифікували історію походження і розвитку гуцулів. Одні намагались їх ополячити, другі – орумунити, треті – омадярити, четверті – онімечити і т.д. Для цього їхніми «науковцями» створювалися різні антинаукові теорії, зокрема про так звану волохську колонізацію Українських Карпат, про готське походження гуцулів та ін. Мета була одна: відірвати крону дерева нації від її історичних коренів та насадити її на інородне дерево іншої нації.

«Історія Гуцульщини ХІV-ХVІІІ ст. у працях Івана Крип’якевича» – монографія Шкрібляка Петра Васильовича, знаного науковця, громадського діяча, директора Філії «Гуцульщина», заступника директора Науково-дослідного інституту українознавства

http://www.archive.nndiuvi.org.ua/text.html?id=326&number=59&category=3

Високо в горах, серед мальовничих краєвидів Карпатських гір живе надзвичайно добрий українець, гуцул, патріот Микола Ілюк. Мабуть легше перерахувати ті музичні інструменти, котрі він ще не встиг опанувати, ніж перерахувати всі його творчі здобутки. Та найбільше захоплення викликає його усвідомлене, високоморальне, духовне служіння УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ.

Ми познайомилися з ним та його чарівною дружиною в родинному музеї Рашковських на вечорницях, де Микола з Марією заспівали нам гуцульські співанки. Для нас, киян, на превеликий жаль, такі вечорниці – давно втрачена традиція. А тут нам пощастило зануритися в цей колорит, відчути себе вдома, доторкнувшись до колиски української культури. Самобутність та оригінальність гуцульського етносу вабить та зачаровує. Це і свобода – дика та непокірна, це і воля – сталева, незламна. Тут на Гуцульщині зберігається скарбниця нашої української душі. Бог і Україна.

Історія Гуцульщини, гуцулів сповнена болем. Сотні років цей величний етнос винищували, намагаючись позбавити пам’яті предків, генетики, традицій – всього того, що становить їх суть. Їх культура, традиції, самобутність варті Вашої уваги. А намагаючись усвідомити все це… ви просто заплутаєтесь. І усвідомите нашу помилку. Могутність великої ріки в її маленьких та чистих джерелах. Вони величезною ціною віри і сили духа зберегли те, чого нам так не вистачає.

Микола Ілюк подорожує іншими країнами, гастролює, бере участь у фестивалях, конкурсах. Концертах і фанатично доводить всім своїм життям, що УКРАЇНСЬКА ДУША, це те, що мало хто з нас здатен усвідомити. Це таємниця життя. Це сила смерті. Це спадщина сильної віри та сильного духу наших предків, котрі ми збережемо і примножимо для наших нащадків. І цю велич він неймовірно інтелігентно доносить через свою творчість, а зараз ще й через свій музей.

Там, високо в горах, я побачив романтика… доброго та ніжного до своєї рідної України. Під час західноукраїнської мандрівки ми зустрічалися з різними людьми – священиками, капеланами, волонтерами, митцями. Більшість з них – гуцули.

Треба бачити, треба вдихати, треба відчувати те, як ці люди обожнюють свою країну і свою культуру. Для них це святиня. Це їх Спадщина. Це найбільший скарб, що передається з покоління в покоління.

Я стояв навколішки перед іконою Манявської Божої Матері (Одігітрії) і дякував за те, що мені пощастило познайомитися з глибинною генетикою нашої Нації.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Микола Ілюк

https://youtu.be/1RTqWtTo1C8

Капелан Федір Мороз. Якби я зустрів цього чоловіка в воєнній чи спортивній формі, я б нізащо не впізнав в ньому священика. Він — воїн. Воїн світла. Суворий. Вимогливий. Стриманий — Олег Володарський

Військові священики Армії Української Народної Республіки

Історія українського військового духовенства — окрема тема, яка потребує детального та глибокого дослідження. Однак поряд з офіцерами слід хоча б коротко згадати про польових православних священиків, які боролися та героїчно вмирали у складі частин Армії УНР.

Першим українським військовим ієреєм був 31-літній отець Микола Маринич, який 17 квітня 1917 р. став членом Військового клубу ім. П. Полуботка. Як представник клубу, отець М. Маринич брав участь у формуванні 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького та одразу став його полковим священиком.

У липні 1917 р. до військ Центральної Ради вступив 43-річний отець Павло Пащевський, що до того служив у с. Жолоби Ямпільського повіту Подільської губернії. Його було призначено полковим священиком другої військової частини Центральної Ради — 1-го Українського запасного полку (згодом — полк ім. П. Дорошенка).

Після проголошення III Універсалу та початку формування Армії УНР виникла потреба у створенні головної управи військового духовенства. Очолив її піонер українського військового душпастирства отець Микола Маринич. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. лави духовенства Армії УНР поповнилися ще кількома особами, серед яких найбільш відомі священики Антоній Матеюк, Анатолій Волкович (панотець Окремої Запорізької дивізії), Микола Кукулевський (2-го Запорізького полку), Михалевич (3-го Гайдамацького полку).

Коли до влади прийшов гетьман П. П. Скоропадський, справу українського військового душпастирства було занедбано. Зважаючи на те, що Армія Української Держави мала невеликі старшинські кадри, потреба у військових священиках, на думку Військового міністерства, майже відпала. Фактично панотці залишалися тільки в українських національних частинах: Окремій Запорізькій дивізії, Інструкторській школі старшин та новосформованому Чорноморському коші. Серед військових священиків цих частин особливо слід відзначити отців Миколу Маринича, Анатолія Волковича (обидва — в Окремій Запорізькій дивізії), Павла Пащевського (у Чорноморському коші) та Юрія Жевченка (Інструкторська школа старшин). Останній, щоправда, недовго служив в українському війську: в 1920 роки він став полтавським архієпископом УАПЦ і незабаром був страчений радянськими каральними органами.

Зауважмо, що далеко не всі старшини кадрових частин поділяли думку Військового міністерства Української Держави. В архіві зберігся рапорт одного зі старшин 4-го Сердюцького пішого полку (ймовірно, сотника Архипа Кмети) на ім’я його високопреосвященства митрополита Київського і Галицького Антонія такого змісту: «В районі росташування 4-го Сердюцького полку (в Прозорівській башні) знаходиться церква, Паном-Отцем якої лічиться о. Ціхановський. Позаяк у кожному полку, згідно військового статуту, повинна бути своя полкова церква, я звертаюсь до Вас з ласкавим проханням чи не представиться можливим передати вищезгадану церкву в розпорядження Командира 4-го Сердюцького полку, причому бажано було б, щоб Панотець зостався її настоятелем… Церква знаходиться в казармах полку. Адміністративне управління її належить до причту, завдяки чому у місце росташування полку приходять громадяне полку зовсім невідомі, що при сучасному моменту з’являється дуже небажаним»

За матеріалами https://history.wikireading.ru/367010

Військовий священик Федір Мороз. Настоятель Церкви Різдва Пресвятої Богородиці міста Калуш на Івано-Франківщині. Священник-воїн. Чи може таке бути? Канонічно — не готовий відповісти. Не вистачає базових богословських та теологічних знань для того, щоб дати відповідь на це запитання.

Я чітко усвідомив інше — там, за гранню війни, біля лінії розмежування життя та смерті, священик, котрий присвятив себе Богу, прикладає надзусилля для того, щоб його допомога нашим воїнам залишалася лише духовною, щоб не взяти до рук зброю і не стати пліч-о-пліч із бойовими побратимами.

Твій автомат — хрест, бронежилет — 90-й псалом, а молитва Богородиці замінює шолом… Хто не дивився уважно в очі цим хлопцям, не зможе усвідомити, як їм важко. Вони хлопчики… чоловіки… сини… батьки…

І саме отець Федір — яскравий приклад Воїна-священика. Бойового, потужного, зі сталевим стрижнем всередині. Він поспішав. Був чимось схвильований. В церквах і храмах — це гідні діти Христа, а в повсякденному житті — такі ж діти, як і усі ми. І так само із веселою посмішкою прагнуть жити і любити цей світ.

Показові страждання блідої братії, котра пропагує православ’я головного мозку під куполами мокшанської хатинки на кремлівських лапах, вщент розбилися об посмішку усміхненого монаха Манявського монастиря – Феогноста Бодоряка. Саме через призму його служіння Господу побачив для себе посмішку Бога. Доброго і милосердного Бога, котрий страждав, аби ми пізнали любов. І в котре здригнувся від того криводзеркального відображення Господа, котрий любить нас лише за наші страждання і котрому б’ють чолобитні під зводами кремлівської церкви.

І знову приємне здивування. Якби я зустрів цього чоловіка в воєнній чи спортивній формі, я б нізащо не впізнав в ньому священика. Він — воїн. Воїн світла. Суворий. Вимогливий. Стриманий. Виявилося, що в нас багато спільних знайомих. Отець Федір серйозно та принципово займається допомогою воїнам АТО. Він поспішав. Але коли ми розпочали «Сповідь», замислився і зупинився.

У нього батько священик. Для західної України династія священників — це не дивина. Тут надзвичайно сильний генетичний код, надпотужна пам’ять поколінь.

Починали «Сповідь» зі слова «війна». В ньому щось спалахнуло. Сталь в очах. Переді мною сиділа зовсім інша людина. Воїн. «Я пішов воювати. Мені було складно. Відчув раптом, що не віддав свій борг землі та Нації», — на одному подиху промовив він.

Так багато побачив і так мало зміг усвідомити. А ще менше зможу передати словами. Адже як розповісти про милосердя і каяття, про боротьбу з гріхами і біль війни, про все те, що переповнює душу цієї людини?!

Та я все ж поділюся з тобою частинкою свого усвідомлення, жовто-синій. А ти вже сам побачиш все те, що я не зумію передати. Це не про боротьбу з емоціями і людськими пристрастями. Це глибинний біль за Україну!

Та найясніше я усвідомив для себе інше — якби на фронтовій позиції священик Федір Мороз залишився сам, він би взяв до рук зброю. Якби позаду нього була Україна, а він був сам на сам з ворогом, він би захищав Батьківщину зі зброєю в руках і з Богом в серці. Він би стріляв і молився. І ця молитва промовлялася б з чистим духом і в Господі. Це його суть. Саме тому він пішов на війну.

Тільки той, хто знає що таке справжня, кровопролитна боротьба з самим собою, звертаючись до бога говорить правду. Не можна, просто неможливо частково, обережно звернутися до віри. Це надскладне випробування душі — піднятися над своєю людської суттю і полинути до Бога… Той, хто це відчув, більше ніколи не повернеться в буденний бруд. Ці люди вищі за соціальні наративи. Вони бачать світ в справедливості Господній.

І як же кортить, як прагне душа… аби де-небудь в напівтемній квартирі… подивившись на цю «Сповідь», в душі у тебе, жовто-синій, щось надтріснуло, надірвалося… зірвалося в височінь і… замислилося. Ми дійсно щиро любимо цю країну? Чи ми обожнюємо лише напівтемну кухню з каструлями на печі? Ми дійсно готові усвідомити, наскільки складно там, за крок до смерті нашим хлопцям?! Чи завтрашній день народження або пікнік набагато важливіші за ту біду, котра п’ять років тому постукала в наші двері? Чи хтось інший буде гинути під ворожими танками та кулями?! А нас це мине і обов’язково вчасно видадуть зарплату?

Незабаром всередині нашої Нації почнеться складний діалог на тему істинного патріотизму. Почнеться і вже ніколи не завершиться. Тому що жити поряд з людьми, котрі самі себе вводять в оману і живуть безпринципно стає нестерпним.

Таким священикам, як Федір Мороз, я б не вклонявся і не розповідав про молитву. Просто міцно, по-чоловічому потиснув би руку. Від усього серця. А помолитися він і сам зможе. Він живе в Господі. Він полишив квапливість та нервування і сам собі зізнався в тому, що якби залишився сам на сам з ворогом, то зі зброєю в руках захищав би Батьківщину… Саме через це усвідомлення сила Молитви цього українця, воїна, священика безмежна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Федір Мороз

https://youtu.be/iEtobBMtZwY

Гуцулка Боцвінок Марія Михайлівна. Скільки тепла та любові в цих очах, котрі бачили і польську, і австрійську окупації, і комуністів – найлютіших наших ворогів – Олег Володарський

Гуцулiв назвали гуцулами не самi гуцули. I було в тому мало приємного. Волохи, тобто предки молдован i румунiв, так обзивали своїх неспокiйних сусiдiв, гiрських поселян. «Гоц» або «гуцул» означало буквально «розбiйник». I рiч не просто у бажаннi одних збагатитися за рахунок iнших — навпаки: горяни звикли цiлком по-робiнгудiвському «забирати в багатих i роздавати бiдним». Бути дукою, паном i вивищуватися над iншими серед них i досi не прийнято. Ба навiть шанобливе українське звертання «пан» тут досi не вживається. «Справедливим розподiлом» промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк — легендарнi українськi бунтарi. Та й найперша письмова згадка слова «гуцул» пов’язана iз заколотом. У документах 1754 року значиться, що якась «гуцулка» буцiм спалила пановi маєток i за те була страчена…

Але хто ж тi «гоци» i «гуцули»? Однi науковцi кажуть, що то людська мiшанка з рiзних половецьких, печенiзьких та iнших кочових племен, слов’ян, румунiв i пiзнiших утiкачiв вiд панщини, фактично — козакiв. Мовляв, на їхнiй основi сформувався й законсервувався в горах такий ось своєрiдний етнос. Згадують навiть теорiю пасiонарностi (пасiонарiї — енергiйнi, вольовi люди, якi, зокрема, не визнають суспiльних обмежень i готовi, наприклад, терпiти злигоднi в горах або днiпровських плавнях заради свободи). Нiбито цим можна пояснити небувалий темперамент гуцулiв. Бiльшiсть же етнографiв сходяться на тому, що гуцули — це справдi окрема стародавня народнiсть, i виходять при цьому з явної однорiдностi в їхнiй зовнiшностi та звичаях. Хведiр Вовк твердить: «Це чистий етнiчний тип — чужi домiшки дуже невеликi. Гуцули рiшуче не належать до чужих схiдних народiв (узи, печенiги), але до українського племенi». Хто з них ближчий до iстини, не можемо сказати. А ось думка про те, що в Українi два «полюси пасiонарностi» — Запорiжжя на пiвднi й Карпати на заходi, — погодьтеся, цiкава…

Гуцул

Самi себе гуцули називали «ирстєни» — схоже на «християни», а можливо, навiть на староруське «крестьяне», тобто «селяни», «поселяни» — тi, хто заселював гори. Першопрохiдцi, пiонери! Вони казали про себе: «Що ирстеєнин хотiв, то аби пани його не збиткували». Гуцули-ирстєни нiколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними.

Ще одна цiкава версiя. Був собi такий турецький коник — «гуцул». Вiн прижився в горах, бо є одним iз найдосконалiших коней у свiтi: найбiльше тягне, найменше їсть. Не дуже красивий, невеличкий, iз чорною смугою вiд голови до хвоста. I дуже-дуже витривалий. Тiльки такий мiг вижити в суворих умовах Карпат та ще й допомогти вижити людинi. Карпатськi поселення просувалися з долин у гори завдяки саме отаким коникам. I нiбито вiд них ирстєни дiстали свою назву. Що ж нехай i так… Але є й такий варiант: не «гуцул» — розбiйник, а «кучул» — кочiвник. Ну, звiсно, бо чоловiки-горяни кочували: в теплу пору — на полонини, де трави шовкові та випас для «товару» файний, а восени — в долини, де на них чекали хати та сiм’ї. Цей ритм актуальний i нинi. Саме волохи, якi нарекли гуцулiв гуцулами, навчили їх полонинському ремеслу та багатьом iншим премудрощам життя в горах. I мешкають обидва народи й досi поруч, практично не змiшуючись. Румунськi конi й корови спокiйно переходять кордон, напасаються в Українi й потiм прямують додому, а пастух спокiйно спостерiгає за цим, знаючи, що нiхто худобини не зачепить.

А звiдки взялося гуцульське плем’я, раз не жило в Карпатах одвiку? Гори завжди були прихистком для непокiрних i в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через Дакiю (Румунiю) своїх вигнанцiв. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овiдiя (гора Овiд у Карпатах, бiля Кутiв). Звiсно, було б занадто казати, що гуцули — нащадки римлян. Скорiше вже правда те, що це кельти, якi осiли в Карпатах у часи великого переселення народiв. До речi, паралель Галичина — Галлiя (тепер Францiя) — Галiсiя в Iспанiї — Португалiя простежується не лише в назвах оцих країв i країн, а й в назвах сiл, рiчок i гiр. А ще, наприклад, у тому, що на заробiтки гуцули їхали найперше до Францiї. В гуцульських коломийках звучить цiлком кельтське «дана-дана». Або вiзьмiть «їдальну жабу» — є й така в Карпатах. Ось вам i «провансальський делiкатес»! А ще там живе Лiсовик — викапаний галльський Сатир…

Скажемо бiльше — висловлюються цiлком серйознi гiпотези, що нiбито й бiблiйна Галiлея якось пов’язана з Галичиною, а Понтiй Пiлат — вихiдець iз Карпат. Чом би й нi? Адже етнiчнi римляни не керували iудейськими територiями, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за часто огульнi й небачено жорстокi вироки мiсцевих правителiв. Пiлат нiбито був галлом або галичанином (може, це одне й те ж?).

Але то дуже вже глибокi надра iсторiї. Значно ближчим до життя виглядає таке. Одне придунайське плем’я — слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами — дуже невдало розташувалось на роздорiжжi iсторiї. Хто куди тими шляхами прямував, бив i товк їх. Рутени не мали iншої ради, як податися в гори, подалi од напастей, i стали там «гоцами», «гуцулами»…

За матеріалами http://igormelika.com.ua/moi-karpati/zhittya-buttya/xto-taki-guculi

Так досі і не можу повністю усвідомити, що мене так вабить в Гуцульщині. Це не просте запитання, а глибинний аналіз. Перечитав безліч книг, проаналізував силу силенну інформації. Та все ж не можу відповісти на це запитання. Багато спільного з Київською Руссю… І ще дещо невловиме, що наче майорить десь поряд, але ледь я наближаюся до цього розуміння, як воно знову кличе мене, ледь помітне вдалині…

Часто згадую Манявський монастир та розповідь отця Василія про те, що Києво-Печерська Лавра передавала Святині саме до Маняви в часи великої небезпеки… Безсумнівно, Гуцульщина була і є важливим центром багатьох історичних подій, точкою на перетині багатьох світових цивілізацій. Це особливе місце сили.

Вірю не лише інтуїції. Вірю і собі, як людині, котра чудово пам’ятає дитинство. Повага до гуцульського хліба. Котрим пригощають від щирого серця. З душею. З таким самим теплом дивилася на мене моя бабуся, коли зустрічала голодного та повсякчас квапливого з вулиці… Її очі були сповнені любов’ю. Таке не забувається. А ще вона боялася голоду. Це відголоски війни. Тому для неї було надважливо побачити мої очі, простягнути мені шматок хліба і впевнитися, що дитина не голодна. Як багато хочеться їй сказати саме зараз. Саме сьогодні. І подякувати за те, що вона навчила радіти тому, що в мене є шматок хліба і є ті, з ким його можна розділити. Це те, що залишилося зі мною на все життя. Це те, чого я навчив своїх дітей – розділити останній шматок хліба, яким би маленьким він не був… Це те, чого навчав нас Ісус…

Боцвінок Марія Михайлівна (село Верхній Ясенів). Етнічна гуцулка. 90 років. Мати 7 дітей. Бабуся 17 онуків. Прабабуся 20 правнуків. Добрі очі Марії Михайлівни так нагадали мені мою бабусю… Довіку буду вдячний цій неймовірній жінці за можливість хоч ненадовго згадати, подумки повернутися до найтепліших дитячих спогадів, на хвильку відчути себе тим хлопчиськом, котрого бабуся покликала на обід, відірвавши від ігор із дітлахами…

Скільки тепла та любові в цих очах, котрі бачили і польську, і австрійську окупації, і найлютіших наших ворогів – комуністів… Багато поколінь родини Боцвінок були членами церковної двадцятки. Найшанованіші члени місцевої громади, котрі опікуються всіма нуждами храму, даючи змогу священнику нести духовну службу, не відволікаючись на мирські справи. Така величезна родина… і Берегиня. Неньо. Сидів поруч із нею і боявся поворушитися… Матір матері материнської… А зовсім поруч була ікона матері Божої… Напишу…обов’язково скажу, чому ми так втрачаємо… Цей шепіт. Цей страх. Цей біль і гіркі сльози.

Жити боляче. Боляче. Не сперечайся, жовто-синій. Подивися правді в очі. Завжди дивися в очі і не відводь їх. Вони – дзеркало душі. А в тій душі або суцільна пітьма, або…ніжне світло. І увесь цей біль нам сповивають нам матері, бабусі… В Біблії це нам дарує Господь… Бе-ре-ги-ня…Неньо… Добрими очима дивиться вона на світ Божий і радіє кожному звуку.

І ще дещо неймовірно вразило мене в цій етнічній гуцулці – при згадці про червоних у неї гостро заблищали очі… Це була не ненависть. Це була незламність. Так буває, людина живе і всією душею, всім серцем не сприймає «совєтчину»…

Сила в очах добрих матерів. І в їх безмежному прагненні виховати не раба, а вільного і сильного Українця. Прочитавши ці рядки, не забудь зателефонувати мамі, жовто-синій… Обов’язково! В мене вже не вийде. Занадто далеко я пішов від дому…і вже не повернуся…

Мій дім – це Україна. Мені так легше. Наперекір усьому. На краю пітьми та світла стоїть самотній Храм Віри, в котрому Господь Бог дарує нам Істину. У кожного вона своя. Покаянна. Головне – вклонитися материнським українським очам, подивитися в них і покаятися, змиритися і… промовчати…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Боцвінок Марія Михайлівна

https://youtu.be/KqbokbfnFNM

Художник-іконописець Микола Рибенчук. Божа іскра, котра так яскраво палає в цій людині, дарує їй можливість бачити світло – Олег Володарський

Завжди дякую Богу за зустріч з людьми, котрі живуть «без шкіри», так тонко, дбайливо та ніжно відчуваючи цей світ. Мені дуже легко з ними. Ми з однієї планети. І людина, розуміючи це, скидає з себе кайдани соціальності, котра нас так калічить, і розмовляє відкритою душею. Від якої так віє Гуцульщиною.

Почув від героя сьогоднішньої програми: «Ми на вас чекаємо». Переглядаючи запис цього інтерв’ю, подумки промовляв: «Ми неймовірно сумуємо за тобою, Верховино! Ти така неосяжна, сильна і тендітна, ніжна та горда. Ти плачеш туманами на верхівках гір і смієшся гуркотом грому. Ти сумуєш сніжинками та обпалюєш морозами. Ти пахнеш гірськими квітами та травами… У тебе є Бог. Він живе тут дуже давно. Та почути відлуння шепоту Бога, що лунає Карпатами можуть лише гідні…»

Люди, які пишуть ікони, живуть в іншому вимірі. Це особливе світосприйняття. Світ тіней та сутінок. Інтонації світла. Ікона має бути живою. Кожна деталь, кожен міліметр святого образу має бути наповнений Життям, Любов’ю, Вірою…

Божа іскра, котра так яскраво палає в цій людині, дарує їй можливість бачити світло. Коли в ранковому храмі вимикають штучне освітлення і у цій напівтемряві видно навіть найменші пилинки, що танцюють в потоках світла, котре проникає через вітражі. І кожен малесенький фрагмент неймовірно гарного світу іконописець має відчути душею, а потім поділитися з нами тим відчуттям краси, відобразивши їх на Іконі. Прожити її. Вимолити. Благословити у Господа.

Згадуючи, відчуття, коли після молитви сідаю писати про священників, про святі місця, я розумію, що відчуває Микола беручись за пензлі. Ти потрапляєш в незрозумілий для себе простір. Душа починає вириватися назовні, ти відчуваєш внутрішній резонанс, інше дихання, інший світ, інші, ні на що не схожі відчуття. Инчий вимір. Шепіт Бога. Його поклик. Його тиша…

С кожним святим пов’язано щось особливе. Щось, що кличе тебе надією та захватом. Дякувати, жертвувати, віддавати себе до останньої краплинки весінньої зливи… В якомусь неосяжному танці – воїна, письменника, романтика… котрого постійно кличе Бог… Навпроти мене сидів такий самий романтик. Його внутрішній світ, такий одразу і зрозумілий і неосяжний, лунав неймовірним розмаїттям барв.

Сім’я художників Миколи та Людмили Рибенчук. Ці люди, самою душею усвідомивши даровану Господом красу, віднайшли в ній себе і Бога, а тепер щедро діляться частинками своєї душі з нами, вкладаючи їх у кожне своє творіння. Змінюючи світ навколо себе. Дійсно, усвідомлення краси врятує світ!

Мене знову покликав Госпідко… за тисячі кілометрів, в гори… Туди, де живуть неймовірно сильні душі. Гуцулів. Українців. Патріотів. Затишок Верховини неможливо описати, його потрібно відчути, ним необхідно наповнитися…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Микола Рибенчук

https://youtu.be/7C6CnCXdOnU

Отець Степан – скромний, з величезною душею. В житті цього священика і капелана є дружна церковна община – Олег Володарський

О, Всесвята Богородице, Діво, Володарко, вища від Ангелів і Архангелів, і від всього сотворіння чесніша, велике здивування Ангелів, висока пророча проповідь, апостольська преславна похвало, особлива прикраса святителів, мучеників міцна надіє, монахів наставнице в спасінні, постників немліюча стриманості, дівиць чистото і славо, матерів тиха радосте, дітей мудрості і осторого, вдовиць і сиріт кормителько, нагих одіяння, хворих здоров’я, ув’язнених воля, тишино по морю плаваючих, нестриманих спокою, заблуканих нетрудна наставнице, подорожуючих легкий переходе, тих хто працює тихий спокою, тих хто в біді скора Заступнице, скривджених покрове і пристановище, надіє для тих, хто втратив надію, потребуючих помічнице, бідних невичерпне багатство, засмучених повсякчасна потіхо, ненавидимих любовна покоро, грішників спасення і до Бога приєднання, православних всіх надійна огороже, непереможна поміч і заступництво. Тобою нам, Володарко, невидиме стає видимим, і ми молитви Тобі приносимо.

Протоієрей Степан Гуменяк, капелан. Снятинський деканат. Настоятель Церкви Покрови Пресвятої Богородиці в селі Рудники, Церква Успіння Пресвятої Богородиці в селі Ільники.

Духовне воїнство – капеланія. День за днем. Крок за кроком. Молитва за молитвою. Тихі сльози воску, що стікають по запаленій свічці. Куполи церков та храмів. Хрести. Ікони. Церковний набат. І жага молитви.

Він із самого дитинства любив ходити разом з друзями в Манявський монастир. Долав маленькими ніжками 10 кілометрів, щоб дістатися до такої важливої для нього святині. І коли серце країни вільно та сильно билося на Майдані, він також не залишився осторонь. Це завжди важко – бути першим. Батьку, дідусеві, священнику, а пізніше – капелану.

Довго не міг зрозуміти, звідки ж беруться такі герої. Та з кожною наступною «Сповіддю» все ясніше усвідомлював – це родовий, генетичний код. Вони не зможуть жити інакше. Поклик крові. Крик серця. Шепіт Бога.

Очі та віра людей, котрі бачать у тобі ту Божу іскру, котра допомагає їм самим звертатися до Господа. Просити в нього захисту. Мира.

Богородице, грішні слуги Твої: о, премилостива і пречудна розумного світу Царице, що породила Царя Христа Бога нашого, життєдавця всіх, небесні славлять Тебе і земні хвалять, ангельський розуме, святосайна звіздо, святих пресвятіша. Царице цариць, Володарко всього сотворіння, богокрасна Дівице, непорочна Невісто, палато Пресвятого Духа, вогненний престоле невидимого Царя, небесний Кивоте, носителько Слави Божої, вогневидна колеснице, спокою Бога живого, невимовний Образе Тіла Христового, гніздо Орла небесного, горлице богомовна, голубко покірна, тиха і незлобна, мати дітолюбна, милостей безодне, хмару гніву Божого розгонителько, глибино незмірима, тайно невимовна, невідоме чудо, нерукотворна Церкво одного Царя всіх віків, кадило запашне, чесна багрянице, Вітко саду живоносного, цвіте прекрасний, що зацвів нам небесною радістю, гроно нашого спасіння, Чаша Царя Небесного, в якій розчинилося від Духа Святого вино невичерпної віри Християнської, непохитний стовпе, єретиків погубо, мечу гніву Божого на богопротивних, постраху бісів, перемого в битвах, всіх християн без обману хоронителько, і для всього світу відоме спасення.

Ми говорили складно. Отець Степан нервував. Совісний священник. Скромний. З величезною душею. В житті цього священника і капелана є велика та дружна церковна община. Одразу видно, яким теплом наповнюються його очі при згадці про його прихожан. Це сім’я. Для нього це рідні та близькі люди. Він переживає разом з ними смерть та народження. Хрестини та вінчання. Він сильний духом людей, котрі довіряють йому свої долі.

І він дуже боїться їх підвести. Це істинна богобоязливість священника, котрий віддає часточку своєї душі кожному, хто до нього приходить. Так тепло і хвилююче за цим спостерігати…

О, всемилостивна Богородице Діво і Властителько, вислухай нас, що молимося Тобі і яви милість Твоєю на людях Твоїх, моли Сина Свого, щоб нам звільнитися від усякого зла, і збережи Церкву і країну нашу, наше місто, всяке місто, село і країну, вірних і всіх, що благочесно спішать і призивають ім’я Твоє Святе, від всякої напасті, пошесті, голоду, землетрусу, потопу, вогню, меча, нападу чужинців, і всякої міжусобиці, від усякої хвороби і всякої пригоди, щоб ані ранами, ані переслідуванням, ані мором, ані всяким гнівом Божим не були покарані слуги Твої; але зберігай і спасай милістю Своєю, Володарко, молячись за нас, корисне і добре поліття, врожаї плодів і часи спокійні даруй нам; полегши, піднеси і помилуй, премилостива Богородице всехвальна, що у всякій біді і нужді перебуваємо. Згадай слуг Твоїх і не відкинь сліз наших і зітхань, обнови нас благістю Своєї милості, щоб ми з подякою втішалися, знайшовши Тебе, Помічнице, Змилосердися, Пречиста, над немічними людьми Твоїми, надіє наша, і розсіяних збери, заблуканих на дорогу правди настав, відпалих від благочестивої віри батьківської назад поверни, старість підтримай, юних направ. Дітей виховай, і прослав тих, що славлять Тебе, особливо Церкву Сина Твого укріпи і збережи на довгі часи.

А потім війна. Жорстока. Без перепочинку. Без часу на усвідомлення того, що відбувається. Сльози тих, чиї рідні та друзі завершили свій земний шлях там, на фронті… і благословення Патріарха йти і допомагати нашому воїнству.

І знову совість. Совість, котра не дозволить відсидітися в штабі, котра спрямовує тебе туди, де твоя допомога найнеобхідніша. Туди, де все частіше звук молитви заглушають звуки пострілів та снарядів. Саме на передову кличе тебе обов’язок вірно та віддано служити Господу і Нації.

Хто-небудь зазирав в душу священнику-капелану? Господь дарував мені молитву та дворічну аскезу для того, щоб хоч трохи наблизитися до розуміння і усвідомлення того, що відбувається в душі патріота і капелана.

Там є улюблений псалом і до болю рідна дитяча молитва. Дитячі спогади. Миті, коли все життя промайне, наче птах, котрий поспішає додому, аби побачити свій дім і купол рідної до болю церкви.

На жаль, більшість з нас не усвідомлюють, яка це складна праця – щира молитва. Зовсім не легко щодня каятися, визнаючи свою слабкість та гріховність.

Війна… і українець, капелан, котрий добре усвідомлює свою відповідальність перед тими, хто зі зброєю в руках захищає нашу рідну землю.

О, милостива і премилостива Царице неба і землі, Богородице Вседіво! Старанням Твоїм помилуй країну нашу і христолюбивих її жителів та всіх християн православних, оберігаючи їх під покровом милості Твоєї, чесною ризою Твоєю захорони, і умоли від Тебе без сімені тілом народженого Христа Бога нашого, нехай підкріпить нас з висоти силою на всіх видимих і невидимих ворогів наших, на чужинців і своїх, які воюють проти нас і проти віри нашої. Спаси і помилуй, Вседіво Богородице, святіших патріархів, блаженних митрополитів, преосвященних архієпископів і єпископів, священиків і дияконів, і весь причет церковний, та всіх вірних, що поклоняються і моляться перед чесною Твоєю іконою.

Оповиті туманом простори чарівної Франківщини, рідного краю священика, капелана Степана Гуменяка. Щодня поряд з людьми – в храмі, на війні, на Майдані. В родині. Небагатослівна людина з теплою, доброю посмішкою в очах. Мені чомусь здалося, що найсвятіша, найсильніша молитва – мовчазна…

Зглянься на всіх нас поглядом милостивого Твого заступництва, піднеси нас із глибини гріховної і просвіти очі наші сердечні, щоб побачити спасення, будь милостивою нам тут, і на Страшному суді Сина Твого за нас ублагай, щоб переставилися у благочестю від цього життя слуги Твої, і вічному житті з Ангелами і Архангелами, і зі всіма святими сподоби, щоби по правиці Сина Твого і Бога вони стали, і молитвою Твоєю сподоби всіх православних християн з Христом жити, і радістю ангельською в небесних поселеннях.

Вірувати – це служіння. Невпинне та самовіддане. Служіння Господу. Нації. Людям. Служіння в любові. В милосерді та турботі. Нам здається, що священникам незнайомий біль. Це не так. Їх біль ще відчутніший, страшніший за наш. Через молитву іде світло і благодать Божа, котрі і оберігають його, захищаючи від того, хто невпинно та підступно порушує спокій християн. Віра, любов та самовідданість цих людей, військових капеланів, не має меж.

Бо ж Ти, Богородице, слава небесних і сподівання земних, Ти наша надія і заступниця всіх, хто приступає до Тебе і Твоєї святої помочі просить. Ти щира молитвениця до Сина Твого і Бога нашого, Твоя материнська молитва багато може, щоб упросити Владику, і Твоїм предстоятельством біля престолу благодаті пресвятих і животворчих Його Таїн приступати насмілюємося хоч і недостойні. Але коли дивимось на всечесний образ Твій і бачимо, як Ти рукою Своєю тримаєш Вседержителя, тішимося грішні, і з замилуванням припадаємо, та з любов’ю його цілуємо, бо сподіваємося, Володарко, Твоїми святими молитвами дійти до небесного безконечного життя і непостидно стати в день судний по правиці Сина Твого і Бога нашого, прославляючи Його разом з Безпочатковим Отцем, і Всесвятим, Благим, Животворчим і Одноістотним Духом, на віки вічні. Амінь!

Коли ти віруєш, тебе супроводжують янголи. Вони мудро підтримують тебе на твоєму шляху. Шість капеланів. Шість доль. Шість УКРАЇНЦІВ. Найстарші з них, Степан Гуменяк та Іван Креховецький, направили мою душу туди, звідки вони черпають духовні сили і віру в свою країну і в майбутнє своєї Нації.

Ми прощалися з капеланом Іваном Креховецьким, а він промовив до мене по-батьківськи: «Велику справу робиш, українцю!». Такі слова, сказані священиком, капеланом – це одна з найбільших нагород, котрі я б міг собі побажати. Це надихає жити і творити, коли на тебе з теплом та довірою дивляться очі людей, котрим так важлива доля нашої Нації…

Степан Гуменяк, Іван Креховецький, Іван Владика, Віталій Сенек, Василь Вирозуб, Петро Мартинюк, Тарас Климович, Василь Мандзюк, Юрій Попович… І ще тисячі, десятки тисяч людей, котрі так ревно і так віддано моляться за Україну… Пишаюся вами! Вклоняюся вам!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Степан Гуменяк

https://youtu.be/njWsju9QJg8