Я прийду в твої мрії без стуку,
Наче давній забутий каприз,
Поведу тебе мовчки за руку
В ніч, де пристрасть танцює стриптиз.

Я прийду опівночі як сяйво,
Без дзвінків, без листів й телеграм
І «навіщо?» питатися зайво,
Ти і так добре знаєш це сам.

Я прийду… ти мабуть не побачиш,
Та не знати не зможеш, повір.
У любові нема чомусь зрячих,
Хоч в них очі ясніші від зір.

Я пройдусь через сни твої пішки,
На краєчку загублених мрій,
Де стає цілим Всесвітом ліжко,
Я втоплюся в долоні твоїй…

Я прийду. Ти чекай… Тільки знаєш,
В мріях тих було що і яке
Ти на ранок навряд чи згадаєш,
Та чекатимеш знову мене…

Я бачила у сні прекрасні очі…
У них блакить і темінь водночас,
І ніби день, але темніший ночі,
Й мов сон, але правдивіший за нас.

Таких іскрин, як в їх глибинних шквалах,
Таких сльозин, як на повіках їх
Я ще в житті ні разу не стрічала,
Ні на яву, й між сновидінь доріг.

І не могла ніяк я зрозуміти,
Чому ці очі ранять так мене, –
Чи я колись їх зрадила в цім світі,
Чи вкрала їх сіяння осяйне?..

До них немов віки уже прикута,
Дивилась я, не зводячи очей,
На цю красу, що наче тло отрути
Так моторошно впало на плече…

Я бачила у сні прекрасні очі.
От тільки кров’ю плакали вони…
А я, не вірячи у сни свої пророчі,
Не знала, що була це, Україно, ти…

Ти моє кошеня пухнасте,
моє сонечко, пташеня.
Скільки радості,скільки щастя
ти даруєш мені щодня!

Ти промінчик ясний в тумані,
найцінніший на світі дар.
Посміхнешся тихенько мамі
і злітаю я вище хмар.

Моє серце, моє зайчатко,
подарунок святих небес.
Знає Бог лиш, як ми із татком
виглядали давно тебе.

Все віддам за твій ніжний дотик.
Ти моє ангелятко мрій,
моє щастя, мій милий котик.
Будь щасливий, синочку мій!

Губляться зорі в блакитних очах…

Як тоді…  Як колись… Як уперше…

Посмішка сонця на твОїх вустах –

То до мрії розквітлої стежка.

 

Пісня любові у серці звучить,

Долею пишуться ноти.

Полум’ям чистим кохання горить,

Долаючи сум і незгоди.

 

Розчиняться зорі в хмільних вечорах,

Та погляд твій нОві засвітить.

Бо щастя іскринки в блакитних очах

Закохують в себе щомиті.

Найвищий дар небес,

Господня таємниця.

Вершина всіх чудес,

Божих дарів скарбниця.

 

Дивніше усіх див,

Усіх багатств цінніше.

Творець для нас відкрив

Це таїнство найбільше.

 

Незвідана Любов

Його святого серця –

Основа всіх основ

Від Бога нам дається.

 

Це щастя розкриття,

Небес благословіння,

Скарб на ім"я Життя –

Дорога до спасіння.

                                                                     

Сонце втомлено впало за обрій,

Ніч-красуня в вікно заглядає.

Забирає тривогу й неспокій,

Покривалом із снів огортає.

 

Вуст коханих солодкий дотик,

З серця ллється молитва за рідних.

Вмить щезають кудись всі турботи,

В душі радість трояндами квітне.

 

Щебетання пташОк на світанні,

Щире слово малої дитини…

Новий день несе нОві бажання

І складає з них щастя картину.

 

І не треба блукати світами,

Щоб це щастя знайти й зрозуміти.

Воно тут – зовсім поруч із нами –

В серці нашому, в кожній миті.

Лиш слід від щастя, - то гасне свічка 
І віск, мов плаче, стікає вниз.. 
Немов червона, гірка порічка 
Каталізатор пекучих сліз.. 

Та візерунок якийсь красивий - 
Глазур цукровий на тістечку 
Або дідусь такий сивий-сивий 
Що промовляє цю вісточку.. 

«Життя іде, і не знає часу 
Йому, байдуже, знаєш, на час.. 
І все одно до якого класу 
На соц.драбині стоїш в анфас.. 

Ти просто маєш запам’ятати 
Життя Твоє – не для болі й мук! 
Хоч так і хочеш перепитати 
Коли не чуєш і серця стук.. 

Та в кожного з нас свої уроки 
І промінь світла у нас один 
І хай замовкнуть в душі пророки 
Що бачать лиш зібрання хмарин.. 

Людський маяк – це шукання Щастя 
У кожного з нас є своя мета! 
Нехай же тоді усім на вдасться.. 
Потрапити в чарівні міста.. 

Я зрозумів це занадто пізно, 
Колись зневірився в почуттях.. 
На все дивився занадто грізно 
Закривши двері у світ буття 

Вмираю я..вже кінець мій скоро.. 
Але з усмішкою на вустах 
Бо знаю, я твій найбільший ворог 
Тебе лишаю..І я є Страх..»

Не залишай мене як гаснуть зорі
в мереживі, що сутінки снують.
Оті зірки в моєму небі-морі,
без тебе сірим попелом стають.

Не залишай мене як вітер в шибку
мете сніги, а разом з вітром тим
душа ридає, мов самотня скрипка,
думки німіють від холодних зим.

Не залишай мене як сніжний ранок
уста-крижини тулить до грудей.
Я так зігріти хочу той світанок,
та леденію без твоїх очей.

Не залишай мене як по краплині
доплаче воском втомлена свіча,
бо так важливо саме в ці хвилини
схилитись до коханого плеча…

Нам варто склеїти країну, нашу неньку,

Порізану, поранену, але ж – гарненьку.

Сини та доні боронять її вроду,

А що родина у всіх єдина – це нагорода…  

 

Ще кровоточать рани країни і жалить пам`ять,

У рідну земленьку братів, що згинули майже сховали,

Криваві спогади вогненним смутком занадто ранять,

Бо душу й серце нам, по живому пошматували.

 

Але нам гріє серця, надія про кращу долю,

Та Бог підтримує дітей країни, дарує спокій.

І хай не всі ми занадто сильні – є спрага волі,

Загоїть рани країни зможе – Господь та роки… 

 

Так, не уникнути всіх помилок – та є довіра:

Як кроки з Богом робимо – Він підтримає,

А що й не так робімо, знаємо – Він перевірить,

Від кроків, в загибель котрі ведуть – Він утримає. 

 

Дає Бог захист від злої долі, та гоїть рани,

Коли довіра є в Його дітях – Він допоможе,

А коли хмара закриє небо – на захист стане,

Та кращу долю для України зробити зможе.      

26.02.14р 

А вже осінь на підході,

Перше листя облітає.

Тепле літечко відходить,

Сестрі двері відчиняє.

 

Ще гаряче літнє сонце

Землю в променях купає.

І привітно у віконце

Рано-вранці зазирає.

 

Ще буяють літні трави,

Різнобарв’ям зір милують.

І вбранням своїм яскравим

Вже останні дні чарують.

 

Стоїть Осінь на порозі,

В руках айстри та жоржини.

Руда стрічка у волоссі,

В неї скоро іменини.