Протоієрей Василь Мороз боїться образити твою душу, аби не потурбувати в тобі Господа – Олег Володарський

Молитва до Господа Ісуса Христа (вечірня молитва)

Вседержителю, Слова Отче, Всесвятий Ісусе! З великого Милосердя Твого ніколи не покидай слугу Твого (назвати своє ім’я), а завжди в мені перебувай. Ісусе, Добрий Пастирю Твоїх овець, не віддавай мене на поталу змієві і не допусти, щоб сатана спокушував мене, бо в мені є насіння зла. Отже, Ти, Господи Боже, поклоніння достойний, Царю Святий, Ісусе Христе, охорони мене, коли я спатиму, Світлом, яке ніколи не померкне – Духом Твоїм Святим, що Ним освятив ти Своїх учнів. Подай, Господи, і мені, недосконалому і недостойному слузі Твоєму, Спасіння Твоє на ложі моєму та зцілення від усіх недуг душі й тіла, просвіти розум мій світлом розуміння Святого Євангелія Твого, душу – любов’ю до Христа Твого, серце – чистотою Слова Твого, тіло моє – Твоїми Страстями безвинними, думку мою охорони Твоїм смиренням і в слушний час підніми мене від сну на похвалу Тобі. Бо Ти є Препрославлений з Безпочатковим Твоїм Отцем і Пресвятим Духом на віки віків. Господи, Боже мій! Згрішив я в цей день словом, ділом, думкою, і Ти, як Благий і Чоловіколюбець, прости мені. Сон мирний і спокійний подай мені, Господи, і Ангела Твого Хоронителя зішли, щоб заступив і охоронив мене від усякого зла. Бо Ти є Охоронець душ і тіл наших, і Тебе славимо, Отця і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Протоієрей Василь Мороз, капелан, настоятель Покровської церкви Пресвятої Богородиці (с. Підвисоке, Снятинський р-н.). Отець Василь священик в третьому поколінні. Спокійний та витриманий. Мовчазний і уважний.

Під час зйомок програми було помітно внутрішню зібраність цього священика. Та це не тому, що він переживав або побоювався. Просто він дуже богобоязлива людина. Він боїться образити твою душу, аби не потурбувати в тобі Господа.

Є такі священики. Вони уважно спостерігають за прихожанами, готові віддати їм часточку своєї душі. І роблять це надзвичайно правильно. Мудро. Терпляче допомагають розібратися в самому собі та віднайти свій власний діалог з Богом.

Такі духовні пастирі не докоряють тобі твоєю гріховністю і не лякають тебе карою небесною за твої проступки. Вони по-доброму дивляться на тебе і моляться, а ти при цьому відчуваєш себе, наче мала дитина, котра зробила шкоду, сама того не розуміючи. І завдяки цьому ти усвідомлюєш, що каяття – це не сором, а шлях до усвідомлення власних помилок та змін у собі, котрі не дадуть нам повторювати наші помилки.

Такі священики, як отець Василь, нікуди не поспішають і не кваплять тебе. Вони дають змогу зупинитися, подумати. Усвідомити, що все залежить від тебе самого і від твого діалогу з Господом.

Саме під час цієї «Сповіді», завдяки діалогу з отцем Василем усвідомив надважливу деталь – священик, котрий живе в миру за Святим Писанням, не лише сам, а й усію своєю родиною вірує в Господа. У нього не вийде жити інакше. Він не зможе. Це суперечить його вірі. Його прагненням. Він не може були лукавим ані з собою, ані з оточуючими. Він не емоційний. Він виважений. І це бачать усі – родина, сусіди, прихожани…

Цей священик, капелан – гідний приклад для багатьох. Адже навколо нього паства, посеред якої він єдиний, хто відповідає перед Богом за кожного. Донечка Василя Мороза із самого дитинства навчена звертатися до Бога. А батько цьому безмежно щасливий.

Так само він їде на фронт. І там спілкується з усіма однією і тією ж мовою – мовою молитви і милосердя. А мовчазні люди надають перевагу мовчазній підтримці та щирій молитві, а не гучним словам. Таких людей дуже мало. Вони на вагу золота. Не вагаючись ані хвилини їдуть туди, де захлинається кров’ю їх рідна Нація. Без зайвих слів обіймуть близьких та рушать на передову. Вони не зможуть інакше. Батько та дід священики.

Іншого шляху немає. Вибір, зроблений і розумом, і серцем. В душі Бог та відповідальність за усіх тих, хто приходить та кається. І така віра ламає будь-який простір, захищає від біди, рятує від хвороб…і лікує душу. Все має свій початок та кінець. Та все лише в Молитві. З дитиною, в храмі, в душі, в родині, в державі.

А у нас, на превеликий жаль, мірилом душі стали можливості та вдала робота. І наш діалог з дітьми починається з можливості благополучно і вседозволено жити. Ми, замість того, щоб любити та ділитися, прагнемо перемагати. І наші діти, беручи з нас приклад, стають лише переможцями.

Судити та засуджувати – згубний спосіб світосприйняття. Гріховний. На жаль, мені не так давно прийшло усвідомлення того, що дітей треба навчати не можливостям перемагати за будь-яку ціну, а можливостям допомагати. Ділитися. Іти назустріч. Поступатися. Тоді і суспільство, в якому ми живемо, буде абсолютно інше. Перемагати треба добром і любов’ю.

Ви можете обуритися і сказати: «Так жити не можна! Задавлять. З’їдять. Заберуть усе». Ні! Не з’їдять. Коли поміж нас Бог, хто проти нас?

Це надскладний процес, коли ми змінюємося самі і змінюємо своїх дітей. В першу чергу, власним прикладом. Не навчаємо їх бути хитрішими та підступнішими, а, навпаки, просимо допомагати голодним та нужденним.

Нація – це єдиний дух. І чим більше добрих і сильних душ звертається до Бога, тим швидше ми знайдемо ту Україну, про яку так мріємо. А до того часу вона існуватиме лише в наших мріях.

Танки, літаки, новітнє озброєння дадуть нам змогу захистити себе… Молитва, віра і Бог відкриють нам той шлях, котрим нам судилося прийти до щастя та розквіту. Віра творить дива. Істинна віра. З відкритою душею.

Саме тому він мовчить. Отець Василь Мороз. Священик в третьому поколінні, котрого навчили вірити, любити та ділитися найсокровенішим – єлеєм душі. І робить він це тихо і мудро.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Мороз

https://youtu.be/XgBmWOkPhDA

Серед мальовничих краєвидів Карпатських гір живе надзвичайно добрий українець, гуцул, патріот Микола Ілюк – Олег Володарський

Скільки горя, страждань, національних, соціальних, політичних обмежень і принижень протягом цих шести з половиною сторіч зазнали Гуцульський край і його жителі-гуцули від іноземних поневолювачів та місцевих яничарів-кровопивців! Головна суть політики колонізаторів зводилась до шматування цієї частини української землі, гноблення його жителів. З однаковою жорстокістю знущалися над гуцулами польські магнати, румунські бояри, угорські барони. Колонізатори фальсифікували історію походження і розвитку гуцулів. Одні намагались їх ополячити, другі – орумунити, треті – омадярити, четверті – онімечити і т.д. Для цього їхніми «науковцями» створювалися різні антинаукові теорії, зокрема про так звану волохську колонізацію Українських Карпат, про готське походження гуцулів та ін. Мета була одна: відірвати крону дерева нації від її історичних коренів та насадити її на інородне дерево іншої нації.

«Історія Гуцульщини ХІV-ХVІІІ ст. у працях Івана Крип’якевича» – монографія Шкрібляка Петра Васильовича, знаного науковця, громадського діяча, директора Філії «Гуцульщина», заступника директора Науково-дослідного інституту українознавства

http://www.archive.nndiuvi.org.ua/text.html?id=326&number=59&category=3

Високо в горах, серед мальовничих краєвидів Карпатських гір живе надзвичайно добрий українець, гуцул, патріот Микола Ілюк. Мабуть легше перерахувати ті музичні інструменти, котрі він ще не встиг опанувати, ніж перерахувати всі його творчі здобутки. Та найбільше захоплення викликає його усвідомлене, високоморальне, духовне служіння УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ.

Ми познайомилися з ним та його чарівною дружиною в родинному музеї Рашковських на вечорницях, де Микола з Марією заспівали нам гуцульські співанки. Для нас, киян, на превеликий жаль, такі вечорниці – давно втрачена традиція. А тут нам пощастило зануритися в цей колорит, відчути себе вдома, доторкнувшись до колиски української культури. Самобутність та оригінальність гуцульського етносу вабить та зачаровує. Це і свобода – дика та непокірна, це і воля – сталева, незламна. Тут на Гуцульщині зберігається скарбниця нашої української душі. Бог і Україна.

Історія Гуцульщини, гуцулів сповнена болем. Сотні років цей величний етнос винищували, намагаючись позбавити пам’яті предків, генетики, традицій – всього того, що становить їх суть. Їх культура, традиції, самобутність варті Вашої уваги. А намагаючись усвідомити все це… ви просто заплутаєтесь. І усвідомите нашу помилку. Могутність великої ріки в її маленьких та чистих джерелах. Вони величезною ціною віри і сили духа зберегли те, чого нам так не вистачає.

Микола Ілюк подорожує іншими країнами, гастролює, бере участь у фестивалях, конкурсах. Концертах і фанатично доводить всім своїм життям, що УКРАЇНСЬКА ДУША, це те, що мало хто з нас здатен усвідомити. Це таємниця життя. Це сила смерті. Це спадщина сильної віри та сильного духу наших предків, котрі ми збережемо і примножимо для наших нащадків. І цю велич він неймовірно інтелігентно доносить через свою творчість, а зараз ще й через свій музей.

Там, високо в горах, я побачив романтика… доброго та ніжного до своєї рідної України. Під час західноукраїнської мандрівки ми зустрічалися з різними людьми – священиками, капеланами, волонтерами, митцями. Більшість з них – гуцули.

Треба бачити, треба вдихати, треба відчувати те, як ці люди обожнюють свою країну і свою культуру. Для них це святиня. Це їх Спадщина. Це найбільший скарб, що передається з покоління в покоління.

Я стояв навколішки перед іконою Манявської Божої Матері (Одігітрії) і дякував за те, що мені пощастило познайомитися з глибинною генетикою нашої Нації.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Микола Ілюк

https://youtu.be/1RTqWtTo1C8

Капелан Федір Мороз. Якби я зустрів цього чоловіка в воєнній чи спортивній формі, я б нізащо не впізнав в ньому священика. Він — воїн. Воїн світла. Суворий. Вимогливий. Стриманий — Олег Володарський

Військові священики Армії Української Народної Республіки

Історія українського військового духовенства — окрема тема, яка потребує детального та глибокого дослідження. Однак поряд з офіцерами слід хоча б коротко згадати про польових православних священиків, які боролися та героїчно вмирали у складі частин Армії УНР.

Першим українським військовим ієреєм був 31-літній отець Микола Маринич, який 17 квітня 1917 р. став членом Військового клубу ім. П. Полуботка. Як представник клубу, отець М. Маринич брав участь у формуванні 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького та одразу став його полковим священиком.

У липні 1917 р. до військ Центральної Ради вступив 43-річний отець Павло Пащевський, що до того служив у с. Жолоби Ямпільського повіту Подільської губернії. Його було призначено полковим священиком другої військової частини Центральної Ради — 1-го Українського запасного полку (згодом — полк ім. П. Дорошенка).

Після проголошення III Універсалу та початку формування Армії УНР виникла потреба у створенні головної управи військового духовенства. Очолив її піонер українського військового душпастирства отець Микола Маринич. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. лави духовенства Армії УНР поповнилися ще кількома особами, серед яких найбільш відомі священики Антоній Матеюк, Анатолій Волкович (панотець Окремої Запорізької дивізії), Микола Кукулевський (2-го Запорізького полку), Михалевич (3-го Гайдамацького полку).

Коли до влади прийшов гетьман П. П. Скоропадський, справу українського військового душпастирства було занедбано. Зважаючи на те, що Армія Української Держави мала невеликі старшинські кадри, потреба у військових священиках, на думку Військового міністерства, майже відпала. Фактично панотці залишалися тільки в українських національних частинах: Окремій Запорізькій дивізії, Інструкторській школі старшин та новосформованому Чорноморському коші. Серед військових священиків цих частин особливо слід відзначити отців Миколу Маринича, Анатолія Волковича (обидва — в Окремій Запорізькій дивізії), Павла Пащевського (у Чорноморському коші) та Юрія Жевченка (Інструкторська школа старшин). Останній, щоправда, недовго служив в українському війську: в 1920 роки він став полтавським архієпископом УАПЦ і незабаром був страчений радянськими каральними органами.

Зауважмо, що далеко не всі старшини кадрових частин поділяли думку Військового міністерства Української Держави. В архіві зберігся рапорт одного зі старшин 4-го Сердюцького пішого полку (ймовірно, сотника Архипа Кмети) на ім’я його високопреосвященства митрополита Київського і Галицького Антонія такого змісту: «В районі росташування 4-го Сердюцького полку (в Прозорівській башні) знаходиться церква, Паном-Отцем якої лічиться о. Ціхановський. Позаяк у кожному полку, згідно військового статуту, повинна бути своя полкова церква, я звертаюсь до Вас з ласкавим проханням чи не представиться можливим передати вищезгадану церкву в розпорядження Командира 4-го Сердюцького полку, причому бажано було б, щоб Панотець зостався її настоятелем… Церква знаходиться в казармах полку. Адміністративне управління її належить до причту, завдяки чому у місце росташування полку приходять громадяне полку зовсім невідомі, що при сучасному моменту з’являється дуже небажаним»

За матеріалами https://history.wikireading.ru/367010

Військовий священик Федір Мороз. Настоятель Церкви Різдва Пресвятої Богородиці міста Калуш на Івано-Франківщині. Священник-воїн. Чи може таке бути? Канонічно — не готовий відповісти. Не вистачає базових богословських та теологічних знань для того, щоб дати відповідь на це запитання.

Я чітко усвідомив інше — там, за гранню війни, біля лінії розмежування життя та смерті, священик, котрий присвятив себе Богу, прикладає надзусилля для того, щоб його допомога нашим воїнам залишалася лише духовною, щоб не взяти до рук зброю і не стати пліч-о-пліч із бойовими побратимами.

Твій автомат — хрест, бронежилет — 90-й псалом, а молитва Богородиці замінює шолом… Хто не дивився уважно в очі цим хлопцям, не зможе усвідомити, як їм важко. Вони хлопчики… чоловіки… сини… батьки…

І саме отець Федір — яскравий приклад Воїна-священика. Бойового, потужного, зі сталевим стрижнем всередині. Він поспішав. Був чимось схвильований. В церквах і храмах — це гідні діти Христа, а в повсякденному житті — такі ж діти, як і усі ми. І так само із веселою посмішкою прагнуть жити і любити цей світ.

Показові страждання блідої братії, котра пропагує православ’я головного мозку під куполами мокшанської хатинки на кремлівських лапах, вщент розбилися об посмішку усміхненого монаха Манявського монастиря – Феогноста Бодоряка. Саме через призму його служіння Господу побачив для себе посмішку Бога. Доброго і милосердного Бога, котрий страждав, аби ми пізнали любов. І в котре здригнувся від того криводзеркального відображення Господа, котрий любить нас лише за наші страждання і котрому б’ють чолобитні під зводами кремлівської церкви.

І знову приємне здивування. Якби я зустрів цього чоловіка в воєнній чи спортивній формі, я б нізащо не впізнав в ньому священика. Він — воїн. Воїн світла. Суворий. Вимогливий. Стриманий. Виявилося, що в нас багато спільних знайомих. Отець Федір серйозно та принципово займається допомогою воїнам АТО. Він поспішав. Але коли ми розпочали «Сповідь», замислився і зупинився.

У нього батько священик. Для західної України династія священників — це не дивина. Тут надзвичайно сильний генетичний код, надпотужна пам’ять поколінь.

Починали «Сповідь» зі слова «війна». В ньому щось спалахнуло. Сталь в очах. Переді мною сиділа зовсім інша людина. Воїн. «Я пішов воювати. Мені було складно. Відчув раптом, що не віддав свій борг землі та Нації», — на одному подиху промовив він.

Так багато побачив і так мало зміг усвідомити. А ще менше зможу передати словами. Адже як розповісти про милосердя і каяття, про боротьбу з гріхами і біль війни, про все те, що переповнює душу цієї людини?!

Та я все ж поділюся з тобою частинкою свого усвідомлення, жовто-синій. А ти вже сам побачиш все те, що я не зумію передати. Це не про боротьбу з емоціями і людськими пристрастями. Це глибинний біль за Україну!

Та найясніше я усвідомив для себе інше — якби на фронтовій позиції священик Федір Мороз залишився сам, він би взяв до рук зброю. Якби позаду нього була Україна, а він був сам на сам з ворогом, він би захищав Батьківщину зі зброєю в руках і з Богом в серці. Він би стріляв і молився. І ця молитва промовлялася б з чистим духом і в Господі. Це його суть. Саме тому він пішов на війну.

Тільки той, хто знає що таке справжня, кровопролитна боротьба з самим собою, звертаючись до бога говорить правду. Не можна, просто неможливо частково, обережно звернутися до віри. Це надскладне випробування душі — піднятися над своєю людської суттю і полинути до Бога… Той, хто це відчув, більше ніколи не повернеться в буденний бруд. Ці люди вищі за соціальні наративи. Вони бачать світ в справедливості Господній.

І як же кортить, як прагне душа… аби де-небудь в напівтемній квартирі… подивившись на цю «Сповідь», в душі у тебе, жовто-синій, щось надтріснуло, надірвалося… зірвалося в височінь і… замислилося. Ми дійсно щиро любимо цю країну? Чи ми обожнюємо лише напівтемну кухню з каструлями на печі? Ми дійсно готові усвідомити, наскільки складно там, за крок до смерті нашим хлопцям?! Чи завтрашній день народження або пікнік набагато важливіші за ту біду, котра п’ять років тому постукала в наші двері? Чи хтось інший буде гинути під ворожими танками та кулями?! А нас це мине і обов’язково вчасно видадуть зарплату?

Незабаром всередині нашої Нації почнеться складний діалог на тему істинного патріотизму. Почнеться і вже ніколи не завершиться. Тому що жити поряд з людьми, котрі самі себе вводять в оману і живуть безпринципно стає нестерпним.

Таким священикам, як Федір Мороз, я б не вклонявся і не розповідав про молитву. Просто міцно, по-чоловічому потиснув би руку. Від усього серця. А помолитися він і сам зможе. Він живе в Господі. Він полишив квапливість та нервування і сам собі зізнався в тому, що якби залишився сам на сам з ворогом, то зі зброєю в руках захищав би Батьківщину… Саме через це усвідомлення сила Молитви цього українця, воїна, священика безмежна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Федір Мороз

https://youtu.be/iEtobBMtZwY

Гуцулка Боцвінок Марія Михайлівна. Скільки тепла та любові в цих очах, котрі бачили і польську, і австрійську окупації, і комуністів – найлютіших наших ворогів – Олег Володарський

Гуцулiв назвали гуцулами не самi гуцули. I було в тому мало приємного. Волохи, тобто предки молдован i румунiв, так обзивали своїх неспокiйних сусiдiв, гiрських поселян. «Гоц» або «гуцул» означало буквально «розбiйник». I рiч не просто у бажаннi одних збагатитися за рахунок iнших — навпаки: горяни звикли цiлком по-робiнгудiвському «забирати в багатих i роздавати бiдним». Бути дукою, паном i вивищуватися над iншими серед них i досi не прийнято. Ба навiть шанобливе українське звертання «пан» тут досi не вживається. «Справедливим розподiлом» промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк — легендарнi українськi бунтарi. Та й найперша письмова згадка слова «гуцул» пов’язана iз заколотом. У документах 1754 року значиться, що якась «гуцулка» буцiм спалила пановi маєток i за те була страчена…

Але хто ж тi «гоци» i «гуцули»? Однi науковцi кажуть, що то людська мiшанка з рiзних половецьких, печенiзьких та iнших кочових племен, слов’ян, румунiв i пiзнiших утiкачiв вiд панщини, фактично — козакiв. Мовляв, на їхнiй основi сформувався й законсервувався в горах такий ось своєрiдний етнос. Згадують навiть теорiю пасiонарностi (пасiонарiї — енергiйнi, вольовi люди, якi, зокрема, не визнають суспiльних обмежень i готовi, наприклад, терпiти злигоднi в горах або днiпровських плавнях заради свободи). Нiбито цим можна пояснити небувалий темперамент гуцулiв. Бiльшiсть же етнографiв сходяться на тому, що гуцули — це справдi окрема стародавня народнiсть, i виходять при цьому з явної однорiдностi в їхнiй зовнiшностi та звичаях. Хведiр Вовк твердить: «Це чистий етнiчний тип — чужi домiшки дуже невеликi. Гуцули рiшуче не належать до чужих схiдних народiв (узи, печенiги), але до українського племенi». Хто з них ближчий до iстини, не можемо сказати. А ось думка про те, що в Українi два «полюси пасiонарностi» — Запорiжжя на пiвднi й Карпати на заходi, — погодьтеся, цiкава…

Гуцул

Самi себе гуцули називали «ирстєни» — схоже на «християни», а можливо, навiть на староруське «крестьяне», тобто «селяни», «поселяни» — тi, хто заселював гори. Першопрохiдцi, пiонери! Вони казали про себе: «Що ирстеєнин хотiв, то аби пани його не збиткували». Гуцули-ирстєни нiколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними.

Ще одна цiкава версiя. Був собi такий турецький коник — «гуцул». Вiн прижився в горах, бо є одним iз найдосконалiших коней у свiтi: найбiльше тягне, найменше їсть. Не дуже красивий, невеличкий, iз чорною смугою вiд голови до хвоста. I дуже-дуже витривалий. Тiльки такий мiг вижити в суворих умовах Карпат та ще й допомогти вижити людинi. Карпатськi поселення просувалися з долин у гори завдяки саме отаким коникам. I нiбито вiд них ирстєни дiстали свою назву. Що ж нехай i так… Але є й такий варiант: не «гуцул» — розбiйник, а «кучул» — кочiвник. Ну, звiсно, бо чоловiки-горяни кочували: в теплу пору — на полонини, де трави шовкові та випас для «товару» файний, а восени — в долини, де на них чекали хати та сiм’ї. Цей ритм актуальний i нинi. Саме волохи, якi нарекли гуцулiв гуцулами, навчили їх полонинському ремеслу та багатьом iншим премудрощам життя в горах. I мешкають обидва народи й досi поруч, практично не змiшуючись. Румунськi конi й корови спокiйно переходять кордон, напасаються в Українi й потiм прямують додому, а пастух спокiйно спостерiгає за цим, знаючи, що нiхто худобини не зачепить.

А звiдки взялося гуцульське плем’я, раз не жило в Карпатах одвiку? Гори завжди були прихистком для непокiрних i в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через Дакiю (Румунiю) своїх вигнанцiв. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овiдiя (гора Овiд у Карпатах, бiля Кутiв). Звiсно, було б занадто казати, що гуцули — нащадки римлян. Скорiше вже правда те, що це кельти, якi осiли в Карпатах у часи великого переселення народiв. До речi, паралель Галичина — Галлiя (тепер Францiя) — Галiсiя в Iспанiї — Португалiя простежується не лише в назвах оцих країв i країн, а й в назвах сiл, рiчок i гiр. А ще, наприклад, у тому, що на заробiтки гуцули їхали найперше до Францiї. В гуцульських коломийках звучить цiлком кельтське «дана-дана». Або вiзьмiть «їдальну жабу» — є й така в Карпатах. Ось вам i «провансальський делiкатес»! А ще там живе Лiсовик — викапаний галльський Сатир…

Скажемо бiльше — висловлюються цiлком серйознi гiпотези, що нiбито й бiблiйна Галiлея якось пов’язана з Галичиною, а Понтiй Пiлат — вихiдець iз Карпат. Чом би й нi? Адже етнiчнi римляни не керували iудейськими територiями, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за часто огульнi й небачено жорстокi вироки мiсцевих правителiв. Пiлат нiбито був галлом або галичанином (може, це одне й те ж?).

Але то дуже вже глибокi надра iсторiї. Значно ближчим до життя виглядає таке. Одне придунайське плем’я — слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами — дуже невдало розташувалось на роздорiжжi iсторiї. Хто куди тими шляхами прямував, бив i товк їх. Рутени не мали iншої ради, як податися в гори, подалi од напастей, i стали там «гоцами», «гуцулами»…

За матеріалами http://igormelika.com.ua/moi-karpati/zhittya-buttya/xto-taki-guculi

Так досі і не можу повністю усвідомити, що мене так вабить в Гуцульщині. Це не просте запитання, а глибинний аналіз. Перечитав безліч книг, проаналізував силу силенну інформації. Та все ж не можу відповісти на це запитання. Багато спільного з Київською Руссю… І ще дещо невловиме, що наче майорить десь поряд, але ледь я наближаюся до цього розуміння, як воно знову кличе мене, ледь помітне вдалині…

Часто згадую Манявський монастир та розповідь отця Василія про те, що Києво-Печерська Лавра передавала Святині саме до Маняви в часи великої небезпеки… Безсумнівно, Гуцульщина була і є важливим центром багатьох історичних подій, точкою на перетині багатьох світових цивілізацій. Це особливе місце сили.

Вірю не лише інтуїції. Вірю і собі, як людині, котра чудово пам’ятає дитинство. Повага до гуцульського хліба. Котрим пригощають від щирого серця. З душею. З таким самим теплом дивилася на мене моя бабуся, коли зустрічала голодного та повсякчас квапливого з вулиці… Її очі були сповнені любов’ю. Таке не забувається. А ще вона боялася голоду. Це відголоски війни. Тому для неї було надважливо побачити мої очі, простягнути мені шматок хліба і впевнитися, що дитина не голодна. Як багато хочеться їй сказати саме зараз. Саме сьогодні. І подякувати за те, що вона навчила радіти тому, що в мене є шматок хліба і є ті, з ким його можна розділити. Це те, що залишилося зі мною на все життя. Це те, чого я навчив своїх дітей – розділити останній шматок хліба, яким би маленьким він не був… Це те, чого навчав нас Ісус…

Боцвінок Марія Михайлівна (село Верхній Ясенів). Етнічна гуцулка. 90 років. Мати 7 дітей. Бабуся 17 онуків. Прабабуся 20 правнуків. Добрі очі Марії Михайлівни так нагадали мені мою бабусю… Довіку буду вдячний цій неймовірній жінці за можливість хоч ненадовго згадати, подумки повернутися до найтепліших дитячих спогадів, на хвильку відчути себе тим хлопчиськом, котрого бабуся покликала на обід, відірвавши від ігор із дітлахами…

Скільки тепла та любові в цих очах, котрі бачили і польську, і австрійську окупації, і найлютіших наших ворогів – комуністів… Багато поколінь родини Боцвінок були членами церковної двадцятки. Найшанованіші члени місцевої громади, котрі опікуються всіма нуждами храму, даючи змогу священнику нести духовну службу, не відволікаючись на мирські справи. Така величезна родина… і Берегиня. Неньо. Сидів поруч із нею і боявся поворушитися… Матір матері материнської… А зовсім поруч була ікона матері Божої… Напишу…обов’язково скажу, чому ми так втрачаємо… Цей шепіт. Цей страх. Цей біль і гіркі сльози.

Жити боляче. Боляче. Не сперечайся, жовто-синій. Подивися правді в очі. Завжди дивися в очі і не відводь їх. Вони – дзеркало душі. А в тій душі або суцільна пітьма, або…ніжне світло. І увесь цей біль нам сповивають нам матері, бабусі… В Біблії це нам дарує Господь… Бе-ре-ги-ня…Неньо… Добрими очима дивиться вона на світ Божий і радіє кожному звуку.

І ще дещо неймовірно вразило мене в цій етнічній гуцулці – при згадці про червоних у неї гостро заблищали очі… Це була не ненависть. Це була незламність. Так буває, людина живе і всією душею, всім серцем не сприймає «совєтчину»…

Сила в очах добрих матерів. І в їх безмежному прагненні виховати не раба, а вільного і сильного Українця. Прочитавши ці рядки, не забудь зателефонувати мамі, жовто-синій… Обов’язково! В мене вже не вийде. Занадто далеко я пішов від дому…і вже не повернуся…

Мій дім – це Україна. Мені так легше. Наперекір усьому. На краю пітьми та світла стоїть самотній Храм Віри, в котрому Господь Бог дарує нам Істину. У кожного вона своя. Покаянна. Головне – вклонитися материнським українським очам, подивитися в них і покаятися, змиритися і… промовчати…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Боцвінок Марія Михайлівна

https://youtu.be/KqbokbfnFNM

Художник-іконописець Микола Рибенчук. Божа іскра, котра так яскраво палає в цій людині, дарує їй можливість бачити світло – Олег Володарський

Завжди дякую Богу за зустріч з людьми, котрі живуть «без шкіри», так тонко, дбайливо та ніжно відчуваючи цей світ. Мені дуже легко з ними. Ми з однієї планети. І людина, розуміючи це, скидає з себе кайдани соціальності, котра нас так калічить, і розмовляє відкритою душею. Від якої так віє Гуцульщиною.

Почув від героя сьогоднішньої програми: «Ми на вас чекаємо». Переглядаючи запис цього інтерв’ю, подумки промовляв: «Ми неймовірно сумуємо за тобою, Верховино! Ти така неосяжна, сильна і тендітна, ніжна та горда. Ти плачеш туманами на верхівках гір і смієшся гуркотом грому. Ти сумуєш сніжинками та обпалюєш морозами. Ти пахнеш гірськими квітами та травами… У тебе є Бог. Він живе тут дуже давно. Та почути відлуння шепоту Бога, що лунає Карпатами можуть лише гідні…»

Люди, які пишуть ікони, живуть в іншому вимірі. Це особливе світосприйняття. Світ тіней та сутінок. Інтонації світла. Ікона має бути живою. Кожна деталь, кожен міліметр святого образу має бути наповнений Життям, Любов’ю, Вірою…

Божа іскра, котра так яскраво палає в цій людині, дарує їй можливість бачити світло. Коли в ранковому храмі вимикають штучне освітлення і у цій напівтемряві видно навіть найменші пилинки, що танцюють в потоках світла, котре проникає через вітражі. І кожен малесенький фрагмент неймовірно гарного світу іконописець має відчути душею, а потім поділитися з нами тим відчуттям краси, відобразивши їх на Іконі. Прожити її. Вимолити. Благословити у Господа.

Згадуючи, відчуття, коли після молитви сідаю писати про священників, про святі місця, я розумію, що відчуває Микола беручись за пензлі. Ти потрапляєш в незрозумілий для себе простір. Душа починає вириватися назовні, ти відчуваєш внутрішній резонанс, інше дихання, інший світ, інші, ні на що не схожі відчуття. Инчий вимір. Шепіт Бога. Його поклик. Його тиша…

С кожним святим пов’язано щось особливе. Щось, що кличе тебе надією та захватом. Дякувати, жертвувати, віддавати себе до останньої краплинки весінньої зливи… В якомусь неосяжному танці – воїна, письменника, романтика… котрого постійно кличе Бог… Навпроти мене сидів такий самий романтик. Його внутрішній світ, такий одразу і зрозумілий і неосяжний, лунав неймовірним розмаїттям барв.

Сім’я художників Миколи та Людмили Рибенчук. Ці люди, самою душею усвідомивши даровану Господом красу, віднайшли в ній себе і Бога, а тепер щедро діляться частинками своєї душі з нами, вкладаючи їх у кожне своє творіння. Змінюючи світ навколо себе. Дійсно, усвідомлення краси врятує світ!

Мене знову покликав Госпідко… за тисячі кілометрів, в гори… Туди, де живуть неймовірно сильні душі. Гуцулів. Українців. Патріотів. Затишок Верховини неможливо описати, його потрібно відчути, ним необхідно наповнитися…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Микола Рибенчук

https://youtu.be/7C6CnCXdOnU

Отець Степан – скромний, з величезною душею. В житті цього священика і капелана є дружна церковна община – Олег Володарський

О, Всесвята Богородице, Діво, Володарко, вища від Ангелів і Архангелів, і від всього сотворіння чесніша, велике здивування Ангелів, висока пророча проповідь, апостольська преславна похвало, особлива прикраса святителів, мучеників міцна надіє, монахів наставнице в спасінні, постників немліюча стриманості, дівиць чистото і славо, матерів тиха радосте, дітей мудрості і осторого, вдовиць і сиріт кормителько, нагих одіяння, хворих здоров’я, ув’язнених воля, тишино по морю плаваючих, нестриманих спокою, заблуканих нетрудна наставнице, подорожуючих легкий переходе, тих хто працює тихий спокою, тих хто в біді скора Заступнице, скривджених покрове і пристановище, надіє для тих, хто втратив надію, потребуючих помічнице, бідних невичерпне багатство, засмучених повсякчасна потіхо, ненавидимих любовна покоро, грішників спасення і до Бога приєднання, православних всіх надійна огороже, непереможна поміч і заступництво. Тобою нам, Володарко, невидиме стає видимим, і ми молитви Тобі приносимо.

Протоієрей Степан Гуменяк, капелан. Снятинський деканат. Настоятель Церкви Покрови Пресвятої Богородиці в селі Рудники, Церква Успіння Пресвятої Богородиці в селі Ільники.

Духовне воїнство – капеланія. День за днем. Крок за кроком. Молитва за молитвою. Тихі сльози воску, що стікають по запаленій свічці. Куполи церков та храмів. Хрести. Ікони. Церковний набат. І жага молитви.

Він із самого дитинства любив ходити разом з друзями в Манявський монастир. Долав маленькими ніжками 10 кілометрів, щоб дістатися до такої важливої для нього святині. І коли серце країни вільно та сильно билося на Майдані, він також не залишився осторонь. Це завжди важко – бути першим. Батьку, дідусеві, священнику, а пізніше – капелану.

Довго не міг зрозуміти, звідки ж беруться такі герої. Та з кожною наступною «Сповіддю» все ясніше усвідомлював – це родовий, генетичний код. Вони не зможуть жити інакше. Поклик крові. Крик серця. Шепіт Бога.

Очі та віра людей, котрі бачать у тобі ту Божу іскру, котра допомагає їм самим звертатися до Господа. Просити в нього захисту. Мира.

Богородице, грішні слуги Твої: о, премилостива і пречудна розумного світу Царице, що породила Царя Христа Бога нашого, життєдавця всіх, небесні славлять Тебе і земні хвалять, ангельський розуме, святосайна звіздо, святих пресвятіша. Царице цариць, Володарко всього сотворіння, богокрасна Дівице, непорочна Невісто, палато Пресвятого Духа, вогненний престоле невидимого Царя, небесний Кивоте, носителько Слави Божої, вогневидна колеснице, спокою Бога живого, невимовний Образе Тіла Христового, гніздо Орла небесного, горлице богомовна, голубко покірна, тиха і незлобна, мати дітолюбна, милостей безодне, хмару гніву Божого розгонителько, глибино незмірима, тайно невимовна, невідоме чудо, нерукотворна Церкво одного Царя всіх віків, кадило запашне, чесна багрянице, Вітко саду живоносного, цвіте прекрасний, що зацвів нам небесною радістю, гроно нашого спасіння, Чаша Царя Небесного, в якій розчинилося від Духа Святого вино невичерпної віри Християнської, непохитний стовпе, єретиків погубо, мечу гніву Божого на богопротивних, постраху бісів, перемого в битвах, всіх християн без обману хоронителько, і для всього світу відоме спасення.

Ми говорили складно. Отець Степан нервував. Совісний священник. Скромний. З величезною душею. В житті цього священника і капелана є велика та дружна церковна община. Одразу видно, яким теплом наповнюються його очі при згадці про його прихожан. Це сім’я. Для нього це рідні та близькі люди. Він переживає разом з ними смерть та народження. Хрестини та вінчання. Він сильний духом людей, котрі довіряють йому свої долі.

І він дуже боїться їх підвести. Це істинна богобоязливість священника, котрий віддає часточку своєї душі кожному, хто до нього приходить. Так тепло і хвилююче за цим спостерігати…

О, всемилостивна Богородице Діво і Властителько, вислухай нас, що молимося Тобі і яви милість Твоєю на людях Твоїх, моли Сина Свого, щоб нам звільнитися від усякого зла, і збережи Церкву і країну нашу, наше місто, всяке місто, село і країну, вірних і всіх, що благочесно спішать і призивають ім’я Твоє Святе, від всякої напасті, пошесті, голоду, землетрусу, потопу, вогню, меча, нападу чужинців, і всякої міжусобиці, від усякої хвороби і всякої пригоди, щоб ані ранами, ані переслідуванням, ані мором, ані всяким гнівом Божим не були покарані слуги Твої; але зберігай і спасай милістю Своєю, Володарко, молячись за нас, корисне і добре поліття, врожаї плодів і часи спокійні даруй нам; полегши, піднеси і помилуй, премилостива Богородице всехвальна, що у всякій біді і нужді перебуваємо. Згадай слуг Твоїх і не відкинь сліз наших і зітхань, обнови нас благістю Своєї милості, щоб ми з подякою втішалися, знайшовши Тебе, Помічнице, Змилосердися, Пречиста, над немічними людьми Твоїми, надіє наша, і розсіяних збери, заблуканих на дорогу правди настав, відпалих від благочестивої віри батьківської назад поверни, старість підтримай, юних направ. Дітей виховай, і прослав тих, що славлять Тебе, особливо Церкву Сина Твого укріпи і збережи на довгі часи.

А потім війна. Жорстока. Без перепочинку. Без часу на усвідомлення того, що відбувається. Сльози тих, чиї рідні та друзі завершили свій земний шлях там, на фронті… і благословення Патріарха йти і допомагати нашому воїнству.

І знову совість. Совість, котра не дозволить відсидітися в штабі, котра спрямовує тебе туди, де твоя допомога найнеобхідніша. Туди, де все частіше звук молитви заглушають звуки пострілів та снарядів. Саме на передову кличе тебе обов’язок вірно та віддано служити Господу і Нації.

Хто-небудь зазирав в душу священнику-капелану? Господь дарував мені молитву та дворічну аскезу для того, щоб хоч трохи наблизитися до розуміння і усвідомлення того, що відбувається в душі патріота і капелана.

Там є улюблений псалом і до болю рідна дитяча молитва. Дитячі спогади. Миті, коли все життя промайне, наче птах, котрий поспішає додому, аби побачити свій дім і купол рідної до болю церкви.

На жаль, більшість з нас не усвідомлюють, яка це складна праця – щира молитва. Зовсім не легко щодня каятися, визнаючи свою слабкість та гріховність.

Війна… і українець, капелан, котрий добре усвідомлює свою відповідальність перед тими, хто зі зброєю в руках захищає нашу рідну землю.

О, милостива і премилостива Царице неба і землі, Богородице Вседіво! Старанням Твоїм помилуй країну нашу і христолюбивих її жителів та всіх християн православних, оберігаючи їх під покровом милості Твоєї, чесною ризою Твоєю захорони, і умоли від Тебе без сімені тілом народженого Христа Бога нашого, нехай підкріпить нас з висоти силою на всіх видимих і невидимих ворогів наших, на чужинців і своїх, які воюють проти нас і проти віри нашої. Спаси і помилуй, Вседіво Богородице, святіших патріархів, блаженних митрополитів, преосвященних архієпископів і єпископів, священиків і дияконів, і весь причет церковний, та всіх вірних, що поклоняються і моляться перед чесною Твоєю іконою.

Оповиті туманом простори чарівної Франківщини, рідного краю священика, капелана Степана Гуменяка. Щодня поряд з людьми – в храмі, на війні, на Майдані. В родині. Небагатослівна людина з теплою, доброю посмішкою в очах. Мені чомусь здалося, що найсвятіша, найсильніша молитва – мовчазна…

Зглянься на всіх нас поглядом милостивого Твого заступництва, піднеси нас із глибини гріховної і просвіти очі наші сердечні, щоб побачити спасення, будь милостивою нам тут, і на Страшному суді Сина Твого за нас ублагай, щоб переставилися у благочестю від цього життя слуги Твої, і вічному житті з Ангелами і Архангелами, і зі всіма святими сподоби, щоби по правиці Сина Твого і Бога вони стали, і молитвою Твоєю сподоби всіх православних християн з Христом жити, і радістю ангельською в небесних поселеннях.

Вірувати – це служіння. Невпинне та самовіддане. Служіння Господу. Нації. Людям. Служіння в любові. В милосерді та турботі. Нам здається, що священникам незнайомий біль. Це не так. Їх біль ще відчутніший, страшніший за наш. Через молитву іде світло і благодать Божа, котрі і оберігають його, захищаючи від того, хто невпинно та підступно порушує спокій християн. Віра, любов та самовідданість цих людей, військових капеланів, не має меж.

Бо ж Ти, Богородице, слава небесних і сподівання земних, Ти наша надія і заступниця всіх, хто приступає до Тебе і Твоєї святої помочі просить. Ти щира молитвениця до Сина Твого і Бога нашого, Твоя материнська молитва багато може, щоб упросити Владику, і Твоїм предстоятельством біля престолу благодаті пресвятих і животворчих Його Таїн приступати насмілюємося хоч і недостойні. Але коли дивимось на всечесний образ Твій і бачимо, як Ти рукою Своєю тримаєш Вседержителя, тішимося грішні, і з замилуванням припадаємо, та з любов’ю його цілуємо, бо сподіваємося, Володарко, Твоїми святими молитвами дійти до небесного безконечного життя і непостидно стати в день судний по правиці Сина Твого і Бога нашого, прославляючи Його разом з Безпочатковим Отцем, і Всесвятим, Благим, Животворчим і Одноістотним Духом, на віки вічні. Амінь!

Коли ти віруєш, тебе супроводжують янголи. Вони мудро підтримують тебе на твоєму шляху. Шість капеланів. Шість доль. Шість УКРАЇНЦІВ. Найстарші з них, Степан Гуменяк та Іван Креховецький, направили мою душу туди, звідки вони черпають духовні сили і віру в свою країну і в майбутнє своєї Нації.

Ми прощалися з капеланом Іваном Креховецьким, а він промовив до мене по-батьківськи: «Велику справу робиш, українцю!». Такі слова, сказані священиком, капеланом – це одна з найбільших нагород, котрі я б міг собі побажати. Це надихає жити і творити, коли на тебе з теплом та довірою дивляться очі людей, котрим так важлива доля нашої Нації…

Степан Гуменяк, Іван Креховецький, Іван Владика, Віталій Сенек, Василь Вирозуб, Петро Мартинюк, Тарас Климович, Василь Мандзюк, Юрій Попович… І ще тисячі, десятки тисяч людей, котрі так ревно і так віддано моляться за Україну… Пишаюся вами! Вклоняюся вам!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Степан Гуменяк

https://youtu.be/njWsju9QJg8

Іконописець Людмила Рибенчук. Так і лине від цього художника тепле, чисте світло – Олег Володарський

Молитва до Божої Матері Неустанної Помочі перед Чудотворною Іконою

О, Мати Неустанної Помочі! Оце клячить у Твоїх стіп до Бога нужденний грішник, що шукає в Нього опіки й усю свою надію – через Тебе – на Господа покладає. О, Мати милосердя, змилуйся наді мною! Чую, що всі називають Тебе Господнім захистом і надією грішників. Будь же мені Небесним захистом, будь моєю надією на Господа Бога. Поможи мені ради любові й благодаті Ісуса Христа.

Подай руку нужденному грішникові, що через Тебе Йому поручається і віддається назавжди на Його службу. Благословлю Бога й подяку Йому складаю за те, що в Своїм милосерді надихнув мене великим довір’ям до Тебе: це довір’я, а особливо страх Божий та покаянний і смиренний дух, вважаю запорукою свого вічного спасіння.

Признаю, що, як давніше я так часто грішив, то це було тому, що я не прагнув Божої правди і спасіння, не шукав через Тебе Небесного захисту. Знаю, що з Твоєю поміччю переможу, знаю, що мені поможеш, якщо Тобі це доручу. Боюся тільки, щоб у небезпечних спокусах я не забув про Твого Божественного Сина та занехаяв через Тебе до Нього взивати і через те сам не спричинив своєї загибелі. Прошу Тебе, отже, й всім серцем благаю, щоб у всіх підступах пекла я завжди прагнув Божої правди і спасіння та шукав у Тебе Божого захисту і кликав: Маріє, помагай в цьому Ісусовому порятунку мене! Мати Неустанної Помочі, не дозволь, щоб я втратив Бога. Амінь!

Сонячного зимового дня нам випала нагода познайомитися з Людмилою та Миколою Рибенчуками, подружжям художників-іконописців. Віруючи люди. Із красивою, тендітною душею, котра дозволяє їм так глибоко відчувати красу, що Господь дарував їм талант створювати неймовірні ікони.

Це не просто мистецтво. Це абсолютно інше усвідомлення буття. Инчий вимір. Це треба не тільки бачити, але і відчувати. Чути. Усвідомлювати. Всією душею. Ікона говорить з тобою. В ній є те, приховане від с сторонніх очей, що можна побачити лише відкривши душу Господу. Цей талант дарує Бог.

Людмила Рибенчук. Автор ікони Криворівнянської Божої Матері на здійснення творчих задумів. Однієї з найновітніших українських ікон. Під час діалогу з Людмилою був здивований тим, що вона корінна киянка, спадкоємиця старовинного роду Глущенків. Так і лине від цього художника тепле, чисте світло. Інший рівень сприйняття. Скромність в поведінці. Соромливість. Світ для таких людей надзвичайно великий. Величезний. Всеохоплюючий. Дивовижний. А вони так скромно себе несуть… усвідомлюючи, які ми малесенькі порівняно з тим, що дарував нам Господь.

Спеціально запитав землячку – чому вона віднайшла для себе Гуцульщину? Душа, вона відчуває, де живе любов та тиша. Можна затьмарити жадібністю розум, можна підфарбувати реальність барвами фантазій, можна придумати красиву легенду… але душу обманути неможливо. Тим більше ту, котра молиться. І на межі відчуттів – душу, що зображує образ Божий.

Аромат фарби. Майстерня. І неймовірний внутрішній спокій. Зробив для себе цікаве спостереження – жінки, котрі дихають душею, мовчазні та усміхнені. Як тільки ми говоримо про генетику, котра шанує сьогодення та майбутнє, як величну частинку спадщини минулих поколінь, ми одразу ж знаходимо в цій родині пам’ять про ікони та молитви, про Бога і віру.

Відвідувачі виставки роздивлялися картини, проте ми так захопилися бесідою, що майже не помічали їх. Картини на стінах зачаровували своїми барвами. Усвідомлення мистецтва дуже індивідуальне. У кожного своє бачення краси. Часто буває так, що центральна робота експозиції залишає тебе байдужим, а перед маленькою картиною вглибині залу ти можеш простояти годину, не в силах відвести очі.

Я дивився на творіння Людмили та відчував – сьогодні на завтра. Адже ти живеш тут і зараз, але обов’язково настане завтра. Ще більш добре та рідне. Завтра, в якому не буде війни. Навіть каноні ікони та образи Матері Божої, попри їх строгість та величність, завдяки часточці душі, що в них вкладає Людмила, постають перед нами неймовірно рідними та добрими.

В душі цієї надзвичайної українки біль війни. Ця жінка дуже тонко відчуває гармонію в усьому – в природі, в творчості, в людях… саме тому їй так болить все те зле, страшне, лихе, що ту гармонію порушує. Та в ній стільки ніжності, любові та турботи, котрими вона щедро напуває цей світ, лікуючи його від того болю війни…

Ми всі – єдине ціле. І ті, хто на передовій, і ті, хто відбудовують країну тут, в тилу, і ті, хто з любов’ю та відданістю возвеличує нашу Неньку-Україну в картинах та іконах… Вимолюючи нам МИР!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми Людмила Рибенчук

https://youtu.be/NEibWHyKTRw

Протоієрей Іван Креховецький. Майдан. Війна. Волонтерство. Капеланська служба – Олег Володарський

Молитва про перемогу над безбожними ворогами

Господи, Боже сил, Боже спасіння нашого, Боже, що єдиний твориш чудеса, поглянь нині в милостях і щедротах на смиренних людей Твоїх, і людинолюбно почуй і пощади, і помилуй нас. Ось бо вороги наші воюють проти нас, щоб розірвати і погубити нас і святині наші. Ти і сам знаєш усе, що вони помишляють проти нас, і що ми не можемо стати перед лицем їхнім, якщо нам Ти не поможеш. Як колись у часі Мойсея через нього люди єврейські чули словеса Твої: Хоробрі будьте, стійте і побачите спасіння від Господа, яке Він вчинить десь. Господь бо переможе через нас, почуйте. І почувши це вони були спокійні душею. Так і сьогодні до нас промов, і встань, як Сильний, витягни Сили Твоєї переможну зброю, і спрямуй її проти тих, хто повстав неправедно на нас, і визволи те, що вони відібрали в нас. І подай рабам Твоїм, воїнам нашим супроти ворогів у Твоє Святе Ім’я, хоробрість і кріпость, силу і мужність, і зміцни в руках їхніх зброю, і дай їм спасенний захист, і підпережи їх силою до боротьби з ворогами. Господи, Боже наш, візьми свою зброю і свій щит, і встань, щоб допомогти нам. Скажи душі нашій: Я спасіння твоє, хай застидаються і осоромляться ті, що хочуть відібрати життя наше, хай повернуться назад засоромленими всі, що замишляють зло проти нас. Хай вороги наші будуть перед лицем воїнства нашого, вірного Тобі, як порох перед лицем вітру, й Ангел Твій сильний хай зневажає і проганяє їх. Хай попадуть вони в сіті, яких не сподіваються, і хай попадуть у пастку приховану, страх хай сповнить їх, і хай впадуть вони під ноги рабам Твоїм, воїнам і захисникам нашим, і хай переможені нами будуть. О, Господи, Боже, Спасителю наш, Кріпосте і Надіє, і Допомого наша, не пам’ятай беззаконь і несправедливостей людей Твоїх, і не відвернися в силі гніву Твого від нас, але в милості й щедротах Твоїх, як Благий, навідайся до рабів Твоїх, і подай воїнству нашому, що на Тебе надіється, перемогу над ворогами так, як Ти подав преславні перемоги Мойсею над Амалеком, Гедеонові над Мідіянцями, Давиду над Голіятом та багатьом іншим рабам Твоїм, що не на зброю свою, а на Тебе істинного Бога надіялися, Бога, що спасти може тих, що надіються на Тебе.

Як колись Авраам, Йосиф, Пінхас, Ісус, Калев, Ілля, Ананія, Азарія, Мисаїл, Даниїл і багато інших, з покоління в покоління угодники Твої, в спокусах, тривогах, у бідах і переслідуваннях, на тебе і милість щедру Твою надіялися, і не втрачали сил, і не були Тобою покинуті, і преславно прославилися, так і нині ми, недостойні раби Твої, що нічого доброго в очах Твоїх не зробили, на щедроти Твої надіємося, відаючи, що не в конях і не в м’язах людських вподобання Твоє, але в тих, що бояться Тебе і надіються на Тебе. Тебе боїмося, і в Тобі всю свою надію маємо, до Тебе прибігаємо, до Тебе припадаємо, до Тебе руки наші підносимо, і тебе смиренно в покаянні молимо: Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, ради слави Імені Святого Свого, щоб не казали вороги наші — Бог їх полишив, і не вибавить їх, і не спасе, і не вирятує з рук наших. Але Ти, Істинний Господи і Боже наш, в Якого віримо і на Якого уповаємо, не застидай нас, що очікуємо милість Твою, але сотвори з нами знамення нам на благо, щоби бачили ті, що ненавидять нас і віру нашу, і щоб осоромилися вони і згинули, і щоб побачили всі кінці землі, що Ти єси Бог, а ми — люди Твої. Яви нам, Господи, нині милість Твою і спасіння Твоє дай нам, возвесели серця рабів Твоїх милістю Твоєю – знищ ворогів наших і повергни їх під ноги наші чим скоріш, оберни у страх і втечу нечестиву і неправедну пиху їхню, і дай нам, рабам Твоїм, у відвазі великій і силі, і мужності прогнати та настигнути їх і в Імені Твоєму перемогти і знищити їх. Ти бо єси Захист, Допомога і Перемога тих, що надіються на Тебе, і Тобі славу віддаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь!

Протоієрей Іван Креховецький. Головний капелан Івано-Франківської єпархії ПЦУ, настоятель парафії Храму Вознесіння Господнього смт. Брошнів-Осада Рожнятівського району та Храму Пророка Іллі с. Рахиня Долинського району.

Ми пишемо історію українського капеланства із самого підніжжя храму. Храму Господнього. Це історія мужності. Історія любові, відваги та самопожертви. Коли покликання священника розкриває себе через відповідальність за душі людей, котрі на передовій та потребують віри Господньої.

Серій Дмітрієв. Сергій Ємець. Микола Мединський. Василь Мандзюк. Андрій Ляшик. Василь Вирозуб. Дмитро Поворотний. Тарас Климович. Василь Лозинський. Віктор Курилюк. Степан Гуменяк. Федір Мороз. Василь Мороз. Анатолій Холівчук. Іван Креховецький… І ще сотні, тисячі імен…

Забути про себе, пам’ятати лише про Бога і Україну. Пам’ятати, що там на фронті є рідні, кровні українці, котрим зараз надважлива допомога та підтримка. Я помітив це по їх очах. По їх душах. Вони світяться. Вони палають вірою у Мир. Вони так совісно і самовіддано переживають за тих, хто в бою. Вони душею на фронті. Хворіють, хандрять, не сплять… знов і знов рвуться туди, де не вщухає шум снарядів. Лишень би не підвести, не зрадити хлопців, не віддати наших воїнів відчаю та зневірі.

Ніколи не забуду рядки дівчинки-снайпера, що вона прислала мені звідти, з передової : «Ти пиши. Пиши більше. Ти лікуєш душу. Ми в окопі дивимося на тебе і віруємо – ми переможемо. Віримо, що все це не даремно»

Головне – не зраджувати їх. Пам’ятати завжди про те, що ледве не кожного дня чиєсь українське серце перестає битися. Це неймовірний біль.

Та навіть посеред юрби згадую ці очі. Вони світяться вірою. Святою вірою. Я потім обов’язково йому зателефоную. Мені вкрай важливо почути, що не зрадив і не підвів. Не потривожив віру. Не образив душу. Хочу лише допомогти. Віддати все те, що неймовірно болить. Телефоную, а він знову на фронті…

– Отче, як програма?, – питаю.

– Не встиг, на фронті.

Пізніше втомлений, схвильований голос говорить: «Бережи тебе, Бог».

Я благаю нас усіх взяти за основу НАЦІОНАЛЬНУ СОВІСТЬ. Кожен перед кожним. В нашій з вами країні віддають святі життя. І так важливо каятися одне перед одним. Не просто просити пробачення за вчинки, а й каятися за незроблене.

Тоді те майбутнє, в яке ми всі так віримо нарешті посміхнеться нам.

В храмі було мирно та затишно. Вівтар. Свічки. І душі цих священників, котрі сповідувалися перед Нацією. З ними не було важко. З ними, наче в дитинстві, гамірно, чесно, по-братньому.

Головний капелан Іван Креховецький спокійний і поміркований, наче батько. Він надзвичайно принциповий. Їм не залишається нічого, окрім міцної та сильної віри. Майдан. Війна. Волонтерство. Капеланська служба…

Ставив одне й те ж саме питання: «Ви сумуєте Там за своєю паствою?». Та раніше, ніж була озвучена відповідь, бачив тепло та відблиски сліз в очах… Капелани, чоловіки, батьки, воїни теж плачуть… там, в глибині душі. Це навіть не плач, це тихий, мовчазний крик…

В ніч, в зоряне небо… Коли розумієш, що від кожного сказаного тобою слова може залежати чиєсь життя.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Іван Креховецький

https://youtu.be/b0VM86NHc-s

Олег Володарський: «Михайло Січка – той хто ніколи і ні в чому не відступиться від святої ідеї – Україна»

Похмурий січневий день. Ми їхали до Івано-Франківська знімати 10 програм. Шестеро капеланів, товариство «Просвіта», вихованці ПЛАСТу, науковці, очільник обласної адміністрації. Ті люди, для котрих Україна не просто форма державного утворення, а їх доля, їх спадщина, їх любов та біль. Те, чим вони живуть з самого дитинства. Те, чим вони так впевнено і усвідомлено дихають. Це їх життя. Воля.

Мені пощастило на власному досвіді переконатися, що в цьому неймовірно затишному місті живуть люди, котрі обожнюють свою країну всім серцем. Вони є важливими частинками тієї рушійної сили, котра зуміє відродити всю велич нашої Нації. Вони готові жертвувати собою. Готові любити безумовно. Тільки тому, що їх діти та онуки, батьки та пращури виховані на ідеї вільної України. Незалежної. Це в них у крові. Це їх генетика. Це клятва на могилах предків. Це молитва прийдешньому поколінню.

В них є щось таке, від чого почуваєш себе затишно, по-домашньому. Вони поряд. І найбільше відрізняє їх СОВІСТЬ, з якою вони дивляться на світ. Загальнонаціональна совість. Тепла та рідна. Вони не квапляться. Проте впевнено дивляться вперед.

Ім’я Михайло для мене особливе. Початок такого мого ставлення ще від діда. Фундамент – Михаїл Архістратиг. Мрія – третій син, котрий почує від мене те, чого не встиг, не зміг подарувати двом своїм хлопчикам, заплутавшись в метушні життя. Забуваючи про сьогодення в бажанні дати їм якомога краще майбутнє. Він буде ровесником моїх онуків, і це урівняє мене з моїми дітьми.

Сподіваюся, вони пробачать мені те, чого я не встиг… і те, від чого так боліло серце.

Знаю лише одне – завжди був з ними чесний. І як би важко мені не було, вкладав в кожен шматок хліба любов та відданість. І вчив беззастережно любити свою землю.

Я сподіваюся, Михайло Січка зрозуміє мене… переступлю грань випадкових людей. Відійду від того, чому навчали нас червоні комісари – не вірити, підозрювати і наввипередки бігти писати доноси. Якщо його молодість та віра не завадили йому бути щирим з Нацією і Богом, то і я відчуваю потребу відповісти йому аналогічною щирістю, аби він знав, що ми є. Ті, хто ніколи і ні в чому не відступиться від святої ідеї – Україна.

Знаєш, що мені завжди заважало бути справжнім? Справжнім українцем? Бажання виглядати красиво… Це сумно. Це принизливо. Це метастазно. Це вірус, котрим нас інфікували шарікови. Вірус концтаборів. Інфекція зради. Побутовий бруд соціалізму.

Коли немає любові, немає ніжності, немає нічого, схожого на душу. Є лише бажання бути «першим». Якимось павліком морозовим, яким завгодно гагаріним, і, не приведи Господи, стаханово-космодем’янським. Це такий гріх, про який не будуть розповідати діди нашої нації. З сумом промовчать. А я, як батько, зізнаюся – СОРОМНО.

Ні, ти не думай, Михайле, я не мовчав – ненавидів це всією душею. Ріс, наче вовченя. Впертий, вибуховий, неприйнятний. На мене дивився цей інфікований червоною проказою соціум і не розумів навіщо я такий самотній.

У нас зрада в крові. Розумієш? Глибоко, дуже глибоко до нас у кров поселили страх і бажання боягузливо жити. Гірше за тварин. Адже вони ніколи не зраджують подібних собі. А ми зраджуємо. Михайле, саме тому і плакав Чорновіл, коли його зрадили.

Брате мій, ми, ті кому від 45 до 60 років, інфіковані. І щоб ми не розповідали… нам з вами не можна… Жити можна. А ідеологічно – не маємо права. Тобі цього ніхто не скаже… збрешуть, промовчать. Будуть прикриватися історією, згадувати коріння…

Ми пройшли через пекло зради. Ми раби цієї системи. Ми не хочемо відшукувати таких, як ми. Ми пориваємося зустрічати варягів в аеропорту Бориспіль. Ми не шукаємо етніку. Ми мало молимося. Нам би ковбаси по 2-20 і поменше працювати. І доброго царя-батюшку, котрим, наче маріонеткою грає закривавлена рука московита. Єдине, що ми змогли, – ми так само генетично та кровно виховували вас в любові та відданості. Це наш єдиний плюс. Все інше – брудна радянська білизна.

Замість ікон ми купуємо шкіряні дивани. Псалтир ми замінили на плазмові телевізори, а церковні свічки на енергозберігаючі лампочки. А найстрашніший наш гріх у тому, що у нас всередині немає відчуття нашої країни. Ми не вміємо любити її всім своїм серцем. Ми не годуємо бездомних тварин. Ми не посміхаємося один одному. Ми не здатні, побачивши юрбу дітей, просто так пригостити їх морозивом… Принести самотній старенькій хліба…

Одиницям, маленькій часточці нашої величезної країни болить війна… Ми довели себе до відчаю. А в цей час бруд та четверте покоління зрадників розривають нашу святу землю на шмаття і не каються.

Ти не дивися на нас. Ми тобі більше не потрібні. Ти просто іди туди, де є твоя Батьківщина. В тебе величезне українське серце. І ти скромний. Такі люди – найбільше надбання Нації. Іди і не озирайся. В таких, як ти, майбутнє наших онуків. І нехай нікого не спокусить політична дідівщина… Тебе можна призупинити або ненадовго відлучити від твого шляху… Ненадовго, Брате.

Ти залишишся на самоті похмурим січневим днем… в тиші та з молитвою… Подивишся на музейні стіни, на ту історію, що писалася кров’ю УКРАЇНЦІВ… І усвідомиш, що не можеш більше так жити. У тебе є генетична пам’ять. Ти не забудеш.

Та жити, будувати і любити свою державу ти будеш зовсім не так. Зрозумій. Вибач. І не сердься. Найважливіше – країна з людським обличчям. Ми, наче сироти, покинуті напризволяще – недолюблені, голодні… Духовний голод. Котрий лікується тільки загальнонаціональною молитвою.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Михайло Січка

https://youtu.be/weA-9-zvg-w

Отець Іван, наче батько, по-доброму споглядає за усім і посміхається краєчками українських очей

Молитва перед Криворівнянською іконою Божої Матері

ВТІЛЕННЯ ТВОРЧИХ ЗАДУМІВ

О, Преблагословенна Мати Втіленого Бога-Слова, Господа нашого Ісуса Христа і наша Мати! Випроси у Вседержителя сили і натхнення для втілення всіх задумів Творця, явлених через них прославити ім’я Боже, принести радість ближнім і спасти свої душі. Амінь!

Полум’я свічок, привезених мною із церков, в яких ми знімали «Сповідь», зігріває мій домашній вівтар, даруючи тепло та затишок. Для мене вогонь церковної свічки – це те полум’я, в котрому обпалюється та загартовується український дух. Той дух, котрий так важливо зміцнювати, аби вилікувати нас від тієї рабської покірності, котру нам насаджували сотні років, винищуючи найкращих та возвеличуючи мерзенних. І це не радикалізм, котрий вибухаючи, випалює все на своєму шляху. Націоналізм, той дієвий патріотизм, як та церковна свічка, розмірено горить, даруючи тепло та світло, проте не чинить горя своїм полум’ям.

Бог і Україна. Беззастережна віра. І любов до всього, що дарував нам Господь. Мені неодноразово докоряли тим, що під час війни я ставлю хрест попереду меча. Та це не випадковість, а вкрай усвідомлене переконання – спочатку каяття і розмова з Богом, і тільки потім ставати до захисту Батьківщини. З Божою допомогою ми все здолаємо. Ми сильніші Духом та Вірою. Ми мудріші історією та культурою. Ми в своєму праві – жити вільно. І лише ці духовні прагнення виведуть нас із біди, війни та горя. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

А зовсім скоро піде дощ… І кожен із нас, почувши, що війни більше НЕМАЄ, зніме взуття та стане танцювати босоніж під дощем. Це буде танець відчаю, танець смерті, танець туги за тими, кого вже не повернути. І під кроками того танцю вода з калюж буде бризками осідати на взуття та одяг і одразу ж буде змита зливою. Всі сховають парасолі, будуть дивитися в небо та мовчки дякувати Богу за МИР. А з небес нам будуть посміхатися ті, хто заплатив за цей танець власним життям. А ми будемо танцювати під дощем і знати, що ми не перемогли – ми вистояли. Один до десяти. Ми повертаємося до своєї колиски – Київської Русі.

Незвичний священник Іван Рибарук. Інакомислячий для меркантильного світу, що підпорядковується грубому та злому тирану, котрий так жорстоко розриває людські душі на шмаття, возвеличуючи гріхи та принижуючи чесноти.

Він, наче батько, по-доброму споглядає за усім, що його оточує і посміхається, краєчками УКРАЇНСЬКИХ очей. Я, здається, починаю розуміти, звідки у нашої Нації ця ледь помітна посмішка вглибині очей. Це вікова мудрість нашого народу. Українець дивиться на подарований Господом світ і мудро посміхається. В цю мить Бог поряд з ним. Таке усвідомлення передається з молоком матері, з вечірньою та вранішньою молитвою, недільною проповіддю та різдвяними колядками…

Це безкрайня любов. Величезна. Неосяжна. Бог і Україна. Танками, кулями, зброєю любов не вимолиш.

Назавжди запам’ятаю фразу отця Івана: «Це нам здається, що ми молимося за Небесну сотню. Ні. Це вони так люблять нас і так піклуються про нас, що ми відчуваємо їх багатоголосу невпинну молитву за України та Українців».

Уяви хоч на мить, жовто-синій, як ти молишся за упокій загиблих на Майдані, на війні в тилу, а в цей час чуєш молитву за усіх нас. За Україну, за майбутнє, заради якого вмирали наші Герої. Це змінює усвідомлення життя. Ти раптом перестаєш бігти, поспішати, метушитися…сідаєш біля храму, дивишся на гори, а з самої глибини душі лине молитва за тих, хто ціною власного життя дав тобі і твоїм дітям змогу жити, за тих, хто тільки має прийти в цей світ, за усіх нас. І лише потім за себе. Совісно, скромно, богобоязливо, тихо і мудро.

Під дощем. Вільно та відчайдушно наступаючи на калюжі, дивлячись одне одному прямо в очі, в глибині яких живе Бог. Гуцули відмолюють всіх нас навколішки. А ти не хочеш спробувати теж саме? Зроби це. В тебе вийде.

Каюся тобі, мій рідний, – так само, як вони став навколішки перед іконою Манявської Божої Матері. І краєчок скелі всередині мене відколовся… і в самісіньку душу потік життєдайний єлей. Тихий, спокійний та добрий. Там…під дощем…зустрівшись поглядом з сотнями очей…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Іван Рибарук

https://youtu.be/D3bXy31rLmM