Остап Васильович належить до тих людей, котрі не поспішають жити, при цьому встигаючи значно більше за тих, хто біжить по життю — Олег Володарський 

 

Остап Васильович Савчук (24 лютого 1947, м. Кіцмань Чернівецької області, Україна) — український митець, музично-громадський діяч, режисер, педагог-музикант, художній керівник Чернівецької обласної філармонії, Заслужений діяч мистецтв України.

Грав в ансамблі скрипалів разом з Володимиром Івасюком (керівник Ю. М. Візнюк), оркестрах народних інструментів (диригент В. Г. Мельницький) та духових інструментів (диригент М. Ю. Макаренко).

Автор численних сценаріїв концертів, творчих вечорів митців краю, режисер-постановник творчих звітів майстрів і художніх колективів Чернівецької області на сцені Національного Палацу мистецтв «Україна».

 

Представляв мистецтво Буковини в Україні, Молдові, Польщі, Румунії, Росії, Угорщині. Науковий консультант бібліографічного довідника «Видатні діячі культури і мистецтв Буковини» (Чернівці: Книги – ХХІ ст., 2010)[2], автор книги «Музична Буковина» — про історію Чернівецької обласної філармонії.

З 1990 р. член правління, а з 2009 р. — голова правління Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. З 2009 р. — заступник голови обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки. З 2001 р. — голова Чернівецького обласного благодійного фонду імені Назарія Яремчука.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%9E%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BF_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

 

Савчук Остап Васильович, голова Чернівецького обласного об‘єднання ГО «Всеукраїнське товариство «Просвіта ім. Т. Шевченко»

В розпал літньої спеки з особливим задоволенням згадую той сніжний зимовий день, коли ми приїхали до Чернівців знімати програму з Остапом Васильовичем. І досі пам’ятаю, наскільки нервував, записуючи цю програму, адже цей герой настільки просто та щиро відкривав душу, що я боявся необережним словом чи тяжким запитанням не виправдати ту довіру, з якою він говорив в нашій «Сповіді».

 

Я надовго запам’ятаю те безмежне тепло, з яким Остап Васильович розповідав про вишиванку, котру йому вишила мама. Скільки ж тепла було в його очах в той момент! Але основною темою нашого діалогу була «Просвіта» — велична, потужна та глибинна організація, котра вже 150 років оберігає справжню українську культуру та історію.

 

Остап Васильович, пише, викладає, опікується величезною кількістю творчих, громадських та соціальних проєктів. Потужної енергії цієї людини вистачає на силу-силенну справ. Саме він познайомив нас з Миколою Миколайовичем Шкрібляком і Світланою Масловською, а вони, своєю чергою, відкрили для нас цвіт Буковини — тих людей, котрі так щиро і самовіддано люблять свою країну.

 

Поважний вік та набутий досвід відділяють Остапа Васильовича від загальних, беззмістовних фраз та реплік. Він ділиться не словами, а відчуттями; не почутим, побаченим чи прочитаним, а пережитим і усвідомленим. Він запросив нас до старовинної будівлі з височенними стелями, в якій розташований офіс «Просвіти», пригощав чаєм і частував розповідями про історію рідного краю.

 

Нам інколи дуже кортить зрозуміти людей. Ми вдивляємося в їхні обличчя, спостерігаємо за їх мімікою, жестикуляцією, словами та поведінкою. А я, приймаючись за написання статті, завжди намагаюся зрозуміти, як мислить людина. Чи є в ній родзинка вічності. Філософія часу. Краса мудрого серця. Милосердя розуміння.

 

Остап Васильович належить до тих людей, котрі по-батьківськи мудро та усвідомлено не поспішають жити, при цьому встигаючи значно більше за тих, хто біжить по життю, охоплений щоденною метушнею.

 

Мудрість української нації в її неймовірній розміреності. Так українська берегиня спокійно та натхненно вкладає на полотно сорочки вишиваний оберіг, заповнюючи тканину не просто вишивкою, а материнською любов’ю.

 

Він пишається цим. Пишається тим, що українець. Щоразу, торкаючись вишитого матір’ю оберегу, його сповнює тепло. Рідна мати і Ненька-Україна ніби огортають його крилами своєї любові в такі моменти. Я дивився на цього сильного та сивого чоловіка і розумів… він неймовірно щасливий тим, що українець.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Савчук Остап Васильович, голова Чернівецького обласного об‘єднання ГО «Всеукраїнське товариство «Просвіта ім. Т. Шевченко»

https://youtu.be/bBL2WKoielE

«Просвіта» для Степана Волковецького – це спосіб життя, сповнений усвідомлення української культури та історії – Олег Володарський

 

Волковецький Степан Васильович, Народний депутат України І та ІІ скликань, голова Івано-Ффранківського обласного об’єднання ВУТ «ПРОСВІТА» ім. Т. Шевченка, кандидат технічних наук, доцент, кавалер Ордена «За заслуги» ІІІ, ІІ ступенів. Досконалість вимагає досвіду. Досвід набувається довгими роками невпинної праці та самовдосконалення. І коли це фундаментально пов’язано з внутрішнім голосом рідної української генетики, тоді і з’являється те, чого нам досі так не вистачає – ідентифікація Нації.

 

Знайти себе як величний народ з величною історією серед величезного. Знайти, відчути та РЕАЛІЗУВАТИ. Ми були, є та будемо. Проте, знаючи нашу кров, – сильну, стрімку, непокірну, нам не дають реалізувати свої генетичні можливості.

Нас так і не змогли втопити в нашій же крові, котра майже не переставала литися протягом усієї нашої історії. І навіть сьогодні, коли на одному кінці країни ми вмираємо, на іншому – ми народжуємося, любимо та віруємо. І найсвятішим і найважливішим залишається наша духовність.

 

Ми неймовірно добрі та працьовиті. Але й люті. Люті, коли нас змушують вмирати. Ми за більш ніж тисячу років навчилися велично та гідно вмирати. Це боляче. Та іншого виходу ми просто не маємо. Ми живемо, всім смертям та бісам наперекір. Відкриваємо красиві від ніжності очі, торкаємося лагідними губами чола малюків і п’ємо гарячу гірку каву, згадуючи кров та війну…

 

Ми обіймаємо щирою, світлою душею Україну-Мати і не залишаємо собі ані шансу на слабкість. Тільки любити. Назавжди. До останнього подиху. Подивися на обличчя хлопців, котрі загинули. Вони назавжди посміхаються. І коли сьогодні чорним птахом прилетіла до нас звістка про загибель Воїна…ми тихо та мужньо мовчимо, а в середині все розривається від болю. Коли закінчуються слова, починає прокидатися величезний вулкан всередині Нації.

 

Нас вбивають на фронті і зраджують в тилу. Нам забивають голову вірусною інформацією. Ми можемо випадково зайти у ВОРОЖУ церкву… Та ми живемо. Живемо пам’яттю тих, хто віддав своє життя за рідну землю.

 

Герой цієї «Сповіді» не потребує ані коментарів автора, ані роз’яснень щодо того, чим він живе та як мислить. Це Українець, котрий присвятив своє життя Україні. І останній форпост його служіння Нації – потужна та надважлива організація, котра стоїть на варті українства, по крихтах збираючи СПРАВЖНЮ історію, не даючи ворогу знищити Україну в кожному з нас.

 

«Просвіта» – це спосіб життя, сповнений усвідомлення української культури та історії. Кожен нерв цієї організації відображує епоху становлення нашої культури та державності. Патріотизм, повага до предків та історії, богомольність – це все те, що так вирізняє Західну Україну. Усвідомленість, креативність, свіжість мислення та душевне тепло – Східну. Мрійливість, поетичність, працьовитість та невтомність – Північну. І вміння обійняти всіх душею, посміхнутися, пишатися та пам’ятати – Центральну.

 

Саме заради цього Степан Волковецький присвятив своє життя нашій країні. За його спокійним поглядом видно, як він пишається духом своєї рідної Нації. Він захоплюється, він дихає цією країною. І він знає – вона обов’язково переможе. Це СВЯТА ВІРА, котра не завершиться ніколи.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Степан Волковецький

https://youtu.be/NXzUwtRpZcA

Олег Володарський: «Михайло Січка – той хто ніколи і ні в чому не відступиться від святої ідеї – Україна»

Похмурий січневий день. Ми їхали до Івано-Франківська знімати 10 програм. Шестеро капеланів, товариство «Просвіта», вихованці ПЛАСТу, науковці, очільник обласної адміністрації. Ті люди, для котрих Україна не просто форма державного утворення, а їх доля, їх спадщина, їх любов та біль. Те, чим вони живуть з самого дитинства. Те, чим вони так впевнено і усвідомлено дихають. Це їх життя. Воля.

Мені пощастило на власному досвіді переконатися, що в цьому неймовірно затишному місті живуть люди, котрі обожнюють свою країну всім серцем. Вони є важливими частинками тієї рушійної сили, котра зуміє відродити всю велич нашої Нації. Вони готові жертвувати собою. Готові любити безумовно. Тільки тому, що їх діти та онуки, батьки та пращури виховані на ідеї вільної України. Незалежної. Це в них у крові. Це їх генетика. Це клятва на могилах предків. Це молитва прийдешньому поколінню.

В них є щось таке, від чого почуваєш себе затишно, по-домашньому. Вони поряд. І найбільше відрізняє їх СОВІСТЬ, з якою вони дивляться на світ. Загальнонаціональна совість. Тепла та рідна. Вони не квапляться. Проте впевнено дивляться вперед.

 

Ім’я Михайло для мене особливе. Початок такого мого ставлення ще від діда. Фундамент – Михаїл Архістратиг. Мрія – третій син, котрий почує від мене те, чого не встиг, не зміг подарувати двом своїм хлопчикам, заплутавшись в метушні життя. Забуваючи про сьогодення в бажанні дати їм якомога краще майбутнє. Він буде ровесником моїх онуків, і це урівняє мене з моїми дітьми.

Сподіваюся, вони пробачать мені те, чого я не встиг… і те, від чого так боліло серце.

Знаю лише одне – завжди був з ними чесний. І як би важко мені не було, вкладав в кожен шматок хліба любов та відданість. І вчив беззастережно любити свою землю.

 

Я сподіваюся, Михайло Січка зрозуміє мене… переступлю грань випадкових людей. Відійду від того, чому навчали нас червоні комісари – не вірити, підозрювати і наввипередки бігти писати доноси. Якщо його молодість та віра не завадили йому бути щирим з Нацією і Богом, то і я відчуваю потребу відповісти йому аналогічною щирістю, аби він знав, що ми є. Ті, хто ніколи і ні в чому не відступиться від святої ідеї – Україна.

Знаєш, що мені завжди заважало бути справжнім? Справжнім українцем? Бажання виглядати красиво… Це сумно. Це принизливо. Це метастазно. Це вірус, котрим нас інфікували шарікови. Вірус концтаборів. Інфекція зради. Побутовий бруд соціалізму.

Коли немає любові, немає ніжності, немає нічого, схожого на душу. Є лише бажання бути «першим». Якимось павліком морозовим, яким завгодно гагаріним, і, не приведи Господи, стаханово-космодем’янським. Це такий гріх, про який не будуть розповідати діди нашої нації. З сумом промовчать. А я, як батько, зізнаюся – СОРОМНО.

Ні, ти не думай, Михайле, я не мовчав – ненавидів це всією душею. Ріс, наче вовченя. Впертий, вибуховий, неприйнятний. На мене дивився цей інфікований червоною проказою соціум і не розумів навіщо я такий самотній.

У нас зрада в крові. Розумієш? Глибоко, дуже глибоко до нас у кров поселили страх і бажання боягузливо жити. Гірше за тварин. Адже вони ніколи не зраджують подібних собі. А ми зраджуємо. Михайле, саме тому і плакав Чорновіл, коли його зрадили.

Брате мій, ми, ті кому від 45 до 60 років, інфіковані. І щоб ми не розповідали… нам з вами не можна… Жити можна. А ідеологічно – не маємо права. Тобі цього ніхто не скаже… збрешуть, промовчать. Будуть прикриватися історією, згадувати коріння…

Ми пройшли через пекло зради. Ми раби цієї системи. Ми не хочемо відшукувати таких, як ми. Ми пориваємося зустрічати варягів в аеропорту Бориспіль. Ми не шукаємо етніку. Ми мало молимося. Нам би ковбаси по 2-20 і поменше працювати. І доброго царя-батюшку, котрим, наче маріонеткою грає закривавлена рука московита. Єдине, що ми змогли, – ми так само генетично та кровно виховували вас в любові та відданості. Це наш єдиний плюс. Все інше – брудна радянська білизна.

Замість ікон ми купуємо шкіряні дивани. Псалтир ми замінили на плазмові телевізори, а церковні свічки на енергозберігаючі лампочки. А найстрашніший наш гріх у тому, що у нас всередині немає відчуття нашої країни. Ми не вміємо любити її всім своїм серцем. Ми не годуємо бездомних тварин. Ми не посміхаємося один одному. Ми не здатні, побачивши юрбу дітей, просто так пригостити їх морозивом… Принести самотній старенькій хліба…

Одиницям, маленькій часточці нашої величезної країни болить війна… Ми довели себе до відчаю. А в цей час бруд та четверте покоління зрадників розривають нашу святу землю на шмаття і не каються.

Ти не дивися на нас. Ми тобі більше не потрібні. Ти просто іди туди, де є твоя Батьківщина. В тебе величезне українське серце. І ти скромний. Такі люди – найбільше надбання Нації. Іди і не озирайся. В таких, як ти, майбутнє наших онуків. І нехай нікого не спокусить політична дідівщина… Тебе можна призупинити або ненадовго відлучити від твого шляху… Ненадовго, Брате.

Ти залишишся на самоті похмурим січневим днем… в тиші та з молитвою… Подивишся на музейні стіни, на ту історію, що писалася кров’ю УКРАЇНЦІВ… І усвідомиш, що не можеш більше так жити. У тебе є генетична пам’ять. Ти не забудеш.

Та жити, будувати і любити свою державу ти будеш зовсім не так. Зрозумій. Вибач. І не сердься. Найважливіше – країна з людським обличчям. Ми, наче сироти, покинуті напризволяще – недолюблені, голодні… Духовний голод. Котрий лікується тільки загальнонаціональною молитвою.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Михайло Січка

https://youtu.be/weA-9-zvg-w

 УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ ПЕРЕМОГЛА! Для популяризації української народної пісні, долучення дітей до духовності українського народу нещодавно в Запорізькій області відбувся перший фестиваль дитячого хорового мистецтва «Співочий степ». Засновник — Запорізьке обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка — для проведення фестивалю обрало мальовниче с. Скельки Василівського району на березі Дніпра саме для того, щоб привернути увагу суспільства до того складного стану, який маємо в селах України сьогодні. В організації фестивалю взяли участь сільський голова села Скельки В. Брик, Василівська районна державна адміністрація, районний відділ освіти та науки, обласне управління науки та освіти Запорізької ОДА, Запорізьке обласне об’єднання Союзу українок «Роксолана», обласна федерація «Спас». Допомогли меценати: Олександр Білоусенко (народний депутат ВР України першого скликання), Андрій Цеберко (директор заводу «Дніпрокераміка», м. Пологи), Олег Шостак (керівник провідної української компанії з виробництва кухонного посуду - “БіОл», м. Мелітополь), Геннадій Карачевцев (м. Мелітополь), В. Огаренко (ректор Класичного приватного університету, м. Запоріжжя). Будинок культури с. Скельки був переповнений бажаючими почути барвисте пісенне розмаїття, яке мали подарувати хори-учасники. Такого яскравого свята Скельки ще не бачили! А переможцями конкурсу стали: хор «Мелодія» з м. Молочанськ Токмацького району (3 місце); Зразковий хоровий колектив старших школярів «Світанок» Нововасилівського НВК «Гармонія» Приазовського району (2 місце); хоровий колектив «Мрія» Азовської ЗОШ І-ІІІ ст. Якимівського району (1 місце). Після завершенню фестивалю всі смакували козацьким кулішем, який організував для учасників сільський голова с. Скельки, й дивилися показові виступи школи «Спас» з м. Степногорська. Покидаючи гостинні Скельки, кожен загадував бажання повернутися у це село наступної весни, у травні 2012 року. Зміцнівши й подорослішавши, знову з’їхатися на нове пісенне змагання, знову наповнити народною піснею околиці, пісенним різнобарв’ям зігріти серце і душу всім, хто приєднається до дружної хорової родини «Співочого степу». Олег ТКАЧЕНКО, голова оргкомітету фестивалю,голова Запорізького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=8992

На Порталі "Просвіти" Херсонщини діє Практикум.

Вопрос.

При написании письма, типа:

"Мы, Пупкин и Пипкин, для Вас, наши дорогие клиенты, выполняем следующие виды работ:

бла, бла, бла.

С уважением Пупкин."

Нужно ли ставить запятую после "С уважением" (перед "Пупкин")? Или не нужна в этом месте запятая?

 

Подскажите правильность написания. Неделю уже оспариваем этот вопрос.

Спочатку ми розмовляли українською. Потім в нас витісняли українську та насаджували російську. Це було ще за часів царя. Потім продовжувалося й за часів радянської влади.

Тепер наше покоління каже, що мова рідна наша українська, але нехай буде двомовність. Нам, кажемо, легше розмовляти російською. Нам ж мозок даний Богом не для того, щоб ми його натруджували думками на мові, яка нам рідна але не модна.

А наші діти, які від нас ніколи й не чули, як лине українська мова, яку мову будуть вважати за рідну?