хочу сюда!
 

Ксения

38 лет, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 40-45 лет

Заметки с меткой «краєзнавець»

Гуцули пишаються своєю країною. Вони неймовірно справжні

Юрій Кречуняк був натхненним та фанатичним – це те, чого багатьом з нас так не вистачає – Олег Володарський

 

Обдарованість та вміння відображати власні вірування й вподобання гуцулів чітко простежується в їхньому мистецтві. Не дивлячись на географічну відокремленість, вони змогли створити власний характерний колорит, потужний темперамент орнаментів та мелодійну колористику вишивок й оздоблення. Всюди простежується збереження традиційних технік виконання та поєднання певних елементів декорування, а вміння створювати справжні мистецькі вироби передавалось з покоління в покоління. Тому, на основі опрацювання наявного музейного доробку, літературних джерел та власних матеріалів можна стверджувати, що найбільш вагомими для загального розвитку мистецтва є ткацтво, вишивка, килимарство, художня обробка шкіри та металу, а також різблярство та розпис на склі. Яскравим прикладом є гуцульська різьба по дереву. Майстерності різблення навчалися довгий час, і пройшовши не один рік вдосконалень на Гуцульщині виокремились три школи різьблярства: Річківська, Брустурська та Косівська. На високому рівні була майстерність гуцулів у таких ремеслах як малювання на склі, кераміка, ткацтво та килимарство. Наведене вище свідчить, що гуцульський край цілком виправдано називають одним з самих насичених та багатих на різні види ремесл. Тут можна у народних виробах «прочитати» не лише сучасні віяння, а й вірування та вподобання гуцулів, їх ставлення до навколишнього середовища, до всього живого та їхнє вміння максимально використовувати дари природи

Білей-Рубан Н. В., Сєдоухова Є. В., Петрусь Л. М, Полуда С. Н. Етнографічне дослідження народного строю Гуцульщини. Art and design. 2019. №1. С. 44-58.

 

Краєзнавець, співзасновник і старший науковий працівник музею Гуцульщини Юрій Петрович Кречуняк. Чудово памятаю, як під час наших відвідин родинного музею Рошковських Юрій Петрович та Павла Рошковська окрилені повернулися з колядок. Дорослі люди раділи наче діти, розрум’янені від щастя, сміху та снігу… Зачаровані, змерзлі, сильні та співаючі.

Гуцули дивовижно непримиренні. Я щиро переконаний, що саме сюди приблукали в пошуках такої бажаної ВОЛІ горді та нескорені українці. В гори. В Карпати. До УКРАЇНСЬКОЇ ШАМБАЛИ. Тут їм вдалося зберегти свою генетику та примножити її в своїх нащадках, а також створити свій, особливий діалог з Богом.

Саме тут, на перетині культур, епох і цивілізацій знаходиться те джерело, з якого ми можемо черпати як усвідомлення видатного минулого Київської Русі, так і наснагу для відбудови величного майбутнього України.

 

Гуцули надзвичайно сильні, проте біль минулого зробив їх недовірливими та обережними. Проте сталь їх сили в прагненні жити, співати і вірувати в Господа. В пошуках матеріалу для цього допису намагався відшукати інформацію про Юрія Петровича в Інтернеті, проте мені це не вдалося. Зателефонував гуцулам, які вже стали рідними та важливими… Жвавий голос почав розповідати, що в горах ще лежить сніг, а коли я почув незрозумілий дзвін, мені пояснили, що то дзвіночки худоби… Жартома просив «не знущатися», адже і без того кортить повернутися на любу серцю Гуцульщину.

 

Так неймовірно вабить мене Гуцульщина… Добра і ніжна, наче мати. Велична часточка нашої неймовірної Батьківщини. Пишу ці рядки і, наче на яву, бачу як посміхаюся сходу сонця з вершини засніженої гори… Дивлюся на свою таку неймовірну країну, а мені навіює присмак молока, меду та свіжоспеченого хліба. Проте сильніше за аромат мрії металічний запах крові, котра не припиняє проливатися на Сході моєї країни, а на очі навертаються сльози любові та покути. Благаю тебе, Господи, дай нам мир!

 

Юрій Петрович Кречуняк під час «Сповіді» був натхненним та фанатичним. Нещодавно під час діалогу з патріотом України у мене запитали:

– Фанатизм – це зайве?

– Ні, – відповів я, – це те, чого багатьом з нас так не вистачає. Проте вистачило на два Майдани. Вистачає на роки війни. Та не вистачає у щоденному житті… не вистачає нової вибухової хвилі нас самих… Іншої, не схожої на попередні. Більш дорослої, зрілої, молитовної.

 

Ми повинні, взявшись за руки, винищити метастази червоного демона… Ті, хто зганьбив себе зрадою, мають назавжди відійти на узбіччя дороги, котрою ми йдемо до МИРУ. Останній поштовх… на останньому подиху… Це не складно, особливо в порівнянні з тими янголами, чиї душі полишили тіла у боротьбі з ворогом, боротьбі за Україну. Це повстання Духу. Треба відкрити очі, Величний Українцю, і посміхнутися світові.

 

В музеї Гуцульщини Юрій Петрович з колегами влаштували виставковий зал, присвячений подіям Революції Гідності. Ця зала вражає – десятки національних прапорів з різними написами, побажаннями майорять по всій кімнаті… Вони пишаються своєю країною. Вони неймовірно справжні. Маленький, незламний, добрий та надзвичайно ніжний – корінний етнос Гуцульщини. Непримиренні та непокірні гуцули. Моє серце залишилось там.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Юрій Кречуняк

https://youtu.be/a_64JNP7-3Y

Волонтер, краєзнавць Василь Зеленчук – надзвичайно цікава людина

Як уважно цей українець слухає запитання, а потім виважено і шанобливо на нього відповідає – Олег Володарський


Розмірковуючи про земну Вітчизну, ми, звичайно, погоджуємося з тим, що віруючі, спасенні Христом, становлять окремий народ дітей Божих незалежно від нації, і є громадянами Царства Небесного. Але ця істина не повинна робити нас байдужими до краю нашого тимчасового перебування, бо байдужість межує із зневагою. Ми ж народжуємося не з власної примхи, не вибираємо собі батьків, як і не вибираємо землі й народу для своєї появи на світ. Все дається Богом як дарунок – і чи можна зневажати Божий дар? Кожен віруючий мусить задуматися, що дарунок, який він отримав від Господа – народитися в Україні, має бути не тільки вдячно прийнятим. Він ще й зобов’язує любити той народ і ту землю, яку отримав у тимчасовий спадок, робити все можливе, щоб рідний народ пізнав світло Євангелії, а рідна земля стала благословенною.

Куди б ми не поїхали і як би довго не говорили чужою мовою, але завжди земля народження буде наймилішою, а мова дитинства – музикою. Представники нації, до якої належимо, на чужині сприймаються як брати, викликають у душі спогади про рідні місця. І спогади бувають настільки глибокими, що пригадуються не лише дорогі серцю обличчя, краєвиди, речі, кимсь сказані слова, але й запахи. Смуток, туга наповнює серце, аж до сліз – взяти б крила й полетіти на рідні плеса.

Любов до Вітчизни, до народу, з якого вийшов, є складовою тієї великої любові, яка починається з любові до ближнього й закінчується любов’ю до Господа, і яка ніколи не перестає. Тому ми глибоко помиляємося, коли говоримо, що любимо Бога, але не любимо той край, де народилися, і той народ, до якого належимо з Його волі. Бо ж наш ближній насамперед той, з ким нас єднає одна земля, одна нація, одна мова. І якщо ми не любимо його, то чи повірять нам, що ми любимо поляка чи американця. І чи буде правдою, що ми любимо народ Божий? Велике бо починається з малого! – «Вірний у малому і у великому вірний; а неправедний у малому, неправедний і у великому» (Лк. 16:10).

Василь Мартинюк

 

Отець Іван Рибарук познайомив нас з надзвичайно цікавою людиною, волонтером, краєзнавцем Василем Зеленчуком. На території храму Різдва Пресвятої Богородиці в с. Криворівня, в якому ми знімали «Сповідь», біля церкви поховано декілька поколінь родини Зеленчуків. Я підійшов до могил і завмер, прислухаючись до відголосків стародавньої Молитви, котру навіюють карпатські вітри.

В храмі йшла недільна служба. Ми зайшли всередину. Українські гуцули стояли на колінах в молитві. Увесь храм. 100-150 чоловік. Вони були неймовірно занурені в молитву, у спілкування  з Господом. Діти, літні люди, чоловіки та жінки…

На обличчях читалися милосердя та любов, каяття та смиренність, що переповнювали прихожан. «Рідні мої!», вистукувало серце. «Господи!», лунало в душі.

 

Ми з Василем Зеленчуком потиснули одне одному руки і сіли знімати «Сповідь» прямо під стінами храму. Простий, щирий та змістовний діалог. Складнощів не виникало. Василь дуже виховано і помірковано реагував на мої емоції, котрі переповнювали мене на Гуцульщині і які я не зміг стримати в цій програмі.

Ми говорили, а погляд сам собою повертався до величних Карпатських гір. Храм позаду нас закликав до щирості, а гори – до усвідомлення гідності маленького, але такого надзвичайного етносу, котрий так любить Україну.

 

Треба уважно придивитися до того, як цей українець слухає запитання, а потім виважено і шанобливо на нього відповідає. Храм, Молитва, гори… і могили предків. Це не можна описати словами, це потрібно відчути – дух українця, котрий впевнено стоїть на своїй землі, повністю усвідомлюючи своє коріння…

А в цей час у храмі лунала спільна молитва… Його односельчани хором славили Господа, а він споглядав гори, вершини дерев та небокрай. Чарівна обитель Господа – Криворівня.

 

Таке просте, навіть дитяче запитання «за що Ви любите Україну?» Людей, відданих своїй Батьківщині, воно заводить у глухий кут… Сотні років нашої історії доводять, що любити Україну – це боляче. Та ніхто окрім нас самих не відбудує ту Україну, любов до якої буде приносити лише радість. Почуй мене, жовто-синій.

Я досі пам’ятаю як стою навколішки там, в храмі Різдва Пресвятої Богородиці, поряд з гуцулами, такими щирими і такими рідними в тій молитві, і разом з ними молюся за наших воїнів. Я молюся с заплющеними очима тобі, Господе, за переселенців і добровольців, за волонтерів і за солдат, за матерів та батьків, за дітей, за стражденних… і за янголів, котрі пішли на небо… Боже, бережи Україну!

Господь народжує в нас найкраще, випробовуючи нас на віру. З усією своєю батьківської любов’ю Він дарує нам саме ті випробування, котрі необхідні нам для того, щоб ставати кращими.

Тихо та сумно від відлуння повоєнної гарі. І коли я пишу ці рядки, я згадую кожного із 100 героїв «Сповіді». Моєї сповіді і сповіді моєї Нації. Сповіді перед Богом… під час війни…

Я люблю тебе, Україно! І взявшись за руки з українцями, котрі зуміли не ховати своїх почуттів ані від Бога, ані від нас, ані від себе, я зможу почати молитися вголос… Я мрію лише про одне – щоб ця Молитва долинула до кожної дитинки, котра не дочекалася з війни маму чи тата… нехай ця молитва допоможе їм почути одне одного…нехай вони відчують її, наче обійми, котрих їм тепер так не вистачатиме…

Господи, допоможи нам відкрити серця, скалічені байдужістю, недовірою, болем… Напоум нас, Боже…і помилуй!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Зеленчук

https://youtu.be/oIt4aIldh1Y