Капелан Іван Гуня пройшов афганську війну. І сьогодні постійно на фронті – Олег Володарський

«І буде після того, виллю від Духа Мого на всяку плоть, і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння. І також на рабів і на рабинь у ті дні виллю від Духа Мого. І покажу знамення на небі і на землі: кров і вогонь і стовпи диму. Сонце перетвориться на темряву і місяць – на кров, перш ніж настане день Господній, великий і страшний. І буде: всякий, хто прикличе ім’я Господнє, спасеться; бо на горі Сіоні й у Єрусалимі буде спасіння,як сказав Господь, і в інших, яких прикличе Господь. Бо ось, у ті дні й у той самий час, коли Я поверну полон Іуди і Єрусалима, Я зберу всі народи, і приведу їх у долину Іосафата, і там учиню над ними суд за народ Мій і за спадщину Мою, Ізраїля, який вони розсіяли між народами, і землю мою розділили. І щодо народу Мого вони кидали жереб, і віддавали отрока за блудницю, і продавали отроковицю за вино, і пили. І що ви Мені, Тире і Сидоне і всі округи филистимські? Чи хочете воздати Мені помсту? Чи хочете воздати Мені? Легко і скоро Я поверну помсту вашу на голови ваші, тому що ви взяли срібло Моє і золото Моє, і найкращі коштовності Мої внесли у капища ваші, і синів Іуди і синів Єрусалима продавали синам еллінів, щоб віддалити їх від меж їхніх. Ось, Я підніму їх з того місця, куди ви продали їх, і поверну винагороду вашу на голову вашу. І віддам синів ваших і дочок ваших у руки синів Іуди, і вони продадуть їх савеям, народу віддаленому; так Господь сказав.

ВАСИЛЬ ЩУРАТ

З поеми «ЗАРВАНИЦЯ»

«З татарських рук приймав смерть Київ.

Чого живцем вогонь не виїв,

Ішло під меч, ішло в неволю,

Втік лиш один чернець на волю.

Степом, яром, вздовж рік, лісами,

Як заєць, витравлений псами,

Біг, не спиняючись на хвилю,

Аж став на галицькім Поділлю.

...Заплакав же чернець в знесиллі:

«О Ти, що в най прикрішій хвилі

Ведеш усіх до Свого Сина,

Моя Провіднице Єдина,

Вкажи мету моїм дорогам,

Моїм стражданням і тривогам...»

Впав на коліна, серце томить,

А сон підходить, силу ломить;

Заснув сердешний на мураві

І бачить в сні, немов на яві:

Над ним Пречиста, коло неї

Два Ангели, в руках лілеї.

Він руку простягає вгору,

Вона край свого омофору

Йому дає, дає й підносить,

Аж ось і небо землю росить.

Отець Іван Гуня, капелан УГКЦ, ветеран афганської війни, волонтер. Ще до зустрічі з отцем Іваном Гунею мені здавалося, що ми з ним вже знайомі, адже Роман Мельник («Мамонт») і Валентина Ходус багато розповідали мені про цю людину, згадуючи його з великою повагою.

Саме завдяки їм мені вдалося вмовити отця Івана зняти «Сповідь». Та складність полягала в тому, що у нас не прийнято на рівні суспільства вести бесіду між двома українськими Храмами: католицьким та православним. Храм один. Підніжжя Храму – історія та культура нашої нації. Молитви, ікони, святині ідентичні. Спільна любов та відданість Богу. Складно. Але ця розмова необхідна.

Пишу ці рядки і, наче на яву, бачу поряд непримиренного Василя Мандзюка, самовідданого Миколу Мединського, мудрого Юрія Поповича, привітного Юрія Болехівського, делікатного Миколу Мниха, інтелігентного Петра Квича, щирого Володимира Топоровського, стриманого Миколу Квича, спокійного Івана Гуню.

Сиджу посеред священиків і капеланів католицької церкви і немає між нами нічого окрім відданої віри в Господа, немає між нами жодних бар’єрів чи перепон. Всі ми богомільні та покаянні. Всі ми УКРАЇНЦІ. Ми єдині в Господі. Нас єднають Бог і Україна. Все інше – другорядне, зайве.

Ми – Нація. Нація любові і віри. Духовна нація, котра, продираючись крізь терни, починає усвідомлювати себе. Українство – справжня і сильна любов до того, що заповідав нам Господь. Нам потрібно лише усвідомити це. Достукатися до самих себе. Пробудити свою генетику. І передати її дітям та онукам.

Іван Гуня пройшов афганську війну. І сьогодні постійно на фронті. Поруч з тими, хто захищає свою країну.

Ми сиділи в Збаразькому парку, говорили, а я бачив перед собою цільну, дієву, усвідомлену людину, котра не дозволяє собі ані на мить забувати про війну. Він готовий діяти. Жертвувати. Співчувати. В ньому немає сумнівів чи вагань. Сильна людина. Мовчазна. Монолітна.

Сонце повільно сідало за горизонт, а нашій зустрічі з отцем Іваном передував надскладний для нас обох день. Він подолав більше 500 кілометрів, щоб ця «Сповідь» відбулася.

Ми зустрілися для того, щоб сказати найважливіше… Ми всією душею любимо Україну. Кожен по-своєму. Та на перетині шляхів, війни, Нації і Бога ми єдині. Ми – УКРАЇНЦІ.

Капелан Іван Гуня. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/0xJPMcnjui4

Олегу боляче бачити в кровних українцях залишки рабської психології – О. Володарський

Українське національне відродження — соціальний та політичний рух на території Російської та Австро-Угорської імперій, що виступав за національно-культурне відродження й становлення української нації. Існує безліч різних теорій і оцінок сутності українського національного відродження, як політичного, соціального, національно-визвольного руху. Український національний рух зародився на території Російської імперії у колах козацької старшини, під впливом історичних процесів у Європі кінця XVIII ст. Великодержавна політика царського самодержавства призвела до піднесення українського національного руху в Росії в середині XIX століття — на початку XX ст. він остаточно перейшов у свою політичну стадію і характеризувався активною боротьбою українців за свої як культурні, так і політичні права. З виникненням українських партій, розв’язання національного питання в Росії пов’язується з вирішенням глобальних політичних проблем: ліквідація самодержавства, встановлення парламентаризму, надання демократичних свобод.

Відокремлення українців із християнського загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті української етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків релігійного порозуміння між православними і католицькими конфесіями; поширення протестантського руху і реформаційного вільнодумства в умовах утисків як на Заході, так і на Сході Європи; розвитку православних церковних братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби православної церкви з католицькою; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з православною церквою. Могутній поштовх процесам самоідентифікації українських вищих прошарків суспільства з українською людністю, з українською територією та з українськими релігійними цінностями був даний національною революцією 1648-1676. Однак, після прийняття Гетьманщиною протекції московського царя ці процеси поступово почали згасати. Козацька еліта віддавала перевагу не стільки політичній чи етнорелігійній ідентичності, скільки становій, добиваючись урівнення себе в правах з російським дворянством.

Поштовхом до відродження української національної ідентичності стали загальноєвропейські історичні зміни 18 ст. Вони збудили в української еліти потребу знайти свою «українську правду». І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам української козацької старшини, однак створення українською елітою власного історичного міфу (найвиразніше представленого в анонімній «Історії Русів») та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної української нації.

Політик, депутат Олег Сиротюк. Познайомившись з Олегом, одразу згадав як бачив його в одному з політичних ток-шоу. І сам здивувався тому, що пам’ятаю той ефір п’ятнадцятирічної давності. Тоді Олег вийшов в студію і почав говорити. Спокійно, впевнено, усвідомлено. Перша революція. Вогонь в очах та віра у зміни на краще. І тут почалася дискусія. Його опоненти ще не вміли говорити і слухати про УКРАЇНУ. В них її ще не було.

Олег тоді не зламався під цим тиском. Йому кортіло докричатися до них, та в якийсь момент він усвідомив, що це марні спроби. Просто вони говорили про різні країни. У тогочасних провладних організмів не було усвідомлення України, для них країна залишалася лише територією, підконтрольною їх політичній волі, а держава продовжувала бути засобом управління цією територією, її ресурсами та населенням. А він з молоком матері увібрав в себе іншу Україну — спадщину предків та Батьківщину нащадків, вільну, квітучу, незламну, сильну своїм більш ніж тисячолітнім прагненням ВОЛІ. Про що говорити, коли одні виросли під портретами вождів, плекаючи партійний білет, а інших з дитинства оточували ікони, а в домашній бібліотеці були Шевченко, Франко, Джек Лондон і Дюма?!

Почувши це тоді, я сам не зрозумів, що ж мене так зачепило. А зараз, коли минуло 15 років життя, 5 років війни і більше 100 «Сповідей», я зустрів Олега і нарешті усвідомив те, що для нього було очевидним ще багато років тому.

Як багато нашій Нації було потрібно втратити, аби усвідомити несумісність двох світоглядів — малоросійського і УКРАЇНСЬКОГО. Ми не розуміли всього жаху прірви між нами. Коли людина не розуміє, чому до нього не говорять українською, а його опоненти не бачать нічого, окрім «одін-народ-дєди-воєвалі».

Тоді, 15 років тому, в Україна не було України. Ми жили НА УКРАІНЄ. А зараз, завдяки болю війни, ми нарешті ВДОМА. Це усвідомлення було для мене наче удар блискавки, від якого я намагався оговтатися за філіжанкою запашної тернопільської кави.

Саме тому ця «Сповідь» вийшла дуже не простою. Складний співрозмовник. Політик. Діалог нагадує гру в шахи, коли уважно обмірковуєш кожен словесний хід. Та коли я дивився в очі цій людині, я побачив в нього в очах відголоски того давнього болю. Він УКРАЇНЕЦЬ, ВОЛЯ — його суть. Саме тому йому так боляче бачити в рідних, кровних українцях залишки рабської психології, котрі не вдалося змити кров’ю війни. Як же різко та контрастно відчувається різниця між монолітом ідеології українства та хаосом сепаратистів і колабораціоністів.

І згадуючи той давній ефір я розумію, що сьогодні вже ніхто не наважиться на неповагу до України та українства. Ми змінилися. Але змінилися зовсім недавно. Саме тому нам так важливо сьогодні слухати і чути тих, хто був народжений та вихований українцем, хто жив Україною задовго до того, як кров, пролита нашими воїнами, промила очі і мізки багатьом з нас.

Мене вразило усвідомлення того, скільки років він рухався проти московитської течії. Спокійно, виважено, зосереджено, не даючи бурхливому потоку проросійсько налаштованої юрби збити його з обраного курсу.

Зізнаюся, я не люблю політиків. Не люблю тому, що з часом політиканство стає їх суттю, вимиваючи все те, що варте поваги. Та Олег, попри тривалу політичну кар’єру, зумів не підхопити цей вірус. Його суттю залишилося українство. І я вдячний Богу за те, що ми нарешті в Україні, в якій такі люди завжди будуть почуті.

Олег Сиротюк. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/ujQ0Q5wDBhU

Отець Микола (в миру — Квич Микола Михайлович, 27 листопада 1971) — український священик, ієрей Української греко-католицької церкви (УГКЦ), головний військовий капелан Кримського Екзархату (з 13 лютого 2014), головний військовий капелан Одесько-Кримського Екзархату (до 13 лютого 2014). 15 березня 2014 року під час українсько-російського конфлікту в АР Крим отця Миколу Квича було викрадено безпосередньо з церкви парафії Успіння Пресвятої Богородиці Севастополя та вивезено у невідомому напрямку. Про це повідомив заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ отець Любомир Яворський. Того ж дня ввечері священика відпустили «правоохоронні органи Криму». Проти нього було складено протокол про адміністративне порушення та висунуто підозру в організації провокацій.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Микола Квич. Священик УГКЦ, капелан, священик храму Архистратига Михаїла (м. Тернопіль).

…Звуки вальсу… бал офіцерів, блиск очей та засліплюючи білизна суконь прекрасних панянок, котрим судилося чекати повернення своїх обранців на березі… Лунає музика, зала сяє міріадами вогнів, і ніби саме повітря сповнене щастям та сміхом. Такі безтурботні в цей вечір, вони ще не підозрюють, що невдовзі їм доведеться вбивати та вмирати заради Батьківщини…

Описувати складний шлях Миколи Квича не має потреби. Це була випадкова, проте щаслива зустріч. Павло Сливка, герой одного з попередніх випусків «Сповіді», дізнавшись, що нам на той час ще не вдалося зняти програму з жодним з капеланів УГКЦ запропонував нам запросити до «Сповіді» отця Миколу.

Виважений та мудрий всередині, ззовні отець Микола здавався спокійним та небагатослівним. Він говорив з Богом всередині себе. Я це бачив. Відчував. Геометрія Бога. Коли священик все, сказане ним, вимірює по відношенню до абсолютно іншого виміру, котрий ми часто не в змозі усвідомити.

Він не судить та не засуджує. Не стає ні на чий бік. Його дух не той, що раптово вибухає полум’ям, а той, чиє полум’я палає рівно, незважаючи на будь-які негаразди. Це мудрість. Не та, котру черпаєш із прочитаного та почутого, а та, котра з’являється в людині після усвідомлення отриманих знань.

Згадую отця Миколу, а мені лунає морем. Чорним морем, котре ласкаво омиває береги нашого Криму. А на просторах вечірнього Києва вже панує осінь…

В такі моменти душа прагне кохати. Істинно та ніжно. Із захватом та вірою в диво. Прагне видихнути весь той біль, котрий розриває її всі роки війни. Прагне миру в такій втомленій болем Україні. Душа прагне ЖИТИ. Жити так, щоб твої діти, онуки та правнуки, посміхаючись морському бризу в українському Криму, знали про біль своєї Неньки-Батьківщини лише зі сторінок підручників історії…

Він не зрадив і не промовчав. Капелан Микола Квич. Він поїхав із Криму. Я бачив в його очах море. Він тужить за ним. Ми повернемося туди. Вигреземо. Відмолимо. Відстоїмо свою землю. Крим – це Україна. Я бачив це у Ваших очах, отче.

Микола Квич. «СПОВІДЬ» — авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/P6RawZxlAWA

Ми говорили про янголів, а Надія дивилася на мене з подивом і не могла зрозуміти, звідки ж я їх знаю – Олег Володарський

По-перше, ангели могутні. Нехай вас не вводять в оману всі ці голенькі херувимчики, якими епоха бароко заселила нашу уяву. У Писанні перше, що завжди говорить людині ангел, коли з’являється їй, – «Не бійся!» А що сказали б херувимчики з голими сідничками? Напевно, щось на кшталт: «підв’яжи мені підгузник». Але згідно з давньою традицією, ангели вселяють благоговіння. Рільке каже, що ангел лякає. У чому ж їх могутність? Сутність ангелів – у розумінні. Їх помисли глибокі. Розуміння – їх спеціальність. Згідно Аквінату та іншим вчителям, ангели інтуїтивно осягають первинні думки, що лежать в основі всіх наших інших помислів. Їм не потрібно вчитися проникати в суть речей. Вони не потребують доказів, аргументів і експериментів. Вони схоплюють все інтуїтивно і миттєво. По частині інтуїції їм немає рівних. У цьому вони можуть бути нам помічниками. Ось чому ангелів і творців з’єднують настільки глибокі дружні узи. Споглядаючи дивовижні, незвичайні зображення ангелів, подаровані нам художниками, ми маємо справу не просто з благодатною темою для живопису, але і з тим, що відбувається між ангелами і художниками. Ангели йдуть дорогами інтуїції. Ангели пов’язані особливими відносинами і з пророками – а сьогодні пророки нам необхідні. Пророки потрібні громадянському суспільству в кожній професії, в кожному поколінні. Нам потрібні молоді пророки і пророки старі. «Чим займаються пророки? – Запитує ребе Гешеле. – Пророки втручаються». Якщо ми хочемо, щоб людство звернуло з того шляху, по якому воно йде зараз, нам не обійтися без пророків, – ангели ж, згідно Аквінату, мають найбезпосередніше відношення до пророцтва. До того ж ангели мають виняткову силу волі. Аквінат говорить: «Їх воля за своєю природою наповнена любов’ю». Ангели не схильні вдаватися до відірваного міркування; їхня доля – любов і розуміння. Їхнє розуміння просякнуте любов’ю. Їхні знання – це знання серця. Це мудрість, а не просто знання. Отже, ми ясно бачимо, що у сферах своєї «спеціалізації» – у розумінні, пізнанні, любові, співчутті і пророцтві – ангели можуть багато чому навчити нас. Їх завдання непрості. У них є серйозні космічні обов’язки, пов’язані з мудрістю і знанням. Одне з таких завдань – прославлення. Де прославлення, там і ангели. На мою думку, відсутність ангелів пов’язана з тим, що я б назвав «кризою прославлення у західній цивілізації». Вони повернуться, як тільки ми знову навчимося прославляти. Хільдегарда Бінгенська та Тома Аквінський вчать, що диявол відрізняється від ангелів відмовою підносити хвалу. Як багато в нашій культурі останніх століть було пов’язано з відмовою хвалити! Що є хвала, як не радісний і побожний хор голосів? Ми позбавлені хвали тому, що наш світ – світ, подібний машині або клітці, – забрав у нас благоговіння і радість. Пробуджуючи в нас благоговійний страх і подив, нова космологія тим самим воскрешає хвалу. Вивчати ангелів – значить проливати світло на нашу власну природу, особливо на ті її аспекти, що придушуються нашою секуляризованою цивілізацією, секуляризованою освітньою системою і навіть нашою секуляризованою релігійністю. Під секуляризацією я маю на увазі все, що виганяє священне тремтіння з світобудови.

Джерело: https://credo.pro/2015/10/39255

Надія Гута, митець, художниця.

Далеко від метушні великого міста, на узбережжі осяяного сонячним промінням Азовського моря, серед реліктового лісу, сповненого ароматами хвої, мені згадався мій янгол. Добрий та мрійливий, котрий з малих років вчив мене розмовляти з ним про все, що в мене на думці та на серці.

У мого вітчима був будиночок на краю лісу в Пущі Водиці. І, коли ми на вихідні приїжджали туди всією родиною, я зажди біг до лісу, блукав стежками та мріяв. Мріяти і уявляти майбутнє. Бажати чогось більшого та таємничого. Я і зараз подумки часто повертаюся на ті стежки, згадуючи себе маленького. І янгола… котрий не розповів мені про те, як боляче буває, коли твою розкриту настіж душу світ не розуміє та не приймає. Не стільки світ, скільки оточуючі, котрі і являють собою весь твій світ в тому віці. Мій янгол завжди був добрим і по-родинному домашнім. Він любив спостерігати як я захоплююся читанням. Від нього пахло сніжним Джеком Лондоном і таємничим Стефаном Цвейгом. Він обожнював Бічер-Стоу і Паустовського. Та найбільше він сміявся, коли я втрачав зв’язок з реальністю, занурюючись в романи Дюма.

Мій янгол дивовижний мистецтвознавець. Поціновувач людських переживань. Це зараз, озираючись назад, я бачу, що все прочитане та пережите мною симетричне. А тоді він мовчки сидів і посміхався. Він давав мені рости. Я поглинав мудрість випробувань, котрі прийшли несподівано…

Прийшли і запитали: «Що є Бог?» І я розгубився. Не зумів миттєво зрозуміти, що весь цей час проходив школу усвідомлення надважливих процесів. Мій Янгол вивів мене з непроглядної темряви та одвічної плутанини лісових стежок на велику дорогу, котра веде до Храму, в якому живе Господь, дарує милість Матір Божа, а Ісус нагороджує терпінням та молитвою.

Мій янгол і зараз поруч зі мною. Його суть, його образ і досі ведуть мене цією дорогою до Бога. Він осяює мою свідомість. Не дає мені впасти. Він вітерцем грається із жалюзі і кидає в обличчя бризки сонячних променів. Він насичує ранок ароматом кави і нагадує мені про дитинство смаком домашнього молока. Він поруч. Ми поєдналися. Стали одним цілим. Він мій вчитель. І краплинки маючої під іконами свічки нагадують мені про нього. Він постійно говорить до мене. Допомагає не поспішати. Думати. Усвідомлювати себе і світ. Коли я вчиняю правильно, він посміхається, наче дитина, повертаючи мене в таке тепле та затишне дитинство.

Маленький янгол Надія сиділа біля мене в затишному кафе. Ми тільки-но приїхали в цей неймовірний край, і мені кортіло відчути душу Тернопільщини. Для мене найвищим знаменням правильності того, що відбувається, є несподіване повернення в дитинство.

Тендітний янгол розклала листівки із зображеннями українських янголят. У неї їх надзвичайно багато. І від листівок, і від посмішки їх авторки лине неймовірне тепло. Вона посміхалася щиро і трохи беззахисно. Коли людина, котра вихована в молитві та Господі, бачить таку віру в світло, вона замовкає. Мені ціною неймовірних зусиль вдалося зберегти одного свого янгола. Не відійти від нього, не втратити, не занапастити душу, котру він так складно вивів на шлях до Господа. А тут цілий світ янголів. Яскравих. Веселих. Надзвичайних.

Ми говорили про янголів, а Надія дивилася на мене з подивом і не могла зрозуміти, звідки ж я їх знаю. Не розуміла, що світ янголів живе в моїй душі вже п’ятдесят років. Я в нього вірую. Без цієї віри мене давно вже не було. І я неймовірно вдячний, що Надія бачить в своїй душі цих вісників Небесного Щастя і щедро ділиться ними зі світом.

Як же це важливо – знати про те, що цей світ добра існує. Як необхідно, щоб в душах наших дітей була віра в диво. Щоб твій маленький синок підійшов до ікони Матері Божої і посміхнувся янголам і Богу. Дітям потрібно дихати добром. Засинаючи під теплою барвистою ковдрою слухати про янголів, котрі завжди поруч. Він веде тебе до Бога, а потім завмирає в тиші Храму і пишається тобою. Тільки не обертайся. Він завжди поруч, для нього найбільше надбання – твоя любов до Отця Небесного. Це його завдання. Зробити тебе тобою. Справжнім. Щирим. І покаянним.

Маленькі картинки янголів. В воюючій країні. Від тендітної та глибоко віруючої українки. І скільки ж в них добра, ніжності та радості!

…Маленька дівчинка в своїй кімнаті замість домашніх завдань старанно вимальовує янгола. Янгола, котрий захищає її батька на війні. Вона знає чому плаче мама і чому бабуся постійно мовчить. Таткові потрібен янгол. Таткові не має бути холодно і самотньо. Маленька дивиться у вікно і мріє про якомога скоріше повернення батька…

Намалюйте дітям тих, хто пішов на війну, Янгола. Намалюйте всім дітям землі Янголят. Разом з ними прийде мир. Тонкий світ живе поруч із нами. Необхідно його почути. Відчути. Побачити. Це надзвичайно важливо! Дякую за Янголів. Це те, чого так не вистачає в найтяжчі моменти життя.

Багатоголосий хор. Хор мира, любові і віри. Взявшись за руки і звернувшись в молитві до Бога ми будемо вражені тим, що наші Янголи, корті полишили нас, моляться разом з нами. Це незрівнянні відчуття. Відчуття щастя, свободи, майбутнього.

Надія Гута. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/NiFJTi8SlhU

Генетика родини капелана Володимира Топоровського рясно оповиті історичним болем свого народу – Олег Володарський

 Матінко Божа Зарваницька, молюся за українських матерів, скромних і доброї вдачі, яких приводить до Христової Церкви і місць Твого об’явлення незламна віра, де вони прагнуть почути Живе, Вічне Слово, вносячи свою лепту не так грошима, як неустанною молитвою і працею на Твою честь, Мати Небесна, й на славу Отця, і Сина, і Святого Духа. Пресвята Богородице, потіш жертовні серця матерів словами розради, вимоли для них Божу допомогу й захист для їхніх родин. Розвесели їх ангельським церковним співом та даруй Твоє благословення на краще майбутнє їхніх дітей та онуків. Адже міцніє Христова віра в неньці Україні завдяки нашим милим матерям, котрі, як жінки-мироносиці, невтомно йдуть своєю хресною дорогою за Ісусом, тримаючи міцно діточок за ручки, навчаючи їх Божого Слова, співу та молитвам до Святої Родини. А в час переходу до Отця прийми їхні страждальні душі, як білі лілеї, в Твої ніжні Материнські обійми і провадь під Своєю опікою до Вічного і Щасливого Життя в небі. Амінь!

Заповіт Блаженнішого Патріаха Йосифа Сліпого

Моїм Духовним Дітям, Владикам, Священикам, Монахам і Монахиням і всім Вірним Української Католицької Церкви Мир у Господі й архієрейське благословення! «Ще трохи, і світ мене вже не побачить» /Ів. 14, 19/, «Ще трохи, і ви не побачите мене вже...» /Ів. 16, 16/, бо «надходить година, коли вже і притчами не промовлятиму до вас...» /Ів. 16, 25/. Залишаючи цей світ і «сидячи на санях», як говорили наші предки, після дев’ядесятикількалітнього життя молюся за вас, моє Духовне стадо, і за весь Український народ, якого я є сином і якому я намагався ввесь свій вік служити, словами прощальної Архієрейської молитви Господа Нашого Ісуса Христа. Він бо для нас усіх і для всього світу є «путь, істина і живот» /Ів. 14, 6/. І тому, переставляючись у світ вічности, благаю Отця Небесного, щоби Він прославив Сина свого у вас, аби ви спізнали Його, «Єдиного, Істинного Бога» і Ним «посланого — Ісуса Христа» /Ів. 17, 3/, і щоби Він дав вам «Утішителя, який буде з вами повік, Духа Істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його і не знає. Ви ж Його знаєте, бо перебуває Він з вами і буде у вас». /Ів. 14, 16-17/. Разом із цією молитвою, прощаючись зі світом і всіма вами, Дорогі мої духовні діти, так, як велить нам наша свята прадідівська християнська віра, залишаю вам свій Батьківський і Пастирський Заповіт! «... Щоб ви не зневірилися...» /Ів. 16, 1/ і «Хай не тривожиться серце ваше. Віруйте в Бога!...» /Ів. 14, 1/. І головне заповідаю вам: «Щоб ви любили один одного...» /Ів. 15, 12, 17/ любов’ю, над яку більшої немає, що готова й життя своє віддати за друзів своїх..." /пор. Ів. 15, 13/. + + + + + + + + + Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таємничим Тілом, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними та матеріяльними скарбами вселюдського значення, визначали мій життєвий працелюбний шлях, моє думання та мою працю, на волі й у неволі. Упродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в’язнем Христа!

Священик, капелан, адміністратор парафіяльної церкви Пресвятої Трійці отець Володимир Топоровський.

На під’їзді до Марійського духовного центру «Зарваниця» стоїть велична стародавня церква Пресвятої Трійці в якій зберігається священний образ, ікона Матері Божої Зарваницької… Старовинний храм. Благословення та благодать лунає в повітрі.

Капелан Володимир Топоровський сидів у затінку біля храму, а навколо нього бавилися дітлахи. Я довго не наважувався порушити цю ідилію, таким теплом та любов’ю була сповнена ця картинка.

Він душею обіймав своїх українських малюків і уважно слухав про програму «Сповідь». Наважувався, усвідомлюючи, наскільки важливо відкрити душу і говорити душею. Священик, котрий живе на війні. Після літньої спеки прохолода храму сприймається з неймовірною насолодою.

Ми пройшли до ікони Матері Божої Зарваницької. Святиня. Та святиня, до якої моя душа прагне після відвідин Гуцульщини. Підійшов до ікони, вклонився їй і почав молитися. Піднявшись з колін приклався до ікони. Складно передати ці відчуття – тепло, любов, покута, тиша і біль від невідповідності омріяного і реального.

Незгода з війною, смертями, кров’ю, байдужістю… Ти наодинці з Господом. Ти не озираєшся на тих, хто опинився поруч, не думаєш ні про що окрім святого образу Богоматері, котра дивиться на тебе з ікони. Захисти. Помилуй. Прости мене грішного. Позаду тебе прірва страстей, емоцій, почуттів. Попереду – найвища любов до того, що даровано Небом.

В нашій генетиці та культурі є слово, котрим нарекли людину, яка, присвятила своє життя Україні. Людину, для котрої отримана влада та можливості не привілеї, а обов’язок робити ще більше для своєї Нації. Це слово «ЕТНАРХ». Етнарх – це людина, котра дихає та живе Україною. Котра віддана їй. Беззастережно. Це найвищий прояв націоналізму – через любов до своєї Батьківщини любити весь світ. Ось чому нас на чужині, за океаном називають Боженьки. Ось чому Госпідко, ніжно розбудивши нас легким дотиком осіннього вітру, відчиняє перед нами Біблію і Молитву і, наче люблячий та ніжний батько, спостерігає за нашими зусиллям.

Ось чому наша кров, котра ллється рікою останні тисячу років не буде винищена ніколи. Ми насищаємо себе смертю та життям. Ми народжуємося та помираємо. Ми дихаємо. Дихаємо нашою землею. Ось чому Він відділив нас від територій, поневолених слугами Сатани. Ось чому до нас більше не долинає запах Бахчисарая і Сімеїза.

Він береже свій народ. Ми неспроможні усвідомити всю глибину та мудрість Божого випробування. Ми втрачаємо віру в себе. А вона там, на самому верху жовто-синього прапору, піднятого на згадку про загиблого Воїна.

Злий гібридно-інформаційний морок лукавого, помножений нашими сумнівами, скидає нас у безодню. Ховає заживо. Танець на могилах загиблих під супровід оркестру фарисеїв та манкуртів продовжується. Ми чекаємо на реформи та економічне диво, шукаємо гроші, знаходимо і, давлячись від жадібності, намагаємося проковтнути якомога більше, навчаючи власним прикладом своїх дітей та онуків. Ми розучилися жертвувати собою. Розучилися говорити з Богом.

У капелана Володимира Топоровського генетика та історія його родини рясно оповиті історичним болем нашого народу. Його кров пам’ятає найстрашніші часи нашої нації. Це в його жилах. Безумовно. Назавжди. Мене вразила ця людина, котра попри всі біди та негаразди всією душею, неймовірно ніжно та щиро любить увесь світ. Любить Бога.

Ми говорили, а мені не хотілося, щоб ця «Сповідь» завершувалася. Туга за цим діалогом обвивала душу раніше ніж він встиг завершитися. І стільки доброти було в кожному слові цього УКРАЇНЦЯ. «Люби свою Батьківщину! – світилося в його очах, – Люби все, що бачиш і що відчуваєш».

Ми з теплом прощалися з отцем Володимиром. Навіть війна не змінила душу цього капелана. Ми сповідалися в любові до своєї рідної України. На очах у Нації і Бога. Перед іконою Матері Божої Зарваницької.

Отець Володимир Топоровський. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/QfFi3WbP234

Я це остаточно усвідомив після «Сповіді» з Христиною – Олег Володарський

Чи знаєте ви, що таке «чорна діра»? Ні, мова не йде про ваш сімейний бюджет, а про астрофізичний об’єкт, який створює настільки потужну силу тяжіння, що жодні, як завгодно швидкі частинки, не можуть покинути його поверхню, навіть світло. Складно уявити собі, як все це відбувається в глибинах Всесвіту, бо ж безпосередньо спостерігати чорну діру неможливо, її наявність можна лише встановити через поведінку космічних об’єктів та полів, наприклад, за швидкостями руху зірок. А тепер поясніть це своїй дитині чи учневі в школі. Важко? А отож. Але, якщо ви завітаєте до недавно відкритого Центру науки Тернополя, там вам продемонструють модель чорної діри, яка наочно і вельми дохідливо демонструє, що відбувається з космічними об’єктами на тлі уявної поверхні цього космічного монстра. Навіть якщо ви так і не засвоїте зміст складних понять на кшталт «енергосфера» та «сингулярність», уявлення про поведінку чорної діри у вас тепер залишиться на все життя. Науково-демонстраційний навчальний «Центр науки Тернополя» це сучасний спосіб репрезентації складних законів науки та явищ природи. Цільова аудиторія центру – школярі, але і дорослим там буде теж цікаво.

Джерело https://ternopil.te.ua/u-ternopoli-je-mistse-de-mozhna-pobachyty-navit-nemozhlyve/

Голова громадської організації «Центр науки Тернополя» Христина Білінська. Тернопільщина зустріла нас привітно та гостинно. Поїздки, зустрічі, знайомства…

Ми поспішали обійняти цей край, почути стук його серця, відчути його через знайомство з неймовірними тернополянами. Ззовні стриманий і поміркований край, він сяє вольовими очима людей. Тернопільщина – це твердиня духу. І цей дух яскраво квітне в серцях дітей цієї землі. Вони великодушні, гостинні, виховані, освічені. В них є принципи та переконання. І найсвятіше із цих категоричних переконань – Україна.

Місто сповнене волею. Воно шумить, поспішає, метушиться… і вірує. Свято вірує. І в цьому місті нам випало щастя познайомитися з Христиною Білінською. Масштабне приміщення «Центру науки Тернополя», численні експонати, зібрати які допомагали науковці з усієї України. Та, дивлячись на численні проекти, цікаві активності, неймовірні ідеї, котрі народжуються під цим дахом, усвідомлюєш, що ціна та цінність – абсолютно не співмірні речі. Тут в серцях маленьких і дорослих українців зароджують новітню Україну – освічену, розумну, креативну, небайдужу.

Душею, серцем, невпинним двигуном цього надзвичайного організму, «Центру науки Тернополя», є Христина Білінська. Натхненна, небайдужа, впевнена в собі і в майбутньому, вона підкорює вершину за вершиною, не спиняючись ані на мить.

Тендітна жінка, мати маленької донечки, вона не буде просити про допомогу, а докладе всіх зусиль, аби стати гідною підтримки. Підтримки від місцевої влади, котра виділила кошти та приміщення під її проект, підтримки маленьких українців, котрі надихають її своїм ентузіазмом…

Моєму поколінню, для того щоб змити з себе радянщину знадобилися ріки крові, котрі продовжують проливатися.

Тим більшою втіхою є усвідомлення того, наскільки покоління Христини відрізняється від нас. Вони – українці. Вони свято вірують в нашу країну. Вони щасливі кожним днем, навіть попри тугу війни.

Вони живуть і день у день стають кращими. Вони цікаві, натхненні, мрійливі. Семінари, конференції, навчання, обмін досвідом – їх життя, бурхливий кришталево чистий потік, котрий омиває зневоднений егрегор нашої країни, оновлюючи його, наповнюючи життям. Вони вже не зможуть жити як ми. Їм тісно. Вони інша, велична нація Українців.

Ми ще не помічаємо цього, але у нас вже інша країна, інші люди. Я це остаточно усвідомив після «Сповіді» з Христиною. А ти зумієш побачити цю нову Україну в її очах, жовто-синій?

Ми їхали затишними вуличками Тернополя, а мені хотілося жити від усвідомлення того, що у нас є майбутнє… У моєї країни. В усіх нас. Вони стали на крило, маленькі та горді птахи, котрим судилося стати вісниками відродження нашої Нації.

Христина Білінська. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/-uT1yNl_xlc

Не встигне добігти до кінця місяць вересень, як в Україні станеться диво: виникне принципово нова в державі митна служба, працівники якої не те що ні за яких обставин не дозволятимуть собі красти та набивати власні кишені, а все одно, що стануть святими ангелами. Про це заявляє, ледве не божиться й клянеться сам нинішній Голова цієї служби Максим Нефьодов.

Погодьтеся, що така обіцянка не може не тішити слух чи не всьому пересічному населенню України. Бо для кого це секрет, що наразі митниця у нашому суспільстві зажила слави однієї з найбільш корумпованих структур. Авторитетні знавці зійшлися на думці, що давно уже ми щороку втрачаємо не менше 5-ти мільярдів доларів через нечувану і немислиму корупцію, яка наскрізь просякла Митну службу. А тут нате вам – мов за помахом чарівної палички вона «перестане асоціюватися з поборами, контрабандою, скрутками та усіма іншими правопорушеннями», як не втомлюється раз-у-раз там і тут заявляти пан Нефьодов. Далі ж він ще й пояснює, що цьому прислужиться ледве не поголовна, якщо хочете знати, заміна працівників митниць на «нові обличчя», для яких «наразі розроблено спеціальний курс адаптації, свого роду «курс молодого бійця», мета якого – підготувати людей до чесної та сумлінної роботи».

В останньому особливо гаряче запевняв шановний глава Держмитниці не когось там, а самих «слуг народу» – обраних недавно до Верховної Ради як за списком, так і в мажоритарних округах депутатів від однойменної партії. Справа у тім, що Максим Євгенович мав нагоду – а може щастя? – особисто виступити з палкою програмною лекцією перед юними, даруйте, «багнетами» ще у Трускавці, коли соратники нового Президента Володимира Зеленського разом з Київською школою економіки влаштовували економічний лікнеп чи й всеобуч для своїх депутатів. Судячи з усього, пан Нефьодов з власної ініціативи нав’язався також просвіщати нових народних обранців. Пояснивши це тим, що для них ну дуже важливо «загодя скласти собі уяву, яке давно жадане, якщо й не вистраждане оновлення чекає українську митницю». Під його, Нефьодова, ясна річ, проводом.

Все б нічого, але хапливе й наполегливе намагання Максима Євгеновича якщо й без мила «вписатися» у команду «нових обличь», то примазатися до неї явно якомога надійніше викликає у знаючих людей великий, дуже великий сумнів. Уже хоч би тому, що сам пан Нефьодов зовсім не належить до нових. Не такий він і новий, коротше. Мало того, що не останнім був «оригіналом» у минулому уряді Володимира Гройсмана» – на посаду Голови Держмитниці Максима Євгеновича призначили 25 червня цього року. Себто тоді, коли діяв ще Кабмін на чолі з Гройсманом, який квапився, аж спотикаючись, для власної безпеки і такої ж безпеки усього його та недавнього «метра» Петра Порошенка оточення хапливо розставляти – чи як на сторожі залишати – «своїх людей» на «ключових постах». А дійсно – хто такий, цей Нефьодов? Плоть від плоті бойова одиниця минулої знахабнілої влади. Працював першим заступником міністра економічного розвитку і торгівлі, а потім в.о. торгівельного представника України. Так що «школу» з 2014 і до середини нинішнього року пройшов ого-го яку! Тепер ніби за конкурсом і був поспішно обраний головою Державної митної служби. Адже де-де, а в ній замітати й приховувати сліди, аби уберегти багатьох недавніх можновладців від буцегарень, непочатий, як то кажуть, край роботи.

Тільки от, приміром, відомий економічний експерт Руслан Бортник на повен голос заявляє, що «Максим Нефьодов не зможе організувати належним нині чином реформу митного відомства». Не той, мовляв, у нього досвід і не той хист, котрі вкрай необхідні «слугам народу» і Президенту Володимиру Зеленському. Не ті, якщо хочете, замашки, звичаї і тому подібне. Оскільки за часів Петра Порошенка Нефьодов зарекомендував себе надто енергійним прихильником практики, за якої «держава усі свої функції має максимально передавати приватним компаніям, фірмам і т. д., і т. п.». Для ясності коротко скажемо, що Максим Євгенович вважався ледве не ідеологом і ентузіастом впровадження електронних тендерів із закупок і продажу товарів та послуг в рамках проекту ProZoro. Здавалося б, честь йому і хвала! Це ж бо неабиякий метод боротьби з корупцією: кожна витрачена копійка з бюджету на виду! Одначе тепер той же Руслан Бортник робить явною одну з «таємниць» проекту ProZoro. Виявилося, перш ніж вийти на тендер, усі претенденти мали пройти досить недешеві «жорна» комерційно-приватних «майданчиків». Вважайте, що посередників чи суміжників, яких і в даному разі наплодилося більше, ніж черв’яків після дощів у травні. Сьогодні пан Нефьодов аж бігом хвалиться, наче за чотири роки впровадження ProZoro ним зекономлено понад 80 мільярдів гривень державних коштів. Але мовчить, мов води у рота набрав, скільки ж за ці роки «акумулювали» коштів комерційні «майданчики»-дилери, аби, ясне діло, мерщій ділити їх «між своїми». І про те мовчить, що за офіційним звітом Рахункової палати України лише у 2017 році приватні посередники, яких ніяк не могли обминути покупці товарів та послуг державної програми ProZoro, разом «заробили» мало не 450 мільйонів гривень. І що «цікаво» – 15 відсотків з них, себто 2 мільйони 742 тисячі, якщо точно, перепали «куратору» схеми.

А тільки річ у тім нині, що Нефьодов уже на чолі митної служби одним з тих завдань, які збирається втілити і тут – це здійснити… її електронізацію за участю знову таки приватних комерційних структур-«соратників» держави. Чом, мовляв, не скористатися надійною і перевіреною уже на практиці бізнес-моделлю викачувати з клієнтів кошти? Коротше, кадрова реформа на користь «нових облич» плюс електронізація митних послуг – і вперед!

Ось тут і виникає ключовий момент: яким же кадрам намірився довіряти Максим Євгенович? А це видно, як на долоні, на прикладі Дніпропетровської митниці. Показова вона на «дивну» практику, яка сповідалася ще з тих сумних часів, коли Державну фіскальну служби в Україні очолював Мирослав Продан. Митниця Дніпропетровської області ніяк не могла отримати свого постійного очільника. Нею безкінечно керували тимчасово виконуючі обов’язки, котрі як правило призначалися терміном на 30 днів. І це були зазвичай варяги з будь-яких регіонів України, тільки не місцеві. Ви не повірите: наказів, які за ті часи покладали тимчасово виконувати облов’язки керівника митниці, набралося не мало і не багато – аж 23! Майже як у Лермонтова – «здаля, подібно сотням втікачів, задля ловлі щастя і чинів, до нас по волі долі» потрапляли приблуди. Чому таке відбувалося, сьогодні треба питати Продана. Але й секрету великого немає, що і для того також, аби не оголошувати конкурсів на заміщення посади начальника настільки серйозної митниці. Адже т. в.  о. завжди більш слухняні і покірні, охочіше і зговірливі, ніж постійно виконуючі – згодні? Це з одного боку. А з іншого – теж погодьтеся – і в інтересах «опікунів» не ловлять гав, поки ярмаркують. Дякуючи такій практиці і потрапив на Дніпропетровщину з місяця в місяць виконувати обов’язки начальника тутешньої обласної митниці Сергій Васильович Сличко власною персоною. Прибув він з Херсону і з ентузіазмом та гаряче одразу приступив дерзати-очолювати митницю з 7 грудня 2016 року.

Що надто суттєво у даному випадку – надовго одначе Сергій Васильович не затрималися. 15 березня наступного 2018 року наче мав якомога швидше… «змотувати вудки, немов його на цьому місці і не було». І тільки через те, що короткочасне перебування Сличка на чолі митниці виявилося напрочуд чи й неймовірно плідним та гучним на кримінальні справи, які порушували місцеві правоохоронні органи за фактами зловживань, корупції, хабарництва і так далі його підлеглих. Причому, ні для кого не становило таємниці, що злодіяння ніяк не могли чинитися без відома чи схвалення його величності начальника.

Почалося все, здається, 3 квітня 2017 року, коли спіймався на отриманні хабаря у сім з половиною тисяч доларів начальник митного поста «Північний» – див. у Реєстрі кримінальне провадження за №42017110350000075. А у перші дні вересня того ж 2017-го порушується справа (№42017040000001199)уже за ч. 2 ст. 366 КК України – внесення до офіційних документів завідомо неправдивих даних, що завдало тяжкі наслідки: митне оформлення 16 тролейбусів без сплати ввізного мита. І пішло, і поїхало: 22 січня 2018, коли на отриманні хабаря – неправомірної, як зараз трактують, вигоди – спіймалися працівники митного поста «Дніпродзержинськ», було відкрито кримінальне провадження за №42018040010000002. А через місяць, 28 лютого починається наступне провадження №42018040000000209 – за ознаками, передбаченими ч. 2 ст. 364 КК України – оформлення на митному посту «Центральний» контейнерів з телевізорами, які в митній декларації значилися як «баки гідроакумуляторні». Недобір платежів сягнув 2 мільйони 779 тисяч 700 гривень 32 копійки. Ясно, що ці та й інший настільки серйозні «тягарі» скоєних правопорушень не могли безслідно минутися для т. в. о. начальника митниці. Плюс кадрові непереливки і скандали, коли інспекторам та очільникам митних постів доводилося або щомісяця 15-75 тисяч доларів – залежно від розмірів ввірених їм підрозділів – «чистоганом» заносити шефу, або іти геть, утікаючи від гріхів подалі. Отож запахло смаленим, причім дуже, і кар’єра Сергія Сличка безславно, здавалося, завершилася. Сьогодні, коли той же Максим Нефьодов заходився комплектувати Митну службу в Україні «новими обличчями без корупційного і кримінального минулого», про пана Сличка логічне забути раз і назавжди – згодні?

Та не так насправді поки відбувається, як необхідно. Буквально місяць тому Сергій Васильович, все одно, що немов Пилип з конопель, вистрибнув по суті з небуття: колишній підлеглий по Мінекономрозвитку Нефьодова, а нині в. о. начальника Державної фіскальної служби України Денис Гутенко повернув Сличка на посаду начальника Дніпропетровської митниці. Правда, знову т. в. о. – відтак за старою і добре відпрацьованою схемою. Якщо згадати кіношного митника із знаменитого колись фільму «Біле сонце пустелі», то щоб щомісяця митниця давала йому добро. Це одне. А друге полягає в тому, що Гутенко тут уже як п’яте колесо до возу. Треба нагадати, що за часів попередньої влади українська митниця працювала – і працює досі – в складі якраз Фіскальної служби. Та буде знов діяти окремо й самостійно. Отож її і створює з чистого аркушу наразі Максим Нефьодов. Він сам про це афористично оповістив громадськість країни, заявивши, що «в новій митниці я поки що єдиний її працівник». І набираю, докинув Максим Євгенович, «нові обличчя», у яких «чисті помисли і незаплямовані репутації».

Так що підбирає таки він нових людей з негіршою ніби ретельністю, ніж колись більшовики відбирали полум’яних і чесних бійців в чекісти. І знайшов за потрібне вернути до лав наче «очищеної від скомпрометованих минулим» і таких «самовідданих» її багнетів, як Сергій Сличко. Він, зрештою, не єдиний і не виняток, кого насправді з сумнівним і далеко не прийнятним «досвідом» знову скликає під стяги «нової» ніби тепер неодмінно порядної митної служби явно запопадливий Максим Нефьодов. Але Сличко надто показовий на цей рахунок. Виявилося, Сергій Васильович після свого фіаско на посту начальника Дніпропетровської митниці нікуди й не зникав і не пропадав. З квітня 2018 року і по серпень нинішнього, якщо хочете знати, він перебував то у відпустках, то на лікарняних. Все одно, що пересиджував не кращі часи в кукурудзі і не полишав надій рано чи пізно вернутися у рідну стихію. Скажемо більше – вірив і знав, наче у нинішній Україні за будь-якої влади він дуже «цінна квадра», як висловлювалися у подібних випадках колись.

Чи це й зараз дійсно так? Сумно, браття, стає, коли усвідомлюєш, яких «пережитків минулого» веде за собою у «нову митницю» хвацький Максим Нефьодов. Невже йому вдалося і вдається досі зачарувати і обводити навкіл пальця слуг народу і, виходить, самого Володимира Зеленського?

Микола ОМЕЛЯНЕНКО

Молитва до Пресвятої Богородиці в чудотворній Іконі Зарваницькій

До місця уподоби Божого і Твого прийшов(ла) відвідати Тебе, Мати милосердя. Дай мені, о Пречиста Діво, Царице неба і землі і Мати нашого краю, щоби оздоровлений на) побачив(ла) велич Твоєї благодаті. Твоє заступництво одержують змучені, до Тебе прибігають хворі і дістають полегші. Всі, що Тебе в молитвах славлять і Твого покрова шукають, пізнали ласк Твоїх. За їх прикладом і я, недостойний на) і грішний на), прибігаю до Тебе, Преблагословенна, в надії Твого милосердя і не виказаної Твоєї благодати. Поможи мені і заступи мене, негідного(ну), перед престолом серця Твого Сина, відверни справедливий гнів за мої прогріхи, переміни в милосердя і в відпущення. Не дай мені погибати в гріхах моїх, але з джерела ласки Свого Непорочного Серця подай мені просячому(ій) поміч тепер, а особливо в годину смерті. Амінь!

Отець Дмитро Квич, Адміністратор Собору Зарваницької Матері Божої, священик Марійського духовного центру «Зарваниця».

Тепер щоденна молитва стала більш просторовою. Постійне звернення до Господа і святих стало не просто звичкою, а нагальною потребою, на рівні їжі, води та сну. Ти налаштовуєшся на відверту розмову з Богом. І вже не просто розумом, а душею усвідомлюєш, що на цій Землі є людство, котре проходить випробування війнами, хворобами, стихійними лихами. Ти просиш за весь великий та прекрасний світ.

Ти молишся за Україну! За Небесне воїнство, за тих, хто поповнив його ряди на цій війні. Просиш захисту та благословенні тим, хто на фронті. Благаєш про МИР. Ти чекаєш на нього. Ти ним дихаєш. Ти молишся і розумієш наскільки неосяжна велич людського духу. Ти каєшся та просиш прощення.

Ти маленька та щира дитина, твої думки та серце відкриті. Ти усвідомлюєш свою гріховну природу і відчуваєш щастя перемоги над нею. Ти прагнеш всією своєю суттю до любові Отця Небесного. І вже не можеш жити інакше.

Ліворуч від входу до Марійського духовного центру «Зарваниця», в тіні величних стін «заховане» затишне місце для відпочинку. Саме там нас і познайомили з отцем Дмитром. Він спілкувався з паломниками, які прибули до Зарваниці, а ми спостерігали за тим, скільки тепла і любові він віддає людям, котрі прагнуть віднайти Бога та вклонитися святій іконі Матері Божої Зарваницької.

Після знайомства, отець Дмитро уважно вислухав про формат програми. Намагався зрозуміти мотивацію «Сповіді». Він не поспішав. Зазирнув всередину себе. Мудро, усвідомлено, розуміючи ціну та цінність кожного сказаного слова. Це неймовірно – вкотре спостерігати, як глибоко та відповідально священик усвідомлює місію, покладену на нього Богом. Адже лише коли говориш душею є шанс достукатися до душ глядачів і слухачів. Служителям Бога не можна говорити інакше ніж душею.

Занурившись в себе, він налаштовувався на «Сповідь». Звичний до проповідей про Бога, життя святих та сьогодення, зараз він мав говорити ще й про себе самого на очах у Нації і Бога. Поділитися тим, що на душі. Розповісти про те, що бентежить душу та поділитися тим, що її заспокоює. Та йому було легко та вільно дарувати Нації свою «Сповідь». Буденні метушня та негаразди, ці пастки нечистого, не владні над ним.

Ми говорили про Україну. Ми бачили її: обіймали Одещину, пишалися Дніпровщиною, тужили разом з Донбасом, надихалися величчю Києва, дихали Львовом, посміхалися разом з Тернопільщиною, чули Гуцульщину…

Ми кохали та плекали нашу рідну Україну. Ми пронеслися над окопами та бліндажами, оплакали смерті та ув’язнення, вклонилися силі, вірі та незламності… Кожен по-своєму і одночасно разом. Священик та мирянин, православний і католик – різні, проте єдині. Єдині в своїй любові до Матері-України. Не було між нами перепон. Не було нічого, окрім Бога та Богородиці, котра дивилася на нас з ікон люблячими, материнськими очима.

Були МИ. Українці. Діти своєї священної землі. Молитовні та покаянні. МИ!

Отець Дмитро Квич. «Сповідь» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/qwcEal5iXQg

Молитва до Пресвятої Богородиці в чудотворній Іконі Зарваницькій

До місця уподоби Божого і Твого прийшов(ла) відвідати Тебе, Мати милосердя. Дай мені, о Пречиста Діво, Царице неба і землі і Мати нашого краю, щоби оздоровлений на) побачив(ла) велич Твоєї благодаті. Твоє заступництво одержують змучені, до Тебе прибігають хворі і дістають полегші. Всі, що Тебе в молитвах славлять і Твого покрова шукають, пізнали ласк Твоїх. За їх прикладом і я, недостойний на) і грішний на), прибігаю до Тебе, Преблагословенна, в надії Твого милосердя і не виказаної Твоєї благодати. Поможи мені і заступи мене, негідного(ну), перед престолом серця Твого Сина, відверни справедливий гнів за мої прогріхи, переміни в милосердя і в відпущення. Не дай мені погибати в гріхах моїх, але з джерела ласки Свого Непорочного Серця подай мені просячому(ій) поміч тепер, а особливо в годину смерті. Амінь!

Отець Дмитро Квич, Адміністратор Собору Зарваницької Матері Божої, священик Марійського духовного центру «Зарваниця».

Тепер щоденна молитва стала більш просторовою. Постійне звернення до Господа і святих стало не просто звичкою, а нагальною потребою, на рівні їжі, води та сну. Ти налаштовуєшся на відверту розмову з Богом. І вже не просто розумом, а душею усвідомлюєш, що на цій Землі є людство, котре проходить випробування війнами, хворобами, стихійними лихами. Ти просиш за весь великий та прекрасний світ.

Ти молишся за Україну! За Небесне воїнство, за тих, хто поповнив його ряди на цій війні. Просиш захисту та благословенні тим, хто на фронті. Благаєш про МИР. Ти чекаєш на нього. Ти ним дихаєш. Ти молишся і розумієш наскільки неосяжна велич людського духу. Ти каєшся та просиш прощення.

Ти маленька та щира дитина, твої думки та серце відкриті. Ти усвідомлюєш свою гріховну природу і відчуваєш щастя перемоги над нею. Ти прагнеш всією своєю суттю до любові Отця Небесного. І вже не можеш жити інакше.

Ліворуч від входу до Марійського духовного центру «Зарваниця», в тіні величних стін «заховане» затишне місце для відпочинку. Саме там нас і познайомили з отцем Дмитром. Він спілкувався з паломниками, які прибули до Зарваниці, а ми спостерігали за тим, скільки тепла і любові він віддає людям, котрі прагнуть віднайти Бога та вклонитися святій іконі Матері Божої Зарваницької.

Після знайомства, отець Дмитро уважно вислухав про формат програми. Намагався зрозуміти мотивацію «Сповіді». Він не поспішав. Зазирнув всередину себе. Мудро, усвідомлено, розуміючи ціну та цінність кожного сказаного слова. Це неймовірно – вкотре спостерігати, як глибоко та відповідально священик усвідомлює місію, покладену на нього Богом. Адже лише коли говориш душею є шанс достукатися до душ глядачів і слухачів. Служителям Бога не можна говорити інакше ніж душею.

Занурившись в себе, він налаштовувався на «Сповідь». Звичний до проповідей про Бога, життя святих та сьогодення, зараз він мав говорити ще й про себе самого на очах у Нації і Бога. Поділитися тим, що на душі. Розповісти про те, що бентежить душу та поділитися тим, що її заспокоює. Та йому було легко та вільно дарувати Нації свою «Сповідь». Буденні метушня та негаразди, ці пастки нечистого, не владні над ним.

Ми говорили про Україну. Ми бачили її: обіймали Одещину, пишалися Дніпровщиною, тужили разом з Донбасом, надихалися величчю Києва, дихали Львовом, посміхалися разом з Тернопільщиною, чули Гуцульщину…

Ми кохали та плекали нашу рідну Україну. Ми пронеслися над окопами та бліндажами, оплакали смерті та ув’язнення, вклонилися силі, вірі та незламності… Кожен по-своєму і одночасно разом. Священик та мирянин, православний і католик – різні, проте єдині. Єдині в своїй любові до Матері-України. Не було між нами перепон. Не було нічого, окрім Бога та Богородиці, котра дивилася на нас з ікон люблячими, материнськими очима.

Були МИ. Українці. Діти своєї священної землі. Молитовні та покаянні. МИ!

Отець Дмитро Квич. «Сповідь» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/qwcEal5iXQg

Павло Васильович належить до людей, чий рід проливав кров за свої національні переконання – Олег Володарський

Буремні події Першої світової війни та національно-визвольні змагання 1917-1923 років змінили суспільну свідомість українців та піднесли їх на якісно новий рівень. Жваве політичне і національно-культурне відродження в Наддніпрянській радянській Україні у 1920-х роках, зростання політичних і культурних національно-демократичних сил на західноукраїнських землях напередодні Другої світової війни – усе це стало наслідком національної революції в 1917-1921 роках.

Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Микола Міхновський, Михайло Грушевський, Юліан Бачинський першими обґрунтували потребу створення самостійної Української держави. Їхні ідеї розвинув ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. Він народився у м. Мелітополі (сьогоднішня Запорізька область), навчався в університетах Відня та Львова, став одним із засновників Союзу Визволення України, активно працював як редактор «Літературно-наукового вісника» та «Вісника», друкував свої твори не тільки у місцевій пресі, але й німецькій, швейцарській та польській періодиці. Важливий вплив на формування національного українського світогляду мали програмні праці: «Підстави нашої політики» (1921 р.), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших історичних традицій» (1938) та інші. Саме Дмитро Донцов обґрунтував тезу про необхідність творення нової когорти – «людей нового Духа; … нової еліти, людей із основними прикметами нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю і відвагою» 1. Головні тези Донцова взяла на «озброєння» підпільна «Організація українських націоналістів», яка постала в 1929 р. внаслідок об’єднання різних українських націоналістичних угруповань на західноукраїнських землях та у Східній Європі. ОУН стала найбільш впливовим політичним рухом у Західній Україні в 1930-х роках.

(Джерело – https://eukraina.com/publ/society_politics/druga_svitova_vijna_vidatni_ukrajinci_borci_za_nezalezhnu_ukrajini/13-1-0-193)

Голова Тернопільського обласного відділення всеукраїнського об’єднання ветеранів Павло Васильович Сливка. Непросто у щоденній метушні життя пам’ятати і шанувати своїх героїв. З гідністю та вдячністю. Ще складніше не забувати тих наших сучасників, котрі на власні очі бачили величезний відрізок історії України. Тих, хто попри пильний нагляд червоних комісарів, все ж зумів донести до нас зерна культури та генетики, передати нам дух пам’яті предків. Тим, завдяки кому ми маємо змогу стати іншими.

Спокійне і просторе приміщення Тернопільського об’єднання ветеранів. Стіни пронизані історією. Мудрий та привітний погляд Павла Васильовича Сливки. Ще років 10-15 тому такий погляд здавався мені проявом недовіри та відстороненості.

Сьогодні, переживши більше 100 «Сповідей», я категорично впевнений – це погляд людей, чий рід проливав кров за свої національні переконання. Це назавжди залишається в генетиці роду. Не усвідомити цього – значить зрадити пам’ять предків.

Сьогодні такі люди втомлено і ледь помітно посміхаються, водночас обережно і делікатно дивляться в саму суть співрозмовника. І якщо ти українець, вони будуть говорити… М’яко, виховано, чесно.

Та якщо в твоїх думках, молитвах і справах немає України, вони просто тебе не побачать. Привітаються, перемовляться кількома фразами і підуть далі любити свою країну. Для них тебе не існує. Вони не люблять фальш. Вони українці в Україні ціною смертей та страждань своїх предків. Для них майбутнє України – це дань пам’яті тим, хто залишився позаду і зобов’язання перед тими, хто буде йти після них.

Раптом у розмові ми дізналися, що Павло Васильович тривалий час очолював відділ у справах релігії міської адміністрації.

– Ми зможемо об’єднатися? Християни – католики та православні?

– Ми мусимо це зробити. Та це буде надскладний процес.

Була правда. Справжня, складна і болісна істина – нас розрізали тупим комісарським тесаком на клапті. Нам відрізали коріння та знищували молоду, здорову лозу, культивуючи заражену червоною пліснявою. Та ми, усім смертям наперекір, живемо, молимося, воюємо. Ми посміхаємося, ми віримо, ми любимо…

Для таких людей Україна – це мрія, котрою вони живуть та дихають. В їх присутності нам не треба непокоїтися за своїх дітей та онуків. Вони самі прочитають над ними молитву і, перехрестивши їх услід, промовлять: «Слава Україні!»

Павло Сливка. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/fkHIUiMRUgU